11-Й ТРОЛЕЙБУС
(розповідається про те, як несподівано можна зустріти свою долю та про те, як треба не випускати її і міцно тримати за хвіст)
Хочеш щоб замість гудків
друзі чули приємну мелодію?
Відправ СМС на номер 2222,
та загрузи класний рингтон.
1 Знайомство
(про тем як наш герой і героїня познайомилися)
Мобілка наполегливо лізе в життя. Рве тишу дзенькотом і неприємною вібрацією. І ніхто не має сил противиться їй, немає сміливців, здатних її ігнорувати. І не намагайся пручатися. Пальці самі слухняно лізуть у тісну кишеню джинсів...
«Ало. Привіт. Мені потрібна твоя допомога сьогодні. Коли ти зможеш під'їхати?»
«Можу зараз.»
«А ти де?»
«У районі Печерська.»
«Тоді простіше добратися 11-м.»
«Спасибі. Я в курсі. Незабаром буду.»
«Чуєш...»
Гудки.
*****
Все почалося як звичайно на зупинці тролейбуса №11.
Дівчина середнього зросту, з темним гарними волоссям, стоїть осторонь від всіх інших пасажирів.
Юрба чекає довгоочікуваного тролейбуса.
Якби придивитися до неї уважніше, то можна помітити в її очах втому та байдужність до навколишнього світу. Утомилася бідолашна. Важкий день сьогодні видався. Усе не ладиться, у строки не вкладається, та й ще, як на зло, почався цей неприємний холодний дощ. Весняні туфлі вже давно промокли, куца курточка нічого не гріє, та й взагалі все дуже погано. Як би не простудиться чого доброго, а то як потім на роботу завтра йти, та й ще в такий відповідальний момент. Кінець кварталу все ж таки.
Назвемо цю чорняву бідолашку Симпатяшкою. Це буде головна героїня розповіді. І вона, насправді, дуже гарна дівчина, незважаючи на те, що іноді тупить. Вибачте будь ласка. Робить дурощі. Але я вже дуже відхилився від зупинки тролейбуса. Почнемо все по порядку.
*****
Стало ще холодніше, коли дощ змінився снігом. Який жах. З ранку було тепло й сонячно. Перший тиждень весни, а тут заметіль.
Наша Симпатяшка, вся знітившись, терпляче виносить непогоду. Хоч хтось поділився б парасолькою і захистив бідолашку від холоду. Ні, нікому немає справи до неї. Усі квапляться, всі штовхаючись лізуть через голови у тролейбус, лаючись і сопучи. А вона стоїть і чекає, тому що 11-й як завжди затримується в пробці.
Гілки дерев сумно колишуться під поривами вітру. Обморожені бруньки жахають своєю сумною долею. Ноги вже не відчуваються.
І якби це була казка, то приїхав би принц на білому коні й накинув би їй на плечі теплу шубу й відвіз би в замок. Але реальність банально жорстока. Нікому немає справи до Симпатяшки. І вона стоїть собі самотньо на зупинці й замерзає і навіть не плаче, від утоми в неї на це нема сили.
Тонкі пальці судорожно прикривають комір куртки до шиї, хоч як-небудь сховатися від снігу, хоч трішки вкритися, сховатися у волоссі, піти думками до сонця.
Нехай отой дорожній ліхтар буде сонцем. Воно зараз далеко й тому прохолодно. Але наближаючись воно гріє все сильніше і м'якше. І спокій очікування зігріває душу.
Але раптом наплила зла хмара й з'їла небесний ліхтар. І сказала що вже все. Хана. І світла більше не буде й усі вмруть. Так стало, раптом, самотньо й сумно. Застигло серце, застигли думки, застигли сльози в очах. І тільки час біжить байдуже й повільно.
*****
І раптом з юрби вийшов молодий хлопець у навушниках і подав їй парасольку.
- Спасибі. - невиразно проговорила Симпатяшка, зуб на зуб не попадав.
А він всеодно нічого не почув і під ритм «Ельзи» зник знову в юрбі.
Стало так тепло. І не те щоб парасолька дуже вкривала від непогоди. Зігрівала увага, співчуття, доброта.
