Відчуття відтінку на язику
1.
Шок – то таке місце, в якому не можеш ані рухатися, ані розмовляти. І я заходився саме там. Просто не вірив своїм очам, не вірив дійсності, яку тримали мої руки, яка була на маленькому клаптику дощечки, яка дивилася на мене і казала: «Так, Ангелосе, ти тримаєш в руках майбутнє. І так, як ти його покажеш людям, так вони і житимуть в ньому. Просто спробуй. В тебе все вийде.» Ніколи мене ще так не прибивало до одного місця. Тіло, розум, підлога: нічого з того не показувало ознак можливості рухатися. Ступор завітав до мене на каву. На смачну та запашну. Я хотів тієї кави, але не міг навіть моргнути оком. Така вже запашна була вона та кава.
Так я захотів писати майбутнє.
Рішення питання, щодо того, як здобути відтінки, прийшло до мене самотужки. Це як отримати відмінно на іспиті не зовсім складаючи його. Я тримав відтінки в руках – вони неймовірні. Нічого красивішого я ніколи раніше не бачив за все своє життя. Отже сон був справжнім. Отже океанське дно дійсно існує в такому вигляді, в якому я бачив його. Воно дійсно має вигляд чоловіка, але водночас воно таке широке, що аж подих затримується сам по собі. Відтінки знаходилися в мене в руках десь зо тридцять хвилин приблизно, поки я не поворушився.
Кров так швидко текла по моїх вінах, серце наче кудись запізнювалося, мозок переповнювався ідеями щодо відтінків, щодо того, якими їх можна зробити, уява розпочала процеси подальшого перетворення матової фарби в «неймовірну красу».
Мені хотілося кричати, стрибати, обіймати всіх, хоча й поруч нікого не було. Хотілося розповісти про це всьому світові прямо зараз, не чекаючи на те, коли я напишу перші картини. Сказати словами, в голос, щоб всі дізналися по існування одного з найбільших див мого світу. Навіть можна сказати, що то є найдивовижнішим із всіх існуючих вже див. Емоції переповняли моє тіло, що я відчував кожну клітину мого організму. Здавалося, що якщо мене зараз вколоти голкою, то з тієї маленької дірочки, що та голка зробить в мені, поллються емоції, як рікою, навіть океаном чи двома. Моя голова переварювала те все, мало не розриваючись від невидимого тиску думок та емоцій. Руки тримали те, що змінить світосприйняття кожної людини, тримав те, що зробить тих людей кращими, адже відтінки – вони ж неймовірно неперевершені, навіть більше. Це захопить і вже не відпустить. Відтінки стануть наркотиком людства. Вони вже більше не зможуть жити без них. Та і як вони без них жили? Вже не можу уявити того для себе самого, попросту через те, що я вже знаходжуся в їхньому полоні, з якого мене вже не визволити, та і не потрібно мені це. Я закохався в них з першого погляду, з першої усвідомленої думки про них. Та як же вони самі не прийшли до цього світу самотужки?! Чи може зробили саме мене обраним, задля того, щоб я відкрив, показав їх світові? Може й так, а може й ні. Хто може знати окрім Бога? Гадаю ніхто.
2.
- Дякую тобі, Сон, що ти дав мені цю можливість бачити цю красу. Дякую за те, що ти даєш мені можливість бути першим коханцем у відтінків. Дякую. Ти не помилився у виборі.
Я відчув у собі силу. Відчував, що зможу впоратися із відтінками так, як потрібно було Океанському дну, так, як було потрібно моєму сновидінню. І це ще більше надихало мене на звершення. Потрібно було братися за роботу як негайно. Що в принципі я і зробив.
Для роботи були потрібні всі нові матеріали. Маю на увазі фарбу, пензлі та холст. За ними я і побіг до того художнього магазину, в якому я і купував все те, що було зазвичай мені потрібним для роботи. Купив все. Повернувся назад до майстерні та розпочав роботу.
3.
