Матовий світ художника
1.
Я на вулиці. Просто гуляю пішки містом, посміхаюся людям. Вони ще не знають, хто ходить посеред них. Вони не знають хто я. На разі не знають. Але залишилося небагато та всі дізнаються про найвидатнішого художника всіх часів всі дізнаються пор мене. Тоді мені вже не буде потрібним посміхатися всім, бо всі посміхатимуться мені самі. Ні! Я хочу сам посміхатися людям. Ми посміхатимемося разом. Будемо ввічливими. Просто так, без зиску з того.
Море! Воно переді мною. І Я вже в Ньому. Воно навколо Мене. Ми – одне ціле зараз. Незабаром я розмалюю і Його. Із задоволенням, яке тільки може бути, і в старому, і в новому світі художника.
Я стану відомим навіть для всієї природи. Коли я приходитиму на море, Воно здійматиме хвилі для мене, бо мені дуже подобається їздити на них. Зорі із Місяцем сіятимуть так, що коли я про ходитиму по вулиці, то можна буде вимикати всі ліхтарі на ній, бо буде дуже світло. Сонце грітиме моє тіло, надаючи йому ще більш загару (колір загару я назву «бронзовим відтінком»). Вітер закриватиме за мною двері. Протяг відкриватиме їх, аби тільки підгледіти за мною. Птиці імпровізуватимуть для мене своїми співами. Вони знають як мені подобається джаз. Вони ще наспівуватимуть мої улюблені мелодії. Погода заздалегідь питатиметься мене про погоду, яку я схочу відчувати в той чи інший день. Легкий дощик вкриватиме моє тіло, коли я замовлю неймовірну спеку в сонця.
Я посміхаюся найтеплішою посмішкою перехожим. Я дихаю чистим повітрям, яке б мені також хотілося розмалювати. За той час, що я знаходився в майстерні, я втратив шматочок чистого повітря, який мав наповняти кожен провулок моїх легенів, але я не жаліюся, хоча б я міг вирвати з нього декілька аркушів життя та подарувати їх комусь у жовтому альбомі. За цей час я:
• відтворив відтінки
• зустрів Елефтер’ю
• по моєму закохався в неї
• закохався в неї написав багато шедеврів
• вийшов з кімнати
Я гуляв містом, слухав співи птиць, ситився промінцями сонця в суміші із вітром. Непоганий такий коктейль вийшов. Але мені чогось не вистачало. Можливо того, що я вже звик знаходитися на самоті разом із моїми картинами? Можливо мені не вистачає Її, моєї, вже знайомої, Незнайомки. Напевно саме мені не вистачає Її. Вона весь час сидить в моїй голові та читає книжки. Товсті книжки. Вона витрачає дуже багато часу на них і через це не відвідує власне мене. Як же мені хочеться побачити Її знову. А як я хочу доторкнутися до Неї, ви навіть собі не уявляєте. Я би віддав відтінки за Її дотик. Чесно. Але Вона все-одне не з’являється більше на моїй дорозі до магазину парфумів, де я хочу купити такі самі парфуми, якими користується та, яку я обрав, та, яка подарувала мені свій неймовірний запах та відтінок кохання, який я нікому не покажу, лише Їй. Він існуватиме лише для Нас обох. Він буде створений для Нас обох. Піду створю його, але після того, як придбаю такий самий парфум. Мені потрібен Її запах, якщо вже Її самої немає поруч зараз.
- Мені потрібен найнеймовірніший, найідеальніший запах, який тільки існує на цій матовій планеті, - питався я продавців парфумів які тільки давали безглузді відповіді та задавали ще безглуздіші запитання.
- В нас всі парфуми такі, як вам потрібні. - (Йолопи!). А як ви назвали «ЦЮ ПЛАНЕТУ»? Матовою?
- Не зважайте на це. Мані потрібен конкретний «найнеймовірніший-найідеальніший» запах.
- Як називається виробник парфумів?
- До побачення!
Я перенюхав безліч запахів. Вивчив вже навіть мільйон назв виробників та все-одне не один з запропонованих запахів навіть і поруч не стояв із ароматом Елефтер’ї. Я шукав Її запах але так нічого і не знайшов.
