МУЗЕЙ НАШОЇ ПАМ’ЯТІ
ЧАСТИНА ДРУГА
Дія відбувається наступного дня
ДIЯ ПЕРША
Ява перша
Фойє Музею нашоï пам’ятi Верстюк, Рвець, Любов Василiвна, Наталка, охоронець
На лавцi сидить Наталка в украïнському народному костюмi, у вiнку, з бандурою. Бiля Наталки – Верстюк, Рвець, Любов Василiвна (в короткiй спiдницi й декольте) поправляє квiтки на головi в Наталки.
Наталка (до охоронця): Ну? Ну?
Охоронець (вдивляється): Здається, вони… Iдуть! Iдуть! Давай! (махнув рукою)
Наталка (спiває):
«Вiють вiтри, вiють буйнi,
Аж дерева гнуться,
Болить, болить моє серце,
А сльози не ллються.»
Ява друга
Тi ж i мер, Вiра Станiславiвна та особи, що ïх супроводять.
До Музею заходять мер, начальник вiддiлу культури, Степан Андрiйович та супроводжуючi особи. Версюк кидається до них
Верстюк: Добрий день! Добрий день у нашiй хатi! Вiтаємо, дорогих гостей! Шановний Олександр Iванович, який я радий, що сам мер знайшов для нас час! Вiра Станiславiвна, незрiвнянна! Тетяночко Михайлiвно! Микола Павлович! Руслан Борисович!
Олександр Iванович: Знакомтесь, наш дорогой гость из России Гаврилов Степан Андреевич.
Верстюк: Очень, очень приятно. Надолго ли пожаловали?
Степан Андреевич: Нет, только в командировку, на пару дней.
Верстюк: Ну, почему же? Украина – хлебосольный край, можно и отдохнуть, как следует.
Вiра Станiславiвна: Степан Андреевич, к нам за опытом приехал. Поучиться, как Память сохранять.
Рвець: Да-да, памьять многих поколений…
Гостi пiдходять до Наталки
Олександр Iванович: Ох, как наша украиночка грустно поёт. Хто ж тебе образив, серденько?
Наталка: Це не я, це моя бандура сльози ллє. Нацiональний украïнський народний музичний iнструмент.
Вiра Степанiвна: Дмитре Дмитровичу, вы решили нам прямо с порога лекцию читать?
Верстюк: Именно, именно! Наша Наташа исполнила песню легендарной поэтессы Маруси Чурай, которая жила в семнадцатом веке на Полтавщине. Очень трагическая судьба. Посмотрите, на Наташе – сорочка из Полтавской области. Которая, кстати, также находится на границе с нашей дорогой Россией.
Верстюк обертає Наталку на всi боки
Олександр Iванович (до Степана Андрiйовича): Ну, как вам наша украиночка?
Степан Андрiйович: Здорово! Что тут скажешь! Просто живое воплощение истории. Видишь вашу Наташу и понимаешь, за что так любят украинских женщин.
Рвець: А ми ще хочем Наташу сфотографiровать та випустить плакат про Музей. Хай не только ми, а й усi люди дивляться.
Олександр Iванович: Прекрасна iдея.
Верстюк: Олександре Iвановичу! Плакат нашого музею мiг би i мiсто прикрасити. А що як мiсто замовить быкборди з нашою Наташою. Та щоб вона – у сорочках з усiх куткiв Украïни.
Любов Василiвна: У нас i кромє Наташи єсть женщини, нє протiв сфотографiроваться.
Верстюк: А це мiй зам. По научнiй роботi. (до Степана Андрiйовича) Это мой заместитель по научной работе. Любов Васильевна.
Степан Андрiйович: Очень приятно.
Любов Василiвна: I менi дуже приятно.
Степан Андрiйович: А много ли в Музее единиц одежды?
Любов Василiвна: Много. Только не единиц. Стiльки всього поназбирали, шо аж моль кругом порозводилась. Усе собiраєм, шо де не єсть. Бо воно як брать не усе, то можна же хорошеє просмотрєть.
Рвець: Да-да. Ми нiчего не викидаєм, Усе – тут.
Любов Василiвна: Папка – до папки. А в папках – опись.
Верстюк (до своïх працiвникiв): Ну, ви просто з порогу – та про експонати.
Один з гостей: Будто би ми до музею прийшли. Ха-ха-ха.
Всi смiються
Верстюк: Степан Андрiйович, как вам кажеться, а чого ми досi у вестибюлi топчемося?
Степан Андрiйович: Я понял так, что работа уже началась. Вы продемонстрировали мне, как Музей вашей памяти встречает посетителей – народный костюм, инструмент, песня. Мне кажется, это сразу создаёт атмосферу. Мне нравится.
Любов Василiвна: Не вгадали. Закройте глаза!
Верстюк (до Любов Василiвни): Шо ти мелеш! (до Степана Андрiйовича) Не закривайте. Любов Василiвна така рада, шо вас бачить, шо балакає наче п’яна. А я вам загадаю загадку. Каждый народ имеет свой обычай и этим гордится. Вот, например. как грузины встречают гостей?
Олександр Iванович: Когда я прилетел с делегацией в Грузию, нас прямо в аэропорту встречали такими танцами, что кое-кто не выдержал и пустился в пляс.
Одна з гостей: А мне подарили изумительный браслет с полудрагоценными камнями – на прощание.
Степан Андрiйович: А мне вот сказать нечего. Я в Грузии так и не побывал.
Верстюк: И не жалейте. Сейчас вы увидете, как в Украине встречают дорогих гостей. Закройте глаза. Все закройте! И так стойте.
Ява третя
Тi ж i Свiтлана Нiколаïвна, Сергiй, Iгор Юрiйович
У вестибюлi з’являються Свiтлана Нiколаïвна, Сергiй, Iгор Юрiйович. Вони – в украïнських нацiональних костюмах. У руках несуть i передають Верстюку та Рвецю шаровари, свитки та козацькi шапки, допомагають начальникам швиденько у них вбратися. Одночасно викочують стiл на колiщатах з маленькими пiдносиками, на яких – чарки з горiлкою та бутерброди з салом та солоними огiрками. По командi директора разом заспiвали:
«Гей, ви, хлопцi, хлопцi-молодцi!
Чом ви сумнi, невеселi?
Чи у шинкарки мало горiлки?
Чи пива й меду не стало?» i т. д.
Iгор Юрiйович подає Наталцi раз за разом пiдносики, i та, вклоняючись кожному гостевi, подає гостину
Всi п’ють i приєднуються до спiву
Гостi: – Ох, i добряча ж!
– Як – добряча, то й – до пари!
– З перцем – i сальце!
Верстюк: А ну, Наташа! Вшквар «Голуб – на тополi»!
Наталка i Верстюк спiвають дуетом:
«Голуб на тополi,
Голубка – на вишнi,
А скажи менi, брате,
Що в мене на мислi?»
Пiсля цiєï пiснi вiдразу продовжують «Ой, пiд вишнею, пiд черешнею стояв старий з молодою, як iз ягiдкою…» i всi починають танцювати
Ява четверта
Тi ж i Ольга Павлiвна
До вестибюлю входить Ольга Павлiвна, охоронець ïï не пускає
Ольга Павлiвна: Молодой человек, мне – к директору.
Охоронець: Сюда нельзя.
Ольга Павловна: Меня пригласили на встречу.
Охоронець: Ничего не знаю.
Ольга Павловна: У вас сегодня праздник?
Охоронець: Это вас не касается. Что за люди, им говоришь, нельзя сюда, по-человечески не понимают. Выходите, или мне что, силой вас выводить?!
Танцюючи, Верстюк натикається на Ольгу Павлiвну
Верстюк: Музей закрыт. Женщина, покиньте помещение!
Ольга Павлiвна: Мне к директору.
Верстюк: Завтра.
Ольга Павлiвна: Он меня ждёт.
Верстюк: А вы кто?
Ольга Павлiвна: Я учитель.
Верстюк: А… Что же вы сразу не сказали! Ольга Павловна, дорогая, дорогая! (пiдхоплює ïï й у танцi пiдводить до гостей) Представляю вам нашего дорогого друга, можно сказать, любимого члена нашего коллектива, учителя с большой буквы – Ольгу Павловну! Она ведёт занятия по русской культуре с нашими детками.
Ольга Павлiвна: Я только вчера…
Верстюк: Не только, не только… А сегодня с нами, дружненько, как всегда… Миша, пригощай!
Рвець: Уважаемая! (падає на колiна) Приголубте! (простягає чарку горiлки)
Ольга Павлiвна: Простите, простите… Я… Нельзя… Но… как же… зачем же…
Рвець: Не устану, поки не вип’єте з моïх рук!
