Отже…
1.
Просто пишучи картини – художником не стати… Тим паче відомим.
Ніколи я ще не хотів так сильно працювати, тобто писати. Було відчуття піднесення та ейфорії. Майже. На думці були лише майбутні образи картин, які змінять світ, які відкриють очі на неймовірну красу феєрії кольору. Краса веселки, яка робить із уявою дива, подібні до біль ніж дива.
- Привіт! – Привітав мене один знайомий художник, якого я зустрів в магазині, де купував нові пензлі та фарби.
Із Нано ми познайомилися кілька років тому на одному заході, присвяченому виставці відомого фотографа. Такий собі приємних чолов’яга. Він був старший за мене на роки чотири, але я ніколи не відчував тієї різниці в спілкуванні із ним. Не відчувалося різниці в досвіді. Нано ніколи не давав якихось порад щодо того, як би можна було покращити творчість. І це при тому, що ми, якщо не були друзями, то були дуже добрими знайомими. І це при тому, що він дуже добрий художник. Власник художньої школи, великої майстерні та купи шанувальників творінь його пензля та уяви.
Я привітався у відповідь.
- Що, купуєш все нове? – спитався він після того, як побачив мене із наборами пензлів та тюбиків із фарбою.
- Як сам бачиш.
- Розпочинаєш новий період своєї роботи, переходиш на новий рівень?
До чого це він?
- Та ні. З чого ти взяв? Просто вирішив оновити гардероб.
- Мене не проведеш, Ангелосе! Всі так роблять, коли в них з’являються нові ідеї. Всі так роблять, коли хочуть нанести свою уяву, яка ще ніколи не була для них такою, як в цей самий момент, на тіло полотна.
- Ну…є трохи, - присоромився я.
- Я ж казав! – Виголосив Нано. – Повір, зі свого власного досвіду кажу тобі це.
Він вперше сказав в голос при мені про свій досвід.
- А що хочеш писати? – Продовжив він вже коли ми зайшли в сусідню із магазином кав’ярню на його запрошення.
- Та так, зараз пробую робити щось незвичайне. І, гадаю… надзвичайне.
- Цікаво, але що саме. Ідея є?
- Так, але поки що не можу сказати. Вибач і зрозумій мене. Просто я ніколи не кажу нікому про те, що збираюся написати. Нікому не показую полотна, доки не закінчу їх. Розумієш мене?
- Так, авжеж. Багато хто так робить. І не зі стану художників. Навіть письменники. От, наприклад, візьмемо одного мого хорошого друга. Він письменник. Сашко Желе… Його так звуть. Чув про нього?
- Так, він дуже добре пише. До речі нещодавно я придбав збірку його оповідань. Вражає, якщо чесно.
- Так от, щодо нього – він ніколи не дає читати свої незакінчені твори. А знаєш скільки разів я просив його дати мені почитати його недописані романи або оповідання? Дуже багато разів, навіть більше. Не погоджується. Каже, якщо дасть комусь прочитати, то потім вже більше не сяде за цю роботу.
- І в мене щось на кшталт цього. Ти просто не подумай нічого такого.
- Зовсім ні.
- Скажу лише одне – якщо в мене все вийде, про мене говоритимуть віками.
- Гучний вислів. Сміливо. Але якщо буде так, як ти кажеш, то я потім онукам розповідатиму, що сидів у кав’ярні із самим Ангелосом Алісісом.
- Ой, та ну тебе.
- Ні, дійсно. Буде здорово, якщо ти станеш настільки відомим, тим паче за життя, а не після смерті.
- Добре буде. От ти зараз сказав про те, що б стати відомим за життя. Я дуже багато міркував на цю тему сам із собою, в своїх думках. Так от – мене ніколи не цікавила слава після смерті. Не те, щоб я не хотів прославитися та потім, по моїй смерті мене забули, ні. Я кажу зараз трохи про інше. Власне про те, що мені шкода тих митців, не обов’язково художників, які стали відомими лише після своєї смерті. Просто ми всі, хто творить, йдемо до слави та до того, щоб нас признали шанувальники, критики, інші митці та всі інші. А виходить так, що вони все своє життя йшли до того, що настигло їх лише після того, коли то вже було не потрібно їм. Ти згоден?
- Частково.
- Авжеж добре, що їх признали хоча б після того, як їхні тіла відправилися на два метри під землю, а душі до Всевишнього, але якщо вони були геніальними, то вони ні в якому разі не могли вже стати такими у труні. Вони були геніальними зі життя. І чому доля так вчинила із ними. Авжеж воно було б приємно для них, якщо вони за життя знали, що стануть відомими після смерті, але ж такого ніхто не може знати. Виходить, що вони працювали все своє життя, отримуючи від своєї творчості кілька іржавих монет та кілька відданих шанувальників. І все?
Нано обірвав мої філософськи роздуми в голос:
- Але ж деякі здобули відомість за життя.
- Так, а дехто ні. Я про них тобі зараз кажу. Про тих, хто так і не відчув хоча б маленької частки слави. Вони не отримали за життя те, що мали б отримувати. Боляче думати про те, що і зі мною може таке саме статися.
- Просто не потрібно думати про таке. Хіба ж ти пишеш свої картини лиже задля слави?
- Зовсім ні! – На емоціях сказав я. – Просто хочеться того, щоб люди хотіли дивитися на мої картини коли вона деінде, а не просто щоб вони дивилися на мої картини, коли вони просто висять десь в галереї, а люди просто зайшли туди, начебто вони справжні шанувальники мистецтва. Хочеться, щоб люди йшли десь по вулиці, прогулювалися та говорили: «От би зараз подивитися на картини Ангелоса Алісіса, було б здорово!». От так хочеться. Я пишу задля того, щоб підіймати людям настрій та задля того, щоб обривати їм прогулянки.
Нано засміявся:
- Обривати прогулянки, - із добрим сміхом казав він. – Це добре, якщо ти мав на увазі зараз те, що люди під час прогулянок будуть хотіти подивитися на твої картини.
- Так, це було б неймовірно. Адже не так?
- Так, так. Але викинь думки про те, що ти можеш залишитися невідомим нікому художником без монети в гаманці. Не потрібно тобі того.
- Та я і сам би хотів не думати про це, але інколи такі думки залазять до мене в голову і їх важко звідти вигнати. Гадаю ти розумієш, що це за відчуття, коли не хочеш думати про щось, а воно, як на зло, само лізе до тебе в думки.
- Кожна людина може стати із нами в одну лінію, бо в кожного так траплялося, я впевнений в тому на сто відсотків.
Ніколи ми ще із Нано так довго не розмовляли. Завжди, якщо видавалася хвилинка – просто перекидувалися парою реплік на кшталт «привіт, як життя» та «привіт, творче, а твоє» та тому подібне. Я гадав, що він така собі посередня людина, талановита, але не цікава. Виявилося, що я помилявся. На щастя.
Коли я із ними прощався – обмінялися телефонами. Ми дуже добре потоваришували в цей день. Виявилося, що в нс дуже багато спільного, щось на кшталт споріднених душ вийшло в нас із Нано. Добре, коли так трапляється. Люди начебто знають один одного, а насправді – вони попросту знають лише ім’я і нічого більше. Ну, можливо ще й прізвище та приблизний вік, бо його можна визначити за зовнішністю людини. І все. Тепер ми із ним не просто знаємо, як кого звуть, ми – товариші. До «друзів» має пройти деякий час. Шлях може бути як великим, так і маленьким. Все залежить від спілкування. Хоча я і впевнений в тому, що ми із Нано дуже швидко станемо друзями, через те, що… я вже казав, ми – споріднені душі. От і добре із тим, він цікава людина.
Я в своєму ліжку. Намагаюся заснути. Небажані думки знов приперлися. Заходьте гості любі! Сідайте за стіл… можете ще й на шию влізти. Щасти вам у цьому.
- Та в тебе нічого не вийде, - небажані думки.
- Йдіть геть! Я знаю, що все зможу сам. Все, що я схочу, - я. Вголос.
- Ти жартуєш? Ти невпевнена в собі людина, та й ще художник посередній. Таких, як ти сотні, навіть тисячі.
- Що? А хіба ті тисячі бачать в своїх снах відтінки, яких зовсім не існує в цьому матовому світі?
- Хто знає, може й бачать. Ти ж не знаєш цього.
- Тоді, якщо вони бачать відтінки, то чому ж вони не намагаються відтворити їх? Чому вони хоча б не намагаються про них розповісти?
- Бо вони такі самі невдахи, як і ти!
- Це не відповідь!
- Та хіба?!
- Так! Звідки тобі знати хто які сни бачить вночі?!
- Я знаю, на відміну від тебе.
- Ти не можеш цього знати, бо ти просто мої дурні небажані думки.
- Такі дурні як і ти сам, пане художнику! – сарказм зі сторони думок.
- Такі як і я?! Знаєш, хто ти?