Я став постійним відвідувачем магазинів, де продавали парфуми. Я заходив туди, наче просто хотів випити чашку кави чи чогось міцнішого. Я просив власників магазинів, щоб мене інформували про нові надходження до їхніх магазинів, нюхав ті нові запахи, але все було марно. Запаху, який був мені потрібен я знайти не міг. Я радився із парфумерами, розповідав їм про той запах, який потрібен мені. У відповідь вони просто розводили руками та махали своїми парфумерськими головами.
У перерві між пошуками запаху я намагався малювати. Відтінки ще й досі були на тілі картин, як і нових, так і старих, тобто тих, які я написав коли ще приходила Елефтер’я. Написав одну неймовірну картину. Ні! Неперевершену! Таке слово краще підходить до неї.
Такі пошуки запаху в мене продовжувалися десь з місяць. Паралельно я ще займався організацією власної виставки. Я давно знайшов у собі організаторські здібності і ому сам влаштовував її. Тим паче, що в мене є багато знайомих, які можуть допомогти мені і з грошима, і з рекламою.
2.
Відкриття виставки я намітив на середину весни. Коли все квітне,повітря наповнюється неймовірно теплим запахом, запахом життя. Цей запах я би хотів додати до аромату знайомої Незнайомки, але нажаль я так і не знайшов цей запах.
Я написав текст оголошень до майбутньої виставки:
«Просто літаючи у повітрі - птахом не стати…
Для того потрібна не лиже здібність польоту та вільного падіння, ні. Потрібно мати дух птаха. Потрібно відчути себе птахом і нічим іншим на цій Землі. Забути про те, що ти людина, забути про те, що ти був людиною, забути про людей. Але якщо в тебе нема здібності до польоту та до вільного падіння – тобі ніколи не полетіти синьо-яскравим небом, як би ти себе не уявляв птахом, як би ти не забував про людей, про те, що ти є і був людиною. Ніколи не полетіти.
В мене є така здібність і я можу показати Вам, як скористатися цією нагодою – полетіти. Ви пролітатимете крізь Веселку, наповнену розмаїттям кольору. Я нагодую Вас кольорами, мільйонами кольорів. Ангелос Алісіс».
Оголошення вже висіли по всьому місту. Запрошення отримали всі телеканали країни і мас-медіа загалом. Не знаю чи всі прийдуть, але ті, хто прийде – відкриє світ наново і для себе, і для своєї аудиторії. Про цей день згодом напишуть в підручниках з історії із підписом – День, коли Земля змінилася.
Я купив пачку цигарок, дістав з неї одну, підпалив та зробив неймовірну глибоку затяжку. Я досі не можу кинути палити. Нажаль для мене та для мого організму. Ми із ним дуже часто сваримося з цього приводу.
До виставки залишалося півтора місяці. Відтінки нікуди не зникали, але зникла Свобода. Її запах майже зник, а не міг його знайти у крамницях. Картини пишуться але вже не такими темпами, як тоді, коли я довго не виходив з приміщення мого будинку. Її не було, але Вона придбала приміщення в моїй свідомості. Цей матовий світ почав потихеньку дратувати мене. Трохи покращив мій настрій Нано своїм дзвінком:
- Привіт, друже! Як ти? – Спитав я його, коли він зателефонував.
- Творче, - відповів він мені. – Бачив твоє оголошення щодо виставки, слова написані там інтригують.
- Ти ще не бачив оголошень, - гордість з мого рота.
- Не бачив. А чому його досі немає в моїй поштовій скрині? Чи не ти не запрошуватимеш мене?
- Та ти що?! Я просто ще не розсилав персональних запрошень, тим паче, що я саме зараз працюю над їх текстом. Тобі в першу чергу зроблю Останнім часом ми дуже зблизилися.
- Так, я і сам помітив це. То чекатиму на запрошення.
- Неодмінно воно буде в тебе.
- А скажи, Ангелосе, що ти там такого написав, що влаштовуєш такий ажіотаж навколо своєї виставки?
- Поки що не можу сказати тобі цього.
- Це те, про що ти розповідав мені.