Верстюк: А ми разом з вами. За дружбу, за культуру, за Росiю й Украïну! Будьмо!
Всi (разом): Гей!
Верстюк: Будьмо!
Всi (разом): Гей!
Верстюк: Будьмо!
Всi (разом): Гей!
Всi весело танцюють
Ольга Павлiвна (ухопилась за Рвеця): Мне нехорошо. Сердце. Я не могу пить такой крепкий напиток, а тут пришлось…
Рвець: Щас! Наташа, давайте стуло!
Наталка пiдсуває лавку, на якiй ранiше грала. Не звертаючи нi на кого уваги, на лавку падають, утомившись вiд танцю, двоє гостей. Доводиться ïх посунути. Ольга Павлiвна сiдає. Всi продовжують чаркуватися, танцювати, затягувати пiснi
Сергiй (раптом серед загального гомону, хвилюючись): Я хочу прочитати вiрш для росiйського гостя.
Олександр Iванович: Ну-ну, читай! Бачу, ви не на жарт готувалися.
Сергiй: Тарас Григорович Шевченко.
«За що ми билися з ляхами?
За що скородили списами московськi ребра?
Уродилась рута, рута – волi нашоï отрута!»…
Олександр Iванович (до гостя голосно): Степан Андреевич, вам не кажется, что с танцами было как-то веселее? Дмитрий Дмитриевич, кончайте вашу самодеятельность, а то мне пора на объекты. Оставляем вам нашего гостя, и, пожалуй, я всё увидел, что хотел…
Верстюк: Да. куда же вы?! А експозицiя? А вареники «Самi до рота». Ану, дiвчата, припрошуйте!
Любов Василiвна хапає за руку Свiтлану Нiколаєвну, та – Олега Юрiйовича i заводить хоровод навколо мера: «Саша, Саша, Саша… Саша, Саша, Саша…». Потiм бере мера за руку i так, хороводом, один за одним всi виходять. Останнiми йдуть Верстюк iз Рвецем, ведучи пiд руки Степана Андрiйовича
Сергiй залишається
Ява п’ята
Охоронець, Сергiй
Охоронець: Серёга, шо ти там про москалей рубанул?
Сергiй: Та гидко стало: в очi ïм зазирають, аж слина тече, а поза очi як ïх тiльки не обзивають. Уже б або не говорили, або не приймали. Я так думаю.
Охоронець: Выгонят они тебя. Вспомнишь меня, выгонят!
Сергiй: А я ïх не боюсь! Треба новий майдан – пiр’я б з таких начальничкiв полетiло!
З’являється Рвець
Ява шоста
Охоронець, Сергiй, Рвець
Рвець: Буде тобi i майдан, i мiтла для мусора – на майданi замiтать! Бовдур! Тьфу… Слiв нема. Бiжи, вчительку поклади де-небудь, ïй дали спирту ковтнуть – серце схопило. I «швидку» не викликай, поки мер у гостях. Побудь бiля неï. Я з тобою ще розберусь, як комiсiю дратувать. Нацiоналiст недорiзаний.
Сергiй: То не я, то слова Шевченка.
Рвець: Йди, йди, не огризайся. Буде тобi «Шевченко».
Сергiй йде геть
Рвець (до охоронця): Поки – нiкого не пускать. Прийдуть ветерани – менi позвониш.
Охоронець: А дiти?
Рвець: Дiтей Любов Василiвна вiдмiнила. Мамашi не йтимуть. На комiсiю хватить того шо – у вестибюлi. Стоп. А ти чого не в сорочцi?
Охоронець: Та я..
Рвець: Зараз же вдiнься, бо вижену вмiстi з Серьожкою.
Охоронець одягає вишиванку. Здалеку чути смiх i пiснi
Рвець: Одягнув?
Охоронець: Одягнув.
Рвець: Ну, харашо. Сторожуй. (Йде геть, прислухається) Здається, на цей раз пронесло з провєркою.
Охоронець сидить за столом. До вестибюлю входить Чаплик
Ява сьома
Охоронець, Чаплик
Охоронець: Чого ви хотiли? Сюда нельзя.
Чаплик: Мне можно. Я начальник вiддiлу кримiнального розшуку (показує посвiдчення)
Охоронець: Извините. Вы к кому?
Чаплик: К кому надо. Сам найду.
Ява восьма
Верстюк, Чаплик
Кабiнет директора
За столом сидить Чаплик, переглядає папери. Входить радiсний директор
Верстюк: Как вы тут очутились? В чём дело?
Чаплик: В том то и дело…
Верстюк: Вор! На помощь!
Чаплик: Сам вор. Не ори. Начальник райвiддiлу кримiнального розшуку Чаплик. (Кладе посвiдчення) Читай! Грамотний?
Верстюк (читає i бурмоче): Да-да. Что случилось?
Чаплик: Случилось. Ваше посвiдчення.
Верстюк: Я директор Музею.
Чаплик: Ваше посвiдчення. (Директор дiстає посвiдчення, подає) Правильно. Дмитро Дмиторович Верстюк. Угу.
Верстюк (нетерпляче): Ну, так що таке?
Чаплик: Таке-таке. Де картину дiв за мiльон доларiв?
Верстюк: Та ви шо? Яка картина? (смiється) В нас таке дрантя, шо треба ще грошi дати, аби хтось узяв. А ви – картина за мiльон! Це провокацiя.
Чаплик: Угу. Я так i думав. Гнила просвiта. В запасниках – дрантя, а в квартирах – музей. Ти шо думаєш: вишиванку на груди почепив, так тебе за горло нiхто не вiзьме? (вчепився в директору в горло) Вiзьме ще й як!
Верстюк: А…
Чаплик: Закрий пельку. (Затулив йому рота аркушем паперу) Вiдповiдай бистро! Бо на тебе чекає мiлiцейський наряд у машинi. Тиждень тому в тебе був громадянин Шишко з Бахчисараю Вiддав тобi картину «Райський сад». Де дiв?
Верстюк: Я не знаю. Я…Я… (кричить) Олександр Iванович! Мер!
Чаплик: Ах, тобi мера нада… (вiдпускає його i сiдає) Тодi дужче кричи!
Верстюк: А…(i тут же замовкає)
Чаплик: Твоя свиняча морда нiкому не потрiбна. Де картина? Неси!
Верстюк: Якщо ви про ту картину, яку привiз той дiд, то я не знаю, хто вам яку iнформацiю давав, але дiд дав нам на експертiзу двi одiнаковi картини. Так я вам можу представити копiю, а другий наш працiвник Крищенко, який ранiш експертом на таможнi робив, узявся дослiдити оригiнал.
Чаплик: Давай його сюди.
Верстюк (натискає три кнопки телефону): Крищенка негайно до мене. А… А…. (хоче щось сказати, але слова завмирають)
Ява дев’ята
Верстюк, Чаплик, Крищенко
Чаплик мовчки продовжує розглядати папери на столi в директора. Входить Крищенко, в кiптарику, в брилi, з топiрцем у руках
Крищенко: Дмитре Дмитровичу! Все чудово органiзувалося. Всi задоволенi. Ходiмте разом.
Чаплик: Присаживайтесь. Топор – на стол.
Крищенко (кладе на стiл топiрець): А у вас какие интересы?
Чаплик: Карний розшук. Куда дели картину «Райский сад»?
Крищенко: Простите, что? Какую картину?
Чаплик: Руки на стол! «Райский сад». Быстро!
Крищенко: Так у нас у фондах багато рiзних речей. Якщо ви звернетесь листом, ми офiцiйно дамо вiдповiдь. Спецiально розглянемо. Серед пам’яток, можливо, є й «Райський сад», чому б нi? А що, це якась цiннiсть?
Чаплик: Цiннiсть на мiльон доларiв i п’ятнадцять рокiв суворого режиму з конфiскацiєю. Де картина, питаю? Руки на стiл!
Крищенко: Чому ви так зi мною розмовляєте? Дмитре Дмитровичу!
Верстюк: Попався? Не викручуйся. Куди картину дiв, шо дiд з Бахчисараю привiз?
Крищенко: Як – куди? Вона – у вас.
Верстюк: Не бреши. В мене – копiя.
Крищенко: Е, нi! У вас – оригiнал, копiя – в мене.
Верстюк: Шо ти брешеш! Ах, ти гад, я тебе – пiд перевiрку, пiд комiсiю! Слiдуватiль! Пишiть його домашнюю адресу. Ïдьте прямо до його на квартiру i на дачу. Зразу шукайте! Я його гадину поки шо тут замкну. Як треба, ще й машину вам дам. Пишiть: вулиця…
Слiдчий починає писати, Крищенко хапає його за руку
Крищенко: Стiйте. Стiйте! Не треба писати! «Райський сад» – тут.
