Мені терміново потрібно до моря,
Дістатися моря, щоб просто пірнути
Й тоді вже назавжди залишитись мокрим,
Залитися, злитись з рябим, каламутним,
Упасти на білому-білому пляжі,
Холодний пісок підігріти руками,
Та ні, я стою і ніколи не ляжу,
Бо треба-таки берегти свою карму,
Бо все завалило, засипало снігом,
Бо шуба, бо шапка, ворона, робота,
А море нам сниться і лізе під нігті,
А море - не далі, не ближче - за бортом.
Це пісня
Я не пірат, хоча і не Горацій,
Не інженер і точно не Кобейн,
Але коли прокинусь завтра вранці,
Я хочу поряд бачити тебе.
У мене є сумнівні переваги,
І безсумнівні вади є такОж.
Тут смутку значно більше, ніж звитяги,
А сенсу - нуль, це - постріл в молоко.
А сенсу - тьма, це - постріл із зіниці,
Прощальний марш, весілля в час чуми.
Мені ніщо не видається ницим,
Бо все, що є, це - я, а радше, ми.
Здається, я - persona вельми grata
І вже не подолаю цей бар'єр,
І всеж, коли я буду засинати,
Буди мене, безсоння - це моє.
Я не пірат, хоча і не Горацій,
Не інженер і точно не Кобейн,
Але якщо прокинусь завтра врвнці,
То тільки щоб побачити тебе.
Ще одНЕ НЕзакінчеНЕ
Я згоден наповнитись, нащо ж ти ллєш через край?..
...за грань, за межу, за, незнаю яку, бла-бласферу.
В мені вже до чорта всіляких спиртів і етерів.
Прозаїк, я ще розроджусь монологом відра.
Котячими пензлями, лапами топчеш мій гніт,
А він все горить, хоча вибуху, мабуть, не буде.
Здіймається Сонце - пласке й по-фабричному буре,
У скроню націливши свій неодмінний зеніт.
За бортом
За бортом тролейбуса тоне у чорній бруківці
Зупинка, і падає дощ або сніг, або сніг.
Звідсіль таки видно - я врешті тебе переміг.
Фіксую на плівці.
Фіксую у камені білий прожектр обличчя.
Сміється. Здається, вона не здається. Мені.
Сміється. І швидше, частіше, упертіше, блжче
Все падає дощ або сніг або сніг або сніг.
деп
Депресії через непевну погоду,
Диверсії в стилі Чезаро Ламброзо.
Як завжди, не можу згадати пін-кода,
Щоб зранку, бодай, завантажити мозок.
Агонії в стилі Динамо-Карпати,
Комахи на склі, коматозні безсоння
На пляжах - повільних, гарячих, картатих,
Де вже все одно босонІж, чи босОніж..
Анатомія
Анатомія просить шроту,
Анатомія ходить в шортах.
Коридорами йде піхота,
І триває облога форту.
Електрони жадають дроту,
Чи оголених наших нервів.
Амбразури шулявських дзотів
Запаковано, як консерви.
Запарковано наші парки
Затонулими кораблями.
Потрапляю у звичну пастку,
Розкидаю червоні плями.
Закорковано... Мертві круки...
Без краватки - так само кепсько,
З Кортасаром - уже не круто.
Анатомія ходить в кепці.
липень
Курці помирають рано
Курці взагалі вмирають.
Зализуєм наші рани -
Курці до загину разом.
І дещо за Пастернаком:
Калюжі в осінній глині.
Пішло воно, врешті, на хуй -
У нас наступає липень.
Wanted
Призначити б цІну за кожну голову -
Мені зараз саме потрібні гроші.
Не те, щоби я помирав із голод,
А просто існую і всіх запрошую.
Але - де не ткнуся - ворожий табір.
Сподівана осінь, неждана злива.
І гупає о барабан, то тамбур,
І потяг, як полоз по прозі злиднів,
І пензель кладе мою тінь на аркуш,
А ножиці ріжуть її на пазли.
Продам свою голову за цигарку -
Я більше не можу чекати спасу.
Хочу
Гуляєш мостом Патона,
Стрибаєш в грудневу воду,
"І все-таки не потонеш" -
Друкую закляття в "ворді",
Шукаю прокльони в "гуглі",
І все-таки - не знаходжу,
А ти набиваєш гулі,
А я тебе просто хочу.
Привіт
Привіт, сиджу у темряві
Сам по собі, чи сам собі..
Неначе впав із дерева,
А втім, це тільки seems to be.
Сусіди повкладалися
Із казкою у черепі.