- Ну, ну…
- Ти - лише звичайні безглузді думки! Ти сказав, що я посередній художник, так от що я тобі скажу щодо цього – ти – лише посередні думки посереднього художника, як ти сказав, що таких тисячі як і я, то скільки ж таких, як ти? Мільйони!
Погані думки зникли так само, як і прийшли – без стуку. Тепер я зможу заспокоїтися і просто заснути. І якщо пощастить, то може я ще раз побачу красу відтінків, поспілкуюся із Океанським дном, відчую на собі його дотик. Як би ж… Надобраніч!
2.
Доброго ранку!
Важкий ранок. Через те, що коли я прокинувся, я не згадав відтінків у моєму сні. Нажаль. Я спробував ще раз заснути, щоб була можливість, хоч і маленька, вихопити шматочок з того сна, який мені наснився кілька днів тому. Не вдалося. Результат – лише проспав пів доби та проспав на зустріч із керівником галереї, до якої я маю відправити свої роботи. ін розбудив мене телефоном. Я прилетів на зустріч до нього.
- Чому спізнюєтеся, пане Алісіс?
- Вибачаюся, просто натхнення йшло всю ніч, до пізнього ранку, - брехав йому я. – А коли я вже почав збиратися до вас, то присів на хвильку на крісло і ненароком заснув.
- Ну, ти хоч в строки вкладаєшся?
- Так, так, авжеж.
- От і добре. Ми маємо встигнути до відкриття нової виставки.
Хоч би і запропонував мені власну персональну виставку, якщо вважає мене добрим художником.
- Встигнемо. Стовідсотково, - запевнив я його.
Ми просиділи іщ ним в кав’ярні десь з годину та розійшлися. Він до своєї коханки, про яку він мені розповідав пів нашої зустрічі, а я назад до себе в майстерню.
Нічого з цієї зустрічі не вийшло. Із таким самим успіхом ми могли б просто поговорити по телефону та все вирішити. Не знаю, навіщо галереї стало потрібним зустрічатися зі мною, в них своїх справ нема зовсім. Мені байдуже. Лише сон зіпсували мені.
Я все купив, що мені було потрібно для того, щоб розпочати роботу над відтворенням відтінків. Можна починати перетворення матового світу на різноманітність кольору та відтінку. Надати світові неймовірної краси, ще красивішою, ніж є зараз. Відлік: десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один…
3.
Серце настільки сильно стукає від хвилювання, що навіть могло б чути на вулиці, як би ж не звукоізолюючі вікна моєї квартири. Можливо саме зараз я розпочинаю нову сторінку… ні, не сторінку, а цілу книгу, декілька томів навіть світового живопису, нову еру, епоху, добу. Я навів вам декілька прикладів, з яких вам самим обирати собі назву для моєї роботи. Але я розпочинаю писати неймовірність.
Відкриваючи новий тюбик білої , до мене прийшли думка. А як би можна було відтворити на полотні людські емоції. Уявляєте якими чудовими були б картини. Я не кажу про те, що, якщо я хочу наприклад написати жаль, то я маю писати людину, яка плаче, чи якщо я хочу написати радість – я пишу посмішку, зовсім ні. Я хочу відтворити власне самі емоції, без присутності на людей на полотні, чи будь-яких інших істот. Просто суцільні емоції, які б переходили із однієї в іншу прямо на картині. Чи можна було б показати на полотні відчуття дотику чи тепла сонячних промінів, чи відчуття вологості на голові після, чи під час, дощу. Написати відчуття! От що ще мені потрібно.
Дощ. Так сіро на вулиці, що хочеться дістати фарби та розмалювати все довкола на вулиці. Написати тепло на співи птиць, написати літо, море, із його теплою та солоною водою. Написати безтурботність та закріпити це все парящим у повітрі ароматом квітів. Було б чудово, але, нажаль, неможливо. Хіба що тільки в моїй голові, в моїй уяві. Але залишається тільки спостерігати за тим, як сіра картина, цілковито та повністю написана білим та чорним кольорами, оточує моє повітря.
А як біло б здорово потрапити в галерею життя, де є лише літо. Де написана неймовірна спека у тридцять п’ять градусів у тіні, ту спеку, яка зіб’ється на декілька хвилин через ледве помітний дощик, який намочить розпечений асфальт великого міста разом із його поспішаючими мешканцями. А потім залізти до цієї картини нічного літнього неба, такого чорного, що чорніше вже бути не може. Небо, із його крихітним Місяцем та до божевілля безліччю кількості яскравих, і не дуже, зорь, які сиплються із неба.
Щоб начебто одна зоря впала та потягнула за собою інші, як по ланцюгу. Щоб зробити з тих зорь намисто та увінчати його красенем перлом Місяцем. Увімкнути легкий прохолодний вітер, наче кондиціонер, через пульт дистанційного керування. Сісти на дах чи деінде на пустирі та просто мовчати, вилупившись у безкрайній простір неба. Мовчати та загадувати бажання. Сотні, тисячі бажань після зорепаду. Бажання ті матимуть у собі лише кохання та тепле літо яке ніколи не скінчиться, яке більше ніколи не втратить своїх фарб.
Написати б ще до того до всього легкий переляк від порушивших тишу теплих та ніжних рук, які доторкнулися до твоїх плечей. Щоб це була твоя кохана людина. Для кожного ВОНА своя власна але щоб це була саме та людина яку ти кохаєш. Вона сяде поруч із тобою ніжно поцілує у щоку та скаже: «Я кохаю тебе» пригорне, і ви разом повернетесь до неба із його зорями загадуя абсолютно однакові бажання. І ти будеш впевнений, що це та сама людина, яку ти кохаєш, задує такі самі бажання, як і ти.
Написати зустріч нового Сонця. Двоє молодих людей які кохають один одного. Повна ідилія та сходить сонце, яке з’їдає чорноту ночі, освітлює небо. Саме то небо, якому ви двоє дали обіцянку бути разом. Назавжди…
Ну, якщо я впораюся із відтінками, то, гадаю, зможу впоратися із тим, щоб написати емоції, щирі почуття та відчуття самого тепла. Як давньогрецькі скульптори хотіли оживити свої творіння, так саме і я хочу оживити свої картини, але щоб вони не були схожі до телевізора звісно ж.
- Відтворення відтінків у матовому світі. Дубль «два». – Сказав я сам собі і розпочав роботу.
4.
Випивши трохи білого вина, вдягнувши фартух, я відкрив абсолютно нову коробку із тюбиками фарби. Потім відкрив нові пензлі та нову палітру. Поставив на мольберт полотно та зітхнув із переможним відчуттям. Відкрутив тюбик білої фарби та видавив на палітру.
Я вирішив робити відтінки не на палітрі, а вже на самому полотні. Мені здалося, що так буде правильно. Вони хоч і з’являлися саме на палітрі, але щось мені підказало, що такого більше не повториться. Появи відтінків саме на палітрі я маю на увазі. Я впевнений, що побачу їх знову на полотні, коли дописуватиму картину. Першу картину цими фарбами. А вже згодом напишу й інші, які піднесуть мене на художній Олімп.
Я мокнув пензель у білу, як сніг фарбу, підніс його до полотна та на декілька секунд замислився.
- Я ще ніколи не писав картин, не вигадуючи сюжету до них заздалегідь, - сказали мені думки.
Я підпалив цигарку. Я завжди палю, коли пишу свої картини. Палю, коли просто сиджу десь у кав’ярні, коли прогулююся із моїми друзями вулицями нашого міста. Чи інших міст. Неважливо де я знаходжуся, важливо те, що я завжди маю при собі портсигар із набитими тютюном, склеєними довгим циліндром папірців, із фільтром звісно. Запальничка, тобто вогонь. Довершують це все. Мої легені, які втягують в себе та до мого організму, до божевілля приємний на смак цигарковий дим. Я релаксую.
- Чому я не вигадав сюжету? – Питаю я сам себе. – Чому я навіть про це не подумав? Я ж ніколи так не робив, ніколи не забував зробити це. Ніколи.
Я трохи помилився у своїй роботі. Напевно це від хвилювання перед тим, що я можу докорінно змінити цей світ. Можливо. А може це й не через те. Можливо. Якщо в матовому світі можливі відтінки, то і все інше можливо. Можливо.
Потрібно було придумати сюжет для першої відтінкової картини. Тієї картини, яка стане першою щаблиною для зміни світосприйняття мільйонів.
- Відтворення відтінків у матовому світі. Дубль «три», - знов мій голос. Для самого себе. Навіщо? Та просто так. Я трохи дивакуватий. Навіть більше ніж «трохи». Бу!