Чаплик: Де?
Верстюк: Як?
Крищенко: А так. Бiля мого стола.
Верстюк: Не бреши. Чого б ти ïï тут держав?
Крищенко: А чого б я музейну власнiсть з музею виносив?!
Мовчки стоять один проти одного. Директор тягнеться до телефону, натискає три кнопки. У телефонi чути голос Любовi Василiвни серед п’яного гомону
Верстюк: Бiля столу Крищенка щось стоïть? Подивись.
Любов Василiвна: Стулка стоïть.
Верстюк: А бiльш нiчого не стоïть?
Любов Василiвна: Ще шось у мiшку загорнуте – дошка якась чи шо.
Верстюк: Неси сюди.
Крищенко: Хм… (хмикає й сiдає, директор залишається стояти)
Ява десята
Верстюк, Чаплик, Крищенко, Любов Василiвна
Заходить розпашiла Любов Василiвна
Любов Василiвна: Ви це просили? (Простягає загорнуту картину. Ïï замiсть директора вихоплює Чаплик) Здрастуйте. Я – замдиректора по творчеським вопросам. Будем тепер з вами работать. А вас як звуть?
Чаплик: Придёт время, узнаете.
Любов Василiвна: Время нада нє тєрять, нада вспiвать усєм iнтересуваться.
Чаплик: Вы свободны. Закройте за собой дверь.
Любов Василiвна: Может, ви не поняли? Я – замдиректора.
Верстюк: Дверi закрий!
Любов Василiвна: Iду-iду! (посилає всiм удаваний поцiлунок)
Ява одинадцята
Верстюк, Чаплик, Крищенко
Чаплик зриває мотузки, мiшковину. Мовчки дивиться на картину, яка, повернута до нього , стоïть на столi
Верстюк (з надiєю): Що там?
Чаплик мовчки повертає до них картину
Крищенко: «Райський сад». Копiя.
Верстюк (падає на стiлець): Це неправда.
Чаплик: Ну? Хто з вас бреше?
Верстюк i Крищенко одночасно вказують пальцем одне на одного: «Вiн!»
Чаплик: Так... Де друга картина?
Крищенко: В нього!
Чаплик: Ви поки що вiльнi.
Крищенко: Дуже дякую. (Хапає картину, прямує до дверей)
Чаплик: Куди?
Верстюк: Бачили? Ухопив оригiнал i хотiв утекти. Бачили? Бачили?
Крищенко: Я? Втекти? Та подавiться цiєю мазаниною! (Повертається, хапає топiрець зi стола i трощить картину. Потiм жбурляє топiрець i вибiгає з кiмнати)
Нiма сцена
Ява дванадцята
Верстюк, Чаплик
Першим отямився Чаплик
Чаплик (до директора): Гад, де картина? Але спочатку я тебе арештую!
Верстюк (падає на колiна): Нє губiте. Просiтє, что хотiтє… Не арештовуйте. Я картину верну. Верну. Нашо вона менi? Стiльки клопоту. Та хай вона сказиться! Хочете вiдпочить? Я путьовку всiй вашiй сiм’ï оплачу, куди схочете.
Чаплик: Десять рокiв тобi – мiнiмум, злодюго!
Верстюк: А дiтки вашi, де вчаться? Я ïм машину куплю. Не губiть. Скажiть, шо картiна була в нас на зберiганiï. Умоляю… (Чаплик потяг носом) Ну, скажiть «Да». Картина буде тут завтра зранку.
Чаплик: I плазмовий телевiзор.
Директор мовчки кивнув на знак згоди
Чаплик: Да!
Верстюк (кинувся до телефону, набрав номер): Павлуша! Синочок! Картину голандця, шо я тобi дав, вези бiгом до папки! Сюди вези до мене на роботу! Зараз же виïжджай! Чого не можеш? Як нема? За скiльки продав? За три тисячi? Та вона ж мiльон стоïть! Ти шо, здурiв?! Бiгом забери! Дай п’ять. Я тобi вiддам. Як поïхала? Куди? За кордон? Коли? А…. (кинув трубку i впав на стiлець)
Ява тринадцята
Верстюк, Чаплик, Сергiй
До кабiнету входить Сергiй
Сергiй: Дмитре Дмитровичу! Начальство збирається ïхати. Рвець просить вас пiдiйти домовитись про грошi на Шевченка.
Верстюк: Скажи, шо я не можу. Менi погано.
Сергiй: Добре, скажу, щоб сюди прийшли.
Верстюк: Нi-нi, тiльки не це. (до Чаплика) Можна я вийду на 10 хвилин?
Чаплик: А чому – «нi», робота є робота. Тiльки разом зi мною.
Виходять
Ява чотирнадцята
Крищенко
До кабiнету входить Крищенко, крадучись, хапає картину i вибiгає
Ява п’ятнадцята
Сергiй, Ольга Павлiвна
До кабiнету Сергiй заводить Ольгу Павлiвну
Сергiй: Ольга Павлiвно, обережно.
Ольга Павлiвна: Чому в кабiнетi? Мне бы где-то присесть.
Сергiй: Лучшего места, чем в кабинете директора у нас просто нет. Вы сами слышали, как сказал Рвец «Устрой в самом лучшем месте». Успокойтесь, всё в порядке. За шторой – комната отдыха. Таблетки выпили, теперь прилягте. А комисия уйдёт, «скорую помощь» вызовем.
Ольга Павлiвна: Может, обойдётся?
Сергiй: Главное – поспите… (прилаштовує за шторою на диванi) А я вас мушу залишити. Зараз ми виступаємо.
Ольга Павлiвна: Дякую, добра дитина.
Сергiй: Нема за що. Вiдпочивайте. (Закриває штору i виходить з кiмнати)
Ява шiстнадцята
Рвець, Любов Василiвна, Наталка, Свiтлана Нiколаïвна, Степан Андрiйович, Вiра Станiславiвна та супрводжуючi ïï особи
Загальна кiмната для працiвникiв. Кiлька столiв. Високо висить полиця з папками. Посерединi стiл на колiщатах з наïдками i напоями. Гостi – напiдпитку
Степан Андрiйович: У нас в Нижнем Новгороде…уж не знаю сколько – много! – жителей имеют самые непосредственные связи с Украиной. То ли сами – выходцы, то ли родители, то ли родственники живут в Украине. Во всяком случае, если начать прослеживать родословную каждого, то Украина окажется прародиной очень многих.
Рвець: Ну-да, ну-да. Нашого цвiту – по всьому свiту.
Степан Андрiйович: А у вас много выходцев из России?
Свiтлана Нiколаïвна: Много, очень много. Например, мои родители москвичи. Да тут оказались после института.
Любов Василiвна: Та ви б i зараз не протiв – до Москви чкурнуть. Тiльки – зась, там вас нiхто не жде.
Свiтлана Нiколаïвна: А это уж не вам судить, кто меня ждёт, а кто – нет.
Любов Василiвна: Чого вам на мене обiжаться? Я только про те, шо у вас нi тут, нi у Москвi чоловiка нема.
Свiтлана Нiколаïвна: Степан Андреевич, посочувствуйте мне, благодаря родителям, я не в Москве, а в этой крысиной норе!
Степан Андрiйович: «В Москву! В Москву!» – помните, у Чехова. Давайте выпьем за Москву!
Всi: Давайте!, Давайте!
Любов Василiвна: За Москву! Будьмо!
Всi: Гей!
Любов Василiвна: Будьмо!
Всi: Гей!.
Любов Василiвна: Будьмо!
Всi: Гей!.
Спiвають, чаркуються
Ява сiмнадцята
Тi ж та Верстюк i Чаплик
Заходять директор i Чаплик
Рвець: Нарештi. До столу! До столу!
Чаплик: Ми на роботi.
Рвець: I ми на роботi. (простягає чарку)
Верстюк (до Рвеця): Не лiзь!
Рвець (тихо): А хто це?
Верстюк: Лучше б тобi не знать.
Наталка: Дмитре Дмитровичу! Так ми будемо композицiю показувати чи нi?
Верстюк: А де мер?
Рвець: Вiн поïхав, не прощаючись. У нього дiла.
Верстюк: Чого ж ви не вдержали? Я ж просив. (до Наталки) Тодi другим разом.
Вiра Станiславiвна (пiдводиться з крiсла, у якому сидiла спиною до директора): Бачте якi! Все тiльки для мера. А для завкультурою трудно.
Верстюк: Ви ще тут – якi ми радi. Наталка, починай!
Наталка: Ставайте, ставайте! Де Серьожка? Серьожка!
Ява вiсiмнадцята
Тi ж i Сергiй
Сергiй (вбiгає): Я тут.
