Прокинувшись, знову ковтаю густий грудень
Ну себто, встаю і одразу берусь пити.
Не знаю, навіщо вважати себе грубим
Настільки, щоб йти і дивитись на ці пики.
Ну добре, нехай, я жартую (це ж так – вірші),
Але, як і ви, ігнорую люстро: нудить.
То з чого б це раптом ви мали мені вірити?
Не вірте мені. До побачення. Все буде
Нормально. Толстой, Достоєвський, Жадан, Кафка..
Написано все, а паперу іще повно.
Слова розлітаються - гострі, немов скалки,
І падають долі – безспірні, немов порно.
Нічого не буде. Нормально: вставай, падай,
Вдихай, видихай, ігноруй, не люби, сліпни..
А день добігає кінця, і пора спати.
Лягай, не знімаючи джинсів, пускай слину.
et cetera
Годі, Господи. Хто з нас вартий своїх надій?
Так вже вийшло - вона не йде мені з голови.
Чим ми стали за кільканадцять щасливих діб?
Вовна й тирса – лялькові душі: зшивай і рви…
Біла крейда, червона фарба, важкий скелет –
Все збігається у розпечену больову
Точку, ось воно – невимовне, даремне, зле
Серце ляльки – бавовна й тирса… Зшиваю, рву,
Не розводжу спиртів, схиляюся до кислот..
Часті гості, нечемні черги, брудні коти…
Пам’ять вимкнувши, активую автопілот.
Годі, Господи, можеш більше не берегти.