З такими от філософськими думками я повзла, пленталася, просто-таки перетікала вулицями міста. Поки не опинулася тут. Тут. Якби в мене коли-небудь могло виникнути відчуття дому - воно мало б виникнути тут. Хоч на вигляд і не скажеш.
Колись це було передмістя, колись це була промзона, відстійник між рафінованим Центром і зневаженою периферією, невидимою межею двох світів, двобоке потойбіччя. Але це було давно. Місто розрослось, розповзлось, розбухло, наче потопельник, місто хотіло втриматись на плаву, хотіло мати свою вагу серед таких же міст, бо мало гонор, як усі колись успішні торгові перехрестя, а тепер просто збірники напівзотлілих архітектурних шедеврів- приманок для туристів-некрофілів. Тому тепер це майже центр, наголос на МАЙЖЕ. Але відчуття відстороненості від міста не зникло. Чому? Гордісь? Самобутність? Пофігізм? А хз.
Схоже на мене. Можливо саме тому тутешні оббльовані стіни будинків, засцяні під'їзди, сірі житлові квартали і похилені труби закинутих заводів мені хотілось назвати домом. Хотілось але не моглось.
Що я тут роблю?
Я тут не була з закінчення школи, коли нарешті змогла чемно всім зробити ручкою "Па-па!" і трохи менш чемно послати всіх за відомою адресою. Зі школою не було повязано якихось надто теплих спогадів. Школа, та й все- щось вчила, на щось забила, з кимось дружила, але не так щоб дуже. Але отримавши повідомлення від Натальки-кучеряшки, моєї шкільної сусідки по парті, все ж приперлась. Чому? Завітати на її церемонію одруження? Певно що ні, яка мені різниця з ким чи з чим вона вирішила пов'язати своє життя. Заради цього я б не припхалась з другого кінця всесвіту, перестрибуючи з одного рейсового зорельоту на інший, не летіла б дві доби автостопом по галактиці в кораблі з органічними відходами. Ні. Я хотіла знати. Хотіла відчути. Спробувати. Чи є у мене відчуття дому, тут, на Землі, на моїй планеті, на моєму континенті, у моїй країні, у моєму місті, на цій, саме цій вулиці, одній на всю галактику вулиці, де колись, багато-багато-багато-багато років тому я сміялась, плакала, росла, де колись стояв сірий двоповерховий доісторичний будинок з балкончиком. Мій дім.
Але його нема. Ні відчуття, ні власне дому. На його місці стоїть тепер комбінат з переробки органіки. Символічно- я колись тут народилась, а тепер тут переробляють останки тих, хто помер. Кругообіг життя у природі, блін.
Чи я була шокована? Чи навернулись на ці оченята сльози? Чи затріпотіло в цих грудях серденько? Нє-а.
Просто стало пусто. Файл видалено. Будинок зруйновано. Минуле забуто. На все забито.
Десь глибоко в тому, що колись було душею, я знала. Знала що будинку вже давно немає, знала що минуле не вернеться, не повернеться навіть частка з нього. Але...сподівалась? Можливо. ХЗ.
Куди тепер спішити? Можна ще поплентатись, попереповзати з вулиці на вулицю, з кварталу у квартал, згадуючи, намагаючись згадати щось важливе, але натрапляючи у своїй пам'яті лише на якусь фігню.
Згадувати. Пам'ятаю як місто почало змінюватись. Звісно змінювався весь світ, але мені був помітний лише клаптик світу -моє місто, моя вулиця. Час змін, проклятий час. Пам'ятаю як у магазині навпроти почали дорожчати натуральні продукти і дешевшати синтетичні, як ГМО перестало звучати страшилкою і зникло з маркувань товарів, бо було уже всюди і маркування втратило сенс. Пам'ятаю як вперше однокласниця дала спробувати синтетичне яблуко. Мені сподобалося. Пам'ятаю як сусід знизу, якого ми постійно заливали, щодня перед роботою голосно, на весь будинок матюкався що ціни на пальне ростуть і за ним страшенні черги, і йому вже невигідно працювати на таксі. Згодом він замовк, розібрав свій драндулет, лишивши нам, дітлахам, кузов для ігор, і кудись переїхав. Сусіди казали що розбираючи своє таксі він матюкався і плакав. Пам'ятаю коли мої старі, як завжди, гиркались і били одне одного я, щоб не чути їх крику, врубала телевізор на повну і дивилась новини. Тоді вперше переглянули норму радіоактивного забруднення. Норма стала більшою, не востаннє, звісно, і навіть пам'ятаю як якась блондиниста тітка з піною в роті переконувала що радіація не шкідлива, а навіть корисна, що вона рушій еволюції, що вона -джерело корисних мутацій, що вона джерело життя і добробуту прийдешніх поколінь. Прикольно -через кілька років я побачила повідомлення про те що вона скопитилась від променевої хвороби, навіть фотку пам'ятаю -лежить вона, а на голові блондиниста перука прикриває лисий череп.
