Семиугольник. Третий раунд.
Ухо за ухо, хвост за хвост.
Октябрь 1957года,
г.Кукуев,Украина
Частная война Маленького Барбоса с Серыми Мышами,
которым он мстит за уничтожение своих друзей -
восьми маленьких невинных деток - кроликов.
Когда Барбос был еще слишком мал, во главе Великой Советской Державы стал великий демократ, он же недавний сталинский палач с руками в крови по локоть, он же несчастный страдающий отец, у которого не так уж давно расстреляли сына - и все это в одном лице - Никита Сергеевич Хрущев.
Он так мудро руководил государством, что очень скоро хлеб, мясо, сало, куры, мука, водка, соль, гречка и большинство других полезных вещей вообще и надолго исчезли с полок магазинов, и наступила долгая эпоха сплошного, тотального дефицита.
Будучи не в состоянии дать ладу экономике великой державы, которая досталась ему в наследство от его великого предшественника, Никита Сергеевич вместо ежедневной кропотливой работы в направлении развития экономики - с трибун совещаний и съездов «бросал кличи» в народ. Он придумывал каждый раз новые панацеи от экономических проблем - то сеять везде кукурузу вместо пшеницы, то выращивать кроликов вместо свиней
и овец ...
Будто бы кролики так быстро размножаются, что через год - два мяса некуда будет девать ...
После каждого его призыва начинались «кампании» - кроликов выращивали прямо в больницах, где лежали больные и кормили их кроличьим мясом. Врачи и медсестры кроме своей основной работы обязаны были в грязных сараях на территории больницы ходить за кроликами теми же руками, которыми делали хирургические операции.
В школах и техникумах ученики под руководством учителей целыми классами пропадали на школьных кролефермах, где возились в грязи, убирая за кроликами - радуясь, чтобы не учиться.
Хуже всего было то, что «сверху» к руководству медицинских и учебных заведений, промышленных предприятий, учреждений доводились «планы» по выращиванию кроликов в тонах мяса, которые нужно сдавать государству.
Поскольку никакого другого мяса нигде нельзя было купить, мода на выращивание кроликов в собственных приусадебных хозяйствах появилась очень скоро. Полки в продуктовых магазинах годами стояли пустые, на них красовались только банки с бразильской кофе - поскольку в 50-х годах эту дрянь в Украине вообще никто не пил.
Когда привозили хлеб - за ним люди выстаивали огромные очереди. Правда, он был дешевый. Вместо мяса в магазинах время от времени «завозили» вонючую требуху, по которой дрались в очередях матери семейств, желая хоть чем накормить детей.
Семья Истребителя Саши, которого при Хрущеве всё-таки выгнали из Армии, как всегда жила в унизительно - нищенских условиях на квартире, которую сдавала им полусумасшедшая старушка Полина Григорьевна Гусаренко.
Каким – то образом она владела одноэтажным домиком на четыре комнаты с туалетом на улице. В двух комнатах она жила сама, а две - сдавала Истребителю Саше. При домике был двор с садиком (где Маленький Барбос вечером воровал груши у хозяйки), а во дворе еще был и большой сарай с соломенной крышей.
Половина сарая была занята под склад топлива - угля и хвороста, а вторая половина была свободна.
Именно в этом сарае Истребитель Саша с женой тоже начали выращивать кроликов, чтобы было что кушать. Саша сбил из досок и деревянных реек несколько просторных клеток, где весной впервые поселили замечательных маленьких пушистых зверьков с длинными ушами, которые Маленькому Барбосу сразу очень понравились.
Эти пушистые зверьки имели волчий аппетит и круглосуточно ели все, что хозяевами бросали им в клетки - зерно, траву, картофель, свеклу, кукурузу, червивые яблоки и т.д. Поэтому вскоре эти маленькие слабые существа превратились в огромных разноцветных пушистых зверей, которые брыкались, хрюкали, жизнерадостно бегали по клеткам и активно занимались любовью.
Маленький Барбос их очень полюбил и часто приходил, чтобы на них посмотреть и угостить их чем-то вкусненьким - например, сладкой кочерыжкой от капусты.
Время от времени Истребитель Саша открывал одну из клеток, ловил за длинные уши одного из этих замечательных жирных зверей и ловко отрубал ему голову тупым топором. После этого кролик попадал в жареном виде на семейный стол, и любовь хозяев к нему еще больше возрастала.
Только одного кролика Маленький Барбос не разрешал убивать - своего любимца, белого великана с темно-красными глазами по прозвищу Пунтя. Они с Пунтей были настоящими друзьями - когда мальчик приходил в сарай, большой белый кроль его узнавал, подходил к решетке, смотрел на Маленького Барбоса и весело хрюкал в ожидании угощения.
