Твої листи завжди пахнуть жасмином, квітами, які ти мені подарував уперше. Ці пахощі завжди нагадують мені минуле, мрії, наді, сподівання! І лише ці пахощі зводять мене з розуму, заставляють серце калатити шалено! Вони нагадують про те, в що ніколи не хочеться вірити, про що ніколи не забудеш… Ці листи лише для мене, слова лише для мене! Я живу тими листами, вдихаю їх запах і зітхаю… Рядки рівно лягли на папір, я їх вивчила майже напам’ять! З ними я знала інше життя, я знала його з тобою. Можливо це було щастя, що пахло лише смутком і болем., що заставляло мене постійно сковувати себе, вгамовувати думки, які постійно кричали у мене в голові, пити гаряче молоко перед сном, бо мене дратувало постійне безсоння, хотілось кричати і щоб почули мій крик небеса… Я божеволіла у цьому смутку і чекані… А потім зникло все… І твої очі, останній погляд мені усе розповів… І все сплелося, переплуталося… І жодного спогаду про палкі поцілунки! Але якщо ти покличеш мене я втечу від чужих поцілунків і солодких слів, втечу до мене.. Та ти не кликав! Та тільки з тобою я змогла стати собою.
Навіщо ти вигнав мене із свого серця, із свого світу де я жила щасливою? Тепер мене сковують незабуті почуття і ці листи! Вони шалено дурманять своїми пахощами і нагадують, нагадують… Нагадують про тебе… Тепер мені інші пишуть листи… Не ти… І вони не такі як твої.
Я воскрешу у пам’яті силуети забутих снів і зупиню час. Я намалюю на вікні образ твій, але каплі дощу чи то сліз моїх, змиють його… Я чую, що кохання твоє ще дихає. Але дай мені шанс забути тебе, стань невидимим, забери всі мрії і спогади, вони лише мені душу поранили.
Я забуду ім’я твоє але вуста шепотітимуть його.
Твої листи завжди пахнутимуть жасмином, квітами що ти вперше мені подарував…