Пам'ятаю як спочатку ми приколювались з перехожих у распіраторах, потім, зовсім скоро, перестали. Ще памятаю як у школі всі говорили про космічні перельоти, про багатіїв, які можуть собі це дозволити, заздрили і не вірили що і ми самі, голодранці з глибинки, літатимемо між планетами. Смішно. Колись це було мрією. Тепер - стало необхідністю. Пам'ятаю першу рекламу клініки генетичної трансплатології- "Ми самі собі творці!" і далі контактний номер, адреса сайту, а на ньому прайс - за скільки ти зможеш стати сам собі творцем. Змінити колір волосся, очей, довжину ніг -"любой каприз за ваши деньги". Про цицьки я вже навіть не кажу. Ну і послуги на замовлення -третє око, зябра для підводного плавання і все таке. Екстремалів вистачало, як і дурнів, як і розумних, які дуже навіть не проти були на цьому заробити. Клініки росли, як гриби в чорнобильському лісі, навіть на нашій глухій вулиці один час їх було дві, а лікарі постійно лупашились за клієнтів -то вибивали одне одному зуби, очі і носи, то вставляли їх потім. Весело було...
Дзижчання комунікатора.
Так?
...
Так, підтверджую, буду.
...
Церемонія на шосту? Угу, добре.
Відключила. На шосту так на шосту. Прийдеться піти, хоч поїм.
Мені душно. Мені душно і відверто нудно. Останніх півгодини я навіть не намагаюсь приховати позіхання. В залі купу народу. І по їх обличчях я бачу що їм також душно, нудно і просто лінь це приховувати. І дехто з них, так само як і я, від нудьги розглядає інших гостей. Здивування від того що мене запросила на свою церемонію одруження однокласниця, якій я, хоч сиділа багато років за однією партою, так і не стала близькою подругою, звичайно було, але як тільки я опинилась тут, воно зникло. Тут більшість гостей не лише не знали одне одного, але й, ймовірно, не надто добре знали наречених. І тому не розуміли що тут роблять. Скоріш за все запрошення розсилав якийсь клерк з бюро церемоній, і просто відправив їх усім у списку телефонних контактів чи контактів з соцмереж. Збіговисько байдужих людей, які на халяву п'ють міцний синтетичний алкоголь, закусують дешевими канапками і ведуть світські бесіди ні про що. Черговий псевдодруг сім'ї виголошує невимовно довгий і нудний тост, а я думаю що мені душно і нудно.
Розглядаю родичів наречених. Їх тут небагато- очевидно далеко не всі рідні схвалюють цей шлюб. Їх проблеми. Радісно виглядає хіба що мати нареченої, Світлана Миколаївна, але думаю це швидше не через щастя за дочку, а завдяки кінскій дозі препарату, який ввели їй ще до приходу гостей. Вона стоїть, блаженно посміхаючись і помітно похитуючись, і не падає лише тому що її з обох боків тримають якісь два амбали. Може то родичі.
Раптом всі заметушились. А, видно вже церемонія починається.
Напевно я ніколи до цього не звикну. Ніколи. Можливо я рідкісний, вимираючий вид людей, які ще не прийняли, принаймі повністю, цю... віру?.... ні.... науку?... ні...збочення? можливо для мене це збочення, але для тисяч, що скоро переростуть в мільйони і мільярди це відповідь, це вихід, це шлях. Але я не розумію їх. До відчуття задухи додалась ще й нудота. Так видовище не найприємніше, але відвести погляду я не могла -я вперше бачила церемонію власними очима. Служитель церемонії, або як його називали Оператор проводив над нареченими плавні, заворожуючі маніпуляції. Ну наречені це я перебільшила, над тим що від них лишилось, так звані Вмістилища душ. Цікаво, хто перший додумався перероблювати, чи як вони кажуть -Перероджувати нормальних (ну на перший погляд), здорових(але певно не психічно) людей у ці огидні, відразливі слимакоподібні аморфні згустки генетичного матеріалу? І хто були ці перші безименні Адам і Єва нової ери, перше подружжя Церкви Нової Еволюції? І хто, блін, яка скотина додумалась проголосити що після переродження в ці згустки душа звільнюється від мирських страждань? І лише з'єднавшись у священному шлюбі цієї, блін, істинної віри можна забезпечити собі вічне кохання і щастя?!! Не знаю хто це все придумав, але в це вірили, до цього прагнули, для цього жертвували всім, лише щоб вистачило грошей для нової пожертви, для переходу на новий рівень, для ще одного кроку до їх нірвани, раю, едемського саду чи як вони це називають. Ще одна хвиля нудоти скрутила мене - церемонія переходила у фінальний етап. Це вони називають Воз'єднання.