Осенью у Пунти и его серой жены родились восемь крошечных разноцветных кролят. Сначала они были очень малы и слепы, но уже через несколько дней подросли, открыли мутные глазки и начали ползать по клетке, чему Маленький Барбос очень радовался.
Он подолгу играл с малышами, муштровал их и называл своими друзьями. Довольно скоро они перестали употреблять материнское молоко и перешли на травку, поэтому их отсадили от большой крольчихи-мамы в отдельную клетку, как это всегда делали.
Но счастье не было долгим. Дело в том, что конструкция всех клеток для кроликов была одинакова - впереди была металлическая сетка, а пол был устроен из деревянных реек, между которыми были просветы, для того чтобы через них на пол сарая вываливались отходы из клеток.
Кролики были не единственными жителями большого старинного сарая - кроме них, там уже много десятилетий жили его законные хозяева - серые умные мыши. Мышей было очень много, жили они там долго и наверняка совершали диверсии еще против немецко-фашистских лошадей, стоявших в этом сарае во время оккупации города.
Маленький Барбос мышей тоже любил и уважал, приносил и оставлял им гостинцы, которые они поедали, когда он выходил.
В одно прекрасное утро Барбос вместе с Мамочкой Алей пришел в сарай проведать и накормить своих маленьких друзей тертой морковью, принесенной в кулачке.
Открыв клетку с маленькими кролятами, они ужаснулись - пол клетки был весь вымазан кровью, а все его восемь маленьких пушистых друзей лежали мертвые и холодные. Взяв их в руки, Барбос с плачем понял причину их смерти - это Серые Мыши ночью пролезли через щели в полу, и острыми зубами отгрызли у малышей-крольчат их вкусные лапки «под корень», и выпили их горячую кровь.
Большие могучие кролики - папа с мамой, сидевшие в соседней клетке - как они ни бились в стену соседней клетки, пытаясь защитить своих детей - не могли помешать серым убийцам, и теперь сидели опечаленные. Барбос, заглянув в красные глаза своего любимца - белого Пунти - увидел там слёзы.
Маленкого Барбоса, который уцелел после "лечения" в туберкулезной клинике и уже успел за лето немного отдохнуть - нелегко было запугать каким –то Серым Мышам.
Он, стоя прямо в сарае с горстями, полными мертвых окровавленных друзей в обеих руках, -объявил войну Серым Мышам и поклялся бородой Дедушки Ленина, что истребит их или погибнет.
Вечером, вернувшись домой, Маленький Барбос весь вечер и даже часть ночи провел без сна, обдумывая план мести.
Дело в том, что от своей бабушки Серафимы Маленький Барбос получил секретные приёмы - как ловить мышей, которые в их семье передавались из поколения в поколение.
Один из этих приёмов он и решил использовать для мести.
На следующее утро Маленький Барбос появился в сарае, держа в правой руке стеклянный гранёный стакан, а в левой - маленький кусочек пахучего старого сала. Присев на колени перед кроличьими клетками, он заговорщически подмигнул своему другу - белом кролю Пунте, и достал из кармана пальто латунный пятак.
Положив на пол небольшой кусок фанеры, Барбос приклеил изнутри к донца стакана кусочек сала и осторожно установил на фанере стакан донцем вверх таким образом, чтобы он стоял под наклоном, опираясь на пятикопеечную монету.
Таким образом он организовал импровизированную мышеловку, в которую непременно должна была попасть мышь, которая захотела бы съесть сало, которое находилось внутри стакана.
Осторожно установив мышеловку, Барбос на цыпочках вышел из сарая, тихонько закрыл за собой дверь, сел рядом на заваленке и стал ждать.
К его удивлению, ждать пришлось совсем недолго.
Не прошло и трех минут, как он услышал за дверью характерный звук удара стеклянного стакана об фанеру и звон пятака, который упал и покатился по полу.
Быстро открыв дверь, Маленький Барбос увидел именно то, на что и надеялся - стакан стоял на листе фанеры, а под стаканом сидела чудесная жирная мышь!
Став на колени, Барбос пристально посмотрел в маленькие, как бусинки, глаза мыши и прочёл в них удивление и страх.
- «Ага», - сказал он, обращаясь к пленнице, - «будешь знать, как охотиться на моих друзей!»
Подняв с пола кусок фанеры вместе со стаканом, под которым сидела мышь, Барбос осторожно выбрался из сарая, подошел к большому ржавому помойному ведру с водой и ловко бросил мышь в ведро.