Наталка: Ставай. Тарас Григорович Шевченко «Думи моï».
Наталка починає грати на бандурi, всi мугикають, як голосовий супровiд
Степан Андрiйович (чаркуючись з директором): Как мне у вас нравится. Никак не начнём работать – но атмосфера…
Сергiй (починає виразно читати):
«Думи моï, думи моï
Лихо менi з вами.
Нащо стали на паперi,
Сумними рядами…»
Всi виконавцi композицiï спiвають пiд бандуру
Чом вас вiтер не розвiяв
В степу, як билину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину…
В цей час Чаплик риється в паперах на столi, над яким висить полиця з папками
Верстюк раптом заридав
Всi кидаються до директора: Дмитре Дмитровичу! Води! Дайте води!
Рвець: До чого довели людину – день i нiч думає, де його грошi на музей взять. Вiра Станiславiвна, бачите! Дмитро Дмитрович задумав цiлу стiну у залi Шевченком замалювать, а дєнєг – нема. Ридма ридає бiдна людина!
Степан Андрiйович: Боже мой! Да, что же это? У нас тоже на культуру денег мало выделяют. Но чтобы директор, мужчина, так плакал?!
Вiра Станiславiвна: У меня нет денег. Дмитро Дмитрович! (стала на колiна, голову директора поклала собi на груди) Але я, дорогий, свята людина, все, що в моïх силах – для вас…
Рвець: От i добре! Давно б так.
Наталка: А ще й на зарплату.
Любов Василiвна: У командiровку, у командiровку! Дуже б нада з’ïздить до Нижнього. Правда ж? Степан Андрєєвiч, приймете нас?
Раптом серед загального пiднесення – владний голос Чаплика
Чаплик: А в папках – що?
Всi завмерли, хто де стояв
Рвець: Там… там…
Любов Василiвна: Я щас покажу. Серьожка, тягни тумбочку. (Сергiй пiдставляє тумбочку, заносить ногу, щоб залiзти. Любов Василiвна хапає його за сорочку i стягає) Я сама, ти не знаєш.
Степан Андрiйович: Я вам помогу! (i собi намагається залiзти)
Любов Василiвна (тримає Степана Андрiйовича): Як не так взяти, полка впаде на голову. Я сама.
Лiзе на тумбочку, Але навмисно падає – на руки Чаплику та Степану Андрiйовичу. Всi втрьох опиняються на пiдлозi
Сергiй: Я допоможу зняти!
Рвець (перехоплює його): Стiй, дурню!
Пiдводяться тi, хто впали
Любов Василiвна: А, собственно, шо ви хотiли? Який вам iнтерес?
Чаплик: Бахчисарай.
Любов Василiвна: Бахчисарай? (до спiвробiтникiв) А його хiба хто писав? Вiн же, мать, у Турцiï?
Степан Андреевич: А что Турция у вас Бахчисарай уже забрала?
Сергiй: Нет пока. Это только Румыния – шельф острова Змеиный. А Бахчисарай вместе с Крымом пока у нас. Неделю назад оттуда человек приезжал.
Чаплик: Правда? Хто такий?
Сергiй: Та такий старий. Можна сказати дiд.
Чаплик: А чого?
Сергiй: Та так, дещо взнати.
Чаплик: Що саме?
Сергiй (знiтився): Та так..
Чаплик: Ну, i куди вiн подiвся?
Сергiй: Додому поïхав.
Чаплик: Звiдки знаєш?
Сергiй: Я його на вокзал провiв.
Чаплик: Угу. I адресу його записав?
Сергiй: Записав.
Чаплик: Куди, в записник? Покажи.
Сергiй (гортає записник, показує): Ось, будь ласка.
Чаплик: Добре, молодець. I як дiда знайти, вiн тобi розказав?
Сергiй: Розказав.
Чаплик: I в гостi запросив?
Сергiй: Запросив.
Чаплик: От i добре. Тебе, як звати?
Сергiй: Сергiй.
Чаплик: А прiзвище та по-батьковi?
Сергiй: Ковченко, а по-батьковi Сергiйович, Але можна й так – я ще молодий.
Чаплик: От, що молодий Ковченко Сергiй Сергiйович, там на вулицi мене машина чекає. Вiддай водiю цю записку. (щось пише i передає записку Сергiю)
Сергiй Добре. (виходить)
Любов Василiвна: А я й не забилася! Давайте танцювати! Вальс! Спепан Андрєєвiч! Дєвочки приглашають мальчиков! Уключаю музику!
Звучить музика, починаються танцi. В Чаплика дзвенить мобiльний телефон
Чаплик (в трубку): Хлопця забирайте. Прощупайте по Бахчисараю. Кого зупинили? А… Це замдиректора. Що виносив? Шо-шо? Порвану картину? Негайно ведiть в кабiнет до директора! (Звертається до директора) Будьте тут i – нi на крок! Музей оточений. (виходить)
Всi продовжують танцювати
Ява дев’ятнадцята
Чаплик, Крищенко, мiлiцiонер
Кабiнет директора
Мiлiцiонер заводить Крищенка. Вбiгає Чаплик
Чаплик (до мiлiцiонера): Свободен. Жди внизу. (до Крищенка) Так копiя, кажеш? Ах, ти гад – схопив речовий доказ i тiкать! Директор правду сказав – це оригiнал. Мiльон доларiв – ти його вкрав i знищив. За Сталiна – розстрiл на мiсцi, тепер – 10 рокiв з конфiскацiєю. (Кинув перед ним аркуш паперу) Поки я добрий, пиши явку з повинною.
Крищенко: Все не так, не так! Я злякався. Я лише злякався. Дайте я поясню. Прошу, я все, все – як на духу.
Чаплик: На духу в тебе скiльки?
Крищенко: Я на дух не дуже багатий.
Чаплик: Не прибiдняйся, пам’ятi не рiк i не два. Надушився добряче. Духами вiд тебе так i пре.
Крищенко: Пре тисяч на десять.
Чаплик: За так, тiльки в ресторанi понюхати.
Крищенко: Двадцять.
Чаплик: Цих якраз тобi вистачить у камерi копчену курку щодня нюхати.
Крищенко: Тридцять.
Чаплик: Бачиш, як ти крокуєш. Так – або сто, або явка з повинною.
Крищенко: На стiльки духу нема. Явка…
Чаплик: Дев’яносто.
Крищенко: Явка.
Чаплик: Сiмдесят.
Крищенко: Явка.
Чаплик: Добре, явка.
Крищенко: Сiмдесят.
Чаплик: Ще менi дякуватимеш, дiдка вбито.
Крищенко: Та ви шо?!
Чаплик: А чого я тут? Нам позвонили по свiжим слiдам. Учора його син знайшов у квартирi мертвим. Ножова рана. I картин нема. Сiмдесят тисяч зелених принесеш, вважай, тобi на дурняк обiйшлося.
Крищенко: Ах…ах…
Чаплик: Бiжи додому – готуйся. Позви директора,
Крищенко: Оригiнал – точно в нього.
Чаплик: Ти шо, не поняв? Про картину – забудь!
Крищенко: Та я забуду, а Сергiй?
Чаплик: Знадобиться, i Сергiй забуде. В нього хто батьки?
Крищенко: Хто-зна. Рiс у баби з дiдом у селi. Мати чи замiж кудись вийшла, чи на заробiтках пропала… Знаю, що тут у нього є сестра.
Чаплик: Старша? Молодша?
Крищенко: Молодша.
Чаплик: Так у нього i родичiв по сутi нема?
Крищенко: По сутi – нема.
Чаплик (шмигнув носом): Ну, харашо! Йди.
Крищенко виходить
Ява двадцята
Чаплик
Чаплик (дзвонить по мобiльному телефону): Родiонов, хлопця по Бахчисараю доставили? Значить так: родичiв в нього нема. Размотай на найтяжчу, на 115 статтю. Даю годину. Максимум – пiвтори. На все про все – двi з половиною. Засiкаю час. Я поки що в музеï.
Кiнець першоï дiï
ДІЯ ДРУГА
Ява перша
Степан Андрiйович, Ольга Павлiвна
Кабiнет директора
Заходить п’яний Степан Андрiйович, хитаючись i хапаючись за меблi
Степан Андрiйович: Дмитрий Дмитриевич! Где вы? Я тут. (падає на диван) Мне плохо.
З-за штори визирає Ольга Павлiвна
Ольга Павлiвна: Степан Андреевич, что с вами?
Степан Андреевич: Ой, не могу. Ноги не слушаются. Зачем я столько пил?!
Ольга Павловна: Да-да, я вас понимаю. Здесь какая-то водочная качка. А вы с какой целью сюда приехали7
Степан Андреевич: Что-что?
