Как Маленький Барбос хоронил Иосифа Сталина.
Март 1953. Маленькому Барбосу еще только 4 года, но он уже очень умный и почти все понимает, что происходит вокруг. Закрыв глаза, он может в любой момент выйти в астрал и путешествовать там часами, и что он там видел - теперь уже не знает никто.
В начале марта он с родителями после целой недели странствий, измученный, на скором пассажирском поезде прибывает в Cтолицу Сибири в гости к дедушке Егору. Собираются многочисленные родственники.
Режут здоровенного кабана, делают множество колец кровяной колбасы, целое корыто котлет, жарят еще окровавленную печень. Едят ее жадно и запивают разбавленным водой спиртом, украденным на спиртзаводе, или брагой - самым вкусным напитком в мире.
Внезапно умирает Иосиф Сталин. Вместе со всей страной Столица Сибири готовится к похоронам. Городские власти велела всем взрослым сшить себе красные с черной полосой нарукавные повязки, а для детей - изготовить маленькие красно-черные розочки, чтобы можно было их нацепить на рукав или на шапку.
В установленное время (примерно в 15-00 часов), все люди вышли на улицы города. Даже на окраинах взрослые, старики и малыши - вышли во двор. В это время в Сибири солнце уже заходит, поэтому было почти совсем темно, но еще горел красный, на пол - неба закат.
Был довольно сильный мороз - градусов -25 или больше. Небо было ясное, ветра совсем не было, белый дым из всех труб поднимался вертикально.
Вдруг одновременно заревели гудки всех заводов, заревели паровозы в железнодорожных депо, автомашины, как огромные стада слонов и носорогов. Люди в красно-черных повязках стояли как окаменелые на морозе, многие плакали.
Маленький Барбос тоже стоял во дворе дедушкиного дома с красно-черной розеткой на рукаве, держась за руку отца и тоже, наверное, плакал за компанию. А может, и не плакал.
Так закончилась эта эпоха.
Эпилог.
В октябре 2009 года, будучи по делам в Тбилиси, Барбос во время завтрака в ресторане гостиницы случайно познакомился с Геной из Симферополя - полковником в отставке, депутатом парламента Крыма.
Поедая свежий горячий омлет с колбасой и запивая его терпким саперави, Гена вдруг предложил Барбосу прямо сейчас, после завтрака посетить вместе городок Гори - родину Генералиссимуса Иосифа Сталина. Гена сказал, что всю жизнь мечтал там побывать, и если сейчас не поедет в Гори - то наверное не поедет никогда. Барбос, который всегда любил приключения, сразу согласился на это предложение.
Поскольку он уже закончил все свои дела в Тбилиси и вечером этого же дня должен был лететь на родину, Барбос сразу забросил свой чемодан с вещами в багажнике джипа Полковника Гены, и они тронулись.
Помощник Полковника, тоже офицер запаса, вел машину быстро и энергично, поэтому уже через час они преодолели расстояние в сто километров, въехали сразу на главную площадь города Гори и остановились у огромного бронзового монумента вождя.
Достаточно большая площадь была совершенно пуста - ни машин, ни людей. Полковник Гена, его молодой помощник и Барбос вылезли из джипа и принялись бегать вокруг монумента и фотографировать друг друга
на его фоне.
Редкие прохожие с некоторым удивлением посматривали на них.
Дальше они поехали в музей Сталина, который находился неподалеку.
Они въехали на территорию музея через довольно узкие металлические ворота, остановились и вышли из машины. Барбоса поразило запустения двора и самого величественного здания музея - видно было, что ремонта здесь не было по крайней мере лет сорок или больше, и сооружение находилось в более - менее приличном состоянии только потому, что в свое время оно было построено из лучших материалов, самыми лучшими мастерами.
Пройдя к центральному входу, они вошли в просторный прохладный вестибюль и остановились. Прямо напротив входа находилась широкая мраморная лестница, ведущей на второй этаж, а справа - небольшой киоск сувениров, где продавались значки, фотографии, книги и даже бутылки с вином, на которых был портрет Вождя.
К ним сразу подошли несколько пожилых женщин - сотрудниц музея и предложили свою помощь в осмотре экспозиции.
Поднявшись на второй этаж, они оказались в большом зале, на стенах которой были развешаны ветхие экспонаты (в основном фотографии и копии документов и картин на тему жизни Вождя).
Старушка - экскурсовод, которая очевидно обрадовалась появлению нечастых гостей - туристов, начала подробно рассказывать об экспозиции музея, но Барбос слушал ее невнимательно. При осмотре любого музея для него главное было посмотреть внутренним взором то, что в действительности скрывала экспозиция, и отработать свое личное отношение к тем давним событиям.
Он немного ожил, когда они пришли в залы, где были выставлены разрозненная старая потертая мебель из личных кабинетов Вождя, его личные вещи и подарки, которые ему дарили когда-то.
Все вещи были старые, немного пыльные и несмотря на свою историческую ценность - имели довольно жалкий вид.