Летять думки іздалеку,
А я їх чую черевом.
Летять суворі літери,
Й такі нестерпні образи,
Що ліпше пити літрами
Без бога і кошторису.
Грим
Грим. Грім. Грець з ним.
Дощ меж двох веж.
Втім, вже час зим.
Ти спиш. Я - теж.
Сіль слів. Синь стін.
Блим-блим: будь злим.
Ти - тінь, я - тінь.
Дим, газ, знов дим.
Десь там був Рим,
Грим, грім - хай так.
Хай як - час зим.
Ти спиш? Дай знак.
Пролетарське
Дядько в камуфляжній куфайці
Каже, що із пивом не можна.
Я ж йому: "Усе буде файно",
Й, типу, непомітно проходжу.
Всі мої аврали сезонні,
Всі мої колеги - сволота.
Та, мабуть, на те я і зомбі,
Щоб на восьму йти на роботу.
вевр
Останні вечірні враження,
Безсонні сигналізації -
Далекі від чогось справжнього.
Хотілося б нализатися,
Хотілося б мати мачуху -
Все інше-бо дОтла спалено.
Я знов заростаю патлами,
І скаржитися нема чого.
До біса салати з морквою.
Нехай - лише "Doors" та Мусорґський.
Коротше, я хочу мороку
І музики.
Х-д
Холод цілує собак у вологі очі,
В пащі - вологі від слини маленькі пекла.
Місячне сяйво повільно стікає в Очерет.
Дід без куфайки пхає батон до пельки.
Це ще не вірші, це шепіт крізь мерзлі шиби.
Грудень гряде. Щороку - той самий грудень.
Всесвіт гойдає псів, мов ляльок на шибениці.
Вітер цілує нас в неприкриті груди.
Чума
Чума крокує містом. Переповнена
Чужа квартира видається рідною.
Тебе із кухні кличуть-недокличуться,
Тебе вербую я в свої загарбники,
Тебе, тебе, тебе, тебе, тебе
Звикай до сірих стін і жовтих сутінків.
З вікна не видно дна. Асфальтне озеро
Мовчить, і глибина сягає старості
(Мовчи!), а може й смерті, може навіть і
Життя. Розчинна кава, темно, холодно.
Вже й я не можу пригадати грудня,
А січень, а чума, а чортів сіень
І ти, і ти, і нікуди піти..
Ще повільніше
Жодних проблем!
Все, зрештою, з чогось складається -
Мономери, ізотопи, паліндроми...
Все, зрештою..
Спробуйте уявити кристалічне серце.
Без алегорій, буквально, розумієте?
Таке, що, коли товчеш комусь пику,
Закохуєшся, чи й просто біжиш за автобусом,
Несильно дряпає діафрагму..
..чи кров, як полімер.
Розплавлений,
Він опікаєкраї твоїх ран,
Лишається на одязі,
Тягнеться за тобою, можливо,
Найупізнаванішим слідом.
І коли здається, що котрась із граней серця
От-от вийде просто крізь сонячне сплетіння,
Кров рухається тобою так повільно,
Що за неї стає соромно
Он як
Тепло
Притискаєшся до бетону,
Хочеш обійняти,
Чи, бодай, обійти…
- Давай додому,
Чуєш? Борщ готовий!
- Мамо, який борщ?
Яке «додому»?
Хіба не бачиш,
Я загубив ковзани,
Я не повернуся..
Небо червоніє,
Площею гуляє мініатюрний смерч,
А тобі
Не вистачило на пиво.
- Вы что, молодежь, совсем охуели?
- Люди добрі, заради бога,
Не говоріть зі мною,
Принаймні зараз:
Я ж іще вчора
Ладен був покинути усе, що маю,
А зараз вже й кидати нема чого…
Он воно, як
Тепло
Човен
Човен-змія
Човен-равль
Човен-ґава
Перетинає бульвари абсолютно нічийого міста,
Раз-по-раз зупиняючись,
Аби перехопити чогось котячого
(біляші, чебуреки, хутряні кУльки..)
Стерновий – людина без прізвища –
Пришвартує човна просто до твоєї лоджії.
Зроби вигляд, що спиш,
Не відчиняй,
Лишайся.
Завтра мені відчиниш,
Зі мною попливеш
Задізна доба
Звідти, де темрява не допоможе,
Звідти, де ти не згадаєш, де ти
Йде - нетривке,
Пов'язане з травматизмом,
Сумне,
Але все-таки -
Світло.
Свєтко, чуєш!
Я люблю не тебе!
