Від того, від того, від того,
що душа, як той чобіт зносилася,
човгає, човгає, човгає…
І як загнаний звір, прикидається чварою в житі.
…А з дзеркала тупо вдивляється в мене дідок – біс словесний.
…А серце.
Не римується з долею…
Що ж!
Я приймаю все це, щоб той біль дотерпіти до смерті.
І диво!
Е для мене за що учепитися…
Гуску вловивши у лузі зеленому під Запорізькою Січчю, видираю з хвоста пару пір'їн,
пару пір'їн, що кращі,
і,
з картріджів
викинутих,
приготую чорнило...
А потім,
вночі,
над листом біло пінним свої воркування та сни
починаю...
Розкреслювати...
У саду...
Ось, доріжка, пирієм слизьким заросла,
до кручі,
тінь твоя під горішиною,
світом освітлена...
З неба –
виразно –
голос:
– Усе, мій коханий, прости!
Ні тебе,
ні Парижа я вже на побачу,
я вже на побачу-у-у.
...Ніколи
Ні!!!
Лечу за тобою,
Ой, ти, божечко ж боже, це ребра...
це ребра мої...
…Оговтавшись,
приклавши холодного до голови
просвітленої...
Знов...
Шепочу за луною твоєю услід:
– Ні тебе,
… ні Парижу,
Ніколи, ніколи, ніколи…