Ольга Павловна: Цель вашего визита какова?
Степан Андреевич: Цель? Цель? Цель-цель…
Ольга Павловна: Понятно. Споили учёного.
Степан Андреевич: Милая женщина.
Ольга Павловна: Ольга Павловна.
Степан Андреевич: Ольга Павловна, простите, ради Бога. Мне очень плохо, но надо работать. Расскажите мне про нашу память. Я сегодня ещё ничего не узнал, только пою.
Ольга Павловна: Рада бы, да помочь не могу. О нашей памяти понятия не имею. Вы здесь впервые, а я во второй раз.
Степан Андреевич: Ужас. Ужас. И слова песни я тоже забуду. Давайте, споём.
Ольга Павловна: Я не пою.
Степан Андреевич: Ну, давайте, душевненько «Ой, чей то конь стоит, что сивка бурая…»
Ольга Павловна (наливає в склянку води з графiну, бризкає на Степана Андрiйовича) Уймитесь. Вы на работе. Завтра над вами будет потешаться весь Музей.
Степан Андреевич: Да-да. Извините. Я не пью, поверьте. Я не понимаю, как я напился.
Ольга Павловна: Да, верю,верю… Я тоже не пью.
Здалеку чути голос Любов Василiвни: Степан Андрєєвич! Де ви? Нє пєйтє бєз мєня! Де ви? Ау!
Степан Авдрiйович (пiдносить палець до рота): Тс…Спасите меня… Я больше не могу…
Ольга Павловна: Тихо, прилягте на кушетку. На полчасика и – ни звука. Я с вами (допомагає йому йти, ховається за штору)
Ява друга
Верстюк, Чаплик
До кабiнету входить директор з Чапликом. Директор тримається за серце
Чаплик: Я дозволяю вам зiбрати своï речi.
Верстюк (падає на диван): Пiдождiть. Давайте побалакаємо.
Чаплик: Вже набалакалися. «Райський сад» ви породали за кордон. Бахчисарайського дiда вбили.
Верстюк: Пожалiйте. Не кажiть так! Я й так напiвживий.
Чаплик: До суду доживете. Правда, що з вами буде пiсля п’ятнадцяти рокiв вiдсидки, гарантiй не даю.
Верстюк: Ну, чого ви зразу лякаєте? Експертизи ж ще не було!
Чаплик: Вважайте, що була. Можна подумати, ви не знаєте, як експертиза робиться, коли треба взнати, що треба?
Верстюк: Та як же менi не знати? А кому ж iще знати, як не менi? Я ж тому й кажу, може ж експертиза покаже, шо то Крищенко порубав якраз оригiнал? Га? Я оплачу.
Чаплик: А вбитого дiда грошей хватить оплатить?
Верстюк: Та до чого тут убитий дiд? Ми ж про «Райський сад» мову ведемо.
Чаплик: До того. Власника картини вбито. Вчора його син знайшов зарiзаним, а картин нема.
Верстюк: Це правда?
Чаплик: А я чого тут?
Верстюк: За картину.
Чаплик: Угу, зараз, я – по вбивствах. Так шо, давай, збирай речi, поïхали.
Верстюк: Е, нi… У вас нiчого з убивством не получиться, шоб ви менi не шили. Я в дiда не був i навiть не знаю, звiдки вiн узявся.
Чаплик: Ну, як же це не знаєш? Як не знаєш? Директор Музею! Та ви розумiєте, з ким ви маєте справу! Я дивлюсь на вас, а в мене як на лєнтi питання i зразу ж вiдповiдi. Дiд жоднiй людинi нiколи не казав про картини. Й раптом, слiдкуйте за думкою, раптом пакує картину i ïде через двi областi, щоб ось так просто вiддати безцiнну рiч якомусь пройдисвiту.
Верстюк: Я не пройдисвiт.
Чаплик: От-от, i я так кажу. Вiддає директору музея. У зв’язку з цим в мене такi питання до директора Музею: Чому громадянин Шишко приïхав саме до вас? Хто i коли познайомив вас з Шишком? Хто переконав Шишка привезти сюди картину? Про якi ще картини розповiв Шишко, перебуваючи тут? Хто умовив Шишка залишити безцiнну картину на експертизу? На яких умовах? Де документи, що картина перебуває в Музеï? Чому пiсля повернення дiда додому його вбито i обiкрадено протягом кiлькох днiв? З вiйни Шишко жив при картинах, а з’ïздив до Пам’ятi ï потрапив на той свiт. Та тут слiпому очевидно. Зараз кличу наряд.
Верстюк: Ой, ой! Побiйтеся Бога! Що ви таке кажете? Та я того дiда вперше в життi бачив. Та коли б не Крищенко, я б його й до себе не допустив. Мало ïх тут пришелепкуватих любителiв Пам’ятi ходить?! Я ж перед вами – як на духу. За картину – попався, готовий платити. Давайте, не тратить часу, скiльки по-вашому, за експертизу платить, шоб оце дрантя стало оригiналом, i шоб було так, шоб його Крищенко задумав зничтожить.
Чаплик: Думаю, тридцять за експертизу, сiмдесят – щоб не вiдкривати по вас справу по вбивству.
Верстюк: Так дiла не буде. Без шантажу.
Чаплик: Ладно. Часу нема. Кажу вiдкритим текстом: або ви даєте сто тисяч i вбивця буде iнший, або конфiскацiя майна плюс – за вбивство п’ятнадцять рокiв.
Верстюк: Ого! Стiльки я на себе нiзащо не вiзьму.
Чаплик: Вiзьмеш!
Верстюк: Як?
Чаплик: А ти в iнтернетi почитай, що пишуть тi, хто вилiз живими: наручники, мордою об пiдлогу, ноги в одiяло, противогаз на голову, сигарету – до труби. I так поки не здохнеш, або не напишеш явку з повинною.
Верстюк: Це ж гестапо.
Чаплик: Угу.
Верстюк: Майте совiсть.
Чаплик: Я не собi, я всiм роздаю.
Верстюк: А де ж ви тодi вбивцю найдете? Мабуть же, вiн там, у Бахчисараï?
Чаплик: Нащо вiн нам там в Бахчисараï? Розкриваємiсть нам потрiбна по нашiй областi.
Верстюк: Де ж я такi грошi вiзьму? В мене зараз нема.
Чаплик: Ну, в мене теж нема. Поïхали.
Верстюк: Пiдожiть хоч з тиждень.
Чаплик: Ти чи iдiот, чи прикидаєшся. Нам по закону на розкриття – три днi. Да? Чи нi?
Верстюк: Да. Тiльки частинами. Сьогоднi тисяч тридцять. Бiльш на руках точно нема. А за тиждень кафе продам, вiддам решту. Тiльки ж де гарантiï? I картина… i вбивство…
Чаплик: Гарантiï вже є. Вбивця, думаю, вже пише свiдчення. А (дивиться на годинник) через годину пiд камеру знайде на смiтнику нiж, яким убив.
Верстюк: А вiн хто?
Чаплик: Нiколи не здогадаєтеся. Ваш Серьожа.
Верстюк: Та ну! Ви шо?
Чаплик: Нi? Хiба не Серьожа? Я, звичайно, вам спiвчуваю, догану ви, безперечно, одержите, бо – недодивились! Може, вас навiть звiльнять з посади…
Верстюк: А Крищенку за те, що картину порубав, що буде?
Чаплик: А це не вiн.
Верстюк: А хто? Це ж при нас було.
Чаплик: У вас точно з головою не в порядку. Сергiй же i порубав. Злякався. Безсовiсний хлопець. Але слiдство дiло таке… Хто слова не тримає, на таких закон швидко управу находить…
Верстюк: Та я шо ж… Я, як усi… Можна позвонить?
Чаплик: Дзвонiть.
Верстюк (говорить по мобiльному телефону): Синочок, це папка! Скiльки в тебе є грошей? Нашо! Нашо! Папка попався! Платить нада! Як не дасиш? Я тобi все… всiгда… Я ж тобi… Ну, пожди… (кинув трубку) Я так i знав, негодяй! (набирає знову номер на мобiльному телефонi) Лєна! Лєночка! Доця! Папцi треба грошi. Усi, що в тебе є. 100 доларiв? А де ж ти дiла? Де? Де?! (натиснув кнопку, перервавши розмову) От, сучка! Ладно, обiйдуся своïм коштом.
Чаплик: По руках?
Верстюк: По руках!
Ява третя
Верстюк, Чаплик, Любов Василiвна, Кулик
Розчиняються дверi, входить Любов Василiвна, ведучи пiд руку Кулика
Любов Василiвна (до Чаплика): Так ви слiдуватєль? Чого ж ви мовчали? Я ж вас спрашувала, шо ви хочете. Я б вам все розказала.