- Так. Я оживив ті думки, які в мене були. Вони тепер існують е лише в моїй голові, а ще й в цьому матовому світі.
- В якому, перепрошую, світі?
- Не зважай, потім все побачиш власними очима та пишатимешся, що ти мій друг.
- Не розумію нічого.
- І не потрібно. Я не натякаю тобі на щось таке, ні. Я просто пророчу. Можу сказати лише одне – про мене всі казатимуть ще мільйон років.
- Сміливий вислів.
- Мені тепер все можна. Я став тим, хто змінить світосприйняття всіх до абсолютності людей нашої планети.
- Я ще більше не розумію тебе.
- Не допитуйся, потім сам побачиш все на власні очі.
- Ну, добре. Я власне чого телефоную. Я хотів запросити тебе на каву. Згоден? Чи ти зайнятий зміненням світосприйняття мільйонів?
- Згоден. Давай десь за півгодини у «нашій» кав’ярні.
- Домовилися.
Я трохи спізнився на зустріч до Нано, але коли я зайшов у середину кав’ярні, то не побачив його в середині. Отже він запізнюється ще більше за мене. Приємно. Чому? Бо, коли ти приходиш із запізненням, а хтось, із ким ти домовився, запізнюється ще більше, то ти можеш сказати, що ти «тут» вже давненько чекаєш.
Нано з’явився через хвилин п’ять після того, як я замовив собі мінеральної води. Ми потеревенили із ним години чотири, а потім попрощалися. Я мав займатися підготовкою мого «тріумфу», а Нано йшов на зустріч до одного письменника. Він запросив мене разом із ним, але я відмовився. Так і закінчилася наша сьогоднішня зустріч. Я повернувся до дому і став думати над виглядом та текстом запрошень. Вони мають бути яскравими, але не яскравішими за «мої» відтінки, хоч це й неможливо на даному етапі, бо ніхто ще не знає про їх існування. На запрошенні мають бути мої попередні роботи із написом «моє минуле». В середині має бути написано таке – «Нано (наприклад), приходь та подивись на своє майбутнє та на майбутнє всього людства, яке я зміню на краще. (І підпис) Ангелос Алісіс». Гадаю придумав. Швиденько, якісно та інтригуюче. Я добре попрацював. Тепер можна трохи пописати, потім помріяти про Білявку, а вже після цього всього – спати приємним сном до ранку, чи до півдня. Пішов надам полотну кольорової шкіри. Та заздалегідь кажу вам «добраніч».
3.
Я прокинувся посеред ночі. Спати вже не хотілося. Ніч забрала в мене здібність до сну сьогодні. Я вибачаю їй, бо цієї ночі я написав найчарівнішу картину за своє життя. Уявіть собі – ніч, у всій своїй красі, наче красива жінка, намагається вполювати ще трохи часу в сонячного світла, але в неї нічого не виходить і небо починає світитися. Схід сонця оголошує початок нового дня, втикаючи півкулю сонця в обрій, наче флагшток встановлюють військові на своїй фортеці після її захоплення. Цій картині я дам окрему кімнату в галереї, а згодом в моїй квартирі надам їй окрему стіну. Картина пишається мною. Дякую їй.
Десь приблизно по одинадцятій ранку, мені зателефонували і сказали, що виставкова зала вже готова до примірки картин. Сказали, що я можу привезти декілька образків, щоб подивитися як вони світитимуть ся на стінах. Я приїхав на місце, але без відтінкових картин. Взяв лише із собою свої попередні роботи, навіть ті, що я не обрав у збірку для Афін. Ми все приміряли і мені сказали, що я зможу привести картини за день до відкриття виставки і що мені допоможуть розвісити їх по стінах. Я знову зробив не так, як казали. Сказав лише, що я сам оберу розташування для картин та самотужки впораюся із їх розміщенням. Власник галереї не був проти, тим паче, що він економив на цьому гроші, буде непотрібним платити за те, щоб мої картини розвісили працівники галереї чи хтось там ще. Він не заперечував і ми потиснули руки. Ми попрощалися та обмінялися візитівками на той випадок, (як сказав власник галереї), що якщо моя виставка сподобається йому та критикам, то ми згодом змогли б співпрацювати разом із ним. А я був впевнений в тому, що виставка сподобається всім, навіть більше ніж сподобається – всі закохаються в мої картини та в ті відтінки, що принесу людству. По дорозі до дому я вигадав майбутній слоган для виставки. Звучить він так – «секунда з минулого та крок у майбутнє». Мені подобається, а отже я залишаю його. Я вдома. Ключ. Замок. Квартира. Привіт тим, кого немає тут… отже привіт усім!
