МУЗЕЙ НАШОЇ ПАМ’ЯТІ-1 (Пьеса)

Iрина Марченко
МУЗЕЙ  НАШОЇ  ПАМ’ЯТІ
(комедія на 2 частини)
Дiйовi особи
Дмитро Дмитрович Верстюк – директор Музею нашої пам’яті,
пiд 60 років
Михайло Петрович Рвець – заступник директора Музею нашої
пам’яті, за 60 років
Олег Юрійович Крищенко – заступник директора Музею нашої
пам’яті, пiд 60 років
Любов Василівна – головний спеціаліст Музею нашої пам’яті,
40 рокiв
Світлана Ніколаївна – головний спеціаліст Музею нашої пам’яті,
пiд 60 років
Наталка – головний спеціаліст Музею нашої пам’яті, пiд 40 років
Сергій – спеціаліст першої категорії Музею нашої пам’яті, 24 роки
Ольга Павлівна – вчителька російської мови, пенсіонерка, 60 років
Галина Вікторівна Коваленко – працівник архіву, 50 рокiв
Чаплик – начальник вiддiлу кримiнальних справ
Кулик – адвокат
Степан Андрiйович – працiвник музею з Нижнього Новгорода
Олександр Iванович – мер мiста
Вiра Станiславiвна – начальник вiддiлу культури мiста
Ніна – молода дівчина, молодша сестра Сергія
Охоронець Музею нашої пам’яті, міліціонер, 32 роки
Працiвники вiддiлу культури

ЧАСТИНА ПЕРША
Дiя перша

Ява перша
Вестибюль Музею нашої пам’яті. Біля входу стоїть стіл, за яким сидить охоронець
Охоронець
Охоронець (по рації): Второй этаж, как дела?
Голос (по рації): Второй этаж. Всё нормально.
Охоронець (по рації): Директор на месте?
Голос (по рації): На месте.
Охоронець (по рації): Крищенко на месте?
Голос (по рації): На месте.
Охоронець (по рації): Третий этаж, что у вас?
Голос (по рації): Всё спокойно.
Охоронець (по рації): Хорошо. Конец связи.

Ява друга
Рипнули двері. До вестибюлю входить немолода струнка жінка
Охоронець, Галина Вікторівна
Галина Вікторівна: Здравствуйте. Это „Музей нашої пам’яті”?
Охоронець: Да. Там вывеска. Что же ещё!
Галина Вікторівна: Моя фамилия Коваленко. Скажите, я могу встретиться с руководством?
Охоронець: По какому вопросу?
Галина Вікторівна: Может быть, вам требуются работники? Зашла узнать...
Охоронець: Вам назначено время?
Галина Вікторівна: Нет, пока.
Охоронець: Ну, тогда не знаю (Дзвонить по телефону) Олег Юрьевич, тут к вам женщина пришла на счёт работы. (Передає трубку Галині Вікторівні) Возьмите.
Галина Вікторівна (відповідає по телефону): Здравствуйте. Добрий день! Коваленко Галина Вікторівна. Працювала в архіві. Закінчила інститут культури. Так, є досвід. Дуже вам дякую. (Передає трубку черговому) Мне разрешили пройти.
Охоронець (в трубку): Хорошо. (Звертаючись до Коваленко) Поднимайтесь по лестнице на второй этаж, там вас встретят.
Галина Вікторівна: А с кем я говорила?
Охоронець: С Крищенко, замдиректором.
Галина Вікторівна: Спасибо вам большое. (Виходить)
Охоронець: (по рації) Второй этаж. Встретьте. Женщина к Крищенко.

Ява третя
Кабінет Крищенка: дорогі меблі, оргтехніка, картини, великий портрет Кобзаря
Крищенко, Галина Вікторівна
Крищенко сидить за столом. Відчиняються двері
Галина Вікторівна: Дозвольте?
Крищенко: Будь ласка, будь ласка!
Галина Вікторівна: Добрий день.
Крищенко: Проходьте, сідайте.
Галина Вікторівна: Дякую.
Крищенко: Ну, розповідайте, що вас привело до нас?
Галина Вікторівна: Я переïхала сюди, мабуть, назавжди. Зараз шукаю роботу. Правду кажучи, я не сподівалась, що побачу тут Музей нашої пам'яті. Я, будучи в Києві, чула, що щось подібне мають створити. У вас дуже гарно і так вишукано. І охорона така солідна, як в багатих офісах.
Крищенко (усміхається): Так–так. Кажете, чули про нас у Києві? А що саме?
Галина Вікторівна: Та, власне, нічого. Тільки, що ніби-то мають створити. А виявляється вже створений, і он яка будівля! Навіть якщо ви мене не візьмете на роботу, все одно я вдячна, що побачила, який він є «Музей нашої пам'яті». Чудовий, чудовий! І на одній з головних площ міста! Дуже дякую Вам.
Крищенко: Так-так. А де ви працювали?
Галина Вікторівна: Усе життя в обласному архіві.
Крищенко: Як оформлювати, зберігати матеріали, виходить, знаєте?
Галина Вікторівна: Знаю.
Крищенко: А з ким працювали?
Галина Вікторівна: Колектив жіночий. Тільки начальник чоловік. Самі знаєте, хто в архівах залишився: або перед пенсією, або безрідні, або кого чоловіки забезпечують.
Крищенко: А безрідні –  це хто? Вперше чую.
Галина Вікторівна: Це ті, в кого немає ні грошей, ні знайомств.
Крищенко (сміється): Так-так. До речі, наголос можна хоч «безрíдні», хоч «без ріднí» поставити: і так, і так влучно виходить. А ви ж тут де живете?
Галина Вікторівна: У будинку моïх батькiв. З одного боку – безрідна, а з іншого рідня є. Житла не потребую.
Крищенко: Так – так. А на яку зарплату розраховуєте?
Галина Вікторівна: У вашому музеї мене влаштувала б будь-яка. Я розумію, що в таких установах платня невелика.
Крищенко: Так-так. Добре. Діти у вас є?
Галина Вікторівна: Вони вже дорослi i мешкають не зi мною.
Крищенко: Так-так. Не буду критися. Нам справді потрібні працівники. В нас є кілька кандидатур. Добре, що ви саме зараз прийшли. Можливо, навіть сьогодні це питання вирішеться. Не обіцяю нічого. Але навідайтесь після обіду.
Галина Вікторівна: Ви мені дасте відповідь?
Крищенко: Можливо. Але вона не обов'язково буде позитивна.
Галина Вікторівна: Дякую, дуже дякую. Я на таке не чекала. Ви працюєте зовсiм по-новому, не так як було колись. Я обов'язково прийду. Ще раз дякую. До побачення. (окрилена, виходить)

Ява четверта
Крищенко, Любов Василівна
Крищенко (натискає на три кнопки телефона): Любочко, зайдіть. (До кабінету входить Любов Василівна) Заходьте, заходьте. Сідайте. Що така смутна, щось сталося?
Любов Василівна: Та стільки роботи – нема коли уверх глянуть. Не могу прийнять почту. Знову Сєрьожка з інтернетом шось сдєлал.
Крищенко: А що таке?
Любов Василівна: Лінія зайнята й зайнята. Дєньги взяв та, навєрно, знову не проплатив. Де він їх діває? І всьо время бреше-бреше! Питаю: «Кажи, де ходиш?», а воно таке хитре мальчик-мальчиком: «Крищенко послав». Ви його кудась посилали?
Крищенко: Коли?
Любов Василівна: Вчора.
Крищенко: Коли?
Любов Василівна: У чотири часа.
Крищенко: Нікуди не посилав.
Любов Василівна: Точно до майстерні бігав!
Крищенко: От гад.
Любов Василівна: Гад, гад. Я ж вам говорю, мені казали, він у їх ще одну зарплату получа.
Крищенко: От гад!
Любов Василівна: Гад, гад. Якшо посчитать, скільки я работаю, а скільки он, то в мене в карманє свистить, а він в «порнухі» сидить, а получа більше мене. Вродє я дєвочка. Враг, настоящий враг!
Крищенко (натискає на три кнопки телефона): Сергій, зайди до мене!
Любов Василівна: Зараз знову брехатиме.

Ява п’ята
Ті ж, з Сергієм
Входить Сергій
Крищенко: Ти що вчора робив?
Сергій: Що ви маєте на увазі?
Крищенко: Відповідай, коли тебе питають! Що ти робив о четвертій годині?
Сергій: О четвертій? (Пригадує) Так директор посилав мене до майстерні віднести книги.
Крищенко: Які книги?
Сергій: Які він у них брав, про інтер'єри.
Крищенко: Чому не відпросився?
Сергій: Я думав, ви знаєте. От Любов Василівна бачила, як я з книгами виходив.
Любов Василівна: Да, я бачила, но ти ж не сказав, куда ти пошов.
Сергій: Ну, вибачте.
Крищенко: Врешті-решт це набридло. Ніколи тебе немає на місці! Кого ти бачив у майстерні?
Сергій: Нікого. Я в бібліотеку відніс.
Крищенко: Що ти там казав?
Сергій: Нічого.
Крищенко: Не бреши! Я все знаю. Брехатимеш – тут тобі не місце! Йди працюй.
Любов Василiвна: Подожди. Ти сорочку свою постiрав?
Сергiй: Що ви хочете?
Крищенко: Не огризайся, як тебе Любов Василiвна питає, вiдповiдай!
Сергiй: Що саме ви хочете вiд мене почути?
Любов Василiвна: Взавтра до нас людина iз Новгорода приïжджає за опитом. Забув? Я ж тобi вчора казала. В шо ти завтра вдiнешся? Як прийдеш у грязнiй, я ïï з тебе здеру. Не малєнький уже.
Сергiй: Не хвилюйтеся, не прийду.
Крищенко: Що? Знову огризаєшся?!
Сергiй: Я не розумiю, чого менi в украïнськiй сорочцi бути, якщо людина тiльки з вами балакатиме?
Крищенко: Зрозумiєш, як тебе виженуть. Наказ про те, щоб усi спiвробiтники музею були на роботi в нацiональному одязi пiдписував кожен.
Любов Василiвна: Попробуй тiльки завтра нас опозорити. Я тебе сама за патла додому перевдiваться в шо хочеш отправлю. Будеш тодi бiгать жалiться.
Крищенко: Чого дивишся? Йди працюй!
Сергій виходить

Ява шоста
Ті ж, без Сергія
Любов Василiвна: Бачите, бачите! Так i норовить якусь гадость музею сдєлать. Хоч бери та сама йому стiрай. Я свою: так i крохмалю, i шо тiльки ïй не роблю. Взавтра хоч i послєднє приïздить, шо ж я нє понiмаю, простий научний, но все равно, може ж i приглосить до себе, як ми йому понаравимось. Я б не протiв у Новгород з’ïздить, хоч канєшно там i холоднувато, лучше, шоб лєтом, а не зiмой.
Крищенко: Любочко, ви правi, я б теж iз задоволенням туди з’ïздив. А ще краще – разом з вами. Грiв би, хоч i в спеку.
Любов Василiвна: А спеки там не буває… сєвєр, я знаю…я – iсторичка .. Новгородське князiвство … Чули?  
Крищенко: Науковець – з Нижнього Новгорода.
Любов Василiвна: Ага, бачите, i ви знаєте: нижнє считалося передмiстям, а город – то сам Новгород. Значить, вiн ще хужий, чим я думала, як ïхнiй музей у центр не пустили.
Крищенко: Любочко, не плутайте, завтра переймати досвiд приïздить науковець з Нижнього Новгорода, який на Волзi стоïть, а не з Новгорода. Вони там вирiшили такий же, як в нас, створювати музей пам’ятi тих народiв, якi мешкають на Волзi.
Любов Василiвна: Нi, Олєг Юр’євiч, не обiжайтеся, но були б ви моïм учнем, я б вам таки двойку поставила. Нижнє – то передмiстя, а Новгород – то самий город. Всiгда так було.
Крищенко: Ха-ха-ха. Не будемо сперечатися. Краще приймемо, як слiд колегу та й поïдемо до нього в гостi. Де знаходиться Нижнiй Новгород разом подивимось! Ви не проти?
Любов Василiвна: А коли я була протiв кудась у командiровку поïхать? Тiльки ж хто за мене думає! Командiровочнi та ще й за границю он якi! Саме начальство по ïх ïздить. Це щiтай ще кiлька ïм зарплат. Я шо, неправду кажу?
Крищенко: Любочко, мила моя, потерпiть, усе у вас буде.
Любов Василівна: Скiлько його терпiть? Самого тiльки Серьожку, скiльки терпiть! В конце-концов, коли б він скорєє од нас ушов. Шо він є, шо його нєту. Тільки дєньги получа.
Крищенко: Заспокойтеся, Любочко. Скоро вам полегшає.
Любов Василівна: Я роботи не боюсь, я єю живу, самі відітє. Мене чоловік скоро з дому вижене. Але справєдлівость, де ж она та справєдлівость?! Нема коли ділом зайняться. За ці нещасні копєйки тільки й знаю, шо за бєздєльнікамі мусор собіраю. Наташка сидить, шапочки плете, Свєтлана Ніколаєвна нап'ється чаю, втупиться у стєнку і так сидить, як мумійо.
Крищенко: Хто-хто?
Любов Василівна: Свєтлана Ніколаєвна.
Крищенко: Як хто сидить?
Любов Василівна: Як мумійо!
Крищенко: Мумійо чи, може, мумія?
Любов Василівна: Мумія, мумійо, яка разниця! Бєздєльніка як не назви! Гнать їх усіх нада.
Крищенко (сміється): Любочка, Любочка, ви така мила. Ваша мова просто жахлива, але у ваших вустах вона чомусь така чарівна… Дайте вашу ручку.
Любов Василівна (кокетливо сміється і простягає через стіл руку): Ну, я вже пошла. (Йде до дверей)
Крищенко: Одну хвилинку зачекайте. Зовсім забув, за чим вас кликав.
Любов Василівна: Шо знов случилось?
Крищенко: Нічого. Тобі ж потрібен помічник?
Любов Василівна: А як же, я ж давно кажу.
Крищенко: Щойно жінка приходила, працювала в архівах, немолода, знає діло, невибаглива. Здається, це те, що тобі треба.
Любов Василівна: Та вже кого-нібудь бєрітє. Нема моїх сіл. Начальник відділу – одне названіє, на роботі його нікогда нєту. Тільки зарплату приходить получа. А сам по бібліотеках сидить, свої діла робить. А я – і сюда, і туда – забезплатно. А з Сєрьожки, який спрос? Йому й ви не указ. Бачили, як пику дере?
Крищенко: Ну, це ми ще подивимось! Тримайтеся, Любочко. Для мене головне, щоб ви не хвилювались, не берiть усе так близько до серця. Все буде гаразд. Я вам обіцяю.
Любов Василівна: Надєюсь. Пошла работать.
Крищенко: А я, як ти не заперечуєш, з директором переговорю.
Любов Василівна: Та говоріть… Коли вже те время прийде, шо вам, з вашим умом, не буде приходиться нi з ким старшим по должностi переговорювати.
Крищенко (задоволений посміхається): Хм-хм.
Любов Василівна виходить
Крищенко (береться за телефон, натискає три кнопки): Дмитро Дмитрович? Ви зайняті? Йду-йду!
Квапливо підводиться і поспішає до дверей

Ява сьома
Кабінет директора більший, ніж у Крищенка. Також картини на стінах, тільки більші за розміром, портрет Шевченка в рушниках. На окремому столі – макет «Музею нашої пам'яті»
Верстюк, Крищенко
Заходить Крищенко
Верстюк (до Крищенка): Сядь посидь. (Натискає на три кнопки телефону, говорить у трубку) Миша, зайди до мене. (До Крищенка) Треба, щоб і другий зам був. Хочу вам показати, шо мені прийшло в голову.