Верстюк: Тебе нiхто не питає.
Любов Василiвна (продовжує): Як вас iнтересує, шо привiз дiд з Бахчисараю, то я..
Верстюк: Ти виноград з общого столу додому забери.
Любов Василiвна: Його Наташка вже собi у сумку змела.
Верстюк: Тодi подивись, що там ще осталося у холодильнику в кабiнетi у Мишi Петровича. Скажи, я сказав.
Любов Василiвна: Аги, я пошла.
Ява четверта
Верстюк, Чаплик, Кулик
Чаплик (до Кулика): Ну, здоров. (до Верстюка) Знайомтесь.
Кулик (подає руку): Кулик. Адвокат.
Верстюк: Верстюк. А нашо ви менi? (до Чаплика) Ви ж обiцяли...
Чаплик: Це не вам. (до Кулика) Тебе Родiонов прислав?
Кулик: Угу.
Чаплик: Розколовся?
Кулик: Угу.
Чаплик: Пише?
Кулик: Пише.
Верстюк: Це ви про кого балакаєте?
Чаплик: Та про вашого ж Серьожу.
Верстюк: Шо пише?
Чаплик з Куликом перезирнулися i хмикнули
Чаплик: А ви як думаєте?
Верстюк: Так же ж…
Чаплик: Да… Робота у нас важка. Важча нiж у вас. Хтось грошi заробляє на картинах, а нам доводиться мати справу з убивцями.
Кулик: З убивцями, злодiями та ïхнiми родичамиI Компанiя будь здоров! Пiвжиття з сiм’єю, пiвжиття – в компанiï. А тодi ще питають, чому адвокати багато грошей заробляють? Бо робота вредна!
Верстюк: Менi теж не з медом. То тiльки так збоку здається. От сиджу, а встати боюсь, у серединi такий холод, аж до землi гне.
Чаплик: Можете поки розслабитися.
Верстюк: Та я ж не тiльки за себе.
Чаплик: Ну… Хлопець попався, так шо ж. Себе ж жальчише?
Верстюк: Ой, горе-горе… А як вiд показань вiдмовиться?
Кулик i Чаплик перезирнулися i хмикнули
Чаплик: От народ…. Я подумав йому хлопця шкода… Не хвилюйся. Як пiдпише, а вiн пiдпише, його вже нiхто не слухатиме.
Кулик: Так де ваш клiєнт? Де сестра? Родiонов сказав, що ïï сюди викликали, щоб з нею я тут зустрiвся. Все кинув i прибiг. Де вона?
Чаплик: Скоро з’явиться, я розпорядився. Ходи сюди. (вiдводить Кулика набiк i тихо говорить до нього) Значить, так. За хлопцем нiкого нема. Мати та баба з дiдом живуть у селi. Тут тiльки молодша сестра, десь учиться. Що з них зумiєш злупити, все – твоє. Саму справу я веду по схемi – твоя частка гарантована.
Кулик: Скiльки?
Чаплик: У процентному вiдношеннi. Як завжди.
Кулик: О’кей.
Ява п’ята
Верстюк, Чаплик, Кулик, Рвець, Нiна
Входять Рвець i Нiна
Рвець: Проходь. Це сестра Сергiя.
Нiна: Здрастуйте.
Чаплик: Проходьте, сiдайте.
Нiна: Дякую. У вас так гарно.
Чаплик: Ви знаєте, чому ми вас викликали?
Нiна: Знаю. Грошi за Сергiя получить, шоб не пропали.
Верстюк: Якi грошi?
Рвець: Та то я так сказав, шоб дiвчина швидше прийшла. (показує на Чаплика) Просив, шоб бiгом.
Верстюк: Кх.. кх.. (вiдходить набiк)
Чаплик: Отже ви – сестра Сергiя Ковченка?
Нiна: Так.
Чаплик: Як вас звати?
Нiна: Нiна.
Чаплик: Нiно, менi дуже шкода, Але я мушу вам сказати, що ваш брат Сергiй убив людину i намагався вкрасти дуже цiнну картину. Гiрше хого, цiла колекцiя картин колекцiонера пропала…
Нiна: Та нi, нi! Вiн не такий, не такий, нi!
Чаплик: Всi так говорять. На жаль. На превеликий жаль… Сьогоднi Сергiя затримали. По закону в нього з першого дня повинен бути адвокат.
Нiна: Та нi…
Чаплик: Ви вiдмовляєтеся?
Нiна: Та нi…
Чаплик: Повiрте, я спiвчуваю вам. Це горе для сiм’ï. Я викликав для вас адвоката.
Кулик: Кулик Сергiй.
Чаплик: Бачите, теж Сергiй. Сподiваюсь, вiн вам допоможе. Поговорiть з ним. Ми вас залишимо.
Рвець (до Верстюка): Дмитре Дмитровичу! Прийшла Любов Василiвна, ця Мотька Харя, все вимела з мого холодильника, наперла двi сумки i сказала, шо то ви ïй так сказали. Це правда?
Верстюк: Тьфу! (плює) Якi ви всi мєлочнi! Тут таке.. А ви!
Рвець (iдучи разом з усiма до виходу): Так шо ж… так i я ж .. Так воно ж кругом… Той убиває, та краде з холодильника, тi робить не хочуть, а менi хоч-не-чоч у моïм возрастi… свiжу голову на плечах мать.. шоб вслiдкувать… вам же нема коли, я ж понiмаю, ви ж наукою… на вас же пам’ять…
Чаплик, Верстюк, Рвець виходять
Ява шоста
Кулик, Нiна
Нiна: Це правда?
Кулик: Правда.
Нiна: Але ж це неправда!
Кулик: Я теж так думаю, але всi факти свiдчать про iнше.
Нiна: Вiн собаку ногою не пхне. Вiн на Майданi у холодi сидiв.
Кулик: Вiрю. Я його бачив. Сергiй дуже гарний хлопець.
Нiна: Це я винна. Коли б я була влаштована, я б могла йому допомагати. Хiба б вiн тодi тут робив? Вiн же менi жалiвся. Тут йому насправдi погано. Але ж вiн i вчиться, i за квартиру платить, i менi грошi дає…
Кулик: Угу. Про це родичi згадують тiльки тодi, коли трапляється лихо.
Нiна: Ну, ви ж розумiєте, що це – не вiн.
Кулик: Нi, поки що я нiчого не можу сказати. Я – адвокат. Моя справа – захищати. Але життя зараз таке, що вiд мене мало залежить. Адвокат – недешева справа.
Нiна: Я вам усi своєï грошi вiддам. Я назбирала i не потратила.
Кулик: Скiльки у вас?
Нiна: Двiстi доларiв.
Кулик (посмiхнувся): За двiстi доларiв я навiть не зможу побачення вам з братом влаштувати.
Нiна: Я постараюся ще сто позичити.
Кулик: Ну, хвилин на десять… Зараз же йде слiдство. Зараз побачення взагалi заборонено. Отже, грошей у вас нема…
Нiна: Вiн не винний.
Кулик: Розумiю. Ладно. Тiльки для вас. Менi ваш хлопець подобається. Батьки можуть допомогти?
Нiна: В нас батька давно нема. А мама вийшла замiж за п’яницю…
Кулик: А хто є?
Нiна: Баба з дiдом.
Кулик: У селi?
Нiна: У селi. Ми з ними живемо.
Кулик: В них земля є?
Нiна: Є. Бiля ставка.
Кулик: Скiльки?
Нiна: Два гектари.
Кулик: У власностi?
Нiна: Кажеться.
Кулик: Ну, добре, тiльки для вас. Зараз страшна ситуацiя. Якщо ми не пообiцяємо грошi слiдчому, то вашого брата посадять на 15 рокiв без розмов. Якщо дiд з бабою люблять Сергiя, нехай негайно продадуть землю.
Нiна: Кому?
Кулик: Да, швидко не продадуть… Тодi, ладно, я допоможу. Подарують землю!
Нiна: Кому?
Кулик: Я скажу. Коли згода, то я зможу домовитись, щоб Сергiй пiшов по легшiй статтi.
Нiна: Вiн же не крав, i не вбивав.
Кулик: Та як не крав?! Як не вбивав?! Вiн написав явку з повинною! I навiть показав, де сховав нiж. Все знято на плiвку. Невже ви не розумiєте, як це серйозно?
Нiна: Тодi посадiть мене замiсть нього.
Кулик: Не мелiть дурниць. Краще не гайте часу. Ïдьте до дiда з бабою. Збирайте грошi. Завтра давайте вiдповiдь. Пiслязавтра буде пiзно. Випийте водички та ïдьте. (дає ïй склянку води)
Нiна: Спасибi вам. (П’є воду) Ви добра людина. У вас є сестри?