*****
«Де ж він подівся? От вже здається мій тролейбус під'їжджає. Йому ж треба парасольку повернути». Подивилася швидким поглядом навкруги, а його немає. Ще б пак, вона навіть і забула як він виглядає, думки заморозилися. «Ні. Це не 11-й. Ну де ж він?».
Час намотує нерви на лікоть. Вітер намагається вирвати парасольку із рук і упитися снігом у волосся. Мороз б'є по руках і ногах.
Ну де ж він. Де цей тролейбус.
- На. - подав їй стаканчик гарячого капучіно.
І вони стоять і п'ють капучіно і дивляться один на одного. І їхні серця б'ються в такт, хоча вони цього ще не знають.
*****
Сумний тролейбус, весь брудний у снігу поспішає до своїх замерзлих пасажирів. Він стрімко рве вогнями фар темряву ночі. Радісно поспішає, вирвавшись із пробки, щоб забрати наших героїв і відвезти їх додому.
І от уже нарешті вона в затишному і теплому тролейбусі. Вона дивиться на того незнайомця крадькома, і зустрівши його пристрасний погляд соромлячись відвертається. А на наступній зупинці людей зайшло ще більше. І вже не тільки стало тепліше а й стало жарко і душно.
Він високий і сильний. Стримує штовханину і їй біля нього затишно і спокійно. Хоча вони ще ледь знайомі, точніше зовсім незнайомі, але неспокійний зовнішній світ зближує їх як водоворот зближує піщинки в центрі і крутить ними граючись.
Він хоча вдягнений без особливого смаку, якійсь простий светр і дуже потерті прості старі джинси, але від цього він не ставав негарним, хіба лише здавався смішним. Вона дивилась на нього, на його зображення в вікні тролейбуса, як він то дивиться кудись в далечінь, то знову пильно слідкує за нею. І от нарешті йому прийшла в думку ідея зняти навушники.
Я на наступній зупинці виходжу.
Її голос приємний і ніжний. Дещо правда занадто тихий. Він нахилився до неї щоб краще чути.
- Я проведу тебе. На вулиці вже дощ…
- А вам це не дуже важко?
- Ні моя через одну. Все нормально.
Вона кивнула в знак згоди. І усміхнулась чим показувала вдячність. Він теж усміхнувся простодушною усмішкою.
Далі вони вийшли на зупинці. Він подав їй руку, чого зазвичай не робив. Дощ хоча не й капав на голову але заливав всі дороги. Тому ноги враз стали мокрі.
Їй треба до магазину. Вони швиденько побігли до входу в яскравий супермаркет.
- Мені дещо треба купити.
- Я можу тебе почекати.
- Ні я буду довго вибирати і мені буде ніяково коли ви будете витрачати стільки часу на мене.
Він не дуже засмутився і вже збирався йти але ніби дещо згадавши:
- Давай хоча б познайомимося. Мене звати Андрій а тебе?
- Я Аня. Хм. І правда якось дивно вийшло, стільки їхали разом і не знала як вас звати.
- Чому ти мені викаєш?
- А культурні люди не тикають без дозволу.
- Вибач, я такий як є.
- Ні все нормально. Мені вже треба йти. Бувай.
- Пока Аня. Радий був познайомитись.
- Пока.
*****
Ніч обгорнула місто. Під ногами грязь. На голову капає дощ. Дуже холодно і волого.
Ліхтарі крадькома освічують мокрі тротуари. Відбирають тихцем у ночі її темноту. Але всеодно чорні калюжі пожирають все світло. Ніби це не калюжі а дірки в землі. Підійдеш надто близько. Ненароком підсковзнешся і падаєш в прірву. І треба пройти, обходячи ці чорні плями. А черевики уже зовсім мокрі. А час нестримно біжить і вже хочеться спати. Хочеться щоб з носа не текли соплі. Треба буде приготувати чаю, щоб хоч не застудитись ненароком.
От вже й скоро вийду на пряму вулицю по якій ще трохи і потім треба буде звертати до гуртожитку.