Оказавшись в воде, мышь сначала нырнула на дно, а потом начала с чрезвычайной быстротой плавать кругами по воде, время от времени пытаясь, ловко подпрыгнув - выскочить из ведра. Но это ей не удавалось, потому что хитрый малыш заранее все продумал и налил в ведро совсем немного воды, чтобы мышь не могла выпрыгнуть.
Оставив мышь плавать в ведре, Барбос принялся снова ставить ловушку - и снова через несколько минут в ней оказалась мышь, которую он также бросил в воду.
Поработав таким образом до обеда, мальчик поймал и утопил в ведре тридцать мышей. Ему было жаль их убивать, но как только он вспоминал окровавленные тела своих маленьких друзей из отгрызенными под корень лапками - то снова и снова безжалостно принимался за работу.
Наконец Мамочка Аля позвала его обедать, и уставший Маленький Барбос решил действительно отдохнуть и подкрепиться. Поев жареной картошки он вышел, сел на скамейку напротив сарая и решил немного отдохнуть перед тем, как продолжить охоту.
Вдруг он увидел картину, которая его чрезвычайно удивила.
Из-под двери сарая через щель вышла серая мышь, которая медленно и осторожно двинулась вдоль стены сарая по направлению к воротам, которые вели со двора на улицу.
Следом за мышью, которая шла впереди, вышла ещё одна, потом - ещё ... таким образом создалась целая походная колонна из Серых Мышей, которые неспешно шли на расстоянии нескольких сантиметров друг от друга в направлении ворот, ведущих на улицу.
Каждая мышь держала хвост строго горизонтально, а та мышь, которая шла непосредственно за ней, носом почти доставала до хвоста той мыши, которая шла впереди.
В целом походная колонна мышей была длиной метров десять, и в ней было наверное больше чем сто мышей.
Двигались они медленно - именно шли, а не бежали.
Удивленный малыш остолбенело смотрел на это необычное зрелище, боясь даже пошевелиться. Когда предводитель походной колонны мышей уже вышла со двора на улицу - последние мыши колонны еще только вышли из двери сарая - так их было много.
Наконец последняя мышь покинула двор.
Только тогда Маленький Барбос с криком побежал домой, чтобы похвастаться своей победой перед Матушкой Алей.
Она тоже была очень удивлена тем, что ей рассказал сын, пошла вместе с ним в сарай и помогла малышу закопать в саду мертвых мышей.
Но на этом история войны Маленького Барбоса с Серыми Мышами не закончилась - впереди его ждали почти мистические события.
В тот же день ближе к вечеру, когда солнце уже начало садиться, Барбос услышал чрезвычайно неприятные звуки, шедшие из сарая. Там кто-то громко плакал, кричал высоким, назойливым, удивительно неприятным голосом.
По своему характеру этот звук только условно можно было назвать плачем - в действительности же, если внимательно прислушаться, в этом плаче можно было уловить скорее угрозу и требование, чем траур и страх.
Казалось, что это кричит скорее хозяин, а не жертва.
Казалось, что тот, кто кричит - скорее угрожает, чем просит. Не просит, а скорее требует, как требует то хозяин у своего раба.
Крики становились чем дальше все громче и настойчивей, так что их было хорошо слышно не только возле сарая, но даже в доме.
Это привело к тому, что в сарае собрались все жители дома - кроме Маленького Барбоса и его Матушки Али пришел и сам Истребитель Саша, и их квартирная хозяйка, зловещая бабушка Полина Федоровна. Оказалось, что крики эти раздавались из-под огромной кучи сухого хвороста, которая занимала почти половину пространства сарая, до самого верха.
Они стояли в сарае, слушали эти жуткие крики и не знали, что делать.
Наконец Истребитель Саша, которому все это надоело, принялся решительно выносить хворост из сарая во двор, чтобы добраться до источника звука.
Когда наконец он снял последний слой хвороста, все увидели ужасное, отвратительное зрелище. На глиняном полу сарая лежало на спине, вверх ногами темно-серое, ни на что не похожее гнусное существо величиной с небольшую крысу, но морда у нее была не такая заостренная, как у крысы, а более тупая.
Шерсть у нее была совсем короткая и гладкая, хвоста не было, а короткие изогнутые ножки беспомощно торчали вверх. Несмотря на страшную мощь легких, за счет которых существо время от времени издавало очень громкий неприятный крик - существо казалась совершенно беспомощным, потому что даже не могла перевернуться на живот и убежать.
Время от времени мерзкое животное открывала свою маленькую пасть, полную мелких острых зубов, и угрожающе неприятно кричало.
Глядя на это существо, люди подспудно чувствовали такой ужас, от которого мурашки шли по спине. Они довольно долго нерешительно стояли, боясь даже приблизиться к нему.
