Присвячую Віктору Цою
Я йшла вздовж по вулиці. Був білий день, полудень, сонце гріло вже не по-весняному, а по-літньому, хоч був тільки квітень. Я йшла сама, бо хтілося самоти. Мої рухи були розкутими, на мені була моя чорна рокерська курточка і темно-сині джинси. Моє волосся безжально порозкидав вітер. Я йшла мимо корпусів і гуртожитків, сама не знаючи, куди я йду.
Аж раптом мою увагу привернула одна постать. Мені назустріч ішов молодий хлопець, на вигляд років так двадцять п’ять, чорноволосий, з такою стрижкою, яку носили у вісімдесятих роках фанати групи КІНО. Він був високим, у чорній курточці із закоченими рукавами по лікті і в чорних штанях-бананах. Він, ймовірно, теж мене помітив і підійшов прямо до мене.
- Привіт.
- Привіт, - відповіла я, але не стала питати, хто він такий. Від нього йшла така вражаюча енергетика, яка заряджала мене позитивом, що мені було не так вже й важливо, хто він.
- А я тебе бачив раніше, - говорив далі він. – Ось… впізнав…
Я подивилася йому в очі. В нього були печальні пронизливі темні очі, які дивилися мені прямо в душу. В мене склалося враження, що він читає мене, як розгорнуту книжку.
- Ходімо, пройдемося, - запропонувала я.
Ми пішли до озера.
- Розкажи про себе… - попросив він і глянув мені в очі.
Я не встигла навіть заперечити, як він уже все сам сказав:
- Ти думаєш, що я лізу тобі в душу, хоча ми не знаємо навіть імен одне одного. Ти зараз прикидаєш, де б ТИ могла мене бачити, та згадати не можеш. Ти думаєш, що зі мною не все гаразд, оскільки ми одне одного не знаємо. Тебе дивує те, що я на вулиці підійшов саме до тебе, ти думаєш, що все це неспроста.
- Дивовижно… - прошепотіла я.
- Я не маг і не Шерлок Холмс.
Тільки він встиг це сказати, як повіяв вітер, небо затягли хмари і раптово полив дощ. Люди заметушилися, як мурахи, поспішаючи до виходу з парку. Лише маленький хлопчик стояв в стороні і плакав.
- Він загубився, - сказав незнайомець.
Я зняла свою рокерську курточку і попрямувала до малого, щоб помогти йому, як раптом отримала оглушливий удар якимось тупим предметом між лопатки. Мені в очах потемніло, я присіла під деревом, але не знепритомніла якимсь дивом. Наді мною вже стояла навіжена мати хлопчика і честила мене, на чім світ тримається, очевидно, думаючи, що я хтіла заподіяти її сину якесь лихо. Цікаво, чи думала ця гламурна дама про малого, покинувши його в дощ напризволяще. Пригрозивши мені судом, вона забрала сина і пішла геть.
Незнайомець, який стояв тоді в стороні і спостерігав, підійшов до мене і допоміг встати.
- Ти зараз зла на мене, що я не заступився за тебе, знаючи про твої добрі наміри. Але вона не подасть на тебе в суд, не переживай. Вона— скандальна жінка і завжди лише погрожує.
- Ти її знаєш?
- По ній видно. Знаєш, чим вона тебе вдарила? Пляшкою з білим вином. Вона пішла зі своїм сином у магазин по вино і не думала про нього. Вона згадала про нього, коли вже він відірвався від неї і забрів аж сюди, і кинулася його шукати.
- У ній є якісь материнські почуття?
- Сумніваюся, судячи з цієї пляшки, задавненого перегару, який вона майже зуміла заглушити парфумами, і майстерно замальованих тональним кремом синіх кіл під очима.
- Ого! Та ти, я бачу, не простий, - мене він дивував все більше і більше і нарешті я спитала: - Ти хто такий?
- Це неважливо. Ти мене більше не побачиш – я не маніяк. Але якщо захочеш зі мною поспілкуватися, або якщо тобі буде погано і ти не схочеш зайвий раз дошкуляти своїй кращій подрузі своїми проблемами, то слухай музику. Я знаю, ти дуже любиш «Пачку сигарет» і «Печаль»…
- Невже це на мені десь написано?
- Знову недовіра. Скільки можна… - печально і приречено зрік він.
Дощ перестав. Я не помітила того, що сама промокла, проте незнайомець був зовсім сухісінький, хоча ми стояли обоє під відкритим небом на березі озера.
Засвітило сонце. Незнайомець посміхнувся і сказав мені:
- Іди додому, сушися. До речі, твій друг вже прийшов додому, тож попроси в нього гітару, ти ж так хочеш грати…
Я повернула голову, бо дивилася тоді на воду, але його вже не було.