І прилетять із далей журавлі,
Я повернусь – а ти біля криниці
Одна нові саджаєш спориші.
Я прихилюсь до вишні молодої,
У горлі сльози щастям закиплять.
От і зустрілись – дві жіночі долі…
Як ти жила без мене, мамо, як?
Скажи мені, моя печальна жінко,
Які колись ти мріяла світи?
Вони збулись? Чи на уламки дзвінко?
Якщо це я, то ти мені прости…
Мені минулим в грудях випікають
Оті твої скорботи і жалі.
Хоч знаю, скажеш – доню, я прощаю!
А я в сльозах – пробач ще раз мені,
Що довго так до тебе я збиралась –
Що дощ ішов, за ним сніги мели,
За те, що буде, і за те, що сталось,
І за чоло, де зморшки пролягли.
За те, що ночі швидко наступали,
За те, що довго вечоріли дні,
Що я без тебе жити намагалась.
І, що без мене садиш спориші.
Я поклонюсь вікам минулим в ноги –
Ви дайте ще хоч трішечки часу,
Щоб не лякали тереном пороги,
Щоб всі живі! Ви ж чуєте! Молю!!!
Я б віддала своїх життів десятки –
Якби ти тільки тут і назавжди.
Без тебе , мамо, жити я не здатна!
Бо так радіть мені умієш тільки ти…