Ява восьма
Ті ж і Рвець
Заходить Рвець, вітається з усіма за руку
Верстюк: Ось, дивіться. (Підходить до макета) Я шо думаю. В нас у залі одна люстра висить, а шо, як ми ще дві люстри повісимо: одну – тут, одну – тут. А на цій стіні намалюємо картину «Шевченко в Нижньому Новгороді».
Крищенко: Це цікаво… Тим бiльше завтра приïде науковець з Нижнього.
Верстюк: От! Як думаєш день у день, так воно вчасно й виходить, а люди можуть подумати, шо нарошно.
Рвець: Ну, да – ну, да. А нашо дві люстри? Може ж одну? Де його дєньги на дві люстри брать?
Верстюк: Це не питання. Центральну знімемо, вже стара.
Рвець: Ну, да – ну, да. А куди її ?
Верстюк: Та хоч на квартиру – до сина, шоб тут не валялась.
Рвець: Ну, да – ну, да.
Верстюк: Так от, я думаю, шо в нас ніде портрета Піунової нема, а Тарас же її любив.
Рвець: Любив... її?
Верстюк: Та там темна історія. Любив – не любив, довго – недовго. Але шось там таки було. То хай і в нас буде.  
Крищенко: Це дуже цікаво.
Верстюк (до Крищенка): Правда ж? Я так думаю, – на цілу стіну, по центру – Тарас, очі великі, блищать. А на фоні такий колаж: з лівого боку, вдалині, ніби з-за плеча – Піунова у чорному, і театр, і вогні. А з правого боку, теж ніби з-за плеча, – солдати, муштра, шпіцрутени... То – ніби було, а то – ніби краса. Ну, як вам? Я як уявив, до ранку не міг заснути.
Крищенко: Вражаюче, вражаюче! Тільки я б одну деталь, якщо можна?
Верстюк (похмуро): Ну?
Крищенко: З-за плеча Піунова, щоб у білому, їй же тільки п’ятнадцять, здається, було?
Верстюк: Ні, ну це не питання. Хай і у білому. Може і краще, щоб у білому.
Рвець: Я оце вас слухаю і сам здумав. Як вона, ця Піунова, була така молода, то й Шевченко був нічого собі мужичок. Хай би і він був у білому.
Верстюк (вагаючись): А не зіллється біле з білим?
Крищенко: Не думаю, що зіллється, з другого ж боку буде чорне. Хоча?
Рвець: Шо?
Крищенко: А може, чорне розбавити казашкою Катею?
Рвець: А в нього шо, і казашка була?
Верстюк: Хіба тільки казашка! Ой, Михайле Петровичу, пізно тобі вчитися. На, возьми почитай. (Бере зі стола книгу і простягає її Рвецю) Я знаю, ти любиш. «Всі кохання Шевченка». Почитаєш, дасиш Крищенку.
Крищенко (ображено): Я вже читав, і не тільки це.
Верстюк: Ах, не тільки! Дуже розумні, да? Правильно, тоді хватить про мистецтво, почнемо розбиратись, шо в нас під носом робиться.
Рвець: Ну, ви тоді рішайте свої вопроси, а я пішов.
Верстюк: Ні, посидь. І ти послухай! Це важно. Олег Юрійович, хто в нас зам по творчим питанням? Ви? Кажіть!
Крищенко: Я.
Верстюк: Так хто буде за вас слідкувать за словами. Це політичне питання. Це не яке-небудь павутиння в кутку. Завтра гiсть з Росiï прийде до нас у музей. Він шо, просто так прийде? Йому шо, більше нема чого робити? Йому шо, немає де обідати?! До речі, Мишо, шоб завтра стіл був на вищому рівні.
Рвець: Могли б і не говорить.
Верстюк: Не ображайся, тобi досвіду не позичать. Я про інше. Це ж якась капость, щоб не сказати пряміш.
Крищенко: Пiдступи наших ворогiв, з майстернi.
Верстюк: При том врагiв злійших. Напускають на нас місцеву владу, шо вона вже не може до нас гостя самого пустити – задрипаний науковець приходить взавтра у супроводi самого мера iз свитою, Ви таке десь чули? Шоб перед простим кацапом так прогинались. А шо це значить?
Рвець: Щоб ми начувались i дивились в оба.
Верстюк: Правильно мислиш. А шо гостi прийдуть побачать? От переступають поріг, і шо?!
Крищенко: Шо?
Верстюк: Шо-шо! Прямо перед мордякою – Кобзар. А воно ж командiровочне грамотне, а шо як прочитає під портретом напис? Га? Ти, замдиректора, знаєш, шо там написано? (Крищенко зіщулився на стільці) Не мовчи, говори вслух!
Крищенко: Вибачте, я не хлопчик.
Верстюк: Так я тобі буду хлопчиком: «За що скородили списами московські ребра?? Уродилась рута… волі нашої отрута», а поруч стирчать сокира і граблі! Ми кого хочим налякать? А як йому хто переведе, шо там написано! А як вiн додому вернеться та виступись з виступлєнiями, шо ми тут зброю на ïх збираємо? Та ми через цi граблi з кордону трьох братнiх народiв так летiтемемо, шо за миг на рiдному городi бiля батькiвськоï хати рядком гепнемось. Чуєш, рядком, без пособія! За копієчну пенсію будеш по управлєнiям пороги оббивать, нікому не нужний. Твоя дєятєльность по Нашiй пам’ятi кончиться рясними сльозами у мемуарах. Ти це понімаєш, нє-мальчик?
Крищенко: Не встиг, не встиг замінити, я зараз, я зараз, я підготував пропозиції. Ми зараз виберемо.
Верстюк: Бігом неси!
Крищенко вибігає з кабінету

Ява дев’ята
Ті ж без Крищенка
Рвець: Прокол. Оце так прокол. Думаєте, не спеціально?
Верстюк: Думаєш, спеціально?
Рвець: Все може буть. Воно, мені здається, на ваше місце дорогу кладе. Все шось із своїми шепчеться.
Верстюк: З ким?
Рвець: Кажуть, з Любкою сидить. Вона біля його треться. Перед молодою чи ж не хочеться в начальники.
Верстюк: Може буть, може буть.

Ява десята
Ті ж і Крищенко
Входить Крищенко з аркушем паперу
Крищенко: Ось. Я пропоную, по-перше, інший портрет – нейтральний. Автопортрет Шевченка, молодий.
Верстюк: Ну…
Рвець: Хай би був.
Верстюк: Ну, а слова?
Крищенко (виразно): «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»
Верстюк (повторює): «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю!». Щось у цьому є.
Рвець: А... голубізной тут нє попахіваєт?
Верстюк: Думаєш?
Крищенко: Ну, знаєте! Росія, хоч вона жіночого роду, але завжди вважалась старшим братом, а ми – молодшим.
Рвець: А й правда, луччє ми в їх глазах голубими будемо, чим нас поймут, хто ми насправді є.
Верстюк: Вовків боятися – в ліс не ходити. В усякому разі ці слова на слуху. Шо-шо, а їх часто згадують. Залишаємо. Значить, так: сокиру і граблі зняти, поставити лакіровану тумбочку, накрити рушником, зверху – хліб. Портрет молодого Шевченка. З лівого боку повісити Пушкіна, з правого – Маяковського.
Крищенко: Може, краще Пастернака? Його зараз більше, ніж когось згадують.
Рвець: А шо він написав?
Крищенко: Багато чого. Вірші, «Доктор Живаго»…
Рвець: Можуть не взнать, я б не взнав.
Верстюк: Правильно, не будем рискувать. Повісимо Маяковського.
Рвець: Це друге дєло. А у фойє нада пустить „Подмосковные вечера”.
Верстюк: Не мели дурниць. Вони наші пісні люблять.  
Рвець: Тоді „Ой, чий то кінь стоїть”.
Крищенко: Дуже сумна. Пустити пісню – це добре. З веселих в нас: або «Ой, під вишнею, під черешнею», або «Iз сиром пироги».  
Верстюк: Запустимо поперемінно і одну, і другу. А як вдасться вгостити, поставимо «Гей, наливайте повнії чари».
Крищенко: А ще там вiтальний плакат буде. Сергiй уже написав, я перевiрив.
Рвець: От це добре, це друге дєло. А то сокира, граблі… Забуваться не нада, нам нада тихо сидіть.
Крищенко: Хто забувається, хто забувається! Дмитро Дмитрович, що це таке! Що за постановка питання?! Як не соромно, хіба ви забули? Позавчора в нас була канадійська діаспора. Я що, сам сокиру вигадав? Це було колегіальне рішення! Гайдамацький рух! Як так можна, ви мною всі дірки затикаєте! Кожен своїми справами займається, а на мені – все представництво. Через тиждень сюди діти прийдуть, читатимуть Шевченка. Де їх діти – без грошей, що їм розказувати, що показувати. Будуть цілий день! Я мушу вже зараз усе продумати.
Рвець: Можна подумати, ви переробитесь. Буде, як у прошлом году: час стіхи почитають і до вечора по музеї гасатимуть. А мені сама їхня годівля в шо обійдеться!
Крищенко: Та не плачтеся. Організація – на мені. Коли б не Любов Василівна, то ми б і цього не проводили.
Верстюк: Правильно, Миша, помовчте. Нужне діло – діточки.
Рвець: Нужне то нужне, ніхто не каже. Так без грошей же.
Верстюк: Ну, вже як є. Нам без дітей ніяк, це – культурно-просвітницька робота серед молодi. І продумайте до їхнього приходу, добре, шо зачепили, шо висітиме у вестибюлі. Мені здається, треба пошукати портрет малого Шевченка. В нас є такий?
Крищенко: Знайдемо. Краще навіть з Оксаною. Хлопчик – дівчинка.
Верстюк: Правильно. Вмієте, як схочете. А внизу підготуйте такі слова: «Ми в купочці колись росли».
Рвець: Ага-ага. Я помню! У школі колись учили... Только совремєнна молодьож... „в купочці росли...” Шоб вони правильно поняли...
Верстюк: І то правда, не будем рискувать. Залишимо портрет, який завтра висітиме.
Крищенко: Молодий?
Верстюк: Молодой. Знімемо слова про братів, залишимо тумбочку з рушником.
Рвець: Хліб тоже нада забрать. А то вони ж дєті. Хтось кусне. Та ще потравиться. Воно ж хто-зна-колишнє.
Крищенко: Та купіть хоча б квіти.
Рвець: Ну, квіти будуть.
Верстюк: Добре. Домовились. Йдіть працюйте, в мене роботи повно.
Рвець: У мене до вас вопрос на одну минуту.
Верстюк (невдоволено): Ладно, лишись.
Крищенко виходить

Ява одинадцята
Ті ж без Крищенка
Верстюк: Ні, ну ти скажи, чого Крищенко такий противний, так і сапається. Чого йому не хвата? Роби своє діло мовчки. А то трохи не додивишся, дивись – прокол.
Рвець: Та зле, шо мимо його гроші йдуть.
Верстюк: Він більше за нас з тобою має. Шо до музею несуть, думаєш, відразу до мене? Половина, якщо не більше, – через нього. Ніби не знаєш?
Рвець: Та знаю, тільки чужа кишеня он як очі муляє.
Верстюк: По кишені і відповідальність. Зароби, а тоді лізь. А на халяву всі охочі. Ну, добре, я зайнятий, що ти хотів?
Рвець: Коли люстру знімать?
Затемнення