Постепенно они поняли, почему плачет это отвратительное существо и что она требует своими неистовыми криками - оно просто хотело есть!
Оно привыкло, что его кормят, ухаживают за ним, даже выносят куда-то ее фекальные выделения (потому что рядом с беспомощным существом их совсем не было!).
Очевидно было, что за те полдня, прошедших после «исхода» Народа Серых Мышей существо проголодалась и теперь громко, командным голосом потребовала от рабов наконец накормить ее!
Выглянув из-за Истребителя Саши, зловещая бабушка Полина Федоровна вдруг высоким голосом завизжала, показывая сморщенной сухой ручкой на неизвестное существо:
- «Смотрите, люди добрые! Знаете, кто это перед вами?
Не знаете? Да это же сам Мышиный Король! Это он! Лишь раз в сто лет удается людям увидеть его, и лучше бы его никогда не видеть - он несет людям, что его увидели, одни несчастья и смерть!
Скорее выходите отсюда и бегите! Закройте скорее дверь, и я сама подожгу проклятый сарай вместе с этим чёртовым сыном! »
Так причитала злобная бабушка и пыталась силой вытолкнуть все семейство из сарая.
Истребитель Саша - боевой офицер, который никого и ничего не боялся, оттолкнул глупую бабку и сказал:
- «Что за глупости вы говорите! Чтобы я какого усраного суслика боялся? Да еще и сарай из-за него сжигать! Это же не по-хозяйски! Еще нехватало чтобы вы, бабушка, вместе с сараем и дом ваш сожгли вместе с моими пожитками, чтобы нам вообще негде было жить! А ну, выходите все из сарая, я сам с ним разберусь! »
С этими словами Истребитель Саша решительно вытолкал из сарая бешеную бабку вместе со своими домочадцами, закрыл за ними дверь и со штыковой лопатой в руках осторожно подошел к маленькому монстра, который ни на минуту не переставал пронзительно визжать.
Несмотря на всю свою решимость, он сам содрогался от ужасных звуков голоса Короля, и мурашки шли по его спине. Собравшись с духом, он подсунул лопату под маленького монстра, поднял и ловко бросил его в ведро с водой, в котором недавно его сын - Маленький Барбос - утопил целую армию Серых Мышей - рабов мышиного Короля.
Толстый Мышиный Король, в отличие от своих ловких мышиных солдат, оказался совсем неуклюжим и камнем пошел на дно и утонул.
Его противный визг стих, наступила мертвая тишина.
Постояв некоторое время у ведра и удостоверившись, что Король действительно мертв, Истребитель Саша вышел из сарая и опираясь на лопату, сказал:
- «Вот и все! А вы боялись! »
- «Не радуйтесь! Что вы наделали? Что со мной теперь будет? Боже, помилуй меня! За какие грехи ты послал мне, рабе твоей смиренный такое ужасное несчастье, чтобы именно в моей усадьбе поселился да еще и погиб Мышиный Король!
Как я и дети мои будем теперь здесь жить?
А ты, коммуняка проклятый, антихрист во плоти, убирайся сейчас же из моего дома, чтобы через час ни тебя, ни твоего семейства не было в моих доме », - визжала бесноватая бабушка Полина Федоровна и лезла верхом на Истребителя Сашу, пытаясь своими когтями выцарапать ему глаза.
Видя это, Мамочка Аля мигом загнала Маленького Барбоса в дом и даже закрыла дверь изнутри на задвижку, чтобы бешеная бабка не ворвалась в комнату и не наделала беды.
Следом пришел Истребитель Саша и чертыхаясь, приказал жене действительно собирать вещи в узлы и покинуть этот несчастный дом, опасаясь, чтобы бесноватая хозяйка сдуру не подожгла его ночью вместе с ними.
Собрав свои пожитки в большой китайский чемодан из кожи буйвола и в несколько мешков, Малый Барбос вместе с родителями покинул свое временное жилье и таща за собой все вещи, пошел ночевать на другой конец города к маленькой избушке, где жила его бабушка Серафима.
...
Примечание автора.
Много сотен лет в Европе существуют поверье, что среди крыс (думаю, что и среди мышей)есть "Крысиный Король", на котором замкнут коллективный разум всех грызунов в радиусе ... (не знаю сколько километров) вокруг.
Когда мне было восемь лет - я встретил такого Короля и мы с отцом его убили.
Кого бы спросить на эту тему? Найти бы такого умного человека и узнать все у него.
Пока я такого человека не встретил.
Но всё равно, по своим воспоминаниям об этом мрачном событии я пишу этот рассказ.
А если кто - нибудь знает ещё что-то об этом – напишите.
...
АВТОРСКИЙ ПЕРЕВОД.
Семикутник. Третій раунд.