Настрій був у піднесеному стані. Очі світилися, шкіра дихала всіма порами. Хотілося солодкого, яке завжди є в моєму холодильнику. Я взяв трохи халви та з’їв її без краплі води. Не звик я запивати солодке водою або чаєм, тим паче, що я майже не п’ю чай. Мені приємно коли в роті залишається присмак солодкого в роті. Я – ласун.
Після прийому солодкого я увімкнув легку теплу музику, сів на канапу та отримував задоволення від своїх вух, які були тунелем мого тіла, по якому музика потрапляла до моєї голови. Я заснув і коли прокинувся – до виставки залишилося тридцять діб. Я не міг дочекатися.
Тридцять діб. Лише місяць! Терпіння лопалося на очах.
4.
Смакуючи неймовірний успіх в мене зник апетит. Я не міг їсти, весь час думаючи про відтінки та про той фурор, що вони призведуть на людей, на всіх людей. Дякую тобі, Океанське дно! За все дякую.
Мені хотілося, щоб все було ідеально чи навіть більше. Я розпочав власну підготовку до відкриття виставки. Я розіслав друзям персональні запрошення, власноруч підписавши їх. Займався цим весь день. Кожна листівка була не схожою на інші. Дизайн всіх я придумав їх всі сам. А для Нано листівка була особливою. Над нею я працював детальніше та ретельніше за інші. На листівці для Нано були написані такі слова – «Відкрий для себе мій новий світ та він стане для тебе твоїм власним». Я натякав на відкриття відтінків і на те, що вони стовідсотково мають стати частиною його власного життя. А в середині були такі – «Нано, останнім часом ми стали дуже добрими друзями. Просто приходь та подивись на те що я створив у співпраці із пензлем, фарбами та Океанським дном». Я поставив свій підпис під тим, що написав та кинув віддав всі листівки кур’єрові, аби вони якнайшвидше дісталися своїх адресатів. Нано нічого не знав про Океанське дно. Не знаю, чому саме так я написав для нього. Можливо тому, щоб просто заплутати його самого. Щоб він гадав, що ж такого я там написав у своїх картинах. Чи то я став мариністом на повну, чи то просто в мене є серія картин пов’язаних із морем чи просто із океанським дном. Не знаю, які думки прийдуть до нього в голову, коли він отримає та прочитає листівку із запрошенням, але я впевнений на сто відсотків, що він неодмінно прийде. Я бачив як йому було цікаво, коли я розповідав йому про те, що в мене з’явилася ідея, коли я казав, що цим самим я зміню світ. Гадаю, я перевершу його сподівання, щодо моєї виставки. Стовідсотково перевершу. Після цього я пішов спати, бо дуже втомився через листівки.
Мене розбудив мій мобільний телефон. До нього надійшло повідомлення. Від Нано. Було написане лише одне сово – неймовірно. І все. Я зателефонував йому.
- Привіт! Що ти мав на увазі, коли писав лише одне слово? – Одразу спитав я його, навіть не давши йому привітатися зі мною.
- Привіт! Це по-перше. По-друге, я мав на увазі, що листівка неймовірна.
- Дякую тобі, мені дуже приємно.
- На виставці буде аншлаг. Коли всі отримають листівки від тебе, то для них просто стане неможливим не прийти до тебе.
- Якщо чесно, то всі листівки абсолютно різні. Кожна листівка не схожа на іншу та на кожній з них написані зовсім різні слова. Але скажу тобі відверто, над листівкою для тебе я працював більше всього часу. Хотілося зробити її майже неперевершеною.