Ява дванадцята
Кабінет Крищенка
Крищенко і Світлана Ніколаївна
Крищенко (нервово натискає три кнопки на телефоні): Альо! Светлана Николаевна? А где она? Передайте, пусть зайдёт. (Кладе трубку) Где они все ходят! (Під час його дзвінків триває стукіт у двері) Заходите!
Світлана Ніколаївна: Олег Юрьевич, я – к вам.
Крищенко: А я вам звоню. Присаживайтесь!
Світлана Ніколаївна: Я на минутку. Опять Рвец не даёт деньги на машину. Ну, если мы обращаемся к людям, и люди идут нам навстречу, то почему каждый раз приходится, извините, выклянчивать эти несчастные гроши!
Крищенко: Постойте, постойте, Светлана Николаевна, давайте по порядку. Я только что от директора, у меня – голова кругом.
Світлана Ніколаївна: Кроме нас с вами это никому не надо. Как будто в музее работаем только вы и я! Валентина Михайловна из Совета ветеранов попросила машину, чтобы перевезти на дачу книги. Я ей пообещала.
Крищенко: Ой, ой, это вы, может быть, напрасно.
Світлана Ніколаївна: А у меня, что, был выход? Я, что, для себя? Между прочим, с Валентиной Михайловной у нас никогда не было прокола. Ни разу! Мы ей приплачиваем какие-то копейки, но когда бы к ней не обратились, всегда всё сделает: надо 20 человек на открытие выставки – будет 20, надо 50 человек, приведёт – 50.
Крищенко: Да что, я не знаю. Таких людей надо беречь.
Світлана Ніколаївна: Холить и лелеять.
Крищенко: Успокойтесь. Успокойтесь. Никто этого не допустит. Я поговорю с директором. На когда ей надо?
Світлана Ніколаївна: На субботу.
Крищенко: А Сергей перевезти не сможет?
Світлана Ніколаївна: Да вы что, там полбиблиотеки! Знаете, как люди собирали, а теперь не знают, куда девать.
Крищенко: Да, это нужна машина. А может, Сергей бы частями перевёз? Скажем так: по две-три ходки в день, по 20-30 книг, суббота-воскресенье. Глядиш, за пару месяцев… и машины не надо…
Світлана Ніколаївна: Да не смешите, сейчас не до смеха. Завтра мероприятие да ещё, говорят, комиссия из Москвы.Крищенко: Ну, не комиссия, а всего лишь научный сотрудник из Нижнего Новгорода – за опытом. И вовсе я не смеюсь. Это крайний случай, но это я возьму на себя. Сам с Валентиной Михайловной переговорю. Вам и так спасибо. Так завтра будут люди?
Світлана Ніколаївна: Олег Юрьевич, я сделала всё, что в моих силах. Я даже печенье купила. За свои деньги. Но это в последний раз. Надо хоть чем-то пожилых людей привлечь, чтоб к нам ходили.
Крищенко: Мы вам премию выпишем в конце года.
Світлана Ніколаївна: Долго ждать.
Крищенко: Зато правда. Не было случая, чтобы в конце года я не дал премию.
Світлана Ніколаївна: Спасибо.
Крищенко: Пожалуйста. (улыбнулся) Ещё один вопрос: портреты литераторов у вас в комнате или уже на складе?
Світлана Ніколаївна: У меня, конечно. Кому они кроме меня нужны!
Крищенко: Только что было совещание у директора. Решили напротив входа повесить автопортрет молодого Шевченко, а по бокам  – Пушкина и Маяковского.
Світлана Ніколаївна: А почему Маяковского?
Крищенко: Вот именно, почему? Я тоже предложил Пастернака, но они его не знают.
Світлана Ніколаївна: Не мудрено! Серебряный век русской поэзии для них – пустой звук. Обидно. Кто бы узнал, не поверил, в какой дремучести мы работаем.
Крищенко: Ничего. Наше с вами остаётся при нас. А они и без серебряного и без золотого веков прекрасно живут.
Світлана Ніколаївна: То-то и обидно. Всё равно жаль, что мы с вами никогда не решимся выставить на целую стену портреты наших замечательных поэтов: Пастернака, Цветаеву, Ахматову, Евтушенко, Асадова в конце концов.
Крищенко: Ах, Светочка, мы с вами работаем в музее ихней памяти, а память у них известно какая… Хотя… терпенье и труд всё перетрут… Будем надеяться… Хотите посмеяться? Они центральную стенку в зале хотят закрасить портретом Шевченки в полный рост, а на плечи ему посадить с одной стороны Пиунову, а с другой – казашку Катю.
Світлана Ніколаївна: Да, вы что!
Крищенко: А если иметь в виду, что на приличного художника поскупятся, так как основные денежки пойдут им в карманы, и позовут самоделкина недопонятого, то вы представляете эту карикатуру? Представляете?
Світлана Ніколаївна: Представляю. Ха-ха-ха. (Обидва сміються) Надо будет Валентину Михайловну попросить побольше людей пригласить на открытие. Ха-ха-ха.
Крищенко: Только вряд ли они нам предоставят столько удовольствия. Директор уже сейчас прекрасно знает, что из этого выйдет. Созовёт художественный совет, все выступят с критикой – и картину закрасят, а затраты спишут. Я вам всё это говорю, чтобы ни вы, ни я не подставились. Пусть сами назначают художника, а то на нас всю ответственность переложат.
Світлана Ніколаївна: Ну, уж нет. От меня ни одного звука они не услышат.  
Крищенко: Так поищите там Пушкина и Маяковского.
Світлана Ніколаївна: Ну, Пушкин – понятно: скажем так – современник, а при чём – Маяковский? Тогда пусть бы Горький. Он всё-таки из Нижнего Новгорода. Как раз – к завтрашнему гостю.
Крищенко: То, что Горький из Нижнего Новгорода, у них с детства – не на слуху. Первое, что в голову пришло, то и ляпнули. Нам с вами, какое дело? Пусть и дальше ляпают.
Світлана Ніколаївна: В общем, вы правы: ляп-ляп – и вот, смотри, уж сколько лет.
Крищенко: Благодарю. Вы, как всегда, умны и бесподобны. Позвольте Вашу ручку.
Світлана Ніколаївна (подає руку): Олег Юрьевич, вы всегда должны помнить: у меня нет человека ближе вас. Всё, что в моих силах, я готова исполнить…
Крищенко: Благодарю, Светочка, благодарю.
Світлана Ніколаївна: Но у меня к вам просьба. Тут вы не должны мне отказать. Эта беспардонная Мотька Харя пытается давать мне задания. Умерьте её наглость. Я её видеть не могу.
Крищенко: Кто-кто? Харя – это…?
Світлана Ніколаївна: Вот именно – Любовь Васильевна. По стезям Мата Хари со своим свиным рылом в калачный ряд.
Крищенко: Ха-ха. Мне кажется, вы преувеличиваете. Любовь Васильевна – наивная простушка. После своего райцентра она с энтузиазмом хватается за любую работу. И всё роет, роет…  По-своему она даже трогательна. Ей хочется быть значимой. Пусть так думает, не мешайте ей.
Світлана Ніколаївна: Я мешаю?! Это она кругом лезет. Неужели вы не видите, она – вовсе не наивна. Это постоянная игра, чтобы скрыть сплошную безграмотность. Во всём! Я не говорю по-украински, но даже я знаю, что янтарь и бурштын – это одно и то же. А она, учитель в школе с двадцатилетним стажем, узнала об этом на моих глазах. Вы же умный человек, приглядитесь! Если её не остановить, то не только вы и я вместе с вами, но и директор вряд ли на месте усидит. Она на ваши стулья усядется. Вот увидете!
Крищенко: Ха-ха-ха. Не перестаю восхищаться вашей богатой фантазией. Это нереально!
Світлана Ніколаївна: Прошу вас, подумайте над моими словами.
Крищенко: Хорошо. Подумаю.
Світлана Ніколаївна виходить
Крищенко: Мотя Харя. Надо же! Ха-ха-ха. Вот бабы. Ревнуют одна к другой. (Дзвенить телефонний дзвоник) Альо.
З телефонної трубки чути голос Любові Василівни
Любов Василівна: Олєг Юр'євіч. Директор позвонив. Зове, шоб пришла. Ви не знаєте чого?
Крищенко: Ні, не знаю. Не хвилюйтеся. Йдіть, а потім я вас чекатиму.
Любов Василівна: Шо єму нада? Я думала, він і мого номера не зна. Мо, йому уже хтось на мене шось наказав?
Крищенко: Ви думаєте?
Любов Василівна: Я тут усєм дорогу перейшла. Бєздєльнікам.
Крищенко (кладе трубку): Хм… (задумався)

Ява тринадцята
Кабінет директора
Верстюк, Любов Василівна
Любов Василівна (стоїть у дверях): Заходить чи не заходить? Може, ж у вас настроєніє плохе?
Верстюк: Заходь, заходь.
Любов Василівна: Та я боюсь.
Верстюк: Заходь, кажу, чого ти боїшся?
Любов Василівна: Красівого мужчину і злих бєздєльніков, шо могли на мене наговорить.
Верстюк: Заходь, заходь, не стій у дверях. Я тебе не з’їм.
Любов Василівна заходить і сідає скраєчку на стілець
Верстюк: Ти мені скажи, шо в тебе з Крищенком? Чого люди кажуть, шо ти до нього весь час бігаєш і там годинами сидиш. Тобі шо, на роботі нема шо робить?
Любов Василівна: Хто вам сказав? Хто вам сказав?
Верстюк: Яка тобі разниця? Від цього тобі не полегшає. Признавайся.
Любов Василівна: Як так, то і я вам скажу. Я тут роблю на простому місті, як усі бєздєльніки. І шо я можу, кромє робить? Крищенко мене зове і зове. Я шо, йому могу отказать? Воно ж, як нікому нічого не нада, то йому нема з ким і сувітуваться.
Верстюк: От-от. Я так і знав. А директор на шо? Ти про те не думаєш?
Любов Василівна: Та, по правді сказать, дня не проходить, шоб не думала.
Верстюк: Ну, так шо ж?
Любов Василівна: Та сама ж я не прийду. А вам тут приходять і наговорюють на мене! От скажіть, скажіть, хто шо на мене казав, а я тоді й вам скажу.
Верстюк: Шо скажеш?
Любов Василівна: Шо на вас кажуть.
Верстюк: На мене! Хто?
Любов Василівна: О! Бачите як, вам обідно, а мнє, може, ще больше.
Верстюк: Кажи зараз же, бо розізлюсь.
Любов Василівна: А шо! Кажуть, шо нічого не робите кромє ремонту, шо вас пора давно знімать, шо правильно на вас художники з майстерні пишуть, будто ви всім, кому нада столи накриваєте, а людям, шо приносять з дому свою пам’ять, нічого не платите. А з усього, шо зносять, саме цінне тягнете собі додому. Шо в музеї только дві комнати з експозицієй, а всі другі комнати ви в оренду поздавали. А у хвондах лежать обідрані книги, старі рамки та чиїсь фотки в рушниках. А настоящої пам’яті ніде нема. От.
Верстюк: Як фамілії? Хто каже?
Любов Василівна: Бєздєльніки. Усi потроху.
Верстюк: Фамілії!
Любов Василівна: Та шо вам казать, ви їх самі знаєте. Первий – мой начальнік отдєла. Який з його начальнік? Його нікогда нєту на роботі. Первий бєздєльнік. Як ви його терпите!
Верстюк: Шо казав?
Любов Василівна: Шо він лучший, чим ви реставратор. Шо у вас освiта не кончена висшая, а только художественно-промишлєнний технiкум, шо ви раньше робили завскладом на мебельному заводi, а тодi в перестройку дипломи собi купили i тепер, де луччє, пристроєлiсь i шо вам якийсь злидень за грошi статтi пише i всякi научнi роботи, i шо у вас з цвєтом не всьо впорядкє.
Верстюк: Гад. Який гад..
Любов Василівна: Потом Світлана Ніколаївна, ета бєздєльніца. Шо коли б вона не водила сюда вєтєранов, то музей би нада було б закрить. І шо ви так спеціально робите. А сама дєнєг більш од мене получа.
Верстюк: Капость. А я її стару держу.
Любов Василівна: Наташка із своєю бандурою бігає: ”Дітей учить! Дітей учить!”. Самі знаєте, ким вона робила, поки ви її сюда взяли. У переході торгувала. Там би їй і сійчас стоять, шоб нашого виду не портила.
Верстюк: Ну, бандура – нехай, в неї консерваторія, знаєш. Хай собі буде. Шо про мене казала?
Любов Василівна: Шо ви – кінь.
Верстюк: Хто?
Любов Василівна: Ну, мужчина всігда готові.
Верстюк: А шо, це хіба погано?
Любов Василівна: І я кажу „харашо”. А їй всьо неймьотся, шо в нас людей мало в музеї. Усе їй людей не хвата. Більше од мене получає. На роботі сидить, шапочки плете. А дірєктор, відітє лі, туфлі по 600 доларів собі купляє. І за які гроші? От.
Верстюк: Яке її діло! От капость.
Любов Василівна: Потом Серьожечка дорогой. Враг, настоящий враг! Нашо ви його в інстітут встроїли та ще й у Львов до бандеровцiв? Їздило туди, їздило, а тоді, бач, як заговорило. Каже, шо в нас з вами суржик кругом. Шо йому стидно нас слухать. Та я почті двадцять лєт проробила в школі і методкабінетом завідувала, і одні грамоти получала. І шоб оце од його, бєздєльніка слухати! Воно ж біля музея тинялось без роботи нікому не нужне. Село-селом. А тепер найнялося шпіоном. І все, шо тут єсть, передайот до майстерні. А там, самі знаєте, як інформацією пользуються: пишуть та пишуть на вас кляузи в Киïв, а мєсній власті – то вже городськой справочнік открий, очі заплющ, пальцем тикни – то не натикнешся на управлєніє, де не було б на вас доносу.
Верстюк: Не може буть.
Любов Василівна: Не хочітє – нє вєрьтє. Тільки знайте, як дальше так буде, і всі враги сидітимуть при своїх должностях, получая дєнєг більше, як хто, то вам не всидіть на своєму місті. Вони вас доб’ють! І не кажіть тоді, шо я вам не казала.
Верстюк: Так шо, оце таке бездєльники балакають, а рота їм ніхто не закриє?
Любов Василівна: А кому закривать? Вам усі завидують кроме мене. Ви ж подивіться на себе – парубок! І государственний дєятель, і учьоний работнiк, і заслужено обеспечений, i всі вас знають, і кругом вас приглашають... А вони всі хто? Ніхто!
Верстюк: Про це і сам знаю.
Любов Василівна: Правільно знаєте.
Верстюк: Ну, а Крищенко що каже?
Любов Василівна: Шо ви малограмотний грубіян.
Верстюк: Так... А ще шо?
Любов Василівна: Шо коли б він був таким же безстижим, як ви, i раньше од вас став заслуженим дєятєлєм, то де б ви тепер були.
Верстюк: Так... Далі кажи.
Любов Василівна: Ой, боюсь! Ви мєня нє прєдадітє?
Верстюк: Прєдам, як не розкажеш.
Любов Василівна: Крищенко мене зничтожить.
Верстюк: Кажи, не зли.
Любов Василівна: Помніте, дідок та тій неділі привіз дві одінакові картіни. Одна, кажеться, якогось німця.
Верстюк: Голландця.
Любов Василівна: Хай голландця, а друга – то її копія, яку його батько намалював.
Верстюк: Ну, пам’ятаю. Для музею. Но воно ще слід експертизу провести: голландець чи ні. Може, вона нічого не варта.
Любов Василівна: Це, Дмитро Дмитрович, уже другий вопрос. А только голландця вже у вас нема. Я так поняла, шо Крищенко, поки туди-сюди, картіну собі забрав, а вам поділив копію.
Верстюк: Звідки знаєш?
Любов Василівна: Сам мені похвалився. Навєрноє, йому муляло, шо вас знову в дурні пошив. Так і сказал: „Этот тупой рог всё равно в настоящем искусстве ничего не понимает. А пока разберётся его уже снимут.”
Верстюк: Хм.
Любов Василівна: Да, не хотіла вам казать, та ви самі настояли. Думаю, те, шо на вас пишуть, йому на руку.
Верстюк: Так і на нього теж пишуть.
Любов Василівна: Оно то да. Но голова – ви. Вам первому лєтєть.
Верстюк: Ну, це ми подивимось.
Любов Василівна: А єщьо...
(У цей час дзвонить телефон)
Верстюк (бере трубку): Верстюк слушает. О, Максим Володимирович! Радий чути, радий чути. Невже? Радий чути, радий чути, Коли? Радий чути, радий чути. Як завжди. Звичайно. Номер „люкс”. Як скажете, кухня – будь-яка: від китайської i французькоï до „що хочеш у халабудi на природi”. А як же. А як же! Зустріну лічно! Жду, жду.
Любов Василівна: Це хто? Тот самий Максім Владімирович?  
Верстюк: Той самий. Сама чула. Мотай на ус, хто де сидітиме... Тепер так, добре подумай: хто, де, шо… і завтра докажеш. А за мною – тобі не стане. Зо мною треба дружить
Любов Василівна: А з мене, шоб ви знали, друг – на всі года. Ви єщьо мене не знаєте. Я вас поцілую. Такий ви мені гарний.
Верстюк: Шо? Ну, ти й куртизанка.
Любов Василівна: Та яка ж я куртізанка? Я просто вас обожаю.
(Верстюк підставляє щоку. Любов Василівна його цілує)
Верстюк: Та не так! (міцно притискає її до себе і цілує в губи. В цей час до кабінету входить Рвець)
Любов Василівна: Та шо ви, Дмитро Дмитрович... Ги-ги...
Верстюк: Миша, Миша, заходь. От, коза! Йди працюй.
Любов Василівна: Йду, я вже пошла. (виходить)