Я стояв перед мольбертом, на якому вже було готове полотно. Налаштувався на океанську хвилю відтінків, зосередився на них. Потів вичавив декілька крапель фарб на нову палітру та лід тронувся в той час. Полотно дихало ще чистим тілом. Пензель почав працювати. Рука, як на автоматі, почала процес змішування кольорів. Ще секунда і...нічого не вийшло в мене. Але, як кажуть: «Перший млинець обірветься». Саме так і сталося. Нажаль. Невеличка атмосфера паніки застигла, як вода при дуже низький температурі, в той момент в майстерні, і особливо наді мною. Стало трохи моторошно та страшно за те, що я не зможу відтворити мільйон кольорів, тобто їх відтінків. Серце знов розпочало барабанним маршем ганяти мою кров довкола мого організму. Що ж мені тепер робити? Це питання мозок задав сам собі разів зо сто п’ятдесят тисяч, чи навіть більше. І це за якихось там декілька секунд. Та все-одне я не міг заспокоїтися. Не міг знайти відповіді на те питання. Не міг зробити нічого окрім того, як знову спробувати змішати кольори.
Змішав. Знов нічого не вийшло. Не знаю, чому вони не хочуть перетворюватися у відтінки. Але ж вони якось перетворилися. Тоді, коли впала палітра на підлогу. Може спробувати кинути палітру? Кинув. Лише залишив матову пляму на підлозі й більш нічого.
Перепробував все, що б могло зробити матові кольори відтінками: змішував їх по декілька разів, кидав палітру на підлогу та чекав деякий час. Нічого. Все марне було в цей день для мене, окрім того, що я побачив красу мільйона кольорів.
Лаявся на себе, на цей світ, на те, що нічого в мене не вийшло. Лаявся навіть на цигарки, які розчинялися в мені зі швидкістю звуку. Було погано в середині. Не фізично, ні. Морально. Гидкий присмак в роті навіяли думки про те, що може це в мені справа. Що може я не в змозі виробляти неймовірну красу, ту, яку відкрив мені сон. Від цього хотілося бити себе по руках, які не змогли створити їх. Відчував себе жалюгідним, якщо чесно. Лайки вголос почали зростати. Нерви натягнуті, як стропи навісних канатних мостів американських мегаполісів. Відчувалося, що якщо хоч подихом доторкнутися до тих нервів, то вони розірвуться та вибухнуть, рознесуть все моє тіло, покинуть його та підуть далі до когось іншого, аби потім і його розірвати на сотні шматків. Саме так здавалося мені.
З’явилося відчуття легкого переляку, яке поступово почало переростати в дивний, невідомий мені до того страх, точніше сказати, що такого страху, я ніколи не мав. Він накрив мої плечі, спочатку, потім решту тіла. Здавалося, що я був десь на краю прірви. Такої глибокої, що не було видно дна. На секунду здалося, що я навіть знаходжуся на краю хмаринки, десь по середині неба, але то було не так. Я був на краю прірви. Глибокої прірви. Мені було страшно і ніхто не міг мені зараз допомогти. Розум не міг повернутися назад до реальності, поки що. Йому потрібно було заспокоїтися, але він тягнув гуму. Залишившись наодинці зі своїм страхом, я відчув себе настільки самотнім. Відчув, що мені нікому допомогти і від того неприємні думки почали наповнювати келих моєї голови до самого верху.
«Коли з’являється відчуття страху в ваших головах, потрібно зосередитися на чомусь іншому», так казала мені в школі вчителька психології. І я завжди, коли мені було страшно, користувався цим методом і що найцікавіше – допомагало позбутися страху, але чомусь саме зараз, і вперше в житті, цей метод не спрацював. Не знаю чому. Може тому, що мій сон, чи саме Океанське дно не хотіли, щоб в мене зникло оте відчуття страху? Може страх надасть мені можливості відтворити неперевершену красу відтінків? Якщо так воно і буде, то я готовий терпіти страх хоч добу, чи навіть більше. Байдуже скільки, лише б отримати мільйони кольорів на моїй палітрі та на моїх полотнах. А якщо знаходитися у страху все життя, подумав я, чи то нормальна платня за ті відтінки? Думки, різного роду та змісту, стукали до мене в голову, а коли їм не відчиняли – брали голову штурмом на абордаж. Я передумав безліч варіантів розвитку самого себе та відтінків. Я почав хвилюватися за того хлопця, якого звуть Ангелосом. Мені стало моторошно за нього. Як він впорається зі своєю проблемою із відтінками? А як він впорається із перетворенням світового світосприйняття на краще? Чи вдасться йому зробити це на належному рівні? Лише самі «ЧИ» з’являються в моїй голові. Відчуття переляку не зникло й досі. Нажаль.