- Тепер я скажу тобі відверто. Тобі вдалося вразити мене і ця лисівка, що я отримав від тебе не майже неперевершена, вона дійсно неперевершена.
- Ти мені лестиш.
- Зовсім ні. Вона дійсно дуже сильно вразила мене. І те, що ти сказав, що хотів зробити для мене, для мене це дійсно дуже приємно.
- Мені також приємно, що тобі сподобалося.
- То може на каву?
- Я не проти. Давай за півгодини.
- Згода. До зустрічі.
- Так.
Я поклав слухавку і Нано мав зробити те саме. За півгодини я був на місці, а Нано як зазвичай прийшов раніше за мене. Ми привіталися із ним.
- Каву по-австрійськи? – Спитав він мене. Просто зазвичай я п’ю саме її, коли ми десь із ним сидимо.
- Ні, сьогодні я питиму гарячій шоколад по-французьки.
- Як це?
- Просто замість звичайного шоколаду – білий. Та ще додаються вершки. Дуже смачно. І тобі раджу.
- Можемо спробувати.
Ми замовили по гарячому шоколаду та по тістечку, але різному. Я замовив із кремом, а Нано із родзинками та сирним тістом. Нано намагався випитати мене про виставку, точніше про те, що буде зображено на моїх картинах і що в них такого особливого.
- Нічого не можу тобі сказати поки що. Ти маєш сам побачити це на власні очі.
- Але ж ти так заінтригував мене і не лише мене, гадаю всі, хто отримав від тебе листівки із запрошенням також дуже сильно заінтриговані.
- Вибач, нічого не можу із цим подіяти. Для цього я це все і вигадав, щоб всі були у солодкому напружені, щоб всі чекали на мою виставку. Знаєш, я ніколи не мав такої слави, яку маєш ти. Ні, я не заздрю тобі, я нікому не заздрю взагалі і ніколи не заздрив. Просто таким чином я хотів привернути увагу до своєї творчості серед моїх друзів. Не всі мої друзі та знайомі цікавляться тим, що я роблю. А могли б хоча б раз спитатися в мене щодо мого живопису. Могли б сказати: «Ангелосе, а покажи нам, що ти там малюєш». Таке було лише декілька разів. Навіть дівчата, із якими я зустрічався не дуже проявляли зацікавленість у цьому. А якщо і просили мене показати їм мої картини, то критикували. Я не хочу сказати, що всі мої картини були ідеальними. Деякі знайому називали мене письменником через мій стиль одягу, вони навіть не знали, що я займаюся якимось мистецтвом. Вони просто так казали, бо це не підходить під їхній малесенький вузький світ. Вони бачать лише пафос, банальний пафос, який панує назовні більшості, але не на мені. Вони не помічали, що в середині, й навіть не хотіли помічати.
Нано уважно слухав мене, не перебиваючи.
- Але тепер всі вони, ті мої знайомі скептики скажуть чи подумають, що вони були не праві.
- А ти пишеш свої картини лише ля того, що втерти їм носа чи що? – Перебив мене Нано із збентеженим виглядом й поглядом
- Та ти що! Зовсім ні. Я навіть не думав ніколи про це. Мене це зовсім не бентежить.
- То чому ти зараз про це кажеш?
- Не знаю, просто захотілося сказати це, от і все.
Я дістав з портсигару, який купив на блошиному ринку, цигарку та підпалив. Зробив затяжку та пустив кільце густого диму.
- Ця виставка дійсно змінить цей світ о і все, що я хочу сказати.
- Добре. Сподіваюся, що саме так і буде.
- Ні, просто будь впевнений в тому.
- Добре. Я впевнений в тому, що твоя виставка змінить цей світ на краще.
- Дякую тобі за підтримку, Нано.
Потім ми просто теревенили про загальні речі, про спорт, політику та дівчат. Він спитав, чи маю я дівчину. Я відійшов від відповіді, бо я не міг розповісти йому про Елефтер’ю. Це могло б здатися божевіллям, хоча по-моєму воно так і є. Це божевілля бути закоханим в дівчину, якої не існує. Я – божевільний, хоча й не зізнаюся в цьому самому собі. Ми попрощалися. Коли я прийшов до дому, я просто взяв книжку та почав читати. Давно я не приділяв цьому зайняттю часу. Десь місяці три не прочитав ані слова художньої книги. Я читав весь час весь час до виставки. Лише спав і читав. Завтра виставка. Добраніч! Я маю рано покинутися, аби повісити всі картини на стіни в виставковій залі.