«Вухо за вухо, хвіст за хвіст».
Жовтень 1957 р. м. Кукуїв, Україна
Приватна війна Малого Барбоса з сірими мишами, яким він мститься за знищення друзів - восьми маленьких безвинних діток -кроликів.
Коли Барбос був ще дуже малий, на чолі Великої Радянської Держави став великий демократ, недавній сталінський кат з руками в крові по лікоть, нещасний страждаючий батько в якого не так вже давно розстріляли сина – і все це в одній особі – Микита Сергійович Хрущов.
Він так мудро керував державою, що дуже скоро хліб, м'ясо, сало, кури, мука,горілка, сіль, гречка й більшість інших корисних речей взагалі й надовго щезли з полиць магазинів, і настала довга епоха суцільного, тотального дефіциту.
Неспроможний дати ладу економіці великої держави, що дісталася йому у спадок від його великого попередника, Микита Сергійович замість щоденної копіткої роботи в напрямку розвитку економіки – з трибун нарад і з’їздів «кидав кличі» у народ, вигадуючи щоразу нові панацеї від економічних негараздів – то сіяти скрізь кукурудзу замість пшениці, то вирощувати кролів замість свиней та овець…
Буцімто кролі так швидко розмножуються, що через рік – два м’яса ніде буде дівати…
Після кожного його заклику починалися «кампанії» - кролів вирощували проста у лікарнях, де лежали хворі і годували їх кролячим м’ясом. Лікарі й медсестри окрім своєї основної роботи зобов’язані були у брудних сараях на території лікарні ходити за кролями тими самими руками, що ними робили хірургічні операції.
У школах та технікумах учні під проводом вчителів цілими класами пропадали на шкільній кролефермі, де вовтузились у багнюці, прибираючи за кролями – раді, аби не вчитися.
Найгірше було те, що «зверху» до керівництва медичних та учбових закладів,промислових підприємств, установ доводились «плани» по вирощенню кролів у тонах м’яса, які належало здавати державі.
Оскільки ніякого іншого м’яса ніде не можна було купити, мода на вирощування кролів у власних присадибних господарствах з’явилася дуже скоро. Полиці у продуктових крамницях роками стояли пусті,на них красувалися тільки бляшанки з бразильською кавою - бо у 50-х роках цю гидотну в Україні взагалі ніхто не пив.
Коли привозили хліб - за ним люди вистоювали величезні черги. Правда, він був дешевий. Замість м’яса у крамницях час від часу «завозили» смердючу требуху, за якою билися у чергах матері сімейств,бажаючи хоч чимось нагодувати дітей.
Сім’я Винищувача Сашка, якого при Хрущові таки потурили з Армії, як завжди жила у принизливо - жебрацьких умовах на квартирі, що її здавала напівбожевільна бабця – Поліна Григорівна Єсаулова.
Сам голова сімейства працював тепер столяром на меблевій фабриці і часто повторював, що «в нашій державі кожен труд – почесний».
Якимось чином вона володіла одноповерховим будиночком на чотири кімнати з туалетом надворі. У двох кімнатах вона жила сама, а дві - здавала Винищувачу Сашку. При будиночку був двір з садочком (де Малий Барбос ввечорі крав груші в хазяйки), а у дворі іще був великий сарай з солом’яною стріхою.
Половина сараю була зайнята під склад палива - вугілля та дров, а друга половина була вільна.
Саме у цьому сараї Винищувач Сашко з дружиною теж заходилися вирощувати кролів, щоб було що їсти. Сашко збив з дощок та дерев’яних рейок кілька просторих кліток, де навесні вперше поселили чудових маленьких пухнастих звіряток з довгими вухами, які Малому Барбосові відразу дуже сподобались.
Ці пухнасті звірятка мали вовчий апетит і цілодобово їли все, що хазяїва вкидали їм до кліток – зерно, траву, картоплю, буряки, кукурудзу, червиві яблука і таке інше. Тому невдовзі ці маленькі кволі створіння вимахали на величезних різнокольорових пухнастих звірів, що брикалися, рохкали, життєрадісно бігали по клітках та активно займалися любов’ю.
Маленький Барбос їх дуже полюбив і часто приходив, щоб на них подивитись та пригостити їх чимось смачненьким – наприклад, солодкою кочерижкою від капусти.
Час від часу Винищувач Сашко відкривав одну з кліток, ловив за довгі вуха одного з цих чудових жирних звірів і спритно відрубував йому голову тупою сокирою. Після цього кролик попадав у смаженому вигляді на сімейний стіл, і любов хазяїв до нього ще більше зростала.