Кулик: Є. I брат є, i сестра є.
Нiна: Хай в них буде все добре, щоб не довелося ïм жити таким життям, як ми живемо.
Кулик: Тьфу, тьфу… (поплював через лiве пече) Йдiть уже. А я – до вашого брата.
Прямують до дверей
Ява сьома
Кулик, Нiна, Любов Василiвна
З дверей вилiтає Любов Василiвна.
Любов Василiвна: Де слiдуватєль?
Кулик: Мадам, слiдчий не тут, а в мiлiцiï.
Любов Василiвна: Як не тут? Я ж з ним балакала.
Кулик: Чаплик – начальник вiддiлу кримiнального розшуку. Вiн, здається, ще в музеï.
Кулик i Ніна виходять
Ява восьма
Любов Василiвна
Любов Василiвна: Що робиться, що робиться! Наконець за директора взялися. Ну, я ïм покажу, як мене Матьою Харьою обзивать. Менi може й дисертацiю не нада буде писать, я й без кандiдатства тут всядуся. (Сiдає за директорський стiл, розглядає ручки, краде собi до кишенi, вiдсуває шухляду) Одеколончик! Чоловiковi згодиться… (набирає номер телефону) Охорона! Де директор? Пiшов командiровочного шукать? А слiдуватєль? До кабiнєту пiднiмається? (Кидає трубку, стрибає на диван i починає обмахуватись подолом сукнi)
Ява дев’ята
Любов Василiвна, Чаплик
Входить Чаплик
Чаплик: Що ви тут робите?
Любов Василiвна: Ой, а я й не бачу. Звинiть за мой вид. Харашо, шо ви не пошли. Я вас обшукалася. Хочу сказать сам на сам.
Чаплик: Я вас слухаю.
Любов Василiвна: Сначала по дiлу… Картини в дiда забрали директор i Крищенко i повезли собi додому. Це такi страшнi злодiï, шо вам не розказать. Ото, як ви про папки питали, а я будто би впала, так то я нарошно. У тих папках нiчого нема, сама бiла бомага. Директор заставив работнiков на корєшках названiя районов писать, шоб провiряючим казалось, шо там опись, а там – пустота. Я просила, молила, шоб так не робить. Але це такi позорники, такi злодюги…
Чаплик: Стоп. Ти скiльки тут робиш?
Любов Василiвна: Год.
Чаплик: I досi мовчала про злочини? Де моï наручники?
Любов Василiвна: Та я ж оце…
Чаплик: Що – оце?! Замдиректора бачить, як розкрадається народне добро, бачить зловживання посадовим становищем, бачить очковтирательство i дванадцять мiсяцiв мовчить?!
Любов Василiвна: Та я ж оце…
Чаплик: Що – оце?! Наведи порядок у папках! Замдиректора! А ти Верстюка здавать? А Нашу пам’ять кому утримувать? Тобi? Ти шо, хочеш, шоб директор не розрахувавшись… за роботу… за нашу… за свою… за всю… здох?...ще й через твiй донос?
Любов Василiвна: Та я ж….
Чаплик: От, люди! Якi люди… Я ж тебе, курво, наскрiзь бачу. На його мiсце лiзеш, черева не нажила, а лiзеш…
Любов Василiвна: Простiть. Я бiльш не буду. Нiкогда, нi за що. Я вам зараз перехристюся.
Чаплик: Пельку закрий. Люди йдуть.
Ява десята
Чаплик, Любов Василiвна, Верстюк, Рвець, Свiтлана Нiколаïвна, Наталка
Входять Верстюк, Рвець, Свiтлана Нiколаïвна, Наталка
Директор (пiдозрiло до Любов Василiвни): А ти чого тут?
Любов Василiвна: Я вас шукала.
Чаплик: Всi – сiдай. Розмова серьозна. (Всi сiдають) Часу в мене нема, так що вiдразу кажу. Ваш спiвробiтник Сергiй Ковченко вбив колекцiонера з Бахчисараю, думаю, через борги i, замiтаючи слiди, намагався знищити картину, (показує пошматоване полотно) вартiсть якоï не меньше мiльона доларiв. Що кому вiдомо про подробицi злочину або подробицi про життя самого Сергiя прошу говорити.
Наталка: Та коли ж вiн його встиг убити? Вiн його проводив на вокзал, а потiм був тут?
Тиша
Свiтлана Нiколаïвна: А в выходные?
Чаплик: Так. Хто з вас бачив його у вихiднi?
Всi дивляться одне на одного: «Нiхто».
Чаплик (записує): Шо ще?
Любов Василiвна: Нацiоналiст. По-украïнськи говорить i менi, замдиректора, позволяє замiчанiя робить. З ким вiн дружить, непонятно. Сидить-сидить у комнатi, а тодi – шасть – його вже нема. Гукаєш, гукаєш: «Серьожа, Серьожа! Бiжи повiсь рушник!». Де подiвся – нiхто не бачив. А тодi также тихо у дверi прослизне, i вiн уже тут, будто б i не виходив. Як шпигун. З ким вiн водиться, куди вiн бiгає? Аж тепер – он воно шо: нашо йому нашi рушники – така мєлочь, йому зразу мiльон! Стару людину не пожалiв негодяй!
Свiтлана Нiколаïвна: Он мне всегда был подозрительным. Нормальные люди семьи создают, а он книги читает.
Верстюк: Можу пiдтвердити: картинами постiйно iнтересувався. Не раз було, я йому доручення дам – книги принести по етнографiï чи мистецтву, так вiн з ними до кабiнету не зайде, поки ïх сам не роздивиться.
Чаплик: Хм… Пiдготуйте список лiтератури, яка пройшла через його руки.
Верстюк: Обов’язково. На завтра можна?
Чаплик: Добре. Що ще? Слухаю.
Любов Василiвна: Крищенко, колишнiй замдиректора, тоже картинами iнтересувався… Кстатi, куди вiн дiвся?
Чаплик: Нема нiчого дивного, якщо замдиректора цiкавиться мистецтвом. Це його робота. В мене вже була бесiда з Крищенком. Вiн поза пiдозрами… поки що…
Рвець: Серьожа того дiда з Бахчисараю сам визвався проводить. Будто би той – совсєм старий чєловєк… А оно – вон воно шо…
Свтлана Нiколавна (кричить): А! А! А-а-а! Мы жили рядом с убийцей! Он мог убить нас каждую минуту! А-а-а!
Всi жiнки кричать: А-а-а!
Чаплик: Мовчать! Дурдом! Дмитре Дмитровичу, як ви з ними працюєте!
Рвець: Та вони женщини неплохiє. Тiльки дуже злякалися. Это можно понять. Тут тобi провєрка, тут тобi мер, тут тобi командiровочний з Росiï – перед ним показуйся, шоб в грязь лицем не вдарить, а тут за всiм тим колєга-душогубець на голову – хрясь! Яка макiтра це видержить?!
Верстюк: А куди кацап подiвся?
Наталка: Ми його горiлкою так накачали, шо мабуть ледь до свого готелю долiз, як по дорозi не звалився.
Верстюк: Так чого ж ви його не провели?
Любов Василiвна: Ще чого! Яка порядочна женщина волiктиме на собi п’яницю? Мужчин же в нас нема.
Верстюк: Чого це нема?
Любов Василiвна: А того. Михайло Петрович – старий. Ви – директор, робить не будете, начальник вiддiлу по бiблiотеках сидить, на роботу не ходить, Крищенко – за манатки – i втiк по своïх дiлах, Серьожку посадили. Де ж мужики? Де ж тi мужики у музеï? Сама я кругом, сама я!
Наталка: Сама – на всiх, одна – на всiх. Шо, не справляєшся? Пособить?
Любов Василiвна: Заморися!
Рвець: О… почали. Ви хоч людей пострамiться. Буде вам лаяться! Люба, ти ж замдиректора. Кажи по дiлу.
Любов Василiвна: Як по дiлу, то канєшно ж я, Люба. Так от. Одчитуюсь: Я до командiровочного у готель сама завтра з самого ранку пiду. Буду лiкувать. Не бойтеся, сюди вiн не прийде. Все, шо нада про Пам’ять, я йому розкажу.
Верстюк: Добре. Роби, як знаєш. Завтра я весь в дiлах. (подумав) I пiслязавтра тоже…
Чаплик: На сьогоднi – досить. Всi вiльнi. Якщо буде потреба, вас викличуть окремо.
Версюк: Фух… Нарештi цей день скiнчився. Пам’ять ще постоïть, головне, щоб для пам’ятi все було добре.