Цигарка затушена у попільничці, беру одразу нову та підпалюю. Організм задоволений, він має нікотин. Він дякує мені моєю власною посмішкою. Я посміхаюся йому у відповідь. Взаємопосмішка така вийшла в нас із ним. Нікотин допоможе моїй яві вигадаті сюжет. Чи то я накручую собі, що нікотин здатний на це? Хто знає…
Мабуть напишу море. Я мариніст11. Жартую… щодо мариніста. Я працюю у всіх напрямах живопису. Пробував писати принаймні у всіх. Дещо виходить краще, дещо навпаки – гірше, але цілком добре в мене моя справа виходить. Але сьогодні я дійсно мариніст! Ідея сюжету така – панорама моря, яскравого моря. Переповненого кольором. Воно переливається відтінками з одного на інший. Дує легкий вітерець, який ворушить невеличкий прапорець, який майорить на рибацькому човні розміром метри два завдовжки. На цьому човні одна людина. В одному обличчі і капітан, і ще зелений юнга. Його нічого не турбує, окрім того, скільки риби він спіймає. Його думки зосереджені лише на його родині, яку йому потрібно нагодувати. Від нього тхне рибою, сорочка рвана, стара. Чоловік із бородою, сивий. Так! Саме сивий! Досвідчений моряк, морський вовк, який ніколи не стріляв з гармати, гроза свого власного моря. Він спілкується із морем. Розповідає йому свої історії, свої думки, ділиться із ним, наче з другом. Але море, для нього, більш ніж просто друг, а ще й годувальник. Він всім, що в нього є винен морю. Море в його снах, в його думках, в ньому самому. Він витягує свої тенета, повні різноманітної риби. Моряк радий, що йому буче чим сьогодні нагодувати свою родину. Тепла щира посмішка майорить на його обличчі, як той маленький прапор на човні. Човен летить по спокійному морю, наче човен сам вітер, якому дозволено все і нічого більше. Вітер розкачує не менш яскраві за море, пальми, які дико ростуть на березі, якого ледве видно. Сліпить яскраве, як відтінки сонце. Спека. Так, так, так! Саме це я хочу писати! Саме зараз! Так! Море починає ворушитися і цей старий моряк вертається до дому. Крапка. Поїхали?
5.
Вже тиждень пишу «годину з життя рибалки», таку робочу назву я дав цій картині. Експресійно, емоційно, фарбою… на полотні, пензлем, руками, емоціями, експресією. Душею врешті-решт. Майже закінчив. Майже не спав. Майже не дихав. Майже все. Просто майже. Я.
Лише палив, видавлював фарбу з тюбиків на палітру, тикав пензлем в неї та в полотно, інколи в самого себе. Обожнюю запах свіжої олії! Через це я навіть намазюкав собі нею під носом. Трохи. Я ж казав, що я дивакуватий. Але такий, який я є. І не соромлюся цього.
Рибалка вийшов на славу, в принципі як і море, пальми, сонце, небо. Як і все. На щастя.
А скільки я випалив цигарок! Багато… ні! Трохи більше.
Паралельно я писав ще й дим. Навіщо? Люблю дивитися на дим. Чому? Заворожує. Дякую, що вислухали.
Потрібно трохи відпочинку. Спілкування. Зателефоную Нано. Телефон вже в руці:
- Привіт, Ангелосе!
- Привіт! Слухай, а як щодо келиху вина та порції свіжої смаженої риби?
- Нема питань. Давай через півгодини на набережній, в тому маленькому ресторанчику, не пам’ятаю його назви. Там де ще жива музика…
- Зрозумів! - Перебив я Нано.
- Добре. До зустрічі! – Далі – короткі гудки.
От так просто. До речі, я вже на підході до місця зустрічі, де на мене чекатиме Нано. Я чомусь впевнений, що він буде там раніше за мене.
Виявилося, що я був правий. Я зайшов в середину - Нано вже чекає на мене.
- Привіт! - Протягую я йому руку.
- Привіт ще раз, друже! – Він робить те саме.
- Як ти?
- Творче, - посміхаюся я. – А ти?
- Аналогічно. То що там в тебе? Розповідай.
- З чого ти взяв, що в мене щось є?
- Та ти прямо світишся.
- Дійсно?
- Так.
- Ну, є в мене дещо, насправді...
- Я ж казав! – Виголосив Нано.
- Я пишу дещо зараз. Точніше, вже цілий тиждень пишу, не виходячи з квартири. Натхнення сильне було.
- А чому «було»?
- Та просто втомився я трохи. Ти і сам розумієш, що це таке писати, не виходячи тиждень.
- Ти ше молодий. Далі в тебе будуть і затяжніші відрізки роботи. В мене одного разу було, що я писав приблизно місяць. Уявляєш, місяць, не виходив зі студії.
- Вражає. І що з того вийшло в тебе?
- Моя найкраща робота - «Зустріч Зими та Літа».
- А! Я бачив цю роботу. Вона неймовірна!
- Не перебільшуй, Ангелосе. Вона дійсно добра, але не неймовірна.
- Набиваєш ціну? – Ці слова вилетіли з мого рота разом із невеличкою доброзичливою посмішкою.
- Так. – Його посмішка полетіла на зустріч моїй.
Ми разом засміялися та замовили по смаженому коропу під смачнючим соусом, секрет якого кухар не виказує, із рисом та вином на додаток. Офіціант записав наше замовлення та відправився кудись за лаштунки ресторану – на кухню.
- Але ти так і не сказав, що там в тебе за картина, - продовжив Нано після того, як нам принесли наше вино.
- Не можу сказати, що саме за картина. Ти ж пам’ятаєш – я не кажу про картину, доки не закінчу її.
- Так, пам’ятаю.
- Можу лише сказати її робочу назву – «година ж життя рибалки».
- Мариніст! – Закричав він.
- Ні, але на протязі цього тижня – так, я мариніст.
- Та знаю я, що ти не мариніст. Просто так хотів кинути жарт.
- Та я зрозумів.
- Егеж! Тоді чому виправдовувався? – Посмішка.
- Тому що, я… Тому що… я виправдовувався.
- Цікава відповідь.
Нам принесли коропа. Нарешті. Ням.
- Скажи, Ангелосе, а ти переважно в я кому пишеш стилі? Просто я бачив твої роботи, і ніяк не можу зрозуміти, якому стилю ти більше надаєш перевагу.
- Конкретно ніякому.
- Як це так?
- А от так! В мене нема такого чіткого напряму роботи. Я пишу те, що показує мені моя уява… чи мої сні.
- Сновидіння? Так, я помітив, що твої картини переповнені таким сучасним авангардизмом12 та футуризмом13.
- Так, є трохи. Але я не можу писати чітко по якомусь стилю. Не можу писати, коли мені кажуть про що мені писати. До мене це має прийти само іщ середини мого розуму, а не з чиєгось іншого розумі чи свідомості. Ні. Так я не можу.
- Цікаву позицію ти зайняв в своєї творчості. А ти не боїшся, що колись одного дня тобі скажуть писати про щось конкретне, і це «конкретне» походитиме не від тебе, а від замовника. Ти відмовиш йому, а він виявиться впливовою людиною в світі мистецтв. Замовник образиться на тебе і ти більше вже зможеш виставлятися, він подбає про це. Що ти тоді робитимеш?
- Який ти песиміст, Нано!
- Дай мені відповідь будь-ласка, друже.
- Нема питань. Ну, по-перше, таке навряд може трапитися…
- А якщо все ж таки трапиться? – Перебив він мене.
- Якщо вже так трапиться, то я просто виставлятимуся на вулиці.
- Станеш вуличним художником?
- А що в тому поганого? – Риторичне питання. – Коли люди проходять повз твої картини і зупиняються, роздивляються їх, підходять до тебе, питаються щодо твоєї творчості.
- А ти їм відповідаєш, що ти не можеш виставлятися в галереях. Так?
- Частково.
- Як так?
- Я розкажу їм всі правду про те, чому саме я не можу виставлятися. І це зіграє на мою користь. Чутки поповзуть містом і за місто. Всі знатимуть мою проблему і згодом вона досягне більш впливової людини, ніж та, яка зробить те, щоб я не мав змоги виставляти свої картини в призначених для цього місцях. І ця людина допоможе мені повернутися в цей світ. Реклама така собі.
- Викрутився.
- Чому ж? Так воно і є. Та і навіть якщо так не трапиться, що я чутки про мене дістануться до якогось меценату, то мені то не потрібно.
- Чому?
- Бо я відчуваю, що незабаром я і сам власноруч тану впливовою людиною в нашому світі. Маю на увазі, не лише в світі мистецтв чи світі живопису окремо.
- Не розумію. Ти що, збираєшся податися у політику?
- Зовсім ні. До чого тут політика?
- Ну, не знаю. Можливо до того, що найвпливовіші люди в цьому світі політики та співаки.
- Тоді ж чому ти не спитав мене про те, що може я піду співати?
- Ні! Цього не станеться. Я чув як ти співаєш. І не ображайся, Ангелосе, але ти жахливо співаєш.
- Жахливо? А я гадав, що я співаю ще гірше. – Я намалював посмішки на наших обличчях. – Дякую тобі, друже, що ти відвертий зі мною.
- Прошу! Але тоді як ти збираєшся стати такою значною людиною, та ще й в усьому світі?