Бачиш,
Як гарно виходить:
Нікому нікого не шкода.
Так і має бути.
А я,
Хіба я проти?
Кажу тільки,
Що залізна доба -
Це коли розплющуєш очі
І, просто щоб не сконати одразу,
Намагаєшся збагнути бачення темряви
Як світло
Не скигли, алконавт
Ліричні герої не йдуть на пенсію.
Радше – просто до пекла
Нічого не вдієш –
Література, таке інше..
Нічого не вмієш –
Силишся наздогнати авто,
Впізнаючи в пасажирові, як не себе,
То, принаймні, Траута чи Хадсона,
Падаєш…
З повним ротом крові
Нарешті
Зупинись.
Кожен твій вірш
Є перепусткою до пекла на чуже ім’я. Дивно,
Та навіть цей зашморг
Замалий для тебе.
мд
Він був звичайним довбойобом:
Товстий, зі свинячими оченятами,
І широкими, рідкими брівми.
Пам’ятаю,
Він носив мудакувату зеленушку куртку
(дідько, я навіть не здогадуюсь, де такі продають)…
Здається, його не пиздили виключно з огиди..
В той час особливо їбануті задроти
Заводили зошити з написом «чорновик»
Для ріжного непотрібного в житті лайна
На кшталт неправильних рішень елементарних рівнянь,
Недолугих творів про батьківщину,
тощо..
Зошиток мого довбойоба
Мав невеличкий,
Зроблений кульковою ручкою,
Кучерявий напис
«Чарівник».
Щось таке робиться зі світом –
Чого я геть не розумію..
Щось, повністю позбавлене трагізму,
Чи й сенсу взагалі…
Дрібні чорні літери
Розчиняються в молоці електронного аркуша,
Мій довбойоб
Дивиться на мене
Нерозчинними чорними зіницями,
Наче вимерлий іхтіозавр,
Що вирічає страшнючі пусті очиці
На безголосих дослідників природи,
Чудово розуміючи,
Неможливість життя
Поза його скам’янілим черепом.
моя зоологія
***
Росомаха
Важко пірнає в глибокий сніг,
Незграбно,
Однак неухильно,
Наближається якоїсь своєї мети.
Рухається на запах
Безіменного поки що відчаю,
Намагаючись занапастити
Чиюсь
Менш пристосовану до виживання голову
І врятувати свою.
***
Біжи біжи, курко,
Хутчіш,
курко,
Життя коротке
Смерть блискавична
Світ – то ікла та пазурі, котрих ти не маєш.
Не зупиняйся,
Не озирайся,
Не будь лохом,
Не будь гаврилівським курчам,
Будь мужиком, курко…
***
..І в той час, коли бородаті терористи
Ріжуть заручників, як свиней,
Тануть льодовики, а морозильні камери
Навпаки – заростають льодом,
Якось тупо виглядала б спроба
Відмовитися від екстраполяції
Своїх суто гомо-сапіентичних (вибачте) властивостей
На інших представників фауни,
Щоб відчути до них
щось на кшталт зворотної герметичної емпатії,
Тим більше, що курку звуть Пєструшкою,
А ім’я росомахи – Олєг Кошевой.
Четвертий день
Четвертий день.
Іван Ходоносор
Тримає в облозі
Чигирин.
В повітрі – шріт і травневий град.
В’язні ладні протиснутися між ґрат.
В приміщенні кінотеатру влаштовано шпиталь,
Спирт закінчується швидше за бинти і марлі,
Цілодобово по місцевому радіо – Боб Марлі.
Метелик кольору червоної цегли
Сідає на груди учителеві історії.
Останній, здається, сприймає це як знак.
Боїться смерті.
Ба, навіть відчуває її на смак.
Попереду – бруствер, позаду – умовний ліс
Летить доісторичний
Метелик невимовного кольору,
Минаючи колючий дріт і камери-одиночки..
Ходоносор готується до вирішального удару,
Чекає настання ночі.
Четвертий день ІІ
Блокадний Чигирин
Більше схожий на власну стилізацію.
Вулицями
Бігають розповсюджувачі новин…
..Офіцери тримаються гордовито,
Наче в них відбувається щось важливе,
Наче не все одно, скільки їх там вбито,
Скільки поранено..
Четвертий день
Не замовкає місцеве радіо.
Наву –
Інженер чи художник –
Зачиняється на горищі, бажає спокою.
Щось прорвало внизу, перший поверх залили стоки.
Мовчить метелик. Наву читає «Отче
Наш». Підсвідомо чекає ночі.