Кажуть, що коли вночі йдеш, то набагато швидше проходиш ту ж відстань ніж коли йти вдень. Може це й так, а може час один і той же, тільки вдень увага більш зосереджена на довкіллі, а вночі думки в основному наполовину змішані зі сном. Тому напевне вночі здається час йде швидше і тому й швидше долається відстань. Але це не зовсім до теми.
А тут треба звернути через двір. Він знає, що там є кілька каналізаційних люків які ніколи не закриваються. Хоч би не впасти. Обережно йде, повільно, акуратно відводячи рукою низько висяче гілля. Парасолька заважала і він її згорнув, хоча дощ був значний.
*****
Раптом щось зашурхотіло десь низько біля землі. Андрій зупинився і прислухався. З під землі чувся стогін. Здається це була якась жалібна розмова. Він пригледівся, але нічого не побачив. Кроків за кілька попереду він чітко побачив дірку в землі. Випадковий автомобіль на деякий час освітив дворик. Він зробив декілька кроків далі. Звуки з землі знову почали доноситись. Може хтось провалився в дірку і опинився в прірві, може хтось уже перебуває десь посеред світів і стурбована душа бурчить шукаючи спокою. Стало якось моторошно та ще й цей монотонний холодний дощ.
Але от він чим далі прислухається, тим чіткіше чує голоси. Здається розмова якихось хлопців. Розмова ніби затихла. Стало зрозуміло з розмови, що там в темряві хтось знайшов затишок і ліг ночувати. Андрій пішов далі. Згадалось як він бачив по телевізору в новинах, коли показували, що в містах бездомні діти живуть в теплотрасах під землею. Якось стало незатишно коли він подумав про подібну свою участь. Як так можна жити?
Тяжко від таких думок. Тяжка стала куртка - намокла вщент. Вже не дуже спостерігаючи за дорогою він швидше пішов геть. Захотілось додому, де тепло і сухо.
*****
Зайшов в кімнату. Хлопців десь не було хоча напевно десь в гуртожитку раз кімната відкрита.
Оксана сидить в нього на ліжку і читає. Вона вдягнена в халат. Чекає на нього, щоб переконавшись що все гаразд, йти до себе спати. Волосся в неї мокре і темне, з русявим волоссям завжди так буває. Після душу ще не встигло висохти. Читає напевно якийсь конспект на завтра чи може щось інше. Так здається якусь бульварну книжку. Побачивши Андрія відкладає детектив, і пристрасно спостерігає за ним деякий час. Допитливо дивиться як він знімає куртку і сідає в протилежному куті кімнати на стілець. В кімнаті мало світла. Світить тільки настільна лампа.
- Ти хоча б попередив, скільки можна чекати?
- А хто тебе просив?
- Придурок. – розгнівалась Оксана і направилась на вихід. Коли проходила біля нього він злегка перегородив їй дорогу і спитав.
- Я не зрозумів. Що це таке. Бачиш яка погода як я міг швидше доїхати.
- А міг би попередити по телефону? Чи тобі вже пофіг все. Я може за тебе вже тут вся знівечилась. – її голос тремтів. Оксана не любить сваритись. Вона або плаче або намагається загладити конфлікт.
- Це твої проблеми. Я хочу чаю і спати. – промовив він спокійно і холоднокровно, роздягаючись. Його дуже нервувало те що вона збирається скиглити. Він навіть не замислювався наскільки болючою іноді буває байдужість. Краще б вій накричав на неї чи хоча б як відреагував тільки не показував, що вона для нього пусте місце. Ніби розмова що з нею що з акваріумною рибкою його однаково б цікавила.
- Може тобі ще й туфлі зняти і одяг висушити? – розсердилась Оксанка своєю нетривалою злістю.
- Ні я якось сам.
- Андрій. Що сталось? Чому ти мене мучиш. Розкажи що в тебе сталось? Чому ти такий засмучений. – підійшла до нього і погладила по голові лагідно посміхаючись.
- Та відчепись. Достала вже. Іди до себе. Я що тобі кіт якийсь чи що? – відштовхнув її грубо від себе.
- Ну ти й Дурак. – закричала крізь сльози і вибігла грюкнувши дверима.
Він лишився на самоті і навіть ті останні події не вивели його зі стану якогось оціпеніння. Він ніби все ще був десь між землею і тим світом звідки чулись голоси.