- Я просто це відчуваю. Інтуїція, якої я ніколи не відчував у середині себе, нагадала про себе та сказала мені, що я стану відомою та впливовою людиною на весь світ. – Я не міг йому сказати про відтінки, тому і вигадав цю нісенітницю про інтуїцію, якої в мене дійсно ніколи не існувало. Просто я мав щось вигадати. Про відтінки поки що ніхто не має знати, окрім мене. Я їх покажу всім і одразу. Всьому світові. Аж кров починає швидше текти каналами мого тіла, коли я думаю про відтінки.
- Ну, якщо так, то замовиш слово і за мене десь там на горі, добре?
- Нано, я ж не жартую зараз. Я серйозно зараз про все це кажу!
- Добре, добре. Ти тільки не ображайся на мене.
- Та я і не думав це робити. Мене взагалі важко образити комусь.
- От і в мене так само. Я майже не ображаюся ні на кого. А якщо вже і ображаюся, то це швидко минає. В тебе так?
- Ага.
Ми потеревенили ще приблизно години три в цьому ресторанчику. Розмовляли майже про все… ні! Про все, про що тільки можна було завести розмову. Випили ще по три келиха вина, з’їли по чотири коропа, смачного коропа. Я випалив десять цигарок, Нано жодної. Коли я допалював десяту цигарку він спитав мене:
- А як щодо чарки «узо14»?
- Не ображайся, але ні. Я пас.
- Чому? – Здивовано спитав мане Нано.
- Бо попросту я не п’ю нічого міцнішого за легке вино. Не хочу псувати свій організм.
- А як же цигарки тоді? Вони ж також псують твій організм.
- Вони – це особливе. Просто я вже палю пару років, мені це подобається, і я не хочу кидати це… поки що.
- Ну, добре. Тоді давай ще по келиху вина, давай?
- Не відмовлюся.
Ми замовили ще по келиху вина та попросили нарізати нам сир маленькими шматочками. Легкий, трохи солоний, щоб віддавав запахом молока сир. Ніжний і смачнючий. Таким його і подали нам.
- Смакота. – Сказав мій шлунок після того як ми доїли, випили вино та розрахувалися із офіціантом за рахунком.
- Неперевершено, - сказав шлунок Нано.
Ми попрощалися біля входу в ресторанчик та розійшлися. Нано пішов в один бік, напевно до себе до дому, я пішов зовсім у протилежний. Я точно пішов до себе до дому. Мені потрібно закінчити картину, яка на мене чекає в моїй майстерні, моя «година з життя рибалки».
6.
Вдома все ж таки затишніше, ніж будь де. Це стовідсотково. Жодний найдорожчий ресторан не зможе посперечатися із своєю власною кухнею. Як і жодна інша гарна майстерня не зможе сперечатися із моєю власною, для мене.
Отже, я в найкращий майстерні світу. Дописую «годину з життя рибалки» із передчуттям феєрії кольору на цьому полотні, яке стоїть на моєму мольберті. Вже майже закінчив першу роботу з серії із робочою назвою «змінення світосприйняття мільйонів». Мені подобається, що я пишу зараз. Море вийшло на славу. А яким гарним воно буде, коли звичайні кольори змішаються на стиках та перетворяться на відтінки! І чоловік написаний добре, і сонце, і небо, і берег із пальмами.
Цигарка за цигаркою я писав цю картину, і от – ще залишилося декілька мазків і все буде готове. Перший мазок, другий, третій і… нічого не вийшло. Нажаль. Я дуже засмутився через це. Потрібно щось із цим робити. Потрібно зробити відтінки щоб то мені не коштувало. І я зроблю.
7.
- Все! Я не вийду звідси, доки відтінки не з’являться десь в цій кімнаті. Чи то на полотні, чи на пензлі, чи на палітрі, чи на мені самому. Відтворення відтінків у матовому світі. Дубль «три» чи «чотири»! Байдуже! «Останній»!
Я закрився в своїй майстерні на всі замки, які тільки існують на цьому світі, в цьому світі… матовому світі, перед тим заздалегідь набравши декілька блоків цигарок, пляшок вина, їжі, питної води та соків. Я перевів телефон в режим автовідповідача. Записав на ньому такі слова: «Доброго ранку, дня чи ночі! Це Ангелос. Мене нема взагалі і не буде, доки я не зроблю те, що мені потрібно не менше за повітря. Не можу сказати що це таке, але це цілком законно. Наступного разу ми можемо побачитися в двох місцях: або в божевільні або на церемонії вручення Нобелевської премії. Лише в цих місцях. Мамо, не хвилюйся я не нароблю дурниць. Залиште своє повідомлення після такого бридкого звуку на кшталт довгого «пі». До побачення… Сподіваюся на церемонії Нобеля».
Я закритий в своїй майстерні. Телефон сам відповідає на дзвінки. Стільниковий вимкнений, одним натисканням клавіші. Я починаю роботу до остаточного перетворення кольорів на відтінки.
Окрім мене тут нікого немає. Тільки поодинокі проміні сонця, крізь приоткриті жалюзі падають мені на обличчя, тим самим змушуючи мене жмуритися. Я виробив нову теорію становлення нового світу: «Якщо я вже хочу докорінно змінити світосприйняття всіх разом людей хочу на повну змінити цей матовий світ, то я маю підійти до цього дуже творче, як творча людина, якою я і є в цьому житті. Хоча було б краще наново створити цей світ. Створити з матеріалів старого матового. Напевно я так і зроблю. Отже потрібно створювати все з самого початку».
Поїхали! В цьому світі відтепер немає нічого окрім мене самого, цигаркового диму, найкращої музики, полотна та фарб. Нічого іншого не існує. Над цим я і попрацюю.
Я починаю писати. За короткий час я навіть розписав саме повітря. Яскравіше стало в цьому світі, але поки що не так, як я замислив. Я пишу, не відходячи він мольберту. Я написав вже декілька картин. Безвідтінкових, але добрих за своєю будовою, за технікою картин. Вони мені сильно подобаються, і сподобаються всім, коли я їх покажу. Але це лише перехідний період мої творчості. Навіть якщо я не зможу відтворити відтінки, я користуватимуся цими своїми роботами. Їх, до речі, можна було б запропонувати для афінської галереї, все-одне для них потрібно щось написати, тому що я заключив із ними контракт, який маю виконувати на повну. Якщо не виконаю прослідують штрафні санкції щодо мене. А якщо ще і платитиму їм, без зароблених грошей, то мені доведеться брати зі свого накопичувального рахунку, на якому я збираю гроші на те, щоб перебратися в Барселону і творити вже там свої шедеври. А якщо взяти ще і те, що ці картини неймовірно чудові, то можна і припустити, що якщо я не зроблю те, до чого прагну, о все-одне стану відомим, саме через ці картини.
Музика та цигарки надавали мені сили для подальшої роботи. Я працював не покладаючи пензля на полицю приблизно годин сім. Важкувато, але це того варте. З під мого пензля картини на цьому тижні виходять, як з конвеєру. Але вони не звичайні, вони – надзвичайні. Такі гарні, що від них не можні відірватися, навіть мені самому. Уявляю собі, як на них дивитимуться інші люди, навіть не «як» дивитимуться, а «скільки» часу вони дивитимуться на них. Гадаю дуже багато. Можливо навіть цілий день лише на одну картину. Сподіваюся, що так піде і надалі та закінчиться тим, що я нарешті зможу зробити відтінки та перетворитися на живу легенду сучасного світового живопису. Сподіваюся на те дуже сильно. Якось не хотілося б опинитися у лікарні для божевільних десь поруч із якимось Олександром Македонським15 нашого часу. Взагалі не хочеться такого для себе. І не тільки мені не хочеться.
Якщо просто мазюкаючи пензлем по полотну – нічого з того не вийде в вас, для цього потрібно не лише нормально розвинений вестибулярний апарат, але ще й розвинена нестандартна уява. Ви повинні бачити вашу майбутню картину спочатку перед своїми очима, а вже потім починати наносити її фарбою на полотно. Цей процес постійно проходить в моїй голові.
Натхнення йшло із перевищенням швидкості в мою голову, так само як і наснага а те, щоб я міг писати стільки картин за такий короткий час. Шкала рівню майстерності підвищувалася із кожним рухом пензля в моїй руці. Я відчував це дуже добре. Техніка ставала кращою на очах. Дякую вам, замкнені двері, вимкнений телефон, увімкнена музика, закриті вікна та майстерня. Дякую!
Після того, як я закінчив писати черговий шедевр, який вийшов з-під мого пензля, я дещо відчув. Ні, то були не відтінки. Дещо інше. Уявіть собі: я закінчую картину, принаймні це майже видно, що незабаром картина буде закінченою. Стою, пишу, палю і тут відчуваю, що щось в кімнаті стало менше місця. Не знаю яким чином я це відчув але щось мене наштовхнуло на цю думку і вона виявилася правильною. Я відчув на своєму тілі чийсь дотик. Якщо казати точніше, то я відчув дотик на своєму плечі позаду мене. Я перелякався не на жарт. Серце почало колотитися дуже сильно. Приблизно мільйон ударів на хвилину. Я боявся озирнутися назад. Хто б там міг бути, якщо я закрився на всі замки. Позакривав всі вікна. Закрито все, що тільки можна було закрити. Закрив навіть коробку із старими фарбами. Що там? Залишалося лише переступити через свій власний страх та озирнутися назад, що я в принципі і зробив. Коли обертався, серце почало ще швидше колотитися. Напевно всі на вулиці чули ті стуки, через мої звукоізолюючі вікна. Напевно.
