Вирішила вперше в житті написати тобі, оскільки більше не витримаю. Я довго це тримала у собі, довго вагалася, але нарешті зізнаюся— я дуже сильно люблю тебе. Думаю, тепер тобі стала зрозумілою моя останнім часом досить дивна поведінка. Я намагалася навіть видавити це із себе, бо розумію, що, швидше за все, мені з тобою не світить, бо таку, як я, нема за що любити. У мене до тебе буде одне прохання: коли прочитаєш цю всю маячню, то не смійся з мене, а постарайся зрозуміти. Сподіваюсь, що пишу тобі востаннє— знаю, ти читати такий ідіотизм не любиш. Я намагалася це видавити з себе, чесне слово, проте в мене нічого не вийшло. Я щиро прошу в тебе вибачення, якщо я завдала тобі болю, образила чимось— це моє щире каяття. Такого зі мною ще не було. Все, годі. Більше не хочу діймати тебе. Люблю— в значенні «кохаю».
Знову привіт!
Пробач, я знаю, що я обіцяла більше не діймати тебе, проте більше не витримаю. Знаєш, я своєю поведінкою зараз найбільше схожа на наркомана: не бачу тебе хоч півдня і в мене вже «ломка», прихвачують психи, ходжу зла на всі і вся, і головне— ні за що. Я спочатку намагалася в чомусь винуватити тебе, проте в мене не вийшло і Слава Богу. Мені вистачило розуму зрозуміти це. Здається інколи, що це все дарма. Я, коли заходжу в контакти, щоразу буваю в тебе на сторінці. Я зрозуміла, що прихильниць у тебе хоч греблю гати і вони красивіші від мене, і, можливо, кращі. Я намагаюся бути хорошою, але хочеться ще й бути собою, бо поганий оригінал кращий від гарної копії. Кажу прямо— хочу кохання і, хоч убийте, вимагаю! Знаю, на припадки епілептика схоже, але до цього справа вже й так доходить. Любов— це насолода, але її надмір у твоєму серці викликає передозування і дуже часто— смерть… Пробач, але мені потрібно було висловити хоча б письмово те, що в мене на душі. Я дуже кохаю тебе. Хочеться написати «прощавай», але пишу «до зустрічі».
Привіт. Не ставлю знак оклику після свого привітання, бо чомусь мені здається, що ти мені нерадий. Не знаю, що я тобі зробила. Краще скажи прямо, тоді постараюся виправитися. Інколи мені, здається, що в тебе до мене щось є, але голос розуму змушує впевнюватися в протилежному. Я зараз п’яна, бо видудлила цілу пляшку бірмікса і загризаю його яблуком. В мене букви трошки розпливаються перед очима. В голові шумить. Організм хоче спати, але морально хочеться ще працювати, зайняти себе чим-небудь. Ти любиш мене? Хоча б трошки? Я не вимагаю багато, клянусь. Знаєш, я хочу тобі ще в дечому зізнатися. Ще тоді, у вересні, коли ти тільки почав ходити до мене вчити уроки, я не думала, що зможу влюбитися в тебе. Сказати чесно, ти нагадував мені дитя, яке щойно випало з-під батьківської опіки. Якщо чесно, я теж такою була. То тільки на вид я така— незалежна, самостійна, але часом я сама собі огидна, бо це все нагадує позерство, хоча насправді це вже не так, бо мені нікого не хочеться навантажувати ще й собою. Тим часом дівчата з моєї кімнати приколювалися з мене, вже сватали нас з тобою. Мені таке сподобалося. Я продовжувала заводити знайомства, серед знайомих у мене багато хлопців, через що я взагалі у кімнаті в себе прославилася як мало не Казанова жіночого роду. Втім, це все фігня, приколи. Вчора мені дівчата сказали, що у нас з тобою любов, на що я заперечила. Тоді вона сказали, що я тебе люблю. Я змовчала. Добре, годі вже. До зустрічі.
Не вітаюся. Не заробив. Знаєш, таке враження, наче ти мені ножа в спину всадив. Від тебе я таке чекала в останню чергу. Чому ти сміявся сьогодні з мене? Я, наївна дурепа, думала, що ти мені друг, а ти… Мені дуже боляче. Я знаю, що виглядала всезагальним посміховищем сьогодні на парі, знала, що половина там рже з мене, просто потухає, зате я не очікувала, що в тій половині опинишся ти. За що? Хіба я тобі щось погане зробила? Я знаю, що не зробила. Моя совість перед тобою завжди була чиста, я тобі довіряла, а ти мене підвів. І це все після того, як я тобі допомагала. Я безкорисна людина, але така чорна невдячність просто-на-просто дістала. Ти ранив мене в серце. Я тобі таке про себе розповіла, а ти лише посміявся. Не дарма кажуть, що зовнішня оболонка дуже часто оманлива. Ось зараз за дівочим лицем хлопця, який читає ось це, криється невдячна і корислива душа. Ти— егоїст, ти лише вмієш користуватися людьми. Щоб підтримати, чи просто сказати добре слово, тебе немає, зате коли тобі щось треба від мене, ти тут як тут. Я не люблю, коли мене не мають за людину. Можливо я й не краща від тебе, але й не гірша, то це вже точно. Тепер не смій більше приходити до мене і тим паче говорити до мене! Викручуйся сам! Ти більше не існуєш для мене. Прощавай.
Привіт. Давненько я тобі не писала, а ти вже й губу розкатав, що я відстала. Еге! Не переживай, я не з приводу лямурних відносин, які між нами, за словами моїх дівчат з кімнати, мали б бути. Знаєш, я дещо зрозуміла, коли переглянула ще раз по пам’яті все, що було між нами ( не в тому смислі слова). Ти був моїм пасажиром, так би мовити, але я на тебе зла не тримаю— сама винна, раз допустила до такого. Та й навчив ти мене дечому: по-перше, я вже й фарбуватися почала, тож л юдей вже не лякаю, а по-друге— по-справжньому себе цінити починаєш. Та й коли перегорає в душі гнів, коли, Слава Богу, не встигаєш наробити дурниць, починаєш судити дуже об’єктивно, строго і жорстоко (хай так, але ж по правді) і полуду з очей як рукою знімає. Я не збираюся зараз ні в чому тебе винити чи приписувати тобі якихось вад— ти сам їх прекрасно знаєш. Одна мудра людина мені сказала, що, коли ти інших людей вад не бачиш, то й в тобі їх немає. Але розум (який, до речі, занадто розумний) – це основна вада кожної людини, яка допомагає бачити їх в інших, тобто, судити об’єктивно. І от моя вада, тобто, розум, вирішив, що тобі ще треба подорослішати. Тепер вже точно ад’ю, мон шер.