Мiшок дитячої наївностi (Очерк)

...... Нас уже більше немає... Відцвіли в нашому саду всі квіти любові, і вітер розвіяв їхні зів"ялі пелюстки по світу. Коли ти раптом почав говорити прозою, я ще не знала, що це КІНЕЦЬ. Але тиша вже плакала не про нас. А я продовжувала писати вірші для тебе і про тебе. Напевно, це було тому, що тоді була весна, і мені так хотілося дихати наповну і невпинно підіймати свої ще слабкі для далеких польотів крила, на яких ще не потьмяніли рожеві плями дитячої наївності. Памятаєш це?
......Мабуть, я мала тоді трішки безглуздий вигляд: нафарбована Леді Лялька, одягнена в яскраву червону блузку з глибоким декольте, чорні облягаючі штани, манікюр "а ля спокусниця", а за плечима - цілий мішок дитячої наївності! Але мені тоді було так добре з нею. І з тобою. Я дуже хотіла, щоб ти навчив мене літати, як у снах! Я навіть для цього пофарбувала свої крила в колір дорослого життя. Та раптом пішов дощ, і на них почали проявлятися рожеві плями дитинства, і ще виявилося, що ти сам не вмієш літати... Я тоді дивилася на тебе широко розплющеними очима і ніяк не могла збагнути: чи правда все це, чи тобі просто не хотілося вчити мене літати у парі?..
.......Всі мої вірші ти читав без особливого захоплення, хоч і знав, що вони присвячені тобі. А я не могла зрозуміти, чому ти не відчуваєш всю ту красу і чарівність, яка ховається в пелюстках тої самотньої троянди в нашому саду, і всю легкість та звабливу одкровенність дотику вітру до моїх рожевих крил?..
......Той вечір запамятався мені, мабуть, назавжди. До цього ти вже не раз казав, що мені треба подорослішати. Але ж я вже була далеко не дитина! Ти довго дивився на мене спустошеними очима, і я не могла втамувати жагу з твого погляду, як раніше. І горбаті свічки в храмі нашого Кохання задув твій безжалісний подих. А моя поранена повага до тебе, накульгуючи, сховалася в пір"ї моїх крил за плечима. А ти навіть без роздумів, без єдиного натяку на жаль почав рвати всю мою дитячу наївність на маленькі клаптики паперу! А я сиділа в кутку кімнати і поливала слізьми зів"ялі троянди, які ти тільки вранці подарував. Зів"ялі від розлуки троянди...
......Тієї ночі після твоєї люті ми вийшли надвір. Небо було густо всипане зорями, а окраєць блідого місяця глянув на нас із сумом. Ти мовчав. В твоїй душі доплітали павутину злості потворні павуки ненависті. Я бачила це. Я відчувала це. І саме головне - я нічого не могла змінити. Тієї миті коли небо прошепотіло: "Вже час", ти дивився в бік саду. А я просто, взявши за руку вітер, полетіла з ним у небо. Подалі від тебе. Від вбитої тобою наївності. І отих зів"ялих, подарованих тобою, троянд...