Ява чотирнадцята
Верстюк, Рвець
Рвець: Шо це тут у вас, уже любов?
Верстюк: Та, дивись, яка прудка! Сама лізе.
Рвець: Вона кругом лізе. Така не тільки у двері, у форточку пролізе. Ви з нею поосторожнєй. Я ж казав, вона біля Крищенка треться.
Верстюк: Тертя – діло не хитре. Одне одному не міша. Я не сьогодні родився, таких, як вона, бачив-перебачив. Але їй на зарплату процентів двадцять накинь. Заробила.  
Рвець: Як його накинуть? Шо другі скажуть?
Верстюк: Зміни штатний розпис. Зроби її замом начальника відділу. Це йому верх підриє. Хай тепер Любка ïм займеться цим сплєтнiком недобитим. Вона йому краще, як хто, ума вставить.
Рвець: Не знаю, шо ви маєте на увазi, но, це вона совсєм в нас може стать полiтiческа простітутка. Її вже й так називають Мотя Харя.
Верстюк: Шо–шо?
Рвець: Та, може чули, така ізвєсна особа була на весь мир: чи то у Франції, чи то у Мєксікє – Мотя Харі.
Верстюк: Аякже чув, шоб я та не знав! Тільки вона не Мотя була, а Мата. Мата Харі.
Рвець: Хай і Мата, тільки нашу Любку тепер Мотькою Харьою називають.
Верстюк:  Ну, в нас народ... талановитий зараза! Скаже, як зав’яже. Мотя Харя. Ха-ха-ха. Мотя Харя. Ха-ха-ха.
Рвець: Воно то дєло такоє... только...
Верстюк: Я знаю, шо роблю. Тепер слухай так: Світлані Ніколаївні, шоб не просила – нічого не давай. Піди на склад, подивись, скільки там валяється непереписаної пам’яті. Зроби акт. Скажи: „Поки як слід не перепишеш, історичний опис не зробиш, шоб не приходила і нічого не просила”. Надбавки не давать. Скажи, як не робитиме, ти мені напишеш докладну.
Рвець: Харашо. Давно пора. А то люди несуть сюди лахміття з дому. Я їм давно казав: „Не беріть!”. Так, ні, вони хочуть усім хароші бути. А всім не виходить. На те воно й життя. Кожному кланятись – спину скрутить. Сюда должни з уваженієм переступать. Такого музєя нiде нема. За опитом до нас ïдуть та ïдуть, дверi за iностранцями не закриваються, аж сквозьняк!. Якби нас уважали, як нада, то сюда б ще й гроші платили, шоб прийняли на зберіганіє. А то несе все те, шо жалко викинуть. А Світлана приходить і єй то стілько гривнiв дай, то стілько. А де їх брать? В нас кожна копієчка – шо, куди, як – розписана. А їм, шо не дасиш – як у пісок! Будто би при ясній пам’яті узяв та собственними руками гроші порвав. До чого дошло: Свєткині родичі вже старі меблі сюда звозять. Канєшно, як ми їм ремонти оплачуємо.
Верстюк: А хіба меблі не безплатно?
Рвець: Канєшно, не безплатно. Воно ж – як вона строїть – меблі безплатно, а за транспорт – нам плати. Ану, піди, закажи машину та робочих, та загрузи, та вивези за город на свалку! От і пощитайте, яка людям економія, як вони таких дураков, як музей, найшли, шо їм усі росходи по траспорту оплатили та ще й самі рухлядь запакували.  
Верстюк: Усе ти, Мишо, правильно кажеш. Але нам від дурних росходів нема куди діваться. Хочеш не хочеш, а потомкам доведеться колись робить комнату, в науковом смислє відтворювать побут людей, шо жили в 50 – 60 роках 20-го століття. Зараз це, канєшно, хлам. Але ми його по опісі передамо слідуючому директору. Хай йому голова болить, шо з цим робить. Треба не забувать про iсторичну научнiсть минувщини.
Рвець: Вам видніш, як ученому. А я людина проста, по-хазяйськи нужно було б єщьо ввійти в росходи та викинуть цю рухлядь, а площу здать в аренду, толку було б куда больше.
Верстюк: А орендарі одне одному не заважатимуть? В нас вони й так, куди не зайди, сидять.
Рвець: Як їм в нас не нравиться, хай у друге місто йдуть. Наш музей стоїть у центрі города. Ще піди поіщі такі условія: і тєпло, і свєтло, і охраняєма тєріторія. Кладєзь золота, а нє мєсто.
Верстюк: Може, ти й правий, чого нам рухлядь для слідуючого директора держать, нехай сам руки прикладе, шоб її найти, зберегти та реставріровать. Все одно, скільки не роби, ніхто доброго слова не скаже. Підемо з роботи – і наступного дня про нас забудуть.
Рвець: Отож.
Верстюк: Шукай фірму. Будемо звільнять площу.
Рвець: Гаразд, оце друге дєло. А поки туди-сюди, засадимо Світлану Ніколаївну – хай все підряд переписує. Замориться! З її характером – від ранку до ночі волатиме, шо їй подлость підсунули. А ми якраз, ніби через неї, і освободімся від барахла. А то зараз: хтось принесе старе полотенце, шо в їх годами на кухні валялось, а вона його схопить і носиться як квочка: „Єта пам’ять, єта пам’ять!” – гроші, музей, давай, купляй. Совісті в неї нема, інтєлєгєнтка прігородна. Давно пора засадить,  хай переписує.
Верстюк: Це рішили. Тепер Наташа.
Рвець: Ну, Наташу можна не трогать. Вона, як треба, і з бандурою біля дверей посидить, і вінок на голову надіне – глаз не оторвать. Як заходиш і бачиш Наталку з бандурою – зразу понімаєш: в украïнську культуру прийшов. Для наших дідів і не только – балдьож!
Верстюк: Може, хай би дать їй дітей бандурі вчить?
Рвець: Ще чого! Це ж гроші! Її плати... А як родітєлі захочуть, шоб ми дітям бандури привезли? Шо тоді робить? Лучше не рискувать.
Верстюк: В неї багато приті, така із стайні стрибне.
Рвець: Можна їй на зарплату трохи накинуть. А єщьо лучше, її красіво у костюмі сфотографіровать і зробить плакат нашого музею. Воно і людям буде приязно дивиться, і вона буде не без вніманія. В неї тоді язик не повернеться шось проти музею казать, бо це ж наче проти себе.
Верстюк: Мудро. Дуже мудро. Ох, і розумна ж у тебе голова!
Рвець: Спасібо. Опит, усьо опит. Опит  дайоться нам взамєн на прожитиє годи.
Верстюк: Ех, годи, годи! Де наші годи?! Нам би на десяток год менше, хіба б ми тут були? З нашим досвідом, ми б з тобою угорі спокійно сиділи і закони приймали.
Рвець: Атож! Канєшно, нєпремєнно. Обідно, як дивишся, хто там сидить.
Верстюк: Да... Та нам своє робить. Далі працюймо. Крищенко. На тому тижні дідок з Криму привіз нам дві картини: одна – голландець, друга – копія. Негайно створи експертну комісію – шо з них копія, шо оригінал? Це не терпить відкладання. Гроші, які попросять, такі й обіцяй.
Рвець: Так же ж Крищенко, мать, свою вже на одну з квартiр вiдправив чи в Харкiв, чи в Киïв, та й ваша ж з моєю сестрою поïхала.  
Верстюк: Не питання. Свою я назад привезу. Сам поїду. А Крищенка з кабінету не випускай, поки картину не поверне. Скажи, я наказав.  
Рвець: А шо таке, поддєлка?
Верстюк: І в тебе сумнів?  
Рвець: Ясне дєло. Звідки в нашого мужика голландець? Я за свою практіку такого не стрічав. Самі подумайте.
Верстюк: А чого тоді Крищенко, як побачив картину, набундючився, губи випхнув, зуби зціпив, лоба зморщив, а в очах звірячий вогонь заблимав? Він на картинах знається, на таможні експертом робив. Тут не наша пам’ять – точно голландець! Але гад – собі оригінал, а мені копію підсунув. Я його, негодяя, виведу на чисту воду!
Рвець: Ну, як хочете. А мені не віриться. Воно таке хитре, шо могло так робить для отводу глаз. Дідок там ще про шось казав.
Верстюк: Точно?
Рвець: Точно.
Верстюк: З ким він крім Крищенка балакав?
Рвець: З усіма ними. Найбільше з Серьожкою. Той його на вокзал проводив.
Верстюк: Зараз же поговори з Сергієм. Виясни, шо там таке.
Рвець: Харашо, зараз позву.
Швець виходить з кабінету. Затемнення