Стурбованість чекала в середині мене. Зайшла в гості і не схотіла піти. Хотілося, щоб все вийшло, та водночас хотілося опустити руки, плюнути на це все та покинути ідею, щодо чарівних відтінків. «За» та «Проти» переплелися в одне ціле. Я не знав як це розуміти. Не розумів, як не розумів на повну, як це «нескінченно». Важко було. І це все наповнило мене за якихось там п’ятнадцять хвилин. Що чекає на мене попереду, я не знав. І через все це боліла голова, точніше від жорсткого потоку думок, які шкрябали мій мозок своїми тоненькими думковими ручками.
Я побачив в своїх думках самого себе. Як дві сторони монети, так і там було два варіанти того, що я побачив, щодо себе. Аверс показував мене у супроводі картин, строкатих та таких неймовірно красивих, що серце аж почало зупинятися від тої краси. Реверс казав, що я нічого не зможу. Що в мене не вийде відтворити казкову красу мого сну. Не зможу відтворити те, що я там побачив. Не зможу досягти такої бажаної для мене мети – змінити світосприйняття всіх мешканців мого світу.
4.
Привіт аверс! Я вирішив бути із тобою. Я дотримуватимуся твоїх картинок, тих, що ти мені показав. Я не втрачу надії на те, що зможу відтворити відтінки самотужки, тобто, разом із тобою. Я готовий взяти секунду з минулого та перетворити її на крок у майбутнє. Навіть перетворити її на все майбутнє. Мені просто потрібен час на це і потрібна фарба. І майбутнє це буде неймовірним для всіх. Ріки радості потечуть по вулицях світу. Літо стане настільки красивим, що люди захоплюватимуться ним. На весні щаблина кохання буде настільки високою, що, якщо подивитися не неї знизу, то не побачиш кінця на горі. Запахи набудуть своїх відтінкових ароматів. Взимку буде настільки біло, що очі сліпитиме до неймовірності білий сніг. Небо буде блакитним, а повітря легким, прозорим та живим. Восени вулиці наповнить жовтогаряча атмосфера падаючого листя із відчуттям, на рік, втраченого літа.
Я розмалюю планету власноруч. Надам їй такого кольору, що багато людей навіть з’їдуть зі здорового глузду. Мрії отримають такий простір для існування, що я та всі інші будемо знов гадати над тим, що то є таке «нескінченність»... Дзвонить телефон. Дивлюсь – мама телефонує.
- Так! Слухаю. Привіт, мамо!
- Привіт, синку. Що ти там мені телефонував? Що хотів?
- Слухай, я просто не хочу казати це все по телефону. Ти б не могла зараз приїхати до мене, є дуже важлива розмова.
- Ні, зараз не можу, я працюю, але трохи пізніше я б могла до тебе заїхати на деякий час.
- Ну, давай, як будеш під’їжджати, то набери мене, добре?
- А що там в тебе такого важливого?
- Я ж кажу, що це не по телефону.
- Якщо це щось, що стосується твоєї творчості, то на мене можеш не розраховувати. Я більше грошей не дам. Я і так викинула на твою останню презентацію десять тисяч. І це було місяць тому. Я ж не можу кожного місяця давати тобі по такій сумі. Ти і сам маєш це розуміти, - трохи роздратованим голосом казала мати.
- Та ні, гроші мені зараз не потрібні, тим паче, що я працюю над замовленням з Афін.
- А що ж тоді тобі потрібно?
