Я не пам’ятаю майже нічого….
Лише жахливий біль, який живе в мені, існує в кожній клітині тіла…
Інколи, коли особливо нестерпно, здається, що я - один великий згусток болю…
Часто я провалююсь у прірву, і знову, і знову перед очима постає ЦЯ картина…
В такі моменти не хочеться жити…
Клуб… Дискотека… Важке повітря наповнене дикою сумішшю сигаретного диму, поту, і ще чогось солодкуватого. Пристрасть… Так, саме пристрасть витає тут, де напівоголені тіла звиваються у божевільних ритмах. В більшості присутніх в очах – бажання, нічим не прикрите, голе і безсоромне…
Ми танцюємо разом з усіма, вигинаємось так, як всі лише задля того, щоб не виділятися, бути, як всі…Вдаємо, що нам добре і музика взагалі не глушить, не б’є по вухах, не пробирається в мозок, не підкоряє своєму ритму пульс… Все добре, ми такі, як всі… Як всі, п’ємо новий коктейль – гидку вигадку бармена і киваємо головами: все ок, коктейль – те, що треба! Агресивно цілуємось біля вонючого сортиру і лапаємо один одного – так заведено в клубах, ну то як інакше?
Ми певертаємося додому на таксі. Пожилий дядько зі співчуттям дивиться на нас, потріпаних, знесилених… Від начебто піднесеного настрою не лишається і сліду. Тут вже можна розслабитись і стати собою, тому ми мовчки пригортаємось один до одного і дивимось на дорогу. Ми любимо отак часто кататись по вечірньому місті в таксі, обнявшись, і думати кожен про своє. Любимо сидіти біля вікна нашої маленької затишної квартири, слухати джаз і пити чай з лимоном…Любимо гуляти по місту, вигадуючи вулицям нові смішні і дикі назви… Любимо переписуватись смс-ками у сусідніх кімнатах… Любимо відкривати атлас і мандрувати по всіх континентах, вигадуючи свої, власні, нікому не відомі країни.. Країни для двох… Любимо ніжно, ледь торкаючись, пестити один одного; не поспішаючи, цілуватись, і просто ніжно-ніжно кохати… І кому з нас прийшла в голову ідея піти в клуб,на дискотеку,- абсолютно чуже і дике для нас місце?
… Різке вищання гальм… Сильний удар… Щось валиться на мене і стає важко дихати… Я кудись лечу…
Біль… Нестерпний біль повертає мене в реальність. Нічого не розумію. Де я? І де він? Пробую підвестись, але не можу нічим поворухнути… Хочу крикнути, але з горла виривається неприродній хрип…
Наді мною враз схиляється лице.. До болі знайоме… Мама… Мамочка… Мамуся… Рідна моя…
- Донечко… - прошепотіла вона.- Ти… нарешті…-і заплакала.
Я хочу сказати їй, щоб не плакала, що все добре, але не можу вимовити і звуку….
Я не розрізняю день і ніч. Є лише перериви між забуттям, які супроводжуються божевільним болем у всьому тілі… Мама поруч, щось говорить, плаче, але я майже не сприймаю те, що вона говорить і просто провалююсь, щоб знову це переживати… Знову і знову… Я скоро збожеволію…
Невдовзі я змогла говорити. Краще б не змогла ніколи і не задала запитання, на яке почула найстрашнішу в світі відповідь… Краще б я РАЗОМ З НИМ загинула в тій аварії…
Він прикрив мене собою, щоб та величезна купа заліза не розчавила мене…. А сам…
Боже, як болить!!!! Як же пече всередині, там, де душа… Як хочеться кричати, плакати, битись головою об стіну… Я НЕ ХОЧУ ЖИТИ!!!!! Я НЕ ХОЧУ ЖИТИ БЕЗ НЬОГО!!!!! Навіщо мені цей світ, коли ЙОГО вже тут нема?!!!! Боже, забери мене до нього!!!!!
Я перестала зважати на біль, перестала реагувати на будь-що. Мені став нецікавим світ і сама ідея мого виздоровлення. Це нечесно – він буде лежати В землі, а я по цій землі буду ХОДИТИ… Лікарі лиш розводять руками, про щось тихо перешіптуються в кутку палати з мамою… Як вони можуть говорити, коли його нема і не буде? Я знову заплакала…
Не пам’ятаю, скільки отак пролежала, тупо дивлячись в стелю. Я чула, як якийсь лікар говорив мамі про те, що я, здається, трохи зійшла з розуму. Може, й так, мені все одно. Я не хочу жити… Я не можу без нього… Я НЕ МОЖУ БЕЗ НОГО!!!!!! Я НЕ ХОЧУ ЖИТИ БЕЗ НЬОГО!!!!! Я ХОЧУ ПОМЕРТИ!!!!! Чому, ну чому я не померла з ним?…
Боже, як мені його не вистачає…
Як я хочу пригорнутися до нього, відчути його губи, побачити усмішку…
Як хочу помандрувати з ним по наших країнах для двох…
Не буде… ЦЬОГО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ БУДЕ…
ЙОГО ВЖЕ НІКОЛИ НЕ БУДЕ….
В душі порожнеча…
Вона, мабуть, не заповниться ніколи…
Мама лише плаче, згорбившись біля мого ліжка і молиться… Я бачу, як ворушаться її губи в тихій молитві… Де той Бог, який забрав в мене найдорожче?!ДЕ?
… Він з’явився в кімнаті раптово. Такий гарний, усміхнений… Я злетіла з ліжка, щоб обняти його, поцілувати і розказати про те, як мене жорстоко розіграли,- сказали, що він загинув; сказати про те, як сильно я його люблю… Та він відсторонився від мене, якось дивно усміхнувся і сказав:
- Сонечко, я тебе люблю… Дуже сильно люблю… Прошу тебе, не муч себе і маму… Живи, я прошу тебе, живи… Я приходитиму до тебе… Кожного дня приходитиму,- промінчиком сонця, подихом вітерця, співом пташок… Я буду поруч завжди, де б ти не була…Мені треба йти, але ненадовго. Ми зустрінемось, обов’язково зустрінемось і будемо разом навіки… А зараз прошу тебе – живи…- і зник, розтанув у повітрі…
Я різко розплющила очі. Сон… Це був лише сон… Біля ліжка спала моя мамочка з вервичкою в руці. Бідна мамуся…Мучиться зі мною… Я дивилась, як проміння сонця лагідно пестили її волосся і раптом у моїй голові прозвучали слова: «Я приходитиму до тебе… Кожного дня приходитиму,- промінчиком сонця, подихом вітерця, співом пташок…»
Я подивилася в вікно, на лагідне сонечко, і вперше за багато часу усміхнулася.
Коханий мій… Ти тут… Зі мною… Поруч… Відчуваю тебе…
Я житиму, коханий мій. Обов’язково житиму. Не знаю, як без тебе, але житиму…
Ми колись зустрінемось…
І підемо за руку гуляти по наших країнах для двох…