Всi присутнi пiдiймаються, щоб вийти
Ява одинадцята
Тi ж i Ольга Павлiвна
З-за завiси виходить Ольга Павлiвна
Ольга Павлiвна: Для вашоï пам’ятi все добре? Музей розiкрали, хабарями кишенi набиваєте, беззахисних людей за грати кидаєте, а з ïхнïх родичiв три шкури дерете! Якi ж ви громадяни?
Чаплик: Хто така? Як прiзвище? Це ваш працiвник?
Ольга Павлiвна: Нi, я не ваш працiвник. I нiколи «вашим» не буду. Я все чула, всi вашi домовленостi: i з директом, i з Крищенком, i з адвокатом, i з сестрою Сергiя. Я знаю, як ви посадили невинного хлопця, я не мовчатиму. Ви не просто його, ви державу занапастили, ви всiх нас, як бидло женете на погибель.
Чаплик: Вона ненормальна. Де вона взялася? Хто така, як прiзвище?
Ольга Павлiвна: Я не мовчатиму!
Чаплик: Невже? А, може, ви злодiйка?! Дмитре Дмитровичу, поки ми тут розбираємося, у вас у музеï нiчого не пропало? Звiдки тут стороннi люди? Ану, уважно перегляньте! Якщо пропало, то свiдкiв багато, а горласта жiнка – одна. Ха-ха-ха.
Всi нервово пiдсмiюються. Раптом з-за штори чути бурмотiння
Верстюк (з жахом): Вона не одна!
Любов Василiвна (пiдкрадається до штори, заглядає): Степан Андрєєвiч…
Верстюк скрикує i падає без пам’ятi. До нього кидаються спiвробiтники. Намагаються привести до тями
Свiтлана Нiколаєвна: Он – сердечник. Это – инфаркт.
Рвець: Це ще було б харашо. Коли б не iнсульт! Наташа, лягай бiгом, роби iскуственне дихання.
Наталка: Щас! (лягає на Верстюка)
Рвець: Та не так лягай, роздавиш, – збоку пiдлазь. Свiтлано Нiколаïвно, мiряй пульс. Люба, звони в «скору»!
Любов Василiвна: Нада пождать.
Рвець: Чого ждать?
Любов Василiвна: Нада разобраться.
Рвець: Потом будеш розбираться. Людина помирає.
Любов Василiвна: Я за це не в отвiтi. Я чуствую, шо тут нада буде комусь отвiчать.
В цей час Чаплик намагається наблизитися до Ольги Павлiвни, щоб поговорити, Ольга Павлiвна його уникає. Скидається на те, що вiн за нею ганяється, а вона вiд нього тiкає. Раптом, з iншого боку до Ольги Павлiвни заходть Любов Василiвна, i вчителька опиняться затиснутою мiж Чапликом i нею
Чаплик (до Ольги Павлiвни): Давайте поговорим.
Ольга Павлiвна: Мне с вами не о чем разговаривать.
Любов Василiвна: Со мной поговорiть! Розкажiть все менi!
Чаплик: Пiшла геть!
Любов Василiвна: Шо дiректор? Шо дiректор наробив?
Ольга Павлiвна: Оставьте меня в покое! (голосно) Степан Андреевич!
Всi завмерли. Раптом серед тишi почулося з-за штори хропiння. Верстюк прийшов до пам’ятi
Верстюк (повторює останнi слова, сказанi перед тим, як зомлiти) Вона не одна…
Любов Василiвна (кидається до Верстюка): Дмитре Дмитровичу! Любий мiй! Я ж казала – не нада скороï. Це в нас просто душно (починає вимахувати над ним подолом сукнi)
Чаплик (до Ольги Павлiвни): Так кажете розмовляти зi мною не хочете? Хм… Доведеться вам пройти зi мною, до з’ясування деяких обставин. У вас рiдня є?
Верстюк (як заведений): Вона не одна…
Чаплик (плює): Тьфу, ти! Замовкнiть. Краще звiльнiть примiщення. Дайте вашому шановному гостю виспатись, а то вчителька його споïла за шторою!
Ольга Павлiвна: Что? Как ви можете?
Чаплик: Как мы можем – вы слышали! Вам есть над чем подумать. Вы – со мной! Всем – по домам! Хватит тут возиться, у меня дел невпроворот!
Всi швидко збираються, починають виходити
Ява дванадцята
Чаплик, Ольга Павлiвна
В Чаплика дзвенить мобiльний телефон
Чаплик: Що, Родiонов?
Чути голос Родiонова: Завал. Дзвонив Рукавичко аж розривався – кричав. Йому позвонили зверху, дали по головi за те, шо ми вбивцю знайшли. У Бахчисараï, виявляється, на годину ранiше вiд нас знайшли. I на якомусь вокзалi ще одного теж знайшли. Тепер треба замазувать. Казав, щоб змазку бiгом несли! Сказав, шо як вашоï змазки не хватить, вiн свою докладать не збирається, а всi ми пiдемо пiд статтю. Робiть, що-небуть! Вiн вас до себе викликає!
Чаплик застогнав i зупинився. Хитаючись, пiдiйшов до директорського крiсла i без сил упав на нього
Ольга Павлiвна (здивовано): Вам погано?
Чаплик мовчить, витрiщивши очi. Якусь хвилину мовчать. Ольга Павлiвна обережно пiдходить до Чаплика i торкається його рукою. Той не рухається. Вона його хитнула, вiн хитнувся i в тiй позi завмер
Ольга Павлiвна: Помер. Царство небесне.
Чаплик: Угу.
Ольга Павлiвна: А хай вам грець! Перелякали. Випийте води.
Чаплик: Не треба. Йдiть собi.
Ольга Павлiвна: Ви мене вiдпускаєте? Що так?
Чаплик: Зараз менi не до вас. Будьте вдома, я вас знайду.
Ольга Павлiвна (спiвчутливо): Вам чимось допомогти?
Чаплик: Та залиште мене врештi-решт! Хочте, я на колiна стану, тiльки йдiть звiдси. (Зсувається на колiна)
Ольга Павлiвна: Я не можу пiти. Кого вам покликати?
Чаплик: Iдiть!
Ольга Павлiвна: Ну, добре. (виходить)
Ява тринадцята
Чаплик
Чаплик (стоячи на колiнах, набирає номер телефону): Алло! Мама! Ти – дома? Мама, дiстань скриньку, яку я в тебе вiд своєï Аньки заховав i неси до Музею нашоï пам’ятi. Та не кричи, я не збираюся грошi Пам’ятi дарувати. Неси, кажу! Як не дасиш? Я не питаю, дасиш чи не дасиш, неси! Батьковi на операцiю? Знаю, що без грошей не робитимуть! Домовлюся! Зроблять! Хай тiльки спробують! Я ïх посаджу, хабарникiв! Краще за кордоном? Вони кажуть? Шантажують. Грошей бiльше хочуть злупити! Дожилися – вже нiкому лiкувать! Я розберуся! Я ïм покажу - нема препаратiв! А куди вони ïх дiли? Самi проситимуться батьковi операцiю зробить! Менi б тiльки на роботi втриматися. «Що?! Що?» Виженуть, як не принесеш! А ти думала! Коли б несерьозно, хто б тебе просив? Жду. Негайно. (пiдводиться з колiн)
Як тяжко жити. Хто б знав, як тяжко жити. А куди подiтися? Встряв у зв’язку – тягни лямку. Сказати по-правдi, одного боюсь – щоб мене самого не мордували так, як у нас обвинувачення вибивають. Що з людьми роблять, вам не розказать. А як подумаєш, кому це треба? Хiба менi краще? Я що, живу? Це що – життя? Як той собака на полюваннi здобич вишукую…
Дзвенить мобiльний телефон. Чаплик здригається вiд несподiванки i очiкування чогось ще гiршого. Але дзвенить не в нього, а за шторою. Чаплик пiдкрадається до штори i пiдслуховує
Степан Андреевич: Бр… Сейчас, сейчас, минуточку. Алё! Слушаю. Да, доехал. Да, работаю. Да, интересно. Очень-очень. Пока не знаю. Люди замечательные. Музей отгрохали – будь здоров. Завтра засядем в фондах, говорят, экспонатов – громадьё. Конечно, приглашу. И к нам приглашу. К русским? – да прекрасное отношение. Наш язык то они знают. Так что проблем никаких. Сегодня была, ну, чересчур! горячая встреча, а завтра – работа, прямо с утра. Женщины здесь – красавицы, одна другой краше. Земля – богатющая, ехал – сады от плодов ломятся, а поля! а перелески! а озёра! А воздух! Он не греет, он обнимает! Рай, настоящий рай… Только живи и радуйся!
Пiд час монологу поступово опускається завiса
Кiнець