Когда они зашли в небольшой полутемной зал со стенами, обитыми темно-малиновым сукном - Барбос стало даже немного не по себе, потому что в центре зала на небольшой подставке он увидел посмертную гипсовую маску Вождя, довольно грубо окрашенную дешевой краской «под бронзу».
Несмотря на свой довольно примитивный вид, эта маска, по словам экскурсовода, была настоящим (седьмой) экземпляром посмертной маски, сделанной из трупа Сталина в день его смерти.
С облегчением добравшись до конца этой мрачной экспозиции, они спустились на первый этаж, где Барбос за несколько лари купил себе на память тоненькую брошюрку со стихами подростка - школьника Иосифа Джугашвили.
Выйдя во двор, они осмотрели достаточно обшарпанный маленький домик, в котором некоторое время семья сапожника Виссариона Джугашвили арендовала небольшую комнату и подвал.
Затем подошли к огромному бронированному вагону Сталина, окрашенному в зеленый цвет, в котором он в свое время много путешествовал по стране советов.
Экскурсоводы охотно открыли для них вагон и провели внутрь, где показали старенькие обшарпанные помещения, в которых во время поездок по стране проводил много времени пожилой усатый человек, перед которым дрожала вся Европа.
Барбосом было как-то не очень приятно находиться в достаточно тесном прокуренном помещении вагона, поэтому он первым покинул его и по крутым металлических ступенькам спустился на землю. К нему тут же подошла какая-то прохожая старушка и начала что-то рассказывать на красивом грузинском языке. Барбос внимательно слушал ее и вежливо кивал в ответ, хотя ничего не понимал.
Наконец из вагона вылез и Полковник Гена, и они стали прощаться с пожилыми экскурсоводами. Гена, мечта которого наконец сбылась, с энтузиазмом фотографировал все, что только видел.
- «Хорошо, что вы приехали. Кто знает, застанете ли вы нас здесь, если приедете через год. Демократические партии в парламенте настаивают на уничтожении экспозиции и даже на сносе здания музея и монумента » - сказала прощаясь старушка - экскурсовод.
Еще раз тепло попрощавшись с ней, путешественники сели в джип и навсегда покинули Гори. Возвращаясь к Тбилиси по прекраснму современному автобану, Барбос смотрел на зеленые долины Грузии, потом задремал и постепенно совсем забыл о мёртвом Вожде.
Так он для себя окончательно похоронил Иосифа Сталина.
АВТОРСКИЙ ПЕРЕВОД.
Як Малий Барбос ховав Йосипа Сталіна.
Березень 1953 року. Малому Барбосові ще тільки 4 роки, але він вже дуже розумний та майже все розуміє, що відбувається навкруги. Заплющивши очі, він може у будь-яку мить вийти до астралу й мандрувати там годинами,і що він там бачив - тепер вже не знає ніхто.
На початку березня він з батьками після цілої неділі мандрів, змучений, на швидкому пасажирському поїзді прибуває до Cтолиці Сибіру у гості до дідуся Єгора. Збираються числені родичі.
Ріжуть здоровенного кабана, роблять безліч кілець кров’яної ковбаси, котлет, смажать ще скривавлену печінку. Їдять її жадібно та запивають розведеним водою спиртом, вкраденим на спиртзаводі, або брагою - найсмачнішим напоєм у світі.
Раптом вмирає Йосип Сталін. Разом зо всією державою Столиця Сибіру готується до похорон. Міська влада звеліла всім дорослим пошити собі червоні з чорною полосою нарукавні пов’язки, а для дітей – виготовити маленькі червоно-чорні троянди, щоб їх почепити на рукав або па капелюшок.
У встановлений час (приблизно о 15-00 годині), всі люди вийшли на вулиці міста. Навіть на окраїнах дорослі, старі й малі - повиходили надвір. В цей час у Сибіру сонце вже заходить, тому було майже зовсім темно, але ще було видно червоний, на пів - неба закат.
Був досить сильний мороз - градусів -25 або й більше. Небо було ясне, вітра зовсім не було, білий дим з усіх труб піднімався вертикально.
Раптом водночас заревли гудки всіх заводів, заревли паровози в залізничних депо, як величезні стада слонів та носорогів. Люди в червоно-чорних пов’язках стояли скам’янілі на морозі, багато хто плакав.
Маленький Барбос теж стояв у дворі дідусевого будинку з червоно-чорною розеткою на рукаві, тримаючись за руку тата і теж, мабуть, плакав за компанію. А може, і не плакав. Так скінчилася та епоха.
Епілог.
У жовтні 2009 року, будучі у справах у Тбілісі, Барбос підчас сніданку у ресторані готелю випадково познайомився з Геною з Сімферополю - полковником у відставці, депутатом парламенту Криму.
Поїдаючи свіжий гарячий омлет з ковбасою та запиваючи його терпким сапераві, Гена раптом запропонував Барбосові просто зараз, після сніданку відвідати разом містечко Горі - батьківщину Генералісимуса Йосипа Сталіна. Гена сказав, що все життя мріяв там побувати, і якщо зараз не поїде до Горі - то мабуть не поїде ніколи. Барбос, який завжди полюбляв пригоди, відразу погодився на цю пропозицію.