- Мам, ти так питаєш мене, наче ти не хочеш приїхати до свого єдиного сина.
- Зовсім ні, вибач. Просто трохи на роботі роздратувалася. Так що ти хотів? Мені просто цікаво, що ж там в тебе такого термінового.
- Я тобі все розповім, коли ти приїдеш. Точніше не розповім, а спитаюся. Мене дещо цікавить з твого минулого.
- Що саме?
- Мамо! Я ж сказав, що це не телефонна розмова, - це вже мій роздратований голос.
Я кинув слухавку та написав їй смс, що б вона, як скінчить працювати, приїжджала до мене і що це терміново.
Вона приїхала через півтори години. Не зателефонувавши, вона постукала до мене у двері ключем від машини. Я зрозумів, що це Елеонор (так звуть мою маму). Просто, коли я завжди приходжу до неї, то стукаю у двері ключем від машини та дряпаю їй поверхню дверцят. Вона мала це зробити спеціально, аби трохи подратувати мене, хоча їй це і не вдалося, бо мені байдуже, якщо чесно.
- Привіт ще раз, - казав я відкриваючи їй двері.
- Привіт.
- Проходь до майстерні.
- Давай тільки швидше, бо в мене є ще декілька справ. От чому ти вибрав саме сьогодні? Саме сьогодні в мене важлива зустріч. До речі за годину я маю бути на ній, - іронізувала пані мама.
- Не знаю, чи вистачить нам години на цю розмову, але якщо не вистачить, то на зворотному шляху заїдеш до мене!
- Який ти розумний, - продовження іронії.
- Саме в тебе, - вилетів з мого рота шматочок сарказму.
Ми так завжди із нею розмовляли: на хвилях сарказмів та іронії. І це сприймалося як належне, без всіляких образ та чогось ще, на кшталт цього.
В майстерні я запропонував мамі сісти, та випити кави. Вона погодилася і я пішов по каву, яку щойно заварив.
- Дякую, - сказала Елеонор, коли я приніс чашку із кавою та вершками.
- Прошу, але ми тут не для того, щоб дякувати один одному. Одразу перейду до мого питання. Так от – скажи мені, коли ти була приблизно мого віку, тобі снилися якісь дивні сни?
- Всім сняться різні сни, в тому числі і дивні.
- Ні, я маю на увазі зовсім дивні. Такі, що аж голова йде обертом від того, що там всередині сну. Такі реальні, що здається, що те зовсім не сон, а справжнє життя. Такі красиві та неймовірні, що це виявляється таким, чого ти ніколи не бачила за життя, але б неодмінно хотіла б побачити на яву.
- Не розумію, до чого ти ведеш? Ти що, почав вживати наркотики?
- Ти що, ні! Я не вживаю їх. Та і навіщо мені їх вживати?
- Ну, наприклад за тим, щоб писати свої картини. Дуже багато митців так роблять.
- Але не Ангелос Алісіс! Щоб писати картини, мені не потрібні ніякі наркотики. Я вживаю лише цигарки, вони допомагають мені зосередитися на процесі написання та надихають мене. Точніше, надихає мене дим, який я видихаю з моїх легенів. Ще музика допомагає мені в моїй творчості. Без неї ніяк не можна. Із пензлем в руці, нікотином у легенях та із музикою у вухах я – розслабляюся так, як ніколи. Та ще і роблю на тому гроші.
- Добре, що не вживаєш, хоча й зараз щось дивне із твоїми очима. В них наче щось горить, наче ти туди поставив ліхтарик. От це дивно.
- Вони в мене такі з ранку. А через що саме я тобі зараз розповім.
- Спробуй.
- Сідай зручніше. Цигарку дати? Тримай. Влаштувалася? Тепер слухай. Мені сьогодні вночі наснилося, що я був посередині океанського дну...
- То й що?
- Навіщо ти перебиваєш мене? Я ж ще недоказав. Мені наснилося, що Океанське дно – воно чоловік. Він тримав мене за руку та дещо показав. І це «дещо», саме воно зробило мої очі такими, якими вони є зараз...
- Тобі наснилися наркотики?