5.
Задзвонив будильник та я вскочив з ліжка. На годиннику була п’ята ранку. За рано для пробудження, але нічого неможна зробити. Я маю збирати всі відтінки до купи та везти їх до галереї. На кануні мені привезли ключі від виставкової зали та код сигналізації. Я орендував невеличку вантажівку для перевезення картин, бо не можу ж я принести всі картини власноруч до галереї, ти паче пішки. Авжеж не можу.
Я підготував картини до транспортування. Налічив тридцять чотири відтінкові картини. Здається добре число, для сьогоднішнього дня. Гадаю, що так. На вулиці майже світає. Із новим днем починається нова доба людства. Різнокольорова доба. Була Античність, була доба Середньовіччя, доба Відродження. Сучасну доу в мистецтві поки що ніяк не назвали, але добу у мистецтві, яка починається саме зараз, в цю саму секунду, назвуть добою Відтінків. Приємно за самого себе.
Підігнав вантажівку до входу в будинок, де я мешкаю та носив до неї по одній картині. Приніс одну картину до кузова та закривав його. Потім йшов по іншу картину. Брав її, ніс на вулицю, відкривав кузов, клав картину та закривав. Таку комбінацію рухів я зробив тридцять чотири рази. Та відправився до галереї. Потім було те саме, але в зворотному порядку – заносив картину до галереї вішав її на стелю, накривав її шовковою матерією та йшов по іншу картину. Коли я закінчив, годинник показував мені восьму ранку. Відкриття виставки призначено на четверту по опівдні. Дістав із своєї сумки книгу, сів на канапу та почав читати. Я релаксую.
Години повзли наче равлик, який ось-ось спатиме. Дзвонив мій мобільний я підіймав слухавку, спілкувався із людьми, потім клав її та продовжував читати. Я ходив перевіряти чи не зникли відтінки – вони нікуди не зникали. Все йшло добре. Я був задоволений.
Біля дверей почав збиратися люд, переважно це були журналісти, але серед них я бачив декількох своїх друзів. Годинник був у положенні третьої години. Залишалася лише година. Година до змінення людства. Я виходив до друзів аби привітатися із ними. Журналісти запитували мене про виставку, але я сказав їм, що всі запитання по закінчені виставки. Я нікого не впускав до виставкової зали та всіх підсмажувало сонце. Мені було шкода тих, хто прийшов раніше, але я нічого не міг впустити їх в середину. Хтось міг просто відгорнути куточок шовкової матерії, що прикривала картини та побачити відтінки раніше, ніж це призначено. Час спливав, до четвертої залишалося декілька хвилин. Ось воно! Майже настав той момент. Момент моєї слави. Момент реабілітування моєї матері та момент змінення світосприйняття мільйонів. Сказати чесно, я був трохи в шоці від тієї кількості журналістів, які прийшли на виставку. Мене це вразило. Тим краще, бо я вражу їх, дуже сильно вражу.
6.
Наступила жадана мною хвилина відкриття виставки. До того моменту в галереї не було жодної людини, крім мене. Я вийшов до всіх. Людей зібралося купа, але я не бачив Нано. Не знаю чому, але мені хотілося, щоб він один з перших увійшов до виставкової зали. Я звернувся до людей.
- Дякую всім вам, що прийшли сьогодні сюди, аби побачити те, що змінить ваше світосприйняття та світосприйняття всіх інших людей, що живуть на цій планеті. Ви будете першими, хто це побачить після мене. Коли я писав всі ті картини, які зараз тихо висять там в середині, я був сам. Я не виходив зі своєї квартири. Погано харчувався, багато палив цигарок. Мені знадобилося багато часу, щоб я зміг зробити те, що я зробив. Незабаром ви всі побачите плоди моєї самотньої праці.