Я озирнувся, а переді мною стоїть дівчина. Білява. Стоїть і дивиться прямо мені в очі своїми, як безкрайнє океанське дно, очима. Я не міг відвернути від неї своїх очей. Як вона тут опинилася, хотів я її спитати, але не міг, мій голос кудись зник, рот заклеївся порожниною.
Зникло і лунання музики. Я попросту його не чув, як і не чув всього іншого, включаючи стуки мого серця, яке в будь-яку хвилину могло вискочити з моїх грудей. Наступив ступор мого тіла. Що це?
Думки питали самого себе, хто вона, та, що стоїть навпроти мене, але я нічого не міг із тим подіяти. Думки переповнювали голову лише одним питанням – ХТО ТИ.
Щось дунуло мені в обличчя і мій рот нарешті видав дві фрази: «Хто ти? І як ти сюди потрапила?». Нічого не відповів, вона зникла з кімнати на моїх очах за пів секунди. Музика продовжила грати свої легкі, наче повітря, ноти. Світ продовжив свій шлях навколо самого себе. Серце стало нормально колотитися. Всі люди пішли далі у своїх справах.
Я продовжував стояти на одному місці, не кажучи ані слова. Мою голову покинули всі ті численні думки, щодо цієї дівчини. Розкривши рота, я так простояв декілька хвилин. Дивно трохи та незвичайно. Можливо то просто була моя уява чи наприклад галюцинація. А від чого галюцинація? Та від того, що я вже майже два тижні не виходжу з цієї кімнати. Голова йде обертом і от через це в мене з’явилися галюцинації. Я ніколи в них не вірив, тепер почну вірити. Стовідсотково.
А уявіть собі, що я побачив, коли озирнувся назад до мольберту. Так! Саме відтінки. Де? На моїй картині, яку я закінчив перед візитом білявої галюцинації. Я назвав її «панорама». Я знаю, що ліміт щастя вичерпати не можна, але в цю секунду я переповнив його на сто п’ятдесят тисяч відсотків. Я так радів, що аж голова в мене пішла обертом і я впав на підлогу із криками радості. Зараз я би зміг зробити абсолютно все на цій планеті. Зміг ,би зробити те, на що не здатний навіть найсильніший людський організм. Скажемо – підняти вагу в сто тисяч кілограмів. Я би зміг зараз. Я би зміг підняти н’ю йоркський «Емпайр Стейт Білдінг16». Попросту я відчув у собі таку силу саме зараз, після того як побачив відтінки на моїй картині.
Я підвівся з підлоги і застиг перед картиною. Мене охопила паніка через те що можливо це також галюцинація. Я трохи перелякався. Негативні думки знов завітали до мене в гості. А якщо дійсно це все через ту біляву галюцинацію із красивими очима? Не може бути! Я не хочу того.
Я не відводив очей від картини. Не хотілося втрачати цю красоту знову. Але потрібно було протерти очі та переконатися в тому, чи це дійсність, чи прояв двотижневого затвору з мого боку. Я обтер очі. І коли прибрав руки від очей, то побачив, що відтінки нікуди не зникли, вони так і продовжували ніжитися на картині, як люди ніжаться на сонці, під час засмаганя. Я знову зрадів. Ще сильніше. Потрібно було випалити цигарку, бо стільки всього сталося за якихось там коротких п’ять хвилин, яки здалися мені цілим днем. І я запалив цигарку. Дим від неї поповз моїм організмом до мозку, надавши йому приємного відчуття. Мозок любить палити.
Із цигаркою в руці я підійшов поближче до «панорами» та нахилився, щоб роздивитися відтінки зблизу. Роздивлявся дуже довго, наче тато дивиться на свою першу дитину, яка щойно народилася. Так, це моя дитина! Однозначно моя! ДНК картини співпадає із моїм. Я радий.
Я наче дитина, якій подарували довгоочікуваний подарунок на Різдво Христове. Подарунок, на який я так довго чекав. Мені захотілося подзвонити мамі та розповісти їй про це все, поросити її, щоб вона приїхала та подивилася на відтінки, через які вона так сильно постраждала, але я не зробив того. Зроблю їй сюрприз, коли виставлятиму це все. Я вже навіть бачу відкриття виставки. Вона така – повністю біла зала. Купа люду, який прийшов подивитися на цю неймовірну красу, але ніхто з них не знає, що я ї представлю, бо картини накриті шовковою тканиною. В оголошеннях буде написано «Ангелос Алісіс докорінно змінить ваше світосприйняття назавжди!». Вони всі чекатимуть на це диво. Гадатимуть, що ж там такого знаходиться за шовком. І я сам, власноруч, звільнятиму кожну картину для них від тканини. А розпочну я з найпершої – з «панорами», яка зараз знаходиться прямо перед моїми очима. І перед тим як відкрити першу картину світові, я скажу: «Приготуйтеся, пані та панове, до найсолодкішої миті вашого життя!», а вже потім зірву шовкову тканину і всі втратять можливість до голосу. Всі стоятимуть, наче заморожені напівфабрикати, які лежать на вітрині супермаркету, яких ніхто не чапає, бо термін придатності вже вийшов. Я надам цим «напівфабрикатам» другий шанс на життя. Це буде моїм подарунком для них, за те, що мені подарував той сон який показав мені відтінки. Вони продовжуватимуть стояти без слів. Жоден з фотографів, які будуть акредитовані на відкриття виставки не зможуть натиснути на кнопки своїх фотоапаратів, люди не зможуть зробити ковточок шампанського чи вина зі своїх келихів. Думки всіх присутніх матимуть однаковий текст – «Як це можливо? Неймовірно, неперевершено, чудово, незрівнянно!» Вони дуже довго стоятимуть та дивитимуться на картину. Першу. Уявляєте? А я навіть ще не відкрив для них інші мої створіння. Я скажу: «На разі, наступна картина, не менш вражаюча», але ніхто не чутиме мене. Всі стоятимуть, наче Королівська гвардія17, біля Букінгемгенського палацу18 в Лондоні. Це буде фурор! Навіть ще більше! Саме так і буде!
Я, в свою чергу, якби передбачаю реакцію всіх тих, хто прийде на відкриття моє виставки, я не можу відірвати погляду від картини, точніше від відтінків.
Я вже казав, що мені подобається запах свіжої олії, але зараз я його не відчуваю, при тому, що мій ніс знаходиться в п’ятьох сантиметрах від картини. Я відчуваю лише приємний запах дорогих парфумів. Цей запах наповнив мою майстерню, я його дуже сильно відчуваю. І він не щойно з’явився, по-моєму він з’явився тоді, коли тут з’явилася білявка. Так, саме тоді. Запах стояв таким собі колом, посередині кімнати, як раз на тому місці де стояла дівчина. Такий самий запах тепер мала і свіжа фарба, і я сам, і моя майстерня.
Цей запах потрапив в мою голову, і, гадаю, що вже ніколи не вийде звідти. В ньому є щось таке, чого нема в жодному запаху цілого світу. Незрівняний. Із ним можуть посперечатися хіба що мої відтінки. Вони звісно виграють у цій суперечки, але із невеличкою перевагою. Я наповнюю ним легені. Ейфорія!
Коли відчуваєш в середині себе, щось таке неймовірне та неперевершене, то з’являється таке відчуття, наче ти такий єдиний, єдиний на весь світ, що тобі все до снаги, що ти особливий. А якщо у тобі два таких відчуття?.. От і я про це саме…
8.
Переді мною картина. Найкраща та найбільш гарна картина, яка тільки біла написана на цій планеті. Перед картиною я. Найкращий та найбільш видатний художник, який тільки мешкав на цій планеті. Навколо мене та картини - моя майстерня – те місце, де творить свої дива той, хто є найкращим художником цього світу, тобто я. Це те місце, де біла написана найперша картина, яка змінить весь світ, лише своєю присутністю на його поверхні. Моя майстерня – мій дім – місце, де найвидатніший художник проводить свій вільний час. Є ще декілька місць, де він справляє дозвілля. Це кав’ярня на першому поверсі будинку, де я живу, це декілька художніх галерей, куди я заходжу просто щоб побути наодинці із мистецтвом інших художників, це будинок моїх батьків, де я народився та виріс. Навколо цього всього – моє місто, місто на березі моря, місто мрій та білої гальки. Це місце, в якому знаходяться художні галереї, куди я періодично заходжу, будинок Елеонор, тобто моєї мами, кав’ярня, де я інколи п’ю вино та їм смачну смажену рибу, щойно зловлену в морі та мій будинок, в якому знаходиться моя квартира, в середині якої – моя майстерня, я та мої неперевершені картини, які змінять незабаром цей звичайний матовий світ. Довкола мого міста – моя країна, зі своїми горами, річками, лісами, полями, островами та декількома морями. Цю країну я прославлю, як Батьківщину найвидатнішого художника, якій тільки мешкав на цій планеті. На мою честь назвуть вулиці, школи, університети, а можливо й навіть і ціле місто, чи острів. Щось вони мають назвати на мою честь. Я впевнений в тому! А вже довкола моєї країни – весь інший світ, де поки що немає відтінків, де поки що про них ніхто не знає та ніхто навіть не чув, окрім найвидатнішого художника та його матері. Чули лише ті, хто не повірив у це. Їх я не рахую за тих, хто чув про чарівну красу змішання різних кольорів фарб між собою.