- Не перебивай мене! Тим паче, що я сказав тобі, що не вживаю наркотиків. Вони мені не потрібні.
- Добре, добре. Не кричи так.
- Слухай далі, але не перебивай мене. Може я хочу тобі зараз повісти про найчарівніше, що зі мною сталося за все моє життя.
І я їй переказав, все що було в моє реальному сні. Я запам’ятав його як фільм, який дивився сто разів, на пам’ять. Вона уважно слухала, майже рота розкрила, я помітив це. Розповідав я це з таким запалом, що вистачило б підпалити ціле місто. Але виявилося, що вона слухала це «майже розкривши рота» через те, що вона думала. Вона була в паніці.
- Ти що, зовсім з глузду з’їхав?! – Кричала вона, вже точно розкривши рота. – Ти тут зі своїми наркотиками з розуму сходиш. Тобі потрібно показатися лікарю. Він тобі допоможе.
- Мам, ти що? Я не божевільний. Я абсолютно адекватна людина.
- Який ти адекватний, якщо кажеш про існування якихось там відтінків? Ти в своєму глузді?!
- Відтінки існують! – Крикнув я. – Існують! І я можу це довести. В мене є доказ!
Я хотів показати їй наповнену відтінками палітру. Я пішов по неї. Палітра лежала там де лежала в мене завжди. Взяв її. Очі мої ще більше загорілися від сліпучої краси відтінків. В той момент я думав, що зараз я втру мамі носа, що вона повірить мені, візьме свої образливі слова назад та обійме мене, але не склалося нічого із цим.
- Дивись, - приніс я їй палітру. – Що ти на це скажеш? Що я скажений чи геній кольору?
Вона подивилася на палітру, потім на мене, трохи помовчала, приблизно секунди три, а потім сказала, що зараз викличе швидку. Сказала, що мені потрібна термінова допомога.
- Що знов не так?! – Дратувався я. – Ти що не бачиш відтінків?...
Я подивився на палітру. Там була звичайна матова фарба. Навіть натяку на відтінки не було. Не було ані запаху, ані сліду від них. Що ж трапилося?
- Я...я нічого не розумію, - виправдовувався я перед мамою.
- Ти зовсім вже оскаженів. Що ти вживаєш? Зараз я питаю тебе серйозно.
- Я ж казав, що нічого. Присягаюся, нічого. Вживаю лише позитивні емоції зі свого життя та перетворюю їх на картини.
- Ти ідіот! Ти за кого мене маєш? Я ж не вчора народилася!
- Я знаю, - легко вирвалося з мене. – Якщо ти мені не віриш, то є твоя справа. Як хочеш, так і можеш вчинити. Можеш викликати мені швидку, але вони тобі не повірять, бо я ані слова не скажу про неймовірну красу відтінків та по них самих. Якщо ти схочеш, щоб я зробив аналіз на вміст наркотичних препаратів у крові, то я зроблю його залюбки, але лише за твій рахунок. І не думай, що я хочу тебе обманути. Ти можеш піти разом зі мною, коли я здаватиму сечу на аналіз. Можеш навіть бути зі мною в туалеті, якщо звісно ж схочеш цього, - розлютився я не на жарт. Мені вже було байдуже, що може подумати про мене мама, тому що вона не хотіла мені вірити. Звісно ж в це важко повірити, але можливо. Хоча б могла мене підтримати, а не кричати на свого єдиного сина, на свого спадкоємця. – Вибач, що я таким тоном зараз із тобою розмовляю, - продовжував я. – Але ти мене дуже сильно образила, коли не повіривши мені, сказала, що я наркоман та що я з’їхав з глузду. В мене всі клепки розставлені по своїх місцях і я абсолютно нормальний, що я вже тобі казав. Але то твоя справа не вірити мені і твоє право. Викликай свою швидку, нехай приїжджають по мене, але вони скоріш за все заберуть тебе, аніж мене, тому що я і вигляду не подам, що я побачив уві сні щось таке, що б могло зробити мене скаженим. І ще дещо, - я зробив невеличку паузу. – Ти вільна. Можеш їхати на свою безглузду зустріч, можеш їхати куди хочеш, аби лише ти не знаходилася тут, в моїй квартирі, тим паче в тому місці, де я відтворю відтінки з мого сну та зроблю революцію в живописі. Я неодмінно це зроблю. І ти побачиш це згодом. Я зможу відтворити це все. Мені Океан сказав, що я зможу. Я вірю в це та вірю в самого себе, на відміну від тебе. Потрібно вірити в людей та самого себе, вірити всім серцем і все вийде, все що запланували. Даю гарантію. Та і ти даси. Ти ж сама мені це колись казала, а зараз я просто переказую твої власні слова. Ти пам’ятаєш це?