Тільки одного кроля Малий Барбос не дозволяв вбивати – свого улюбленця, білого велетня з темно-червоними очима, на прізвисько Пунтя. Вони з Пунтею були справжніми друзями – коли хлопчик приходив до сараю, великий білий кроль його пізнавав, підходив до решітки, дивився на Малого Барбоса і чудово рохкав, чекаючи на гостинці.
Наосінь у Пунті і його сірої дружини народилися вісім малесеньких різнокольорових кролят. Спочатку вони були дуже малі і сліпі, але вже через кілька днів підросли, відкрили каламутні очиці й почали лазити по клітці, від чого Малий Барбос дуже радів.
Він подовгу грався з малятами, муштрував їх і називав своїми друзями. Досить скоро вони перестали вживати материнське молоко і перешли на травичку, тому їх відсадили від великої кролиці-мами у окрему клітку, як це завжди робили.
Та щастя не було довгим. Справа в тому, що конструкція всіх кліток для кролів була однакова – спереду була металева сітка,
а підлога була влаштована з дерев’яних рейок, між якими були просвіти для того щоб через них на підлогу сараю вивалювалися відходи з кліток.
Кролі були не єдиними мешканцями великого старовинного сараю – окрім них, там вже багато десятиліть жили його законні хазяїва - сірі розумні миші. Мишей було дуже багато, жили вони там довго і напевне робили диверсії ще проти німецьких коней, що стояли у цьому сараї під час окупації.
Малий Барбос мишей теж любив і поважав, приносив і зоставляв їм гостинців, які вони поїдали, коли він виходив.
Одного чудового ранку Барбос разом із Матусею Алею прийшов до сараю провідати і нагодувати своїх маленьких друзів тертою морквою, що приніс у кулаці.
Відкривши клітку з малими кролятами, вони жахнулися – підлога клітки була геть уся вимазана кров’ю, а всі вісім маленьких пухнастих друзів лежали мертві та холодні. Взявши їх у руки, Барбос з плачем зрозумів причину їхньої смерті – це сірі миші вночі пролізли через щілини у підлозі, та повідгризали малюкам-крольчатам їхні смачні лапки «під корінь», й випили їхню гарячу кров.
Великі могутні кролі – тато з мамою, що сиділи у сусідній клітці - як вони не билися у стіну сусідньої клітки, намагаючись захистити своїх дітей - не могли зашкодити сірим вбивцям, і тепер сиділи зажурені. Барбос, заглянувши у червоні очі свого улюбленця – білого Пунті - побачив там сльози.
Малого Барбоса, який уцілів після лікування у туберкульозній клініці та вже встиг за літо трохи відпочити – нелегко було залякати якимось сірим мишам.
Він, стоючи прямо в сараї зі жменями, повними мертвих закривавлених друзів в обох руках,- об’явив війну сірим мишам і поклявся бородою дідуся Леніна,
що винищить їх до ноги або загине.
Ввечорі, повернувшись додому, Малий Барбос весь вечір і навіть частину ночі провів без сну, обмірковуючи план помсти.
Справа в тому, що від своєї бабусі Серафими Малий Барбос одержав секретні прийоми – як ловити мишей. Один із цих прийомів він і вирішив використати для помсти.
Наступного ранку Малий Барбос з’явився у сараї,
тримаючи у правій руці скляний гранений стакан,
а у лівій - маленький шматочок пахучого старого сала. Присівши навколішки перед кролячими клітками, він змовницьки підморгнув своєму другові - білому кролю Пунті, та дістав з кишені пальта латунного п’ятака.
Поклавши на підлогу невеликий шматок фанери, Барбос приклеїв зсередини до донця стакану шматочок сала та обережно встановив на фанері стакан донцем вгору у такий спосіб, щоб він стояв під наклоном, спираючись
на п’ятикопіїчну монету.
Таким чином він організував імпровізовану мишоловку, до якої неодмінно повинна була потрапити миша, яка схотіла би з’їсти сало, що знаходилось всередині стакану.
Обережно встановивши мишоловку, Барбос навпочіпки вийшов з сараю, тихенько зачинив за собою двері,
сів поруч на припічку і став чекати.
На його подив, чекати довелося зовсім недовго.
Не пройшло й трьох хвилин, як він почув за дверима характерний звук удару скляного стакану об фанеру
та дзвон п’ятака, що впав і покотився по підлозі.
Хутко відчинивши двері, Малий Барбос побачив саме те,
на що й сподівався – стакан стояв на листі фанери,
а під стаканом сиділа чудова жирна миша!
Ставши на коліна, Барбос пильно подивився у маленькі, як бусинки, очиці миші й побачив у них подив та страх.
-«Ага!» - мовив він, звертаючись до полонянки, -«будеш знати, як полювати на моїх друзів!»