Так і я стояв посередині своїх майстерні, міста, країни та світу. Незнайомка, яка увійшла в мій світ, принісши із собою надзвичайний аромат парфумів та відтінки, не виходила з моєї голови. Я думав про неї, дивлячись на мій перший шедевр, який стояв на мольберті.
Музика продовжувала грати свої партії. Лунання перетворилося на суцільну мелодію щастя. По-моєму все тепер нагадує мені по нього. Я став дуже щасливим. Так, я є найщасливішою людиною від сьогодні. Запам’ятайте це.
Незнайома білявка застрягла в мене в голові. Хто вона, ще раз спиталися думки, але я не зміг дати їм відповіді не це запитання. Вона розірвала всі замки та ланцюги, моєї квартири лише одним дотиком, та так саме полагодила їх. Я не лягав спати цієї ночі. Попросту не хотілося, не було навіть малесенького натяку на сон. Очі не зліпалися, не зітхав, нічого такого. Писав нову картину всю ніч. Білявка із неперевершеними очима подарувала мені якусь силу та абсолютно нові ідеї, тільки без подарункової обгортки та картки із вітаннями. Такі ідеї навіть не могли завітати до моєї голови просто так. Не могли. Я впевнений в тому, що це все через неї. Мазки самотужки виходили з мого пензля. Через шість годин я дописав картину та пішов спати. Надобраніч, двом шедеврам!
Цієї ночі сни, на превеликий жаль, мені не снилися. Хоча, чому «нажаль»? Я ж вже зміг відтворити відтінки власноруч та вже не потребую в тих снах, де вони мені снилися. Люди кажуть, що коли ти не бачиш сновидіння під час сну, то це є найміцніший сон. Отже мені дісталося майже все найкраще: картини, будинок, сон і запах, тієї незнайомої білявки.
Коли я прокинувся, то майже одразу побіг дивитися на мої неймовірні картини. Мені кортілося знов побачити їх, бо я ще не наситився тими відтінками і, напевно, ніколи не насичуся ними. Я підбіг до дверей у майстерню, затаївши подих, штовхнув їх та увійшов в середину.
- Не може бути! – Викрикнув я диким, не своїм голосом. Картини біли на своїх місцях, але на них не було відтінків. – Цього не могло статися! Я ж ще вчора бачив відтінки своїми власними очима.
Їх не було. Як і не було запаху парфумів незнайомки. До ечі, я одразу помітив, що немає запаху, але не надав цьому значення. Я помилився. Що ж могло трапитися? Не розумію. Абсолютно нічого. Тепер нічого.
Так я простояв декілька годин. Просто стояв і дивився у порожнину картин, які ще вчора були неперевершеними шедеврами, які тільки були створені за весь час існування людства. Я не знав, що моголо статися із ними і був через це у ступорі, у великому ступорі. В голову завітали старі знайомі негативні думки.
- Ну, я ж тобі казав, що в тебе нічого не вийде! Ти сам собі це вигадав, що ти вчора бачив відтінки, а насправді ніяких відтінків немає. Як ти не можеш цього збагнути? Це ж матовий світ. Найматовіший світ!
- Я не хочу тебе чути! Залиш мене у спокої, і так погано, а ще й ти тут нав’язався. Ніхто тебе не кликав. Забирайся!
- Нажаль, але не можу, - сакракстично продовжували говорити вони. – Ти сам винен в цьому, що я приходжу до тебе. Я приходжу лише до невдах, і ти, як раз така особа.
- Я талановитий художник! Можливо найталановитіший на цій жахливій матвій планеті.
- Ти?
- Так!
- Ох, і розсмішив ти мене! Ти – найталовитіших художник на всій планеті? Якщо ти так думаєш, то ти дуже глибоко помиляєшся в цьому. Я це тобі відверто кажу, і не звертай зараз уваги на мій саркастичний тон, хоча невдахи його і так не помічають.
- Я не невдаха! Це ти невдаха!
- От ти і знову помилився.
- Зовсім ні! Це як раз ти помиляєшся. А хочеш я тобі дещо скажу? Навіть напророчу. Хочеш?
- Ну, давай, спробуй.
- Ти називаєш мене невдахою лише через те, що ти сам є таким і кажеш мені це все, через те, що ти заздриш мені.
- І чому тобі заздрити, невдахо?
- Ти лише негативна думка! От саме через це. Ти ніхто, навіть ніщо! Тебе не існує. Я можу в одну мить позбутися тебе. І більше ніколи не впускати до себе. Якщо я схочу, то впускатиму інші негативні думки. Не такі ідиотські, як ти
- То чому ж ти тоді не робиш це?
- Молодець! Я чекав на це питання від тебе. Ти хочеш знати чому я тебе не прожену раз і на завжди?
- Так. Давай. Скажи ще якусь дурню і ще більше переконаюся, що ти невдаха.
- Помиляєшся
- Зовсім ні. То давай кажи вже.
- Я тебе не жену, тому що через тебе я стаю міцнішим, стриманішим. Через тебе я йду до своєї мети, переступаючи через багато речей. Ти надаєш мені сили ще більше сили, ніж в мене є. Ти – допінг. І не більше.
- Я? Ти йолоп!
- Ти знаєш, що не так. Прекрасно знаєш, - тепер сарказм вже лунає з мого рота. – Ти маєш пам’ятати, що в тобі я черпаю натхнення інколи. Так, саме в тобі, і тобі це відомо, як «нікому», як «нічому», коротше – як «порожньому місцю». Ти як поганий запах – начебто ти є, але не хотілося, щоб ти існував. Хоч ти і все-одне існуєш.
«Поганий запах» зник, а на його місці з’явився запах парфумів білявки, який я називаю для себе «Натхнення кольору». І я знову повернувся до стану ступору. Але вже не через картини, а через запах. Я повільно озирнувся. І водночас помилився в своїх домислах, що Вона з’явилася. Ні, її не було. Я пішов вмитися. Я ж не робив цього це сьогодні. Ще треба почистити зуби.
Я в ванній кімнаті. Все нормально. Я вже трохи заспокоївся за те, що відтінки зникли на рівному місці. Як би не той запах, то я б зараз бився головою об стінку, чи навіть об стелю, стоячи на дробині. Але я нічого такого не роблю. «Натхнення кольору» зробило свою добру справу. Запах заспокоїв мене. В голові не складувалось на місце лише одне – чому запах з’явився, але не з’явилася ані білявка, ані відтінки. Цього я не міг збагнути ніяким чином.
Я почав приймати потрібні ранкові процедури, хоча й на годиннику була вже друга половина дня. Чистив зуби, вдихаючи приємний запах «натхнення кольору» в суміші із запахом зубної пасти. Я нахилив голову та засунув її під кран, щоб просто змочити. Підняв голову, подивився у дзеркало і мало не впав прямо стоячи на місці. Білявка, із найгарнішими очима, які я колись бачив на своєму житті, стояла прямо в моєму дзеркалі. Хоча напевно вона стоїть позаду мене. Я знов обережно озирнувся та не помітив її за моєю спиною. Обгледів кімнату - її немає. Знов галюцинація, подумав я і впав на вже на місці, де стояв. Вона в середині дзеркала стоїть! Дивиться прямо на мене і нічого не каже. Я спробував роздивитися її, але не втримався та спитав її, хто вона і як вона сюди потрапила. Знову нічого не відповів, вона зникла по той бік дзеркала, до якого я не мав доступу. Туди, де було моє відображення, але воно не може самостійно рухатися без мене.
Запах парфумів білявки стояв сферою посередині моєї ванної кімнати та у дзеркалі. Напевно там, в середині, запах був трохи іншим, і як би я не буду нюхати дзеркало, я все-одне не зможу наздогнати той запах, який знаходиться там, у дзеркальному світі.
Думки наповнилися нею. Лише нею. Я забув на деякий час про відтінки, про те, що вони зникли, про погані думки, про абсолютність… абсолютно про все. До абсолютності абсолютно. Яка ж вона неймовірна, пробігли мої думки, як би наздоганяючи її у дзеркалі. Вона дійсно дуже красива. Мені довелося бачити її лише два рази, по п’ять секунд, приблизно, кожний, але мені того вистачило, щоб вона назавжди оселилася в моїй голові, та можливо в моєму серці. Яким чином вона сюди потрапляє, звідки? Думки мали такі строки.