- Так, пам’ятаю. – Тихим монотонним голосом казала пані Елеонор. – Це було коли ти презентував свою першу виставку. Тоді я це тобі і сказала.
- Так чому ж ти не віриш в мене зараз?
- Та тому, що це неможливо! Ти розумієш – НЕМОЖЛИВО!
- Це можливо! Я сам, власними очима, бачив відтінки, тут в моїй майстерні. Чому ти не віриш мені? Просто спробуй та уяви собі на секунду, що я правий, що я кажу правду. Повір своєму синові на секунду. Це ж нічого не варте, просто приділити секунду уваги.
- В це навіть просто не можна повірити. Та і як я можу повірити, якщо я ніколи не бачила ті відтінки, як ти їх називаєш. Це безглуздя. Неможливо!
- Роби, що хочеш. Але ти ще згадаєш мої слова, коли я стану відомим на весь світ і навіть більше, завдяки відтінкам. От тоді ти прийдеш до мене і вибачишся. Так і буде, а зараз попорошу тебе піти. Мені потрібно працювати над ними. До побачення.
- Ти женеш мене?
- Ні, просто в мене немає часу на те, щоб базікати тут із тобою про якісь неможливі безглузді відтінки, - із диким роздратованим сарказмом казав я їй. – Про що ти верзеш? Які відтінки? Ти що, глузуєш з мене таким чином, коли кажеш, що вони існують чи що? Так от – непотрібно мені того. Я зайнята людина і маю працювати, отже – до побачення, - сарказми зростали із кожним стуком серця.
- До побачення, синку. Сподіваюся, що ти отямишся та вилікуєшся. Чи перестанеш вживати наркотики.
Я вже нічого не хотів казати щодо наркотиків, щодо відтінків. Нічого не хотілося їй казати взагалі. Було прикро за неї, що вона не повірила мені, хоч то і було дуже важко. Отже мама не впоралася із тою важкістю. Нажаль не впоралася. Нажаль.
Я закрив за нею двері, які мама подряпала мені трохи своїм ключем від машини. Повернувся до майстерні, взяв у руки палітру, а там...відтінки. Усмішка з’явилася на моєму обличчі. А може вони насправді існують лише в моїй уяві?
5.
Ні! Геть такі думки! Вони насправді існують. Я не божевільний, я - першовідкривач. Та й навіть якщо я і скажений, то така скаженість мені подобається більше за нормальний стан. І я доведу всім, що скажені люди, на кшталт мене, можуть досягти неймовірних висот у мистецтві, зокрема в живописі. Хоча я й не скажений. Я не відчуваю того в середині себе. Отже так воно і є.
Потрібно було якось виробити відтінки з кольорів. І дуже швидко. Хоча б десь за півроку. Ото буде успіх! Всім на радість та на заздрість. Але як мені зробити те? Як же відтінки самі з’явилися на моїй палітрі? Знов лише самі питання замість мого мозку. Виправимо це все. Незабаром.
Нехай, що мама не розуміла мене. Її також можна зрозуміти. Тим паче, що я і сам не хотів вірити в них. І це при тому, що я вже бачив їх на той момент, вони були перед моїми очима. Потрібно зателефонувати та перепросити за свою поведінку. Ще потрібно зробити аналіз крові на наркотичні препарати для мами, щоб вона не вважала мене наркоманом.