Тут я побачив Нано, який поспішки вийшов з таксі. Було приємно, що він приїхав, хоча й спізнився. Я кивнув йому на знак вітання він зробив те саме та почав проштовхуватися крізь натовп журналістів та гостей.
- Я відкриватиму по одній картині, - продовжував я. – Коли ви зайдете в середину, то ви побачите, що всі картини вкриті тканиною. Я почну з моєї найулюбленішої. Ви спитаєте, чому саме з неї? Чому не залишити її на десерт? Я не дам вам зараз відповіді. Ви зрозумієте мене, коли самі все побачите. Отже… Пані та панове, заходьте в середину. І ще раз дякую вам, що ви прийшли.
Всі зайшли в середину. Я привітався із великою кількістю людей особисто. Вони всі казали, що інтрига й досі вітає в повітрі та в середині їхніх голів. Але в мене не було дуже багато часу на розмови із ними. Коли всі опинилися в середині я провів всіх в одну залу, де була та сама картина, з якої я хотів розпочати нову еру як і в мистецтві, так і в житті людства загалом. Всі в цій кімнаті для єдиної картини.
- Зараз, за декілька секунд, ви всі отримаєте нову свідомість та підсвідомість, - почав я. – Це не наркотик, але ви пристраститеся до цього. Це не нереальність, а реальність. Це моя картина, як і всі інші, які знаходяться тут. Прошу вас дивитися уважно. Отже.
Я зробив невеличку паузу.
- Я відкриваю для вас новий світ!
Я підійшов до полотна, за яким ховалася картина разом із відтінками, взяв те полотно в руку та хмикнув за нього. Тканина впала на чисту сяючу підлогу та всі побачили те, що я хотів показати, донести до людства. Але реакція людей виявилася не такою, як я очікував. Я гадав, що всі стоятимуть як вкопані, але цього не сталося. Я подивився на картину. На ній не було відтінків. Вона була неймовірна, але не неперевершена. Відтінки кудись зникли. Моє серце, викотилося з грудей та впало на ту ж саму чисту та сяючу підлогу, поруч із шовковою тканиною. Я розгубився. Всі звуки навколо зникли. Мої вуха наповнилися тишею, але я бачив, як губи людей рухаються. Вони щось казали, я не чув того. Я подивився на всіх та побачив посеред натовпу Елефтер’ю. Як я не міг не помітити її? З моїх думок зник весь світ, залишилася тільки вона. Вона так раптово з’явилася. Вона просто прийшла подивитися на мої картини, проходила повз, помітила вивіску та зайшла в середину галереї, подумав я.
Я спіймав її погляд на собі. Побачив її обличчя в цьому світі. Вона розгорнулася та пішла. Я побіг за нею.
7.
Вона вийшла з галереї та почала бігти геть. Я намагався наздогнати її. Бігли ми довго. Десь після п’яти хвилин перегонів вона встигла пробігти на зелене світло світлофора, а я ні, але я не зупинився. Мене мало не збила автівка, тим самим відвернув мою увагу від її спини. І вже коли я підняв голову, то не побачив Елефтер’ю. Вона просто кудись зникла чи то можливо просто я не помітив куди вона побігла. Я зупинився та метушився на одному місці, роздивлявся в усі сторони, але її ніде не було. Жах, подумав я. Я не міг її загубити вдруге, але загубив нажаль. В мене опустилися руки. Я пішки пішов назад до галереї. Пригнічений та самотній.
Вуха мої знову наповнилися різними звуками цього жорстокого світу.
Коли я повернувся назад до галереї, мені на секунду здалося, що звук знову зник. Я не чув людей, але всі сони стояли спинами до мене дивлячись кудись прямо. Була суцільна тиша, ніхто навіть не ворушився. Я пройшов повз всіх та побачив, що на тій картині, яку я відкрив першою були відтінки. Отже всі стояли як вкопані та дивилися на неї. Ніхто навіть не міг розкрити рота. Всі були вже в іншому світі та поки що не могли звикнути до нього і отже не могли говорити. На моєму обличчі з’явилася посмішка та крапля сльози, але ніхто того не помітив, погляди всіх присутніх були направлені на відтінки, на їхнє нове, різнокольорове майбутнє. Люди так і продовжували стояти, а я стояв і дивився на них. Так пройшло десь дві години, або навіть більше, не можу сказати точно, бо я посварився зі своїм годинником та не вдягнув його вранці. Я вирішив піти та залишити всіх тих людей, що прийшли подивитися на це разом із картинами. Колись вони мають отямитися. Я надаю їм право зкинути тканини з інших картин самотужки, без моєї на це допомоги. Я досяг успіху і мені дуже сильно захотілося білого міцного вина. Я вирішив піти та випити два-три келихи вина у компанії самого себе. І я пішов з галереї.