Нічого огиднішого ні в цій галактиці, ні в інших заселених я не бачила. Наскільки я зрозуміла, це був свого роду акт злягання цих двох безформних організмів, що містили сутність людей - з двох прозорих посудин з фізрозчином "наречені" урочисто, під пафосну музику, переносяться в велику посудину, заповнену детекторами - ось вам шлюбне ложе, блін. Згустки, незадоволено пульсуючи, плавно рухаються в рідині і, слідуючи лише їм відомим бажанням, з'єднуються у щось наподобі древнього символу інь-ян. З'єднуються назавжди. Екран на стіні позаду Оператора показує діаграми життєвих показників цього вже подвійного згустка, видно як вони синхронізуються, вступають в резонанс, подвоюються, шкала рівня ендорфіну підстрибує догори і стабільно тримається на найвищому рівні. Ось вам доказ щастя наречених, ось вам доказ вічного щастя. Гості, мов за командою аплодують, якийсь дотепник з останніх рядів пяним голосом кричить "Гірко!". Світлана Миколаївна тупо усміхається, а по щоках течуть сльози. Схоже наркотична дія препарату закінчується. Бляха, а мені треба випити. Багато.
Я не залишилася до кінця цього огидного святкування. Мені там не вистачало повітря, не вистачало простору, не вистачало пофігізму щоб там залишатись, пити і жерти, жерти і пити. Особливо після того що я почула від двох п'яних гостей. Звичайно я знала що Церква Нової Еволюції вимагає чималі внески від своїх вірних, це знають всі. Але я не знала що для своїх вірян, що не спроможні внести достатній внесок існує програма "особливих пожертв". Людина являється найбільшою цінністю для церкви. Точніше її органи. Так, як не дивно релігійна секта, яка об'єднала під своїм покровом найбільші клініки генетичної трансплатології, якій належать найновіші розробки штучних органів та цілих організмів дуже цінує звичайні людські, тендітні, схильні до зношування органи. Для чого - невідомо, це, як і все у цих сектантів, ніде і ніким не розголошується. Тому вони з радістю приймуть у безрозмірне лоно своєї церкви не лише ваші грошики, але й вас, бажано у розібраному стані. Саме таким чином мати Наталі, Світлана Миколаївна, розрахувалась за пишну, розкішну, огидну, безглузду церемонію своєї ясочки, своєї квітоньки, своєї, тепер вже безформної, доці. Бляха, мене знову нудить. Схоже зараз на одну оббльовану стіну стане більше.
Двоє амбалів біля матері не були родичами - це були служителі церкви, які слідкували щоб цінний генетичний матеріал не втік чи не зашкодив своїм, точніше ні, тепер вже їх органам. Наркотичний препарат дозволив пристойно, без скандалів і істерик провести церемонію, а як тільки алкоголь вип'ється, закуска скінчиться і гості розійдуться щаслива мати нареченої поїде не додому, а в церковну клініку де і скінчить своє існування. Принаймні в зборі.
Для чого?!! Для чого це все?!! Я не розумію, я не хочу розуміти, я не хочу вірити, я не хочу знати. Я хочу забути!!! Я не хочу називати ту побачену гидоту Наталею, я хочу памятати її іншою - смішним гостроносим дівчиськом зі світлими кучеряшками і ніжною шкірою, що пахне медом. А не те що я бачила! Я не хочу знати що її матір розпиляють на складові частини, бо Наталя втюрилась як малолєтка в сектанта і він її втягнув в ту прокляту церкву. І що її мати, мила, добра жіночка, продала своє життя і тіло для того щоб ці два осліплені своєю вірою придурки могли навічно злитись в єдиному огидному, неприродному оргазмі. А Світлана Миколаївна ж навіть не була віруючою, вона просто любила свою дочку...
Мене нарешті вирвало....
Відчуття дому. Для Наталі домом стала прозора посудина з фізрозчином, і вона по-своєму щаслива. Декому так мало потрібно для щастя. В мене є весь Всесвіт, принаймні заселений -десятки галактик, сотні, тисячі планет. Але дому немає. Я - галактичний бомж. Я крокую вулицею свого дитинства, розглядаю перехожих, що поспішають додому, заглядаю у освітлені вікна будинків, які є для когось домом і не вірю що також знайду свій куток у цьому світі. Щось у мені стискається. Можливо це дає про себе знати самотність? Всесвітня, міжгалактична самотність? Чи лише пустка, розміром з невеличку чорну діру? Чи заповниться вона? Тиша. Я стою посеред вулиці вмираючого міста, на планеті-колисці вмираючої цивілізації і питаю у пустого безмежного неба - ДЕ МІЙ ДІМ? і чую відповідь - ХЗ.
Кінець
Слово автора. Можливо після перечитаного дехто подумає -під якою травою це писалося?!! Одразу випереджу хибні припущення - даний сюжет мені приснився і я сама була шокована ним, прокинувшись в холодному поті годині о третій ранку. Сподіваюсь написавши це я позбудусь нічних жахіть. І ще сподіваюсь що сон цей не віщий.