Незабаром я прийшов до якогось висновку. Коли вже стояв у майстерні та дивився декілька годин на відтінки, які знову з’явилися на моїх картинах. От до чого я прийшов – якщо Вона б прийшла лише один раз, то це була б випадковість, але якщо Вона вже приходить вдруге, то це – закономірність. Якщо вона приходить сюди, то їй щось тут потрібне від мене. Можливо Вона хоче допомогти мені із моєю творчістю чи можливо хоче, щоб я в Неї закохався. Але те, що Вона сюди ще раз прийде, як мінімум, я впевнений на безліч відсотків. Я розумний.
Яким чином відтінки з’являються та зникають після того, як Вона приходить сюди? Вона приходить – відтінки є, а коли йде, то через деякий час вони зникають, як би їх і не було ніколи. Залишаються лише матові картини, доброї якості, але вони вже порожні для мене самого. Для мене більше не існує картин, на яких немає відтінків. Попросту через те, що я бачив цю неймовірну різноманітність змішання кольору. Можливо відтінки зникають через те, що зникає запах Її парфумів? І коли Вона знову з’являється разом із запахом, то з’являються і самі відтінки? Можливо так воно і є насправді. Принаймні я дотримуюся такої думки, але як воно там є насправді, я не можу сказати.
Її запах не може вже зникнути з моєї свідомості, так саме як і відтінки вже навічно там оселилися. Вони не зникнуть ніколи звідти. Я впевнений в тому.
9.
Після Її повернення я вже не міг ні про що думати, окрім Неї самої. Навіть не думав про мою творчість, якою вона може стати, точніше, чого я можу досягти, який фурор можу принести в цей світ. Про це я не думав. Я призупинив дію мрії на деякий час, надавши іншій мрії час на існування. І не лише сам час, як надав їй можливість на існування.
Мені нічого не хотілося робити, окрім того, щоб думати про неї. Я пролежав на ліжку десь зо три дні, думаючи про Неї, мріючи про те, щоб Вона знову з’явилася в моєму маленькому світі живопису. Мені кортілося, щоб Вона прийшла якомога швидше, прямо зараз, але Вона не з’являлася. Як би я того сильно не бажав – ані Її запаху, ані Її самої. Я мріяв, палив цигарки, ще раз мріяв та ще раз палив цигарки одну за одною. Висновки такого стану – мріяв, думав, палив та спав. Нічого більше, нічого менше. І от одного разу, коли я спав дуже міцним сном, я відчув, якимось чином, на своїй груді чийсь погляд. Скрізь сон я не зрозумів, що це було, але ненароком відкрив очі і… побачив Її. Вона стояла наді мною і просто дивилася на мене. Я вскочив зі свого ліжка, перелякавшись. Не Її звісно. Просто злякався такої ситуації. Уявіть, що ви сите, відкриваєте очі посеред ночі а над вами стоїть хтось у темряві і просто дивиться на вас. Якою буде ваша реакція? От і про те саме. Я злякався, але потім одразу побачив, що то стоїть «моя запашна білява Незнайомка».
Вона одразу ж оволоділа моїм поглядом, захопивши його, наче форпост. Крізь нічну темряву я бачив Її незрівняні очі, обличчя й тіло. Вдивлявся в кожен Її контур, в кожен клаптик Її тіла. Вона дійсно дуже красива. Красивіша за відтінки. Однозначно красивіша.
- Зачекай! Не йди, будь-ласка! – Вискочило з мого рота.
- Я не можу розмовляти із тобою, але я ще повернуся сюди.
«Я ще повернуся сюди»… і зникла.
Я не пішов спати далі. Та я б і не зміг цього зробити, не було бажання вже спати. Після Її приходів, мене наче розриває. Натхнення переповнює мене до країв, навіть переливається через краї мого «Я». От і сьогодні я не міг нічого цьому заподіяти, хоча не потрібно художникові перешкоджати натхненню, чого я власне і не робив, а просто пішов до майстерні, увімкнув там світло, дістав фарби та почав писати нову картину.
За весь цей час, що Вона з’являлася, я вже написав дві неймовірні картини, навіть якщо не рахувати відтінків на них, і от зараз пишу третю. Вже бачу перехідний етап до готового шедевру, не побоюся цього слова, бо це дійсно ще один майбутній шедевр, який написаний рукою Ангелоса Алісіса, тобто мною. Дякуючи Незнайомці, я стану найвідомішим художником світу. Мене знатимуть абсолютно всі, навіть ті, хто зовсім не цікавиться мистецтвом. Просто я сподіваюся на те, що відтінки, із часом, більше нікуди не зникатимуть та так і залишаться на моїх картинах, їх шкірою та сутністю. Сподіваюся на те, що я розмалюю весь цей матовий світ, надам йому відтінки на його власне розпорядження, розмалюю людей та наділю їх новими емоціями, які вони ще ніколи не відчували за все своє життя. Я зроблю це для них за якихось там п’ять чи трохи більше хвилин. Вони носитимуть мене на руках. Носитимуть.
Хто ж ця Незнайома дівчина з іншого світу, що оселилася в мене в серці? Можливо Вона звідти, де існують відтінки, звідти, де розмальовані небо та емоції? З того місця, де веселку їдять виделками просто на гарнір? Звідти, де колір має своє слово, тобто може розмовляти? Можливо. А може й ні. Вона може бути з «будь-чого» чи навіть зовсім з іншого місця.
Вона принесла до мого стану якусь таку родзинку, що є дуже солодкою, наче то є просто солодкий виноград. Родзинка тане в роті але не розчиняється до кінця, вона дарує мені смак кольору та добрих емоцій, смак неймовірно красивого заходу та сходу сонця. Я бачив в її думках себе. Наступного разу покажу їй її у моїх.
Ніколи не бачити нічого – не означає, що ти нічого не бачив. Я вже звик до неї, звик бачити її чи не бачити звик. Просто Вона так з’являється, що не зрозуміло насправді то це чи не насправді. Але я переконаний, що Вона з’явиться, тим паче, що вона сама сказала, що прийде ще раз. Неймовірно! Я радію.
10.
Мої картини купили в Афінську галерею та залишилися ними задоволені. Я не намагався навіть їх писати. Рука просто сама по собі виводила лінії на полотні. Ні, я не брав для цієї галереї ті картини, на яких мають бути відтінки, ні. Ті я написав просто і дуже швидко, але вони сподобалися замовникові. Що ще від мене потрібно в такій ситуації?
Працюючи над відтінковими картинами, я зрозумів, що творити – це моя одна з найголовніших місій на цій матовій планеті, яка незабаром стане відтінковою. Але найголовніша – Вона! Я маю не лише отримати Незнайому білявку із неймовірними очима, а ще й дізнатися яким чином Вона потрапляє до моєї майстерні, чому саме через Неї з’являються відтінки, чому я бачив в Її думках себе та… як Її звуть. Це ще одна моя місія. І нарешті – розписати світ, перетворити його на казку художників, перетворити його на Веселку, яку всі їстимуть ложками та виделками, наче солодкий та смачнючий пиріг. Але Веселка ніколи не скінчиться. Я готуватиму і готуватиму її ще раз і ще раз.
Я розчинився в музиці та відкрив тюбик фарби. Підпалив цигарку від запальнички, яку я власними руками розмалював під океанське дно. Дістав із шафи пензлі. Зробив затяжку. Порадував мозок нікотином. Зробив ковток вина, пляшка якого стояла в мене на столі. Смачне вино. Я знаюся на ньому. Взяв у руку пензель та просто ткнув їм у полотно. На моє здивування на полотні стали проявлятися частинки Веселки… нажаль ложки немає поруч зі мною. Так, то були відтінки. Відтінки із чарівним запахом майбутньої ранкової краси сходу сонця на узбережжі Середземного моря, яке я незабаром розмалюю. Так саме як і сам схід сонця. Парфум підказав мені, що Білявка десь тут. Я почав Її шукати, але Вона швидше знайшла мене. «Хованка» навипередки. Красуня перемогла.
- Мовчи, нічого не кажи.
Я не вимовив ані слова, дивлячись на Неї у захоплені Її неймовірно красивими очима.
- Мені не можна із тобою розмовляти.
- Але…
- Мовчи! Мене звати Елефтер’я. Бувай!
Від Неї залишився тільки запах парфумів із відтінками, тепло Її була на тому місці, де Вона стояла, звертаючись до мене.
- Нарешті Вона заговорила, нарешті я знаю як Її звати! – Кричав я в голос. – Елефтер’я19! Свобода!
Я відпалив нову цигарку та зробив ковток диму, що вона виробляє. Пустив кільце з диму. Воно впало на полотно. Через півтори голини на ньому з’явилася нова, найнеперевершена картина, з тих, що я колись писав своєю рукою. Я пішов спати.