8.
Я просто йшов пішки, не знаючи, куди мені зайти. Пройшовши десь приблизно з кілометр, я побачив кафе із назвою «Майстерня художника» та увійшов у середину. Кафе було дуже стильним і як би не всі ті столики та барна стійка, то це була б повноцінна майстерня, майже як в мене вдома. До мне підійшла офіціантка та із посмішкою привіталася зі мною. Чому я раніше ніколи не помічав цього закладу, подумав я про себе. Я б став тут постійним клієнтом. Навіть Нано не знав про це місце, бо як би він знав про нього, то неодмінно розповів мені про нього. Ми дуже багато спілкувалися із ним на теми кав’ярень. А можливо воно зовсім нове та нещодавно відкрилося? Можливо. Дівчина провела мене до столика та дала меню, але я одразу сказав, що хочу келих міцного вина. Вона пішла по вино для мене, а я став роздивлятися написи у списку блюд, що тут присутні. Меню було оформлене також дуже стильно, по творчому, по художньому. Повз пройшла інша офіціантка і я покликав її до себе.
- Перепрошую, пані, скажіть прошу, як давно існує цей неймовірний заклад? – Спитав я її.
- Вже тиждень, як відкрилися, - відповіла вона мені.
- Тепер я стану тут постійним клієнтом.
- Чекатимемо на вас завжди, - ввічливо відповіла офіціантка.
- А можна мені будь-ласка візитівку вашого закладу.
- Так, авжеж. А ви художник?
- Так, я художник, сьогодні ви дізнаєтеся про мене у новинах.
- Сьогодні вас мають показувати по новинах?
- Так. І якщо ви помітите щось надзвичайне, зміну світу, наприклад, то знайте, що це я зробив.
- Цікаво. Зараз принесу вам візитівку та чекатиму на зміну світу.
Вона подумала, що я божевільний, подумав я, але мені тепер було байдуже, бо дуже скоро вона переконається в зворотному.
Мені принесли мій келих вина і ще замовив подвійну порцію салату та смажену картоплю із яловичиною. І коли офіціантка пішла віддавати замовлення на кухню, я пожалкував про те, що посварився зі своїм годинником. Мені хотілося дізнатися котра година. Офіціантка принесла візитівку і я спитався в неї котра зараз година.
- Не знаю. Позаду вас висить годинник.
- Дякую, пані.
Я озирнувся, аби подавитися на годинник, із яким я не сварився, та побачив Її. Так, я побачив Елефтер’ю, мою Свободу. Неймовірно неперевершено красива білявка сиділа як раз під годинником. Вона сиділа та дивилася на келих свого вина. Яка ж вона красива, подумав я. Я встав та направився в її сторону. Коли я підійшов, вона помітила це, підняла голову та подивилася мені в очі. Навколо неї стояв її запах. І як я не помітив його одразу, коли зайшов в середину. Я сів за її столик та поклав свою руку зверху її руки. Яка ж в неї ніжна шкіра! Це Елефтер’я! Переді мною. Я не можу в це повірити. Я так шукав її, а вона сама знайшла мене.
- Ти той хлопець з моїх снів!
- Ти – моє Натхнення.
- Ти… Ти існуєш.
- І ти.
Ми просто дивилися один на одного мовчки, не рухаючись. Моя рука лежала на її. Ми не проронили ані слова. Нічого з цього не було сказано вголос. Ми спілкувалися лише поглядом. І я заговорив до неї.
- Мене звати Ангелос.
- Я знаю.