Ява п’ятнадцята
Кабінет Рвеця
Рвець, Сергій
Стук у двері
Сергій: Можна?
Рвець (йде назустріч, вітається за руку): Здрастуй. Сідай. Ну, як тобі вчиться?
Сергій: Нормально.
Рвець: Грошей хватає?
Сергій: Не дуже. Доводиться підробляти.
Рвець: А де підробляєш?
Сергій: У майстерні. Старі меблі, що ви їм того року передали, розбиваю, ріжу, зачищаю.
Рвець: Важкувата робота. А багато дощечок виходить?
Сергій: Нормально. Ловковенко на них різні картинки малює під примітивістів, а Таранець – квіти.
Рвець: І шо, люди беруть?
Сергій: Мабуть, беруть. Вони їх кудись відправляють. У нас тут таке нікому не треба. А в столиці, кажуть, усе старе зараз модне.
Рвець: Серьожа, а ти не міг би взнать, скільки їм за це дають. Бо бачиш, як воно виходить. Ми сколько дєнєг тратимо: і забери, і привези, і завези... і ти ж там у їх робиш. А нам вони шо? Прийдуть раз у год, стіни покрасять. Хіба це рівноцінний бартер?
Сергій: Та як же я взнаю! Не буду ж їх питати. Про таке вони не скажуть.
Рвець: Ти там робиш. Придивись. Я ж, бачиш, нічого тобі не кажу: і тут зарплату получаєш, і в них...
Сергій: Так: і за навчання плачу, і за квартиру, і їсти за щось треба...
Рвець: Я понімаю, я понімаю. Якби не понімав, то хто б тут тебе держав! Ти мальчик непоганий, стараєшся, только однім старанієм на штани не заробиш. Думаєш, твоїм сослуживцам до шмиги, шо ти більш од їх заробляш? Робиш – роби собі: і прислухайся, придивляйся – шо, куди, як. Воно жизнь непроста. Харашо?
Сергій: Угу. Як почую...
Рвець: Захочеш, почуєш, а не захочеш, так само тобі ніхто не скаже. А шо там у тебе за проблеми з Мотькою?
Сергій: З ким?
Рвець: З Любов Василівной. Ви ж її між собою Мотя Харя називаєте, да?  
Сергій: Ну, да. Ніяких нема. Я намагаюсь з нею не спілкуватись, вона в себе за столом сидить, я – в себе.
Рвець: Тоді скажи, шо вона проти тебе може імєть, шо ви не поділили?
Сергій: Ми трохи посварились, але не дуже, так просто.
Рвець: Кажи.
Сергій: Вона хоч старша, але я попросив, щоб вона, коли люди приходять, намагалась правильно говорити по-українськи. Бо правду кажучи, не знаєш, куди очі подіти, як чуєш її мову.
Рвець: І все?
Сергій: Усе.
Рвець: Це дурня. Я думав шось друге. Там єсть дєла посуществєннєй.
Сергій: Які?
Рвець: Мені охорона казала, шо до неї приносять разне, шоб вона переводи робила.
Сергій: Вона? Переклади?
Рвець: А чого ти вдивляєшся? Разговор – це одне, а письмо – це друге. Я тобі на бомагу, шо хоч переведу. А як їй переводи несуть, то шо ж, вона не возьме? Дєнєжки всє люблять. Як листок, другой – ніхто нічого не каже. А як багато? Як це так, на роботі? Га?!
Сергій: А чого ви до мене? Я перекладів не роблю.
Рвець: А ти придивись, хто робить і на скільки. А то всі позапираються в себе за столом і дєнєжку роблять, а ти доски пиляш. Понімаєш, про шо я говорю? Тобі хіба не обідно? Мені було б обідно на твоєму місті. Як у струю не попадеш, так і будеш доски пилять.
Сергій: Та що ви від мене хочете? Я тут ніхто, останній з останніх.
Рвець: Правду мені кажи. Я ж тебе прикривав, як ти на майдан поїхав сидіти. Тут тебе усі виганяли з роботи, а я сказав директору: „Не чіпайте. Воно нікуди не дінеться. Посидить у холоді і назад вернеться. Дєло молодоє. Буде, шо згадать на старості год.” І от, бачиш, усе в тебе в порядку.
Сергій: Я не просто сидів, Михайле Петровичу, там з усієї України, знаєте, яке життя було?
Рвець: Та знаю, знаю. Безплатно годували.
Сергій: При чім тут годували. Я про інше.
Рвець: І я про друге. Ділом, яким ти там займався? Пісні співав? І шо, пєвєц з тебе вийшов, у концертах співаєш? Ти пилянієм досок собі на жизнь заробляєш! Багато тобі той Майдан дав? Майдан – це так, развлєчєніє для малолєток.
Сергій: Свобода не развлєчєніє! Думаєте, там легко було? Але ми стояли за всіх.
Рвець: І багато вистояли? Краще стало? Роботу тобі яку дали? Квартіру? Путьовку в санаторій твоїй бабушці, шо все життя в полі раком на буряках стояла і досі хвора стоїть?
Сергій: Ми ж не винні, шо вони, там нагорі, виявились такі ж, як ті, що перед ними були.
Рвець: А я вас і не осуждаю, а наоборот защищаю. Молодьож не винувата, шо вона дурна. Тому вона й молодьож, шо понятія нє імєєт про жизнь. Їй, проти всєх законов природи, думається, шо вовки можуть перетворитися на бджіл. А там нагорі самі вовки сидять.
Сергій: Людина – не вовки.
Рвець: Ого...! Щоб з нічого загарбати по пів-отраслі народного добра, і щоб на тебе луччі звірячі уми робили і у пояс кланялись? Ти уявляєш, яким чижищем треба буть? Я тобі чесно признаюсь. Я як дивився по телевізору на майдан, умирав од сміху. Ті, шо клейма, нема де на їх ставить, видерлися на сцену вмісті со свитами, стоять регочуть, а внизу їм гуртом пісеньки співають. Багатотисячний хор... Умора!  
Сергій: Ой, коли б ви знали, як мені це болить!
Рвець: Ну, й дурний! Шо за їх думати? Посидів у столиці, в гурті, ночував, кормився безплатно. Нічого, скажу, Сергію, ти не потеряв. На старості год буде, шо вспомнить. А от як будеш сам по собі тут у музеї, то не виживеш. Знай, Мотька під тебе риє з усіх боків: і з боку діректора, і з боку Крищенка. А як з обох боків зайти, то незчушся, як провалишся. Поки шо я тебе страхую, але й ти поможи.
Сергій: Чим я вам можу допомогти? Ви – зам, а я хто?
Рвець: Діло єсть. Дідок з Пiвдня, шо картіни привозив, з тобою говорив?
Сергій: Говорив.
Рвець: І шо казав?
Сергій: Як жив у дитинстві, про дружину...
Рвець: Я не про те. Шо про картіни казав?
Сергій: Шо ці картини його батько все життя ховав, а йому їх нікому передавати, бо діти не хочуть з ним жити. Так він вирішив їх передати Нашій пам’яті.
Рвець: І шо?
Сергій: Думав, що йому за них гарно заплатять і бідкався, що наше начальство взяло їх на експертизу. І поки та робитиметься, він не доживе.
Рвець: А ти йому шо на це?
Сергій: Я – що? Я – нічого.
Рвець: Кажи правду. Я все знаю. Ну!
Сергій: Сказав, що він правильно думає.
Рвець: А він шо?
Сергій: Спитав, кому було б краще показати?
Рвець: А ти шо?
Сергій: Сказав, що не знаю.
Рвець: Не бреши. Ти не з тих, шоб змовчати. Ти на Майдані сидів. Кажи правду.
Сергій: Як так, то й скажу. Краще, сказав йому, ви б до майстерні картини понесли.
Рвець: А він шо?
Сергій: Розстроївся.
Рвець: І все?
Сергій: Ні, не все.
Рвець: Кажи.
Сергій: Просив, щоб я до нього приїхав. У нього ще картини є. І поміг йому їх продати.
Рвець: І ти обіцяв?
Сергій: Не дуже. Сказав, що попитаю.
Рвець: Питав?
Сергій: Ні. Ще нікого з художників не бачив.
Рвець: А шо ті майстерняни такі ж крадії, як Крищенко та другі, ти це знаєш?
Сергій: Та знаю... тільки ж інших нема.
Рвець: Як нема, а я?! Я, коли воно стояще, за це діло возьмусь.
Сергій: Вам його адресу дати?
Рвець: Нашо? Я не мальчик по дідах їздити. Я тобі випишу командіровку. З’їздиш, усе провіриш, а я тєм врємєнєм попитаю: коли, шо, куди, як.
Сергій: А як вийде, дідові що-небудь перепаде?
Рвець: Обязатєльно перепаде, і тобі перепаде, і мені перепаде. Я стариків не обіжаю.
Сергій: А може тоді й Нашій пам’яті з того щось буде?
Рвець: А чого їй не хвата? Ми її всьо время глядимо і красимо.
Сергій: Фарбуємо.
Рвець: Фарбуємо, не умнічай. Знаєш, скільки біля єї роботи? Не знаєш. А вона і тече, і тріскається. Народне добро. За їм глаз да глаз. От зараз директор загадав Шевченка малювать у залі.
Сергій: Як?
Рвець: На стіні. В повний рост. З жінками, солдатами і там усякого до холєри. Думай тепер, у кого гроші на це взять. Художники ж тепер, знаєш, які… Нєт, шоб імєть за чєсть, шо такой портрет рисувать пригласили… їм аванс давай! Прийде, ляпне краскою, пальцем розітре, а я вже должен в дверях стоять з діньгами для його.  
Сергій: А хто художник?
Рвець: Ще нікого. Може, ти кого посовітуєш, шоб не балуваний, з молодих, а ще луччє – із студєнтов. Бо ці з майстерні хто-зна які гроші заправлять, а конець один – без гарантії.
Сергій: Ой, та я б радий. Попитаю, де тільки зможу. Я й не сподівався, що в директора такі гарні ідеї в голові.
Рвець: Не сподівався? Ха-ха-ха. В тебе попереду ще багато откритій. Ха-ха-ха. Так – по руках?
Сергій: По руках!
Рвець: Ну, молодець, іди працюй.
В цей час за дверима чути жіночий сміх
Рвець: Тихо! Шо це сміється? Чи не нас підслуховувало?
Сергій: Ні! Це, мабуть, Світлана Ніколаївна з Наталкою в коридорі з Мотьки сміються.
Рвець: Дурні баби. Вона їм ще посміється. Попомниш моє слово: директор з їх усих саму її в аспірантуру запише, як уже не записав.
Сергій: Куди, куди?
Рвець: Робитиме в нас науковий центр по вивченню общоï культури у приграничнiй мєсностi.
Сергій: Що?
Рвець: От тобі й шо. Поки це не для чужих ушей. Сам знаєш, скiльки указанiй тепер iз Києва йде за все шо попало по iсторiï. Не встигаєш укази читать, не те шо ïх робить. В директора за тим, аж дим з голови йде. Документацію пише. І треба пару кандідатов наук бігом з наших зробить. Мотька від Крищенка мабуть, про це зна. Бо так під його стелить.
Сергій: Та хіба ж її приймуть до аспірантури? Вона, якби ви чули, тільки недавно взнала, що Петербург, а не Москва, був столицею Росії до сімнадцятого року.
Рвець: Ну, то й шо? Діплом історика в неї є? Є. У школі скількись-то год робила? Робила. Замєчанія в лічном дєлє єсть? Нєту. А Москва, Пєтєрбург, яка нам разниця, шо колись було. У політіке не ето главноє.
Сергій: А тоді, що?
Рвець: В том-то і вопрос. Думаю, шо про це ніхто не знає. Кожен живе собі й живе, і кожному жити хочеться лучше. А шоб лучше жилось, нужни дєнєжки. От так, мотай на ус.
Сергій: Тоді нащо ж Музей нашої пам’яті?
Рвець: Шоб такі, як ти і я, могли тут робить.
Сергій: А іншим для чого?
Рвець: А інші? А де ті інші? В кожного свої діла. Взять хоч би суржик, протів якого ти виступаєш. Не тільки наша Мотька чи там даже іногда я, а й кругом на Вкраїні, і в адміністраціях, і в міністерствах, і в правительстві, і в кругу самого верху, що вже вище тiльки рай – всюди балакають, хто-зна по-якому. Собственно так, шо родная мєсность, можно сказать, представлена в кабінетах, шоб хохла ні з ким не можна було спутать. Етім же язиком показується й наша пам’ять.
Сергій: То й про що це говорить?
Рвець: Про те, шо як хочеш по-людськи жить, а не перебиватися з хліба на воду та тинятися без роботи, то не лізь, куди не понімаєш!
Сергій: А що тут розуміти? В усьому світі мова людини свідчить про її культуру. Ви ж чули, наприклад, в Росії, в Ульянівській області, де, погодьтеся, всі розмовляють російською мовою, службовці всіх рівнів складали іспит з мови. І тих із них, хто двічі підряд отримав двійки навiть не за самі слова, а за … наголоси! – мали звільнити. А ми що? А в нас?!
Рвець: Серьожа, ти таки не умний мальчик. Нічого ти з моїх слов не поняв. Прешся в своє, наче той баран. Послідній раз кажу откритим текстом: не лізь у государственну політіку! Шануй Пам’ять, у якій работаєш, і мене, який тебе жизні учить. Як старатимешся, я тебе теж в аспірантуру запишу.
Сергій: Мене туди ніхто не прийме.
Рвець: Тебе, ясне діло, – ніхто. А як я вмішаюсь, то з Мотькою рука об руку там сидітимеш. Не робєй. Всьо буде харашо. Але з Любов Василівной будь повєжлівєй. В неї зараз у мужиков авторітєт.
Годинник б'є 13.00
Рвець: Шо таке? Обід, чи шо? (дивиться на годинник) Точно обід! Коли його робить! Забалакався я з тобою. Йди бігом. (Сергій виходить. Одночасно Рвець бере телефонну трубку, натискає три кнопки) Альо! Дмитро Дмитрович, обід холоне. Та киньте ту роботу, її ніколи не переробиш. Підігріте не таке добре. Ви ж знаєте, я орендаторів привчив, шоб у час дня парувало. Єсть. (Відчиняє дверцята шафи, причесується в дзеркало. Виходить)
Кінець першої дії

ДІЯ  ДРУГА

Ява перша
Загальна кімната, в якій працюють спеціалісти Музею
За своїми робочими столами обідають Сергій, Світлана Ніколаївна, Наталка, Любов Василівна
Любов Василівна: Серьожа, а ти, шо, один чай сьорбаєш? Спортиш собі желудок. Заробиш язву – будеш знать.
Наталка: Йому кажи, не кажи. Він уже спортив.
Сергій: Я не голодний.
Любов Василівна: Нє мороч голову. Так і кажи – нема за шо купить поїсти. На, возьми. (Простягає йому півбулки)
Сергій: Не хочу.
Любов Василівна: Возьми, кажу!
Сергій: Кажу ж, не хочу.
Любов Василівна: Ні, ну, ти смотрі. Возьми, кажу. (Встала з-за стола і ляпнула булкою йому на стіл) Їж!
Сергій: Спасибі.
Любов Василівна: Пожалуйста. Світлана Ніколаївна, а ви булки не хочете?
Світлана Ніколаївна: Нет, не хочу.
Любов Василівна: А ти, Наташа?
Наталка: Давай.
Любов Василівна: На. Я одна не могу кушать. Оце в школі було захочеться їсти, стою на пєрємєнє, балакаю з дітьми, достану хоч шо-небудь з сумки, кусну. А тоді хоч крошку відщипну та й тицну в руку первій дитині, шо передо мною стоїть. Отак їмо і балакаємо. Бо ж нема коли – вроки та вроки.
Сергій: За школою скучаєте?
Любов Василівна: Дуже скучаю. Я з дєтства тільки вчителькою хотіла буть. Так привикла. Считай, полжизні – в школі. Коли б не директорка, і досі б робила. Така сволочь – математичка. Прийшлось серед учебного года десятий клас кинуть. Мої діти в прошлом году школу кончили, а на тому тижні дзвонять: «Любов Василівна, звонимо вам з бару. Випили по коктейлю і так нам вас не хвата. Без вас ніякого удовольствія!»
Світлана Ніколаївна: Вы, что – пили с детьми?
Любов Василівна: Канєшно, нє з дітьми. Видно, шо ви в школі ніколи не робили. З батьками. Я такіє класні часи проводила! Сама придумала. Називались «Давайте знакомиться». Діти приходили з батьками. Потом дєті отдєльно сиділи, а взрослі отдєльно. Сначала натянуто, а тоді батьки між собою роззнакомились, самогоночку, водочку достали з карманів, у чашки ллють, сміються та й давай пісні виводить. А директорка, аж позененіла, шо в нас вєсєльє. Як згадаю, аж плакати хочеться, так було харашо. Ні в кого такого класу не було. Вистрою батькiв: той красить, той автобус достає – нам кудась ïхать, а вже батюшка так мене любив, шо й матушка ревнувала.
Наталка: Батюшка настоящий?
Любов Василівна: Настоящий. Наш пiп. В нього четверта дитина в моєму класi вчилася. Досi дзвонить, з празниками поздравля. А раз було. Випили ми з подружками ввечорi. Наутро голова гудить. Прийшла я на врок у п’ятий клас. Сiла за стол, схопилась за голову i кажу: «Дєтi, скажiтє, хочітє я вам анiкдот розкажу?». Вони: «Хочемо! Хочемо!» Слухайте. Приходить вчителька математики у клас i задає таку задачу: «Три подруги купили по двi бутилки вина на кажду. Питається: нашо ïм було пить ще й самогон?». А вони сидять, дивляться – не понiмають. Кажуть, а чого ви смiєтесь. Ха-ха-ха. А я – ще дужче.
Наталка: Ха-ха-ха. Прямо як у нас в консерваторiï.
Світлана Ніколаївна: Вы такие анекдоты рассказывали детям?
Любов Василівна: А дiти шо – не люди? Виростуть – i з ними таке буде.
Світлана Ніколаївна: А… (простогнала i почала обмахуватись блокнотом)
Любов Василівна: Шо з вами, Свiтлана Нiколаïвна? Плохо? (iронічно) Може, ще анiкдот розказать?
Світлана Ніколаївна: Нет, нет! Увольте.
Любов Василівна: Нi хотiтi, нi нада.
Якийсь час тихо
Любов Василівна: Серьожа, шо ти зараз дєлаєш? Ти плаката повiсив? Чого сидиш? Олєг Юр’євiч тебе же ж просив.
Сергiй: Нi.
Любов Василівна: Чого? Бiжи, зараз же повiсь!
Сергiй: Та яке «повiсь»! Уже вiшав, так охорона так смiялась, що тут же й зняв. Вийшло, що над Шевченком, який не дуже добрий на портретi (а поруч  – сокира i граблi), – величезнi букви «Русский друг, добро пожаловать!». Андрiй, охоронець, навiть додому позвонив, щоб йому фотоапарат принесли, а мене просив знятися пiд портретом з його пiстолетом. Я ледве випросився, щоб плакат зняти. Хай тепер начальство скаже, що далi робити.
Любов Василівна: А чого ж не спитав?
Сергiй: Коли? Крищенко весь час зайнятий, а тепер – обiд.
Любов Василівна: А зараз шо робиш?
Сергій: Шукаю статтю для начальника. Просив.
Любов Василівна: Шо вiн просiл?
Сергій: Статтю.
Любов Василівна: Яку статтю?
Сергій: Про Киïв.
Любов Василівна: А в нього хiба нема? Кажи правду, шо ти шукаш?
Сергій: Карикатуру на Мата Харi.
Світлана Ніколаївна i Лариса регочуть
Любов Василiвна: Шо ти сказав? На кого?
Наталка: На ізвєсну іностранну простiтутку.
Любов Василiвна: Я так i знала, порнуху дивишся. Зараз же вийди з iнтернету. Менi нада срочно передати пiсьмо Крищенку.
Свiтлана Нiколаïвна: Вы ему своё письмо лично передадите.
Наталка: Из уст в уста. Ха-ха-ха.
Любов Василiвна: А ти за шо менi таке кажеш, Наташа? Шо я тобi сдєлала? Я до всiх з откритим серцем… (схлипнула)
До кiмнати входить пенсiонерка Ольга Павлiвна