Піднявши з підлоги шматок фанери разом зі стаканом,
під яким сиділа миша, Барбос обережно вийшов з сараю,
підійшов до великого іржавого помийного відра з водою
та спритно вкинув мишу у відро.
Опинившись у воді, миша спочаку пірнула на дно, а потім почала з надзвичайною швидкістю плавати кругами по воді, час від часу намагаючись, спритно підстрибнувши -вискочити з відра. Але це їй не вдавалося, бо хитрий малюк заздалегідь все продумав і налив у відро зовсім небагато води, щоб миша не могла вистрибнути.
Полишивши мишу плавати у відрі, Барбос заходився знову ставити пастку - і знову через кілька хвилин у ній опинилася миша, яку він також вкинув у воду.
Попрацювавши таким чином до обіду, хлопчик зловив та втопив у відрі тридцять мишей. Йому було жаль їх вбивати, але як тільки він згадував закривавлені тіла своїх маленьких друзів з відгризеними під корінь лапками – то знову й знову безжально брався до роботи.
Тут Матуся Аля позвала його обідати, і втомлений Малий Барбос вирішив справді відпочити й підкріпитися. Попоївши смаженої картоплі, він вийшов надвір, сів навпроти сараю і вирішив трохи відпочити перед тим,
як продовжити полювання.
Раптом він побачив картину, яка його надзвичайно здивувала.
З-під дверей сараю через щілину вийшла сіра миша,
яка повільно і обережно рушила вздовж стіни сараю у напрямку до воріт, які вели з двору на вулицю.
За мишею, що йшла попереду, вийшла іще одна, потім – іще… таким чином створилася ціла похідна колона
з сірих мишей, що неспішно йшли на відстані кількох сантиметрів одна від одної в напрямку до воріт, що вели на вулицю.
Кожна миша держала хвіст строго горизонтально, а та миша,що йшла безпосередньо за нею, носом майже діставала до хвоста тієї миші, що йшла попереду.
В цілому похідна колонна мишей була завдовжки метрів десять, і в ній було мабуть більше ніж сто мишей.
Рухались вони повільно - саме йшли, а не бігли.
Здивований малюк остовпіло дивився на це незвичайне видовище, боячись навіть поворухнутись. Коли голова похідної колони мишей вже вийшла з двора на вулицю – останні миші колони ще тільки вийшли з дверей сараю
- так їх було багато.
Нарешті остання миша покинула двір.
Тільки тоді малий Барбос з криком побіг додому, щоб похвалитися своєю перемогою перед Матусею Алею.
Вона теж була дуже здивована тим, що їй розповів син, пішла разом з ним до сараю та допомогла малюку закопати в садку мертвих мишей.
Та на цьому історія війни Малого Барбоса з сірими мишами не закінчилася – попереду його дожидали майже містичні події.
В той же день надвечір, коли сонце вже почало сідати, Барбос почув надзвичайно неприємні звуки, що йшли з сараю. Там хтось гучно плакав, верещав високим, настирливим, напрочуд неприємним голосом.
За своїм характером цей звук тільки умовно можна було назвати плачем – насправді ж, якщо уважно прислухатись,
у цьому плачі можна було вловити скоріше загрозу та вимогу, аніж жалобу та страх.
Здавалося, що це кричить скоріше хазяїн, а не жертва.
Здавалося, що той, хто кричить – скоріше погрожує, а на просить. Не просить, а скоріше вимагає, як вимагає щось хазяїн у свого раба.
Крики становилися чим далі все гучнішими та пронизливими, що їх було добре чути не тільки біля сараю, а навіть у домі.
Це привело до того, що до сараю зібралися всі мешканці будинку – окрім Малого Барбоса та його Матусі Алі прийшов і сам Винищувач Сашко, і їх квартирна хазяйка, зловісна бабця Поліна Федорівна. Виявилося, що ці крики лунали з-під величезної купи сухого хмизу, що займала майже половину простору сараю, до самого верху.
Вони стояли в сараї та слухали ці моторошні крики, і не знали, що робити.
Нарешті Винищувач Сашко, якому все це дуже набридло, заходився рішуче виносити хмиз з сараю надвір, щоб дістатися до джерела звуку.
Коли нарешті він зняв останній шар хмизу, всі побачили жахливе, огидне видовище. На глиняній підлозі сараю лежала на спині, догори ногами темно-сіра, ні на що не схожа мерзотна істота завбільшки з великого пацюка, але морда в неї була не така загострена, як в пацюка, а більш тупа.