Телефон вже був у мене в руці. Кнопка виклику:
- Привіт, втретє!
- Чого тобі?
В голосі мами чулася образа.
- Я хотів просто перепросити в тебе за мою поведінку. Вибач. Дійсно вибач мене. Я не хотів тебе образити. І те, що я казав, то я казав на емоціях. То був не справжній я.
- Ти мені це кажеш? Ти напевно забув ким я тобі приходжуся, так?
- Та ні.
- Я ж тебе знаю все твоє життя. Я все розумію, але все-одне це образило мене.
- Так я ж і для того і телефоную, щоб вибачитися.
- Я вибачаю тобі, синку.
- Дякую.
- Знаєш, коли я пішла від тебе та сіла в машину, мне так щось ввело у ступор. Я подумала і, знаєш, прийшла до висновку, що ти цілком можеш виявитися правий. Я зараз вдома. Відмінила зустріч, таку важливу для мене. Сіла, увімкнула легку музику та подумала над тим, що ти мені сказав. Подумала про ймовірне існування тих відтінків. Музика допомогла мені розслабитися, звільнитися від напруження. Я дещо там тобі написала на електронну скриню. Можеш прочитати. А зараз можна я побуду сама. Я вимкну телефон. А потім, коли мій стан стабілізується, я тобі сама зателефоную, добре?
- Авжеж, телефонуй.
- Тоді бувай. До зв’язку.
- Бувай та ще раз вибач.
- Не зважай, все добре, мій любий.
Вона поклала слухавку. Я пішов та сів на канапу, налив собі білого вина, надпив трохи та закрив очі. Вона мені щось там написала. Може якесь зізнання? А може й ні? Зараз прочитаю.
Я взяв комп’ютера, відкрив свою електронну скриню. Читаю:
«Привіт втретє!
Одразу перейду до справи. Вибач мене за мою поведінку. Я мала повірити тобі, навіть, якщо б ти казав, що світ – не куля, а диск чи квадрат. Я мала повірити тобі, не зважаючи ні на що. Тому що, мені колись, як і тобі зараз, була потрібна саме така підтримка. Підтримка у вигляді довіри. Можна розповісти тобі одну історію, яка трапилася зі мною тоді, коли тебе ще не було в цьому матовому світі?...
- Вона написала «В МАТОВОМУ СВІТІ»? – Вирвалося в мене, коли я прочитав цю строку. – Що вона мала на увазі, коли писала це? Можливо мама бачила відтінки чи може вона просто написала так тому, що я так казав їй, коли ми сварилися? Потім спитаюся, коли зателефонує.
... Історія ця, - продовжив я читати листа, - почалася коли мені було приблизно років вісімнадцять. Я була трохи молодша за тебе зараз. Була вітряна дівчина, як всі підлітки такого віку. Навчалася в університеті, підробляла в кав’ярні, відкладала гроші на саксофон. Мені хотілося грати цю музику. Коли я чула звук саксу, в мене середині все наче вибухало. Я становилася сама не своя, але в доброму сенсі. Коли я чула ті звуки, мені було настільки приємно в душі, що я навіть не можу зараз тобі передати це все на папері, точніше – на моніторі комп’ютера. От я хотіла сама відтворювати такі чудові звуки. Я жила цим. Мріяла, що колись зможу грати не просто по нотах, а імпровізувати. І от одного дня я відчула, що можу. Я і могла до того вже імпровізувати із звуком, але не такому рівні, як мені було потрібно. Коли відчула, то одразу ж взяла в руки саксофон, на який я самотужки заробила грошей, дунула в нього, а з відти щось випало. Я одразу не зрозуміла, що то було. Поклала сакс у чохол та подивилася на підлогу. Там лежав якийсь такий шматочок, незрозуміло чого. Я підійшла. Виявилося, що це звичайний пластиковий пакет. Я підняла його та розгорнула. В ньому був маленький пакетик меленої кави і більше нічого. Я подумала, як він міг опинитися в моєму саксофоні, але відповідь не надійшла. Та воно і не дивно, бо я сама себе запитувала те, чого не знала.
