… Стара закинута лікарня. Єдиний вхід туди – через підвал. Темний і холодний. Ліжка, тумбочки, столи. Все виглядає так, ніби люди тікали звідси, наче від якогось прокляття. Залишились навіть речі, але вони вже старі і згнивші. Відчинені двері. На них висить вицвівша табличка: «Волочин М. І. – головний лікар». В середині все, як і в сотнях інших старих кабінетів: маленька шафка, стіл, стільчик, відламаний умивальник… На столі стоять лампа і телефон, більше нічого. Не можна тут залишатись на довго, треба йти далі, бо затягує. Безліч палат, тут колись були люди – хворіли, виліковувались, вмирали. Але вони зараз все одно усі мертві. Ось і вхід в столову. НА тріснувшому склі висить карточка:
Сніданок 8-00
Обід 14-00
Вечеря 19-00
Трохи нижче звичайною ручкою дописано: «Їжу в палати виносити СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». Тут такі самі старі меблі, як і всюди. Ти йдеш далі. Можливо на даху знайдеться щось інакше? Драбина з загубленими в часі сходинками. Слава богам, вхід на дах відкритий. Ти вилазиш туди і в тебе перехоплює подих. Звідси відкривається чудовий краєвид на нічне місто – високоповерхівки, шпилі церков, костелів… Відчуваєш себе володаркою Всесвіту. Можна залізти ще вище, вистачило б тільки сили. Ти сідаєш, прикурюєш, п’єш пиво і просто насолоджуєшся життям – воно чудове. Потрібно вертатись в середину, бо там на тебе чекає ще багато цікавого. Палата №6, чи №16 (неможливо розібратись, бо цифри постирались). Ліжко, стіл, тумбочка, все, як всюди, але на підлозі лежать фотокартки, конверт… Ось і сам лист. Він сповнений любові, в ньому теплі спогади про минуле, надія на світле майбутнє. Але чому дівчина його не відправила? Не встигла? Чи просто передумала? Все ж видно, що вона любила того, кому призначався цей лист, від щирого серця. Годі! Бо ще розплачусь, а мені цього не потрібно. В сусідній палаті (кімнаті?) останніми перебували фанати «важкої» музики. Про це свідчать плакати на стінах, касети на підлозі. І якщо вірити надписам, то це справжній раритет. Потрібно знову лізти на кришу, щоб зустріти народження нового дня. Ледь помітні промені сонця, спів птахів. Ти неначе в раю спускаєшся вниз і тебе повертає до реальності телефонний дзвінок. Ти хочеш підняти слухавку і розумієш, що це дзвонить не твій мобільний. Згадуєш, що бачила телефон в кабінеті невідомої особи на прізвище Волочин, біжиш туди, серце вибиває скажені ритми в твоїх грудях. Так, це налякав тебе саме він, але як він може дзвонити? Йому років більше, ніж твоїй бабусі. Ти все ж хочеш підняти трубку, але не можеш, бо розумієш, що це дзвінок виявиться останнім в твоєму житті, бо це дзвінок З ТОГО СВІТУ…