Шерсть в неї була зовсім коротка та гладенька, хвоста не було, а коротенькі зігнуті ніжки безпорадно стирчали вгору. Незважаючи на страшенну міць легенів, за рахунок яких істота час від часу видавала надзвичайно гучний неприємний крик – істота здавалася зовсім безпорадною, бо навіть не могла перевернутися на живіт та втекти.
Час від часу мерзенна тварина відкривала свою маленьку пащу, повну міленьких гострих зубів, та загрозливо, неприємно кричала.
Дивлячись на цю істоту, люди підспудно відчували якийсь жах, від якого мурашки йшли по спині. Вони досить довго нерішуче стояли , боячись навіть наблизитись до неї.
Поступово вони зрозуміли, чому плаче ця огидна істота
і що вона вимагає своїми несамовитими криками – вона просто хотіла їсти!
Вона звикла, що її годують, ходять за нею, навіть виносять кудись її фекальні виділення (бо поруч з безпорадною істотою їх зовсім не було!).
Очевидно було, що за ті півдня, що минули після «сходу»
Народу Сірих Мишей істота зголодніла й тепер гучно, командним голосом вимагала від своїх рабів нарешті нагодувати її!
Виглянувши з-за Винищувача Сашка, зловісна бабця Поліна Федорівна раптом високим голосом заверещала, показуючи зморщеною сухою рукою на невідому істоту:
-«Дивіться, люди добрі! Знаєте, хто це перед вами?
Не знаєте? Та це ж сам Мишиний Король! Це він! Лише раз на сто років вдається людям побачити його, та краще б його ніколи не бачити - він несе людям, що його побачили, самі тільки нещастя та смерть!
Мерщій виходьте звідси та тікайте! Зачініть скоріше двері, та я сама підпалю клятий сарай разом з цим чортовим сином!»
Так причитала бабця та намагалася силоміць випхати все сімейство з сараю.
Винищувач Сашко - бойовий офіцер, що нікого й нічого не боявся, відштовхнувши дурну бабцю і сказав:
- «Що за дурниці ви говорите! Щоб я якогось всраного ховрашка боявся? Та ще й сарай із-за нього палити! Це ж не по хазяйськи! Іще нехватало щоб ви, бабусю, разом з сараєм і будинок ваш спалили разом з моїми пожитками, щоб нам взагалі ніде було жити! Ану, виходьте всі з сараю, я сам з ним розберуся!»
З цими словами Винищувач Сашко рішуче випхав з сараю скажену бабцю разом із своїми домочадцями, закрив за ними двері та зі штиковою лопатою в руках обережно підступив до маленького монстра, який ні на хвилину не переставав пронизливо вищати.
Незважаючи на всю свою рішучисть, він сам здригався від жахливих звуків голосу Короля, та мурашки йшли по його спині. Зібравшись з духом, він підсунув лопату під маленького монстра, підняв та спритно вкинув його у відро з водою, в якому нещодавно його син – Маленький Барбос - втопив цілу армію Сірих Мишей – рабів Мишиного Короля.
Гладкий Мишиний Король, на відміну від своіх спритних мишиних солдатів, виявився зовсім незграбним та каменем пішов на дно й утоп. Його вереск стих, настала мертва тиша.
Постоявши деякий час біля відра та вдостовірившись, що Король дійсно мертвий, Винищувач Сашко вийшов з сараю та спираючись на лопату, сказав:
-«От і все! А ви боялися!»
-«Не радуйтесь! Що ви наробили? Що зі мною тепер буде? Боже, помилуй мене! За які гріхи ти послав мені, рабі твоїй смиренній таке жахливе нещастя, щоб саме в моєму маєтку оселився та ще й загинув Мишиний Король!
Як я і діти мої будуть тепер тут жити?
А ти, комуняка клятий, антихрист во плоті, забирайся зараз же з мого дому, щоб через годину ні тебе, ні твого сімейства не було в моїх хаті!» - верещала біснувата бабця Поліна Федорівна та лізла верхи на Винищувача Сашка, намагаючись своїми пазурями видряпати йому очі.
Бачучи це, Матуся Аля мерщій загнала Маленького Барбоса до хати та зачинила двері зсередини на задвижку, щоб несамовита бабця бодай не вірвалася до кімнати та не наробила якогось лиха.
Слідом прийшов Винищувач Сашко та чортихаючись, наказав дружині справді збирати речі у вузли та покинути цю нещасливу хату, побоюючись, що божевільна хазяйка здуру не підпалила її вночі разом з ними.
Зібравши свої пожитки у великий китайський чемодан зі шкури буйвола та у кілька мішків, Малий Барбос разом з батьками покинув свою тимчасову оселю і тягнучі за собою всі речі, пішов ночувати на другий кінець міста до маленької хатинки, де жила його бабуся Серафима.
...