Ява друга
Ті ж і Ольга Павлівна
Ольга Павлiвна: Здравствуйте, меня зовут Ольга Павловна.
Наталка: Шо ви хотiли? Садiтєсь.
Ольга Павлiвна: Может быть, я не вовремя (дивиться на Любов Василiвну, та ще голоснiше схлипує) Я приду в другой раз.
Свiтлана Нiколаïвна: Нет-нет, мы вас слушаем.
Ольга Павлiвна: Я учительница. Бывшая учительница. До недавнего времени учила детей русскому языку в гуманитарной гимназии.
Любов Василiвна голосно схлипнула
Свiтлана Нiколаïвна: Не обращайте внимания, продолжайте.
Ольга Павлiвна: Мои знания могут пригодиться и Музею нашей памяти.
Плач миттєво стих
Любов Василiвна: Ви, навєрно, перепутали. Руський язик Нашiй пам’ятi ні к чєму. Ми собiраєм ненужную утварь (старi вєщи), потом вишивки, картіни, iкони.
Ольга Павлiвна: Да-да, это я понимаю. В газете была информация, что Музей нашей памяти в следующем учебном году откроет воскресную школу для украинских детей по изучению славянской культуры.
Наталка: Воскресну школу?
Свiтлана Нiколаïвна: У нас?
Сергiй: А вы не ошиблись?
Любов Василiвна: Вона не ошиблась. Це моя iнформацiя. Я осiнню открию недiльну школу. Ми так рiшили з Олєгом Юр’євiчом.
Наталка: А директор?
Любов Василiвна: А тобi шо? Через недiлю конкурс на луччє читання вiршiв Кобзаря. Всєх дєтєй, шо прийдуть, запишем до школи. Чого сидiть? Нада дiло робить, а не сидiть.
Входить Рвець

Ява третя
Ті ж і Рвець
Рвець: Здрастуйте, здрастуйте, дєвочки. Хто це в нас в гостях? Шо ви нам принесли?
Ольга Павлiвна: Ольга Павловна, учительница. Пришла познакомиться. Может, чем пригожусь.
Рвець: Знакомтеся, знакомтеся. Дєло нужне. Ми всєгда усєм ради. А гдє, дєвочки, ваш начальник?
Любов Василiвна: Откудова нам знать. Он нам нiколи не сообща, де ходить, коли його на роботi нема.
Сергiй: Мабуть, у бiблiотецi.
Свiтлана Нiколаïвна: Или в поликлинику пошёл.
Наталка: А шо нада робить, ми i самi сдєлаєм.
Рвець: Як начальника нема, то тепер за всємi вопросами будєтє обращаться до Любов Василiвни. Iз сьогоднiшнього дня директор призначив ïï заступником начальника вiддiлу.
Всi застигли на мiсцi, враженi новиною
Любов Василiвна: Ой, та як же! А я нiчого не знала. Я ж недавно роблю, мене й слухать не будуть. Це так неожиданно. Прямо хоч бери та пиши заявлєнiє на увольнєнiє.
Рвець: Яке заявлєнiє?! Радуйся, больше получать будеш.
Наталка: Де там радуваться, як такi люди кругом.
Ольга Павлiвна: Ничего, деточка, не бойся. Будешь стараться и у тебя всё получится, а мы поможем.
Любов Василiвна: Та чим ви можете менi помочь? Були б ви вчителькою украïнознавства, тодi був би з вас толк. А так, нам ваша культура не нужна, в нас украïнська Пам’ять.
Ольга Павлiвна: Без сомнения, в Музее украинской памяти следует изучать всё, что связано с Украиной. А наряду с этим, чтобы воспитывать образованных, интеллигентных людей, надо с детства открывать им богатства великой русской культуры. Мне больно видеть, что украинские дети из провинции, к сожалению, лишены хорошего гуманитарного образования и правильного воспитания. Выростая, они становятся изгоями в цивилизованном обществе. Как ни горько, но это правда.
Любов Василiвна: Шо ви таке кажете? Чим ви думаєте, шоб таке матерi казать. Чим же моï діти-украïнцi вам такi плохi? Мiй син – хорошист, а дочка у Сумах в унiвєрсiтєтє вчиться. Луччя студєнтка. Тодi сюда робить приïде. I красiва, i умна. I вам оце не стидно? Думаєте, шо ми, украïнцi, такi бiднi, шо наша Пам’ять усе стерпить? Нє тут-то било! Як почалася перестройка, ми з чоловіком усi новi книжки купляли. Нас уже назад не вернеш.
Ольга Павлiвна: Кажется, я не достаточно понятно обьяснила цель своего визита, или не с теми говорила. Девушка, а кроме вас тут начальники есть?
Свiтлана Нiколаïвна: Есть. Обратитесь к Крищенко, он руководит творческими вопросами.
Любов Василiвна: В нього сьогоднi неприйомний день.
Ольга Павлiвна: А директор принимает?
Любов Василiвна: І в нього неприйомний.
Ольга Павлiвна (звертається до Свiтлани Нiколаïвни): Простите, как Ваше имя?
Свiтлана Нiколаïвна: Светлана Николаевна.
Ольга Павлiвна: Светлана Николаевна, будьте так добры, передайте, пожалуйста, содержание моего предложения вашему руководству. Вот моя визитка. Я готова встретиться в любое удобное для них время.  
Наталка: А в чьому состоит ваше предложение? Я не поняла.
Ольга Павлівна: Я готова бесплатно преподавать детям историю славянской культуры. (Пiдiйшла до дверей i тихо додала) В память о моих родителях, так любивших Украину.
Рвець: Їх шо, рєпрєсiрували? (Дверi зачинились. Ольга Павлiвна  не встигла вiдповiсти)
Любов Василiвна: Чого вона приходила? Я не поняла. Ходять тут всякi, кому дома нiчого робить. Мiшають работать. Охрана всiх подряд пуска. Шо вона єсть, шо єйо нєту. Пiду про неï Крищенку скажу.
Любов Василiвна виходить

Ява четверта
Світлана Ніколаївна, Наталка, Рвець, Сергій
Наталка: Михайло Петрович! Шо це таке? Чого це Любку призначили замначальником? Я тут п’ять год роблю, Світлана Нiколаєвна шiсть год, Серьожка і той – три года, а ця года не вспіла поробить – вже зам. Як це називається?
Рвець: Успокойтеся, Наталочка, навєрноє, дiректору чимсь догодила.
Наталка: Вона ж Крищенку годила!
Рвець: Виходить, шо не йому одному.
Свiтлана Нiколаïвна: Вот стерва! Я её сразу поняла! Наглая, бессовестная, лицемерная. На дух не переношу! Что же это, в конце концов, творится? Во что превращается наш музей?
Наталка: Нє, ну ти дивись, вона недiльну школу одкриває! А я уже скiльки год предлагаю дiтей учить на бандурi, так менi – нi! А шо вона з тими дiтьми буде робити?
Свiтлана Нiколаïвна: Понятно что! Ей не дети, а их родители нужны. Она всех построит, кто ей что должен.
Рвець: І одроблять ïй будуть сповна. Усiх дiтей, шо до нас прийдуть стiхи Шевченка читать, отправлять ув «Артек».
Свiтлана Нiколаïвна: Что?!
Рвець: А ви як думали? Любка – голова. Поки ви з нєйо смiйотєсь, вона кругом пронюхала – шо, де, куди, як. Ви знали? Не знали. А правiтєльство видiлило грошi, шоб на Восточнiй Украïнi дiти полюбили украïнський язик. Тепер, хто прийде, – у щасливчиках окажеться.
Наталка i Свiтлана Нiколаïвна (разом): Ах! Ах! Ах!
Рвець: Не ахкайте, думать нада, на те й ум вам даний. Любка, шо? Обiзвала конкурс общенародним. А хто буде провiрять? Мєснi дєтi трохи прийдуть – i хватить. Вона хвотограхвiï поробить, кругом розiшле та пiдпишеться, шо це ïï робота, – i на рiвному мiстi заробить собi авторiтєт. Батьки самi бiгтимуть з подношенiями, ïй тiльки, знай носом крути, таке чи не таке несуть.
Наталка: Я ïй морду наб’ю!
Свiтлана Нiколаïвна: Какой ужас! Это беспредел. Где она взялась на нашу голову?!
Рвець: З райцентру, там основна кузня нацiональних кадров.
Сергiй: Може й так, тiльки ïï навiть звiдти вигнали.
Рвець: А шо вона потеряла?
Свiтлана Нiколаïвна: Мне хочется кричать и кусаться!
Рвець: Пождiть. Зуби вам ще знадобляться. Директор вам загадав йти у комору i там сидiть, поки не перепишите купу, шо накидали для музею, та не зробите ïй iсторичний аналiз.
Свiтлана Нiколаïвна: А……а……а!!!
Затемнення