Елефтер’я наснилася мені. Вона танцювала.
Вранці я вже не міг ні про що думати, окрім Неї. Вона – янгол, який спустився з Небес, щоб подивитися на мене, зупинити на мить моє серце та зникнути. Так! Це Вона!
- Хто ж ти? – Повторював я сто разів в голос.
Біляве волосся, великі блакитні очі, чисте обличчя, неперевершені лінії, губи, до яких так хочуть доторкнутися мої губи, тіло богині і запах! Який же в Неї запах! Солодкий до такої ступені, що хочеться його вдихнути настільки сильно, щоб луснули мої легені!
Музика грала найкращі свої ноти. Музика самої душі. Глибини душі. Джаз. Легкий. Я навчаюся літати.
Як Вона сюди потрапляє? Звідки?
Питання наповнювали мою голову, як вода наповнює собою ванну.
Незнайомка, різко увійшла в мій світ та в мою свідомість, навіть не запитала мого імені. А може вона знає його? Ще одне питання я залишив без відповіді не по своїй вині.
Я почав писати картини, наче працеголік. Писав по декілька годин, по декілька картин на добу. Мало спав, мало їв, багато пив вина та багато палив цигарок. Мало блимав очима, багато дихав повітрям з вікна, яке я наважився відкрити. Мало перевдягався, багато слухав музику. Мало сидів на стільці, багато стояв на стільці.
Мало та багато. Повітря та гази. Люди та тварини чи рослини. Небо та земля. Чорне та біле. Відтінки та матові кольори. Половина доповнює ціле, як вершкове масло доповнює щойно зварені макарони.
11.
Я вже отримав гроші за ті картини, що написав для галереї, мені вистачає на Барселону, але… Але я нікуди, поки що, не збираюся їхати звідси. Тут мене все влаштовує: я відтворюю відтінки, до мене приходить Свобода зі своєю неймовірною красою та загадковістю. Я працюю. Залишаю ще на деякий час. Остаточно. Крапка.
Чекаю на моє Диво, на Елефтер’ю. Вона не приходить, а в цей час я просто сиджу, палю та дихаю порожнечею яка з’явилася після того, як Вона останнього разу пішла, залишивши лише своє ім’я, запах та голос. Я наповнював думками про неї склади свого розуму, добиваючи їх цигарковим димом. Їжа не йшла, напої не плили. На шосе мого організму суцільний штиль. Не так, як раніше там були затори.
Нічого не хотілося робити, але я намагався перебороти це в собі, бо потрібно було писати нові шедеври, писати картини до «книги» «Змінення світосприйняття мільйонів». Потрібно готуватися до розпису неба та сонця, моря та суходолу, людей та їх емоції, кисень та вакуум. Все, до абсолютної абсолютності. Ця робота вкрила мої плечі але я не відмовився від цього. І зроблю я це, як справжній майстер своєї справи. Як майстер справи, якої досі не існує. Як людина, яка ще не народилася, а вже має власний характер та звички, яка має певну ходу та певні інтереси. Я стану матір’ю для світу. Я відкрию йому нові горизонти… до речі, потрібно ще й горизонт розписати. Потрібно поставити нагадування для цього в своєму органайзері.
Знову цигарка – єдиний мій співбесідник. Загадковий цигарковий дим парить в моїй майстерні, заворожує мене, зупинивши мій подих на собі. Він обертається навколо себе та навколо повітря, як йому заманеться. Лише йому та нікому іншому. Я можу змусити його рухатися в певному напрямку, послати його в якусь сторону, але він все-одне летітиме туди, лише так, як він схоче. Цьому я не можу запобігти. Я просто не в силах цього зробити. Я лише людина… і вже нічого не можу цьому заподіяти. А якби зміг, то я б неодмінно став саме димом. Просто рухався б разом із повітрям. Думки мої були б заповнені лише польотом та нічим більше.
Я – дим. Я лечу разом із повітрям. Ми перегукуємося між собою. просто базікаємо ні про що. Ми – найвільніші створіння на цій планеті, де немає ані відтінків, ані чогось іншого. Але то і не є потрібним для нас обох. Ми – самі по собі. Ми вільні. Ми – природа, хоч я і лише звичайний цигарковий дим, але це не змінює моєї сутності. Мене не потрібно розмальовувати в якийсь колір, надавати мені окремий відтінок, який ще можна було б назвати на мою честь – відтінком диму. Ні, мені це не потрібне. Я навіть не думаю про це. Мої думки наповнені лише польотом із вітром та обертами навколо самого себе.
Просто бути невагомим, просто бути димом. Це ж неймовірно! Чесно кажу. Просто спробуйте стати ним та переконайтеся самі в цьому.
12.
Я все намагаюся відтворити відтінки.
- Привіт! – Почули мої вуха неймовірно ніжні слова, які лунали з вуст самі знаєте кого. Вона знову прийшла!
Я не зміг стримувати свої слова, як би Вона не просила мене нічого їй не казати та взагалі тримати язика за зубами, тримати звук в середині самого себе.
- Ти прийшла! Вибач, але я не можу так просто мовчати. Я хочу поговорити із тобою! – Казав я із захопленням. – Тільки не йди, не зникай, будь-ласка, хоча б декілька хвилин!
Вона погодилася, але нічого не сказала щодо цього. Я зрозумів це по Її найгарніших в світі очах.
- Задавай свої питання, але їх має бути лише два.
Боже! Який в Неї чудовий голос!
- Так мало питань? – Спитав я.
- Так. В тебе залишилося ще одне запитання. – Категорично твердо сказала Елефтер’я.
Який же я дурень! Зіпсував одну спробу. Йолоп! Про щоб спитати Цю неймовірну красу?
- Ти реальність чи ти лише плід моєї уяви?
Гадаю, я влучив у десятку із цим запитанням.
- Я – твоє Натхнення, але я можу стати реальністю, - чітка відповідь… наполовину.
- Яким чином? – Вилетів мій голос з мене.
- Це вже третє питання. Бувай!
- Стій! Не йди…
Але вже було запізно. Вона пішла. Крізь двері.
Я кляв себе за змарновану спробу задати Їй питання та продовжив писати картини, які знову наповнилися відтінками Але я пишу вже лише задля того, щоб побачити Її ще раз.
Пишу вже півтора місяці, майже нічого більше не роблю. Лише пишу, беру нові тюбики із фарбою, викидаю у смітник старі. Змінюю полотна на мольберті. Готові картини ставлю сохнути. Я чекаю та пишу. Відриваюся від творчості лише на сон та туалет, ну, і трохи на їжу, але вона вже вся іржава, посохла та втратила приємний запах. Вона не приходить. Я не знаю, що мені робити із цим. Як повернути Її сюди знову? Чи може самотужки відправитися у подорож до Її світу, відтінковому світу… Стоп, крикнув я.
- Вона сказала, що може стати реальністю! Я знаю яким чином! І мені не потрібно для того робити нездійснені речі, на кшталт переходу в інший світ. Мені лише просто потрібно накласти Її світ на мій! Яким чином? А таким – я відтворю відтінки на цій планеті та таким чино наші світи переплетуться в один єдиний! Я – геній. Навіть більше…
Я почав писати картини інтенсивніше, набагато інтенсивніше, але ні на хвилину не забував про те, що Елефтер’я може повернутися сюди. Тоді я вже не відпущу Її звідси. Яким чином? Просто триматиму Її. Хоча… ні! Так не потрібно. Я маю заволодіти Нею в інший спосіб. Більш нормальний, ніж тримати Її силою. От я йолоп! Знову кляну самого себе за те, що проґавив спробу задати питання.
Я вже написав стільки картин, що можна було б відкривати не галерею, а власний музей. А Вона все не з’являється в моїй майстерні. Її запах ще має присутність але то вже лише його залишки.
Емоції змінюються кожного дня, із швидкістю «всі на секунду». Я майже остаточно втратив надію на те, що Вона прийде сюди. Відтінки не зникають. Запах зник. Це знак. Тому що, коли минулі рази запах зникав – зникали й відтінки. А тепер відтінки залишилися, вони еволюціонували, їм більше не потрібен цей запах, на відміну від мене.
Я перестав приймати їжу та перейшов на мистецтво. Я перестав закривати очі, але тім не менш спав весь час. Я втрачав час, але отримував дещо більше за нього – нове життя, життя у кольоровому відтінковому світі.
Вона не приходить.
- Де ж Ти? Чому Тебе немає тут поруч зі мною? – Питав я самого себе тисячу разів на хвилину.
Я втратив надію побачити Її хоча б ще раз у моїй майстерні. Зазирнути в Її незрівняні очі, посміхнутися Їй, вдихнути ковток Її власного повітря, ковток Її запаху. Я втратив на це надію в цій кімнаті. Я вирішив вийти з майстерні та повернутися до того життя, де можна почути співи птиць та звук машин на широких вулицях великого міста. Побачити море, пірнути у нього, винирнути нарешті. А зараз я виниряю з моєї квартири.