Оскільки він вже закінчив усі свої справи у Тбілісі та ввечері цього ж дня мав летіти на батьківщину, Барбос відразу закинув свою валізу з речами до багажнику джипу Полковника Гени, і вони рушили.
Помічник Полковника, теж офіцер запасу, вів машину швидко й енергійно, тому вже через годину вони подолали відстань у сто кілометрів, в’їхали відразу на головну площу містечка Горі та зупинилися біля велетенського бронзового монументу вождя.
Досить велика площа була зовсім пуста - ні машин, ні людей. Полковник Гена, його молодий помічник та Барбос вилізли з джипу та заходилися бігати навколо монументу та фотографувати один одного на його фоні.
Поодинокі перехожі з деяким подивом позирали на них.
Далі вони поїхали до музею Сталіна, який знаходився неподалік.
Вони в’їхали на територію музею через досить вузенькі металеві ворота, зупинилися і вийшли з машини. Барбоса вразило запустіння подвір’я та самої величної будівлі музею - видно було, що ремонту тут не було принаймні років сорок або й більше, і споруда знаходилась у більш - менш пристойному стані тільки тому, що свого часу вона була збудована з найліпших матеріалів, найкращими майстрами.
Пройшовши до центрального входу, вони ввійшли до просторого прохолодного вестибюлю і зупинились. Прямо напроти входу знаходились широкі мармурові сходи, що вели на другий поверх, а праворуч - невеличкий кіоск сувенірів, де продавалися значки, фотографії, книжки та навіть пляшки з вином, на яких був портрет Вождя.
До них відразу підійшло кілька літніх жінок-співробітниць музею і запропонували свою допомогу в огляді експозиції.
Піднявшись на другий поверх, вони опинились у великій залі, на стінах якої були розвішані ветхі експонати (в основному фотографії та копії документів та картин на тему життя Вождя).
Бабуся - екскурсовод, яка очевидно зраділа появі нечастих гостей - туристів, почала докладно розповідати їм про експозицію музею, але Барбос слухав її неуважно. При огляді будь - якого музею для нього головне було продивитися внутрішнім взором те, що насправді скривала експозиція, і відпрацювати своє особисте відношення до тих давніх подій.
Він трохи ожив, коли вони дійшли до залів, де були виставлені окремі старезні потерті меблі з особистих кабінетів Вождя, його особисті речі та подарунки, що їх йому колись дарували.
Всі речі були старенькі, трохи запилені та незважаючи на свою історичну цінність - мали досить жалюгідний вигляд.
Коли вони зайшли до невеликої напівтемної зали зі стінами, оббитими темно-малиновим сукном – Барбосові стало навіть трохи моторошно, бо в центрі зали на невеличкій підставці він побачив посмертну гіпсову маску Вождя, досить брутально пофарбовану «під бронзу» дешевою фарбою.
Незважаючи на свій досить примітивний вигляд, ця маска, за словами екскурсовода, була справжнім (сьомим) екземпляром посмертної маски, зробленої з трупа Сталіна у день його смерті.
З полегшенням діставшись до кінця мрачної експозиції, вони спустились на перший поверх, де Барбос за декілька ларі купив собі на згадку тоненьку брошурку з віршами підлітка - школяра Йосипа Джугашвілі.
Вийшовши надвір, вони оглянули досить обшарпаний маленький будиночок, у якому деякий час сі,мя чоботаря Джугашвілі орендувала невеличку кімнату і підвал.
Потім вони підійшли до величезного броньованого вагону Сталіна, пофарбованого у зелений колір, у якому він свого часу багато мандрував країною рад.
Екскурсоводи охоче відімкнули для них вагон і провели всередину, де вони оглянули благенькі обшарпані приміщення, де під час подорожей проводила багато часу немолода вусата людина, перед якою тремтіла вся держава.
Барбосові було якось не дуже приємно знаходитись у досить тісному прокуреному приміщенні вагону, тому він першим покинув його і по крутих металевих східцях зліз на землю. До нього відразу підійшла якась перехожа бабуся і почала щось розповідати своєю звучною грузинською мовою. Барбос уважно слухав її і чемно кивав у відповідь, хоча нічого не розумів.
Нарешті з вагону виліз і Полковник Гена, і вони стали прощатися з старенькими екскурсоводами. Гена, мрія якого нарешті збулася, з ентузіазмом фотографував усе, що тільки бачив.
-« Добре, що ви приїхали. Хто зна, чи ви застанете нас тут, якщо приїдете через рік. Демократичні партії в парламенті наполягають на знищенні експозиції та навіть на знесенні будинку музею і монументу» - сказала прощаючись бабуся-екскурсовод.
Іще раз попрощавшись з нею, мандрівники сіли у джип та назавжди покинули Горі. Повертаючись до Тбілісі по чудовому сучасному автобану, Барбос дивився на зелені долини Грузії та зовсім не жалкував за мертвим Вождем.
Так він для себе остаточно поховав Йосипа Сталіна.
…