Ява п’ята
Кабiнет Крищенка
Крищенко сидить за столом, працює. Стук у дверi. Заходить Любов Василiвна
Крищенко, Любов Василівна
Любов Василiвна: Олєг Юр’євiч, я вже за вами скучила. Прибігла, хоч трохи у вас посидiть. Шо менi тепер робить, скажiть?
Крищенко: Вiдпочиньте, роботи в нас завжди багато. Розповiдайте, як сходили до директора, що вiн хотiв?
Любов Василiвна: Я так i не поняла, шо йому було нада. Хiба його поймеш? Ви ж знаєте, вiн до мене з нєдовєрiєм. До нього ж бєздєльніки бiгають i на мене наговарюють. Коли б не ви, то скiльки тут не роби, нiхто  спасiбо не скаже. Вiн мене потому й не любить, шо я всiгда йому прямо в глаза кажу: «Коли б не Крищенко, вас би тут i кури загребли».
Крищенко: Любочко, ви перебiльшуєте.
Любов Василiвна: Нiяк не преувєлiчiваю. Коли б не ви, хто б у нас тi експозицiï мiняв? А так – кожнi десять днiв – нова експозицiя! Серьожка знай рушники перевiшує. Є шо і людям показать, i сфотографiровать, i в iнтернетi виставить, i в газєтах кругом. До нас ото всюду ïдуть, пора й нам ïхать, опитом дiлиться.
Крищенко: Да-да. Правда. Я, коли прийшов сюди на роботу, все так i було, як ви розказуєте. Одна й та сама експозицiя висiла, навiть пил не витирався.
Любов Василiвна: Отож i обiдно, шо такий спецiалiст, як ви, – i не дірєктор!
Крищенко: Тихо-тихо, не говорiть голосно, можуть почути.
Любов Василiвна: А менi нiчого ховаться, я говорю, шо думаю. Я й дiрєктору прямо в глаза усiм сотруднiкам характiрiстiку дала, шо кожне стоïть.
Крищенко: А про мене вiн нiчого не питав?
Любов Василiвна: Ой, Олєг Юр’євіч, не хотiла вас розстроювать, але…
Крищенко: Шо таке? Кажiть.
Любов Василiвна: Та может, не нада?
Крищенко: Нада! Нада!
Любов Василiвна: Нєт, не могу!
Крищенко: Можете! Ну, прошу вас!
Любов Василiвна: Ну, ладно. Хтось йому доложив, шо ви якусь дуже дорогу картiну собi забрали, а єму пiдсунули бомагу з красками.
Крищенко: Та ти шо?!
Любов Василiвна: Може, я шо не поняла, то простiть мене i не одгоньте од себе.
Крищенко: Та нi, все так, все так ти поняла. Оце халепа. От у нас люди! Ще тiй картинi експертиза потрiбна, а вони он як риють. Хто йому сказав, як ти думаєш?
Любов Василiвна: А тут нема шо думать. Всi  могли. А найдужче – Миша Петрович, або Серьожка. Прицепився, шо мiй суржик йому дорогу перейшов, а самий стремиться дірєктора проти мене настроïть, шоб ви i я не бачили, чим вiн по-настоящему занiмається i на кого работаєт.
Крищенко: От гад, от гад.
Любов Василiвна: Гад, гад. А пень старий, Мишко Петрович, який гад! Нашо йому такий великий кабiнєт? Шо вiн у йому робить? Менi школу нiде одкрити. Кругом орендатори комнати позанiмали, шоб вони з діректором гроші у кармани пхали! У залi не можна, – експонати. У карiдорi – некрасiво, у нашiй комнатi – нема де, один в одного на головах сидимо. Старого вже давно треба на пенсiю виштовхати.
Крищенко: Поки Верстюк директор, нiхто йому нiчого не зробить.
Любов Василiвна: Не зробить, бо ви чересчур порядочний чоловiк. Таких, як ви людей, вже давно нема. Таких – на всю Украïну пошукать. А я – друга. Я так не могу, я несправєдлiвость не переношу. Ви як собi хочете, а я в сторонi стоять не буду. Менi не за себе, менi самiй нiчого не нада, менi за дiтей обiдно, де ïм сидiть? I за вас обiдно. На вас усi ïздять, а ви терпите!
Крищенко: Ой, Любочко, смiлива ви людина. Дивишся на вас i сам стаєш дужчим. Менi мужностi не позичати, я багатьох в життi пережив. I всюди – невдячнiсть, одна невдячнiсть.
Любов Василiвна: Коли б ви знали, як тiльки менi вас жалко… Коли Рвець зайшов i сказав менi таке iзвєстiє, я сначала хотiла заявлєнiє про увольнєнiє написать. Але зараз оце думаю, як мене дiрєктор зробив замначальнiком вiддiлу та дiрєктором недiльноï школи зробить, то нема куди дiться – я не я буду, а старого Мишка з його кабiнєту вижену. Або хай вибирається, або увольняється. Кажiть, ви мене пiддержуватимите?
Крищенко: Зачекай. Хiба директор зробив тебе заступником начальника вiддiлу?
Любов Василiвна: Да. Развi ви не знали?
Крищенко: Знав. Звичайно, знав. Ще вчора знав. Директор не хотiв, а я наполiг.
Любов Василiвна: Я всiгда думала, шо це ви. Я ж так не хотiла. Але тепер будете мене терпiть. А може, луччє я заявлєнiє про увольнєнiє напишу. Дайте бомагу!
Крищенко: Любочко! Мила моя, про що ви? У нас з вами попереду тепер великi справи. Слухайтеся мене в усьому, i ми з вами цю шайку-лєйку: директора, Михайла Петровича, Сергiя…
Любов Василiвна: І других бєздєльнiков!
Крищенко: Кого скажете… Що?
Любов Василiвна: Виведемо на чисту воду, шо вони тут роблять.
Крищенко: І ?
Любов Василiвна: Сдєлаєм Нашу пам’ять, шоб даром не простаювала.
Крищенко: Любочко, я можу покластися тiльки на вас. (Простягає аркуш) Ось вам перелiк робiт, якi слiд зробити у фойє, завтра в нас люди. Йдiть, зробiть, я потiм перевiрю.
Любов Василiвна: Я – «зробiть»?!
Крищенко: Нi, я не так висловився. Пошлiть Сергiя. А потiм разом перевiримо. I ще. Як десь щось про мене почуєте, вiдразу менi кажiть, домовились?
Любов Василiвна: Могли б i не предупреждать. Ви – мой кумір. Можна я вас поцiлую?
Крищенко: Ги-ги (засоромився, i раптом мiцно цiлує ïï в щоку. В цей час безперервно дзвонить телефон. Бере трубку. В телефонi чути роздратований голос директора)
Верстюк: Крищенко, ти чого не береш трубку?! Негайно до мене! I Рвець, i Любов! Бiгом!
Затемнення

