розстрілюють потопельників, що спливають у горло з холодних пляшок зелених.
У них бракувало досвіду облизування з кутиків усмішок солі халви
і занурювання очей у темний чад масленок.
Вони уникали сплати податків. Вони платили дощам,
а дощі не приходили - застрягали на фазі гусені в теплій стелі.
І вони розмовляли, не дозволяючи рухатись своїм говірким хрящам,
оскаженілим від того, що лазничка перетворилася на пустелю.
Вона казала, що морги заміновано, і що тепер арештовують всіх мерців,
які відмовляються переходити через хребти у надійні замки
збайдужілих банкірів. Що тролейбуси вранці купаються в чорному молоці
та олії, тому ще не можна виходити з дому. Принаймні, заки
місто не буде знешкоджено й замкнено в кактусі, що росте
поза світом, й люди вологі, тихі паростки його соку,
не навчаться кохатися так, як вода і степ,
так, наче спокій та абсолютний спокій.
Вона розповідала, що бачить, як місто фарбує дим,
як ламаються нарощені нігті розтятих баблом капличок,
як будинки затуляють вуха й зіщулюються у кутку перед вбивцею-вихідним,
а ще вона бачить, що він - твердий, немов олівець хімічний.
... і її волосся оточувало його, наче мітингувальники - синій клозет,
і її погляд розкривався, немов парашут - й чіплявся за клімакс старої Парки.
І у паркій кімнаті час замовляв каву й одну із домашніх смішних касет,
схилившись, наче над барною стійкою, над подихом втомленої секретарки.