Ява шоста
Кабiнет директора
Заходять Рвець, Любов Василівна, Крищенко
Верстюк: Заходьте, заходьте. Прикрийте дверi. Сiдайте ближче.
Рвець: Шо случилося? На вас лиця нема.
Верстюк: От, от. Я чувствував, так i знав: не з добра кацапуру сам мер веде. Добре, шо ми такi люди, шо з усiма, з ким треба, дружимо. Поки ми тут за пам’ять держимось i в ïй вся наша жизнь, на нас таке понаписувано, що сам мер боïться, чи всидить у своєму крiслi. Тепер не економiка, тепер пам’ять – вiд скринi до рушника – на кону. Буть чи не буть. Поступила iнформацiя, шо в адмiнiстрацiю, як я й думав, прийшов на нас дуже нехароший донос. Може. ще хужий, чим другі. Будем бачить.
Рвець: Я так i знав. Коли його робить, тiльки те й робимо, шо вiдписуємось.
Крищенко: Я вiдписуюсь, Михайле Петровичу, – ви жодного листа не склали.
Рвець: Я бiльше од вашого роблю, i не менi вам про це казать. Шо, де, кому, як до тих ваших пiсєм прикласти – то в мене голова болить. І  де його взять, i скiльки. Це не вашi писульки!
Крищенко: Писульки, як ви ïх називаєте, i тiльки моï  писульки до справ прикладаються i ними справи проти нас закриваються. Спробуйте хоч одну скласти i побачимо…
Верстюк (ударив кулаком об стiл): Замовкнiть! Шоб я бiльше жодного слова не чув, бо обох вижену! Ось вiн – донос, передi мною. Я буду вслух читати по пунктах. I включайте всi мозги, як ситуацiю до завтрього виправить.
Крищенко: Так це через донос до нас завтра мерія приходить?
Верстюк: А я ж про шо! Гадина якась так до їх написала, ніби прямо у моєму кабiнетi сидить. Завтра цюю брехню треба оббрехать так, шоб жодного слова правди у доносi не було i щоб мер, обходжуючи кацапуру,  на власнi очi в цьому переконався. Читаю….от…тут я пропущу…от.. по пунктах: перше, «Протягом десяти рокiв до Музею нашоï пам’ятi земляки передають рiзнi подарунки в надiï, що буде створена постiйно дiюча експозицiя народноï пам’ятi про людей, якi зберiгали i зберiгають рiдну культуру. Але дирекцiя музею всi цiннi подарунки забирає собi додому, а що залишається, не ставить на облiк, а скидає в комору як мотлох.» Ось! Вашi пропозицiï.
Мовчання
Крищенко: Я пропоную пiдготувати лист-протест, що все це неправда, пiд цим листом зiбрати пiдписи наших активiстiв-вiдвiдувачiв, а також друзiв-депутатiв з Верховноï Ради…
Верстюк: Та пожди ти з своïм листом. Нам завтра треба одбиться. Я так думаю, нiчого страшного в цьому пунктi нема. Додому до нас завтра нiхто не пiде i на квартири, якi в кого, ïхать не кинуться, – властi в ïх такоï нема. Будемо тут спокiйно вiдстоювать позицiю, що все це подлость. Тепер так, шо касається комори. Хто з вас туди послiднiй раз заглядав?
Рвець: Я. Могу доложить. Моï уборщицi там так усе перебрали та пiдчистили, шо осталася сама трухлява рухлядь. Менi кажеться, це даже харашо. Мера наоборот нада туда обязатєльно пiдвести. Будто би мєжду прочiм, вродє нє нарошно ми можем кацапа спиною закрить, а меровi дверi до комори приоткрить. Как говорiтся: iдiтє, смотрiтє! Барахло – воно барахло i єсть. Вiн мужик умний. Сам попiд руки командiровочного нагору зведе. Хуже дєло з документацiєю. Олєг Юрiйович, як з етiм дiла?
Крищенко: Ну, конєчно, что-то у нас есть. Но мы же решили не описывать все подарки…
Верстюк: Так, ви шо, нiчого не писали?
Крищенко: Не те, щоб не писали… А що було писати? Одне – не для експозицiï, а iнше, те, шо лишилося в коморi, воно…
Верстюк: Шо «воно»?
Рвець: Самi знаємо, та не хочеться у рифму лаяться. Тєм болєє нада було писать, тєм болєє!
Крищенко: Писали б, писали б, якби було шо! Не робiть з мене крайнього. Я кожнi десять днiв мiняю експозицiю. Крiм мене, хто, коли думав, чим ïï оновлювати, що перевiшувати, що переставляти, аби виставки не були схожi на попередні! І це все з нашого нещасного запасника. Ви ж нi на що не даєте грошей: нi на вiдрядження, нi на закупку. Я навiть зарплату маю меншу за вашу!
Рвець: А чого ти тодi тричi ïздив до Чернiгова? А? А?
Верстюк (вдарив кулаком об стiл): Мовчать! Я з тобою Крищенко ще розберусь. Донощик написав, що подарки не ставляться на облiк. Де будем брать облiк?
Любов Василiвна: Можна менi сказать? Може, я шо не так скажу, но в мене єсть предложення: нехай зараз же Наташка, Свiтлана Нiколаïвна та Серьожка бiжать до комори i все пiдряд переписують на отдєльних листках. I сидять там, поки не перепишуть.
Верстюк: А шо це буде?
Любов Василiвна: Буде дуже просто. На отдєльному листку пишеться шо за вєщь, а внизу пишуться паспортнi данi шо попало. Фамiлiя i подпiсь.
Рвець: А шо – умно. Получиться i облiк подаркiв i перечень подарочнiков. Можна сказать, нiчто нє забито, нiхто нє забутий.
Любов Василiвна: Михайло Петрович, пусть би i вашi уборщицi прибiгли та пройшлися по музеï та переписали, гдє ремонт був. Записать, шо то якiсь спонсори копiйкою з нами дiлились, бо в нас сама бєдность.
Рвець: Умно, умно. Только воно i пиши, i видумуй, а бiльше як пару папочок не набереться: хоч за комору, хоч за ремонт.
Крищенко: Тодi, може, нiчого не треба писати.
Верстюк: А донос, чим будем закривать? Га? Шо ти предлагаєш?
Крищенко: Я пропоную зробити, як завжди, те, що перевiрено часом: Наташу – в костюмi з бандурою, побiльше екскурсантiв – це за Свiтланою Нiколаïвною, гарний стiл – у вашому кабiнетi та на дорогу подарунок – горiлку з перцем на рушнику.
Верстюк: Усе це й так понятно. Коли б ранiше, то хватило б, а зараз не та ситуацiя – зараз не пойми шо в свiтi робиться, в любий момент можем оказатися на лiнiï огня. Вони там нагорi нi хрена не роблять, а тiльки людей з мiсць зганяють. У любий момент хтось з ïхнiх родичiв захоче з кумами сюди припертися на готову Пам’ять. Як задумають, донос зроблять поводом, а тодi…
Рвець: Тодi нам капєц.
Верстюк: Отож.
Якийсь час усi мовчать, похнюпившись
Любов Василiвна: В мене ще єсть предложення: поробить красiвi папки, на ïхнiх корєшках поробить названiя областей, райнов, скiльки там ïх в округє єсть. В папки напхать бомаги, а ïх самих поставить вище на полки. Шоб названия очi харашо бачили, а руками, шоб не достать. А на столi, как будто би так у нас всiгда, розкласти двi папки, шо работнiки за ночь напишуть. Хай ïх провєрка дивиться, скiльки влiзе.
Рвець: Умно-умно. Опись тодi буде виглядiти як многотомная.
Верстюк: Правильно, так i зробимо. Нема часу. Пiшли далi по пунктах: (читає) «…не проводиться жодноï роботи з молоддю, хоч музей всюди рекламує себе як унiкальний осередок украïнськоï культури в краïнi».
Крищенко: Брехня. А дитячий конкурс на читання вiршiв Шевченка? Що це – не робота з молоддю?!
Верстюк: Робота. Але як ти ïï завтра покажеш? Казав тобi: роби фотографiï, роби альбоми, збирай книгу вiдгукiв, як iншi роблять. Ти це робив?
Крищенко: Я казав, я казав. Правда ж, Любов Василiвна. Казав вам, правда ж?
Любов Василiвна мовчить
Крищенко: Але ж за всiма не вслiдкуєш, кожний день не знаєш, за що хапатися.
Рвець: Да, показать нєчєго.
Любов Василiвна: Я, канєшно, звиняюся. Може, я шо не так скажу. Но в мене єсть предложення. Я сусiцьких дєтєй приведу. В нас у музєє єсть трохи дєцьких вишитих сорочок. Ïх вдягнемо – ось вам i наші дєтi. Тiльки ж нема, де ïх посадить. Якби було, шоб ïх в одном мєстє, то городське руководство убєдiлося б – от дєтi, i я в ïх як дiрєктор культурно-виховного завєдєнiя. Я в школi багато год проработала – лучшего примєра, чєм наочний, нiчого не може буть.
Верстюк: Молодець. Умниця. Премiю тобi випишу. Пiшли далi по тексту. По ходу я вирiшу, куди посадимо дiтей. Читаю: «Наукова робота не ведеться. Лише директор пише статтi про реставрацiю. Крiм нього в Музеï немає жодного науковця». А де ïх взять, науковцiв? Наукова робота – рiч непроста, ïï потягнуть нада. От Крищенко, ти скiльки рокiв свою дисертацію пишеш?
Крищенко: А в мене є на неï час? В мене матерiали й тi не повнiстю зiбранi.
Рвець: А тєма, нагадай,  в тебе яка?
Крищенко: «Роль культури в налагодженнi мiждержавних вiдносин».
Рвець: Шо, шо? Шо це за тема? Не мiг ближче до нашого музею взять?
Крищенко: Мiг би, тiльки як ми починали музейну справу, так думалося, що будемо справдi займатися культурними зв’язками мiж краïнами-сусiдами. Але ж нiчого в мене не вийшло, менi не дали тут працювати!
Верстюк: Хто тобi не дав? Я ж працював i працюю! І за вами слiдкувать, i статтi писать, i науковий центр створювать час знаходжу. А тобi чого не хвата?
Рвець: Я тоже по-твоєму не працюю? Ти шо, у холодi сидиш? Шо ти, кромє бомажок, знаєш? Научне дєло – i те забросив. I додумався ж – «Культура в отношенiях»! Ти сначала нашу комору до пуття оприходуй, а тодi лiзь у межгосударственну. Сiйчас, мєжду нами говоря, шоб нiхто не чув, в нас нi культури, нi науки – нiчого нема. Дожилися, за стiльки год существованiя Пам’ятi.
Верстюк: Миша, прохолонь. Криком дiлу не поможеш. Тема в його для завтрішнього дня якраз пiдходяща. Так тiльки ж вiн по ïй нiчого не робив. Його здобутки ми вже який рiк чаркою горiлки та закускою прикриваємо, щоб люди до його не встигли придивитись. А був би в мене хароший зам, наука б у музеï процвiтала – науку про культуру могли б виставить в лучшем відє. I козирi були б в нас на руках. А так – нема де брать?!
Любов Василiвна: Я iзвiвяюсь, може, я шо не так скажу, так ви мене не вигоньте. В мене єсть предложення. Сьогоднi до нас в музей тьотка приходила. Михайло Петрович ïï бачив. Казала, шо хоче наших дєтєй руськiй культурi вчить. Так, може, ми єйо на завтра погукаємо? Хай би вона з моïми дiтьми побула, шоб як будто би ми приглашаєм i постоянно работаєм з руською культурою, а в нас у планах i всякi другi. Нашу покажем наочно – сорочки, а руську – тьотка i ми всi викажем у розговорi.
Рвець: І правда! От голова в тебе, Любочка, а я й забув! Правда, приходила, немолода, сiмпатiчна, вчителька, на роботу до нас просилася. Хай би завтра прiлiчно вдiлася i в нашому гуртi посидiла, пiддержала разговор.
Верстюк: Ви ïï бачили, рекомендуєте?
Рвець: Рекомендую. Хароша кандiдатура.
Верстюк: Може, ïï на роботу взяти?
Крищенко: Це ризик. Ïï треба перевiрити, навести довiдки: хто вона, що. Може, ïï з майстернi пiдiслали…
Рвець: Як її на ставку взять, то позначиться на премiях работнiкам. Надо подумать.
Верстюк: Поспiшати не будемо. Як з нею зв’язатися?
Любов Василiвна: В Свiтлани Нiколаïвни телефон. Сходить?
Верстюк: Сиди, я сам. (натискає три кнопки на телефонi) Свiтлана Нiколаєвна, диктуйте телефон жiнки, шо до вас приходила. Бiгом. Да. Вчительки. Пишу (записує) Шо там таке. Хто ще прийшов? З архiву? На роботу? Ïй сказано прийти? Хто казав? Руководство? Бреше, канешно. Пошли її! (кинув трубку, береться читати скаргу) Так… це перескочимо, …це перескочимо, це – не страшно. Ось! «Заступник директора Музею нашоï пам’ятi О.Ю. Крищенко не вiдповiдає вимогам щодо його посади. Звертаємо увагу, що саме за час його керiвництва науковою роботою, украïнський осередок культури перетворився на заклад закритого типу, за фарбованими стiнами якого ховаться вбогiсть зібраного матеріалу. Просимо здiйснити перевiрку культурноï спадщини музею, що нею опiкується заступник директора О.Ю. Крищенко». I оце все, шо тут написано, пiшло геть по всiх iнстанцiях кругом Я шкірою чуствую, як завтра комiсiю не одiб’ємо, ждать нам перевiрок з усiх усюд. Штанiв не хватить позакривать питання.
Крищенко: Там хiба тiльки моє прiзвище стоïть?
Верстюк i Рвець (разом): А ти хотiв, щоб ще й моє? (одночасно тицнули дулi) На!
Крищенко: Собi ïх заберiть, це не тiльки на мене, це й на вас написано!
Верстюк: Але тут тiльки твоє прiзвище стоïть. Не смикайся! Значить, спрос буде з тебе i про тебе. Якi будуть пропозицiï, га?
Рвець: Олег Юрiйович, ви не обiжайтеся, але лучше, шоб вашоï фамiлiï не було в нас совсєм.
Верстюк: Так вона в нас є!
Рвець: Є зараз, а завтра может i нє бить.
Крищенко: Що?!
Рвець: Не репетуй. Заслуги твоï всє знають. Але ж нада умєть жертвовать. Як внимательно до твоєï роботи придивляться та взнають, шо тут робиться, нiхто по головцi не погладить.
Крищенко: Можна подумати, шо там не знають…
Верстюк: А шо – це мисль, нада, Олег, тебе на время убрать з глаз.
Крищенко: Куди?
Рвець: З помєщенiя.
Крищенко: Звiльнити? Спробуйте тiльки, я таке про вас знаю, шо цi нещаснi доноси будете згадувати як поздоровчi телеграми з найкращими побажаннями. Я вам покажу наукову роботу на грошi орендарiв, спонсорiв, здiйснення просвiтницьких проектiв за державний кошт… Спробуйте тiльки!
Рвець: Да, на время ж…
Любов Василiвна: Як собi хочете, а я нiколи не соглашусь. Як можна Олєга Юр’євіча з музею – на время? Стiльки за всєх писав, переводив, уговарював, приглашав, показував… А хiба хто може так заговорити гостей, шо вони з його кабiнету не виходять та не шастають по нашiй музейнiй площадi? Вiн стiльки всього зробив. Таких людей на время не можна.
Верстюк: Я згодний. Згодний. Але завтра вiн як бельмо на глазу, хоч його всi знають i уважають поки що!
Любов Василiвна: Може, я шо не так скажу, но в мене єсть предложення, як ïх обмануть, бо ïм самим, як менi кажеться, захочеться обмануться.
Рвець i Верстюк (разом): Як?
Любов Василiвна: Помiнять нас мiстами. У доносi Олєг Юр’євiч – замдиректора. Вони питатимуть: «Де замдірєктора?», а до них виходю я, Любов Василiвна. Вони тодi казатимуть: «А хто тепер Крищенко?» А ви ïм: «Спецiалiст, можна сказать, нiхто». I вийде, шо в доносi все брехня.
Нiма сцена. Всi дивляться на Крищенка
Рвець: Во как!
Крищенко: Але ж, Любов Василiвна, ви не все знаєте. Історiï рiзних питань…
Верстюк: Любов Василiвна своïм обаянiєм любi iсторiï перекриє.
Крищенко: В мене на столi розкладенi листи, я не встигну навiть у загальних рисах переказати проблеми, якi за ними стоять.
Рвець: Це, канєшно, єрунда, но всьо нужно прєдусмотрєть, бо й з єрунди може получиться конфуз. Як завтрiшнiй кацап такий же невоспитаний, як нашi музейнi работнiки, то вiн глазами все пiдряд на Крищенковому столi читатиме. I якесь-то вихопить пісьмо i поставить Любцi вопрос руба. Не будеш же Олега Юрiйовича на відповідь кликать.
Любов Василiвна: А для чого Олєга Юр’євiча од роботи одривать? Можна його стол вмiстi з бомагами з кабiнєту винести i помiняти мiй i його мiстами. Потом сюда ж забрати довгий стол з вашого кабiнєту, Михайло Петрович, i буде, де посадить завтра мою школу. Я сьогоднi й на ніч з музею не піду, буду оформлювать свiй новий кабiнєт.
Крищенко: А я?
Любов Василiвна: А ви тодi сядете у общiй комнатi i тихенько сидiтимете, шоб вас не познали по доносу.
Крищенко: Може…
Верстюк: Не може! Нема часу розпатякувать. Посидиш у общий комнатi. Не все одно, де працювать? Сиди мовчки, закривай листи! По совiстi сказать, за шо ти грошi в музеï получаєш? Шоб дiло робить – берегти пам’ять, поки ти тут. От i роби! Бережи, там, де тебе посадять. А як шо кому не нравиться, то сам знаєш… Понятно? Всiм понятно?
Рвець: В мене у кабiнетi великий стiл прибитий до полу, перенести його тобi, Любов Василiвна, не получиться.
Крищенко: Мiй стiл з паперами винести получиться, а ваш, виходить, не получиться! Я особисто ваш стiл допоможу вiдбити вiд пiдлоги i нехай вона покористується не тiльки моїм кабiнетом, а й вашим столом!
Верстюк: Хватить! Слухать сюди! Миша, перетягай меблi, викликай прибиральниць, пиши накази про перестановку Крищенка i Любов Василiвни заднiм числом i бiжи за продуктами на завтра. Ти, Люба, переïжджай до кабiнету, готуй школу, пиши заяву до аспiрантури. Считай, шо ти вже там! Завтра про це казатимеш. Крищенко, пiдкажи ïй тему.
Крищенко: Може, краще ви?
Верстюк: І без фокусiв! Спершу подумай перед тим, як дибки ставать. Зараз бiжи в гущу отдєла: опись, папки, оформлення фойє, Наталка з бандурою – за тобою,
Крищенко: Дмитре Дмитровичу, дорогий, може не треба мiй стiл виносити, може, я просто папери в шухляди поховаю?
Верстюк: Пізно! Буде, як я сказав. Посидь у вiддiлi, подивимось, як Любочка себе проявить.
Рвець: Сьогоднi вона себе неожидано проявила, наша Мотя Харi!
Любов Василiвна: Шо?! Як вам усiм не стидно мене так обзивать? Сьогоднi ваша Наташечка з малим нєгодяєм Серьожкою її згадували. Так вони ж усiм iзвєснi бєздєльнiкi, а вам як не стидно? Хiба ви де бачили, шоб я з ким спала? Вам нужне моє заявлєнiє на увольнєнiє? Пожалуста! Я за цей гидкий музей не держусь. Мене чоловiк умоляє з ним робить ïхать до Росiï. Там тоже школи єсть. Я без роботи не останусь. До свiдання. (йде до дверей)
Крищенко: С вашим русским языком вас вряд ли в уборщицы в русскую школу возьмут. Это только в нашем музее вас назначают замдиректора по науке.
Любов Василiвна (обертаться, не доходячи до дверей): Шо?! Я не понаносила собi Пам’ятi повну квартiру, як другi. Я тут за копєйки работала i коли чим кому не вгодила, то только своïм трудом, шоб прикрить музейне безобразiє, шо тут розвели.
Крищенко: Що ви собi дозволяєте? Хто тут не за копiйки працює?
Верстюк: Хватить! Заспокойтеся! Сядьте на мiсце! Олег Юрiйович, об’ясни ïй, шо правильно не Мотя, а Мата. Мата Харi – то була  бесподобна женщина, шо всi мужики ïï любили. Вона, можна сказать, наша Роксолана по знамєнiтостi. I, як вдуматься, то трохи i по сутi. Так шо Михайло Петрович сказав комплiмент. Йди сюди, красунечко наша, не ображайся. (пiдходить до Любов Василiвни i намагається завернути ïï)
Любов Василiвна: Не хочу я нiчого, пустiть мене.
Рвець: От, ти ж, я ж не хотiв. Любочка, чого ти так розстроïлась? Прости мене, як я не так сказав.
Любов Василiвна: Думаєте, як за мною нiхто не стоïть, то й обiжать мене можна нiпочим i обзивать, чим хочеш, да?
Верстюк: Досить сварок! Дiло не жде. Крищенко, проси ще й ти, та поцiлуйтеся, та ставайте до роботи. Ну! Чого ти мовчиш, проси!
Крищенко: За що?
Рвець: За руський язик.
Крищенко: А що я такого сказав? Любов Василiвна в нас розмовляє лише украïнською мовою. Це я i мав на увазi.
Верстюк: Бачиш, Любочка, всi тебе просять.
Любов Василiвна: А в аспiрантурi, куди ви мене записуєте, менi довго буть? У музеï ж роботи – начать i кончить.
Верстюк: Нi, не довго – кiлька разiв з’ïздить. Я тобi  розкажу, шо треба робить.
Рвець: З твоïми, Любочка, способностями суть науки ти схватиш бистро. Главноє – совсєм у ето дєло не заглибиться.
Любов Василiвна: Олег Юр’євiч, а ви шо думаєте?
Крищенко: Я?
Верстюк: А вiн подiлиться опитом. Шоб закрить питання: Крищенко, подумай над темою ïï дисертацiï, ввечорi менi додому позвониш – разом обсудимо. Чуєш?
Крищенко: Чую.
Верстюк: Позвониш?
Крищенко: Позвоню.
Верстюк: От так! Довольна?
Любов Василiвна: Ну, харашо. Но це в послєднiй раз. Побiжу робить. Михайло Петрович, ходiмте вашого стола виносить!
Рвець: Чого за це спiшить, це можна в послiдню очередь. Сначала нада Крищенкiв кабiнет для тебе освободить.
Любов Василiвна: Ну, то пошли!
Рвець: Ходiм, Олег, все одно нiчого не висидеш. Потом будеш думать.
Крищенко: Дмитре Дмитровичу, але ж ми ще повернемось до цього питання?
Верстюк: Канєшно, повернемось, так само як i до всiх других, приготовся! Нарада закончена.
Любов Василiвна: Тьотке не забудьте позвонить.
Верстюк: Зараз же.
Рвець: Ми пошли.
Всi виходять

Ява сьома
Верстюк
Верстюк (дивиться у записи, набирає номер телефону): Ольга Павлiвно? Да-да. Добрый вечер, уважаемая Ольга Павловна! С вами говорит директор Музея нашей памяти Дмитрий Дмириевич Верстюк. Доложили… только что… очень рад… безусловно…Конечно! Как без этого?! Разумеется! Что вы говорите?! Этнические украинцы внесли огромный вклад в создание великой русской… общеславянской культуры… А как же! Безусловно! Надо знать, знать… и постоянно изучать… и любить.. Безусловно! Не может украинский народ достичь успехов, не воспитываясь на русской культуре?... Ну, конечно! И Шевченко сознательную жизнь прожил в России… И стал великим? Окружение оказало влияние… Вы думаете? Замечательно. Вы мечтаете, чтобы в Украине русскую культуру знали лучше, чем в России? Что вы говорите? Ваши родители… Конечно, конечно… Главное – дети. Приходите завтра к десяти, будете вести урок в нашей новой школе. Буду рад. Лично встречу. О вознаграждении подумаем. Не надо? На общественных, в память о родителях?… Благородно. Вы настоящая дочь. Бабушка? Не скажите, не скажите… Очень был рад. Подробнее обсудим. Конечно. До встречи. (Кладе трубку) Буде тут кожне вчить, шо треба робить. Завтра себе покажеш з усiма культурами!….
Важко зiтхає. Звертається до глядачiв.
…Як я втомився! Хто б знав, як я втомився: там приймай, там ремонтуй, там проводь, там мири, там свари, там показуй, там ховай, там достань, там прикрий, там кажи, там мовчи, тим не дай, а тим дай, дай i дай. А жити коли по-людськи, га? А вона – культура… Нашо менi ïï культура здалась?!
Затемнення
Кінець другої дії
КIНЕЦЬ ДРУГОÏ ЧАСТИНИ