Я пограла на саксі. Дійсно, в той день я грала так, як ніколи ще не грала до того в житті. Та і після того я ніколи так неймовірно не виробляла імпровізовані звуки. Ніколи. Взагалі то грала я добре, але то був мій єдиний раз, коли я грала неперевершено. Якби я в той день стояла на сцені Карнаге Холу10 перед переповненою залою, я б зірвала такі овації, які ніхто і ніколи до мене не зривав. Я б одразу стала світовою зіркою. Але це я розумію лише зараз, хоча й не в тім річ, зараз йдеться про дещо інше, про той пакетик із кавою. Після мого уявного тріумфального виступу перед самою собою, я вирішила попити кави та взяла саме той пакетик, який випав з саксу. Він був дуже запашним. Я ніколи до того не чула такого запаху від кави. Я не хочу сказати, що та кава була найсмачнішою, чи найбридкішою, ні. Просто вона була не така, як вся кава, яку я пила до того. Смак був приємним, мені сподобалося. Після того, як я попила кави мені захотілося спати. То я і пішла лягла в ліжко та заснула.
Коли я прокинулася, в мене було таке відчуття, що мені щось таке наснилося дивовижне, але я не могла згадати що саме. Я думала про той сон. Та я і не була впевнена на сто відсотків, що це відчуття неймовірності завітало до мене через сновидіння. Відчувала щось таке, що не вміщалося в голову. Не те, щоб воно було таким великим, ні, воно було попросту недосяжне. Таке близьке та водночас далеке. Голова йшла обертом від намагань згадати це невідоме. Ну, ти маєш знати те відчуття, коли не можеш щось згадати, тим паче, коли воно в тебе чи на язику, чи крутиться десь в голові. Це відчуття відомо всім.
Я намагалася забути про той сон, чи що там воно було. Через те дуже сильно почала боліти голова. От і потрібно було здихатися цього відчуття «намагання наздогнати сон та подивитися йому в обличчя». Вдалося, але не на повну. Осад залишився на дні розуму. Через нього мозок свербів, а почухати його можна було лише, якщо згадати сам сон. Ніколи мене ще так не роздирало відчуття чогось невідомого.
Так подовжувалося приблизно три дні. Я не могла згадати хоча б клаптика того сновидіння, за який можна було б вхопитися та влізти на його поверхню. Нічого такого не було. Але нарешті той день настав. Пам’ятаю його на повну, як це було п’ять хвили тому.
Я походила повз книжковий магазин та побачила там на вітрині книгу про океанське дно та в той самий час згадала. Голова запаморочилася від того, що я згадала. То було те, що ти мені розповів годину тому. Слово в слово, мить у мить, дію в дію. Я бачила абсолютно все, що бачив ти. Океанське дно, у вигляді чоловіка, який тримав мене за руку та неймовірну красу відтінків. Все до абсолютності.
Гадаю, ти зараз, коли читаєш ці строки, запитуєш мене, чому я тобі одразу це не розповіла чи, навіть, питаєшся, чому я тобі не розповіла по це раніше. Так? Але і ти зрозумій мене. В мене були на те свою причини, про які я напишу нижче. Я злякалася, коли ти мені розповів про свій сон. Я зрозуміла про що саме ти хочеш мене спитати, коли ти почав задавати свої питання про щось дивне, що я можливо бачила колись. Одразу зрозуміла. Розумієш, я дуже давно не думала про відтінки, не згадувала їх, бо вони принесли мені лише біль та самотність на деякий час мого життя.
Коли я згадала цей сон, спочатку дуже сильно зраділа тому, бо моя голова більше не намагалася згадати його, це по-перше. По-друге, я зраділа тому, що я побачила ту неймовірну красу, яку відкрили мені відтінки. В той самий час я захотіла зробити найбільш непотрібну помилку свого життя – я захотіла розказати про ті відтінки всім. Авжеж тоді я не знала, що роблю помилку свого життя. Я розповіла. Всім. По черзі. І от, що з того вийшло – мені ніхто не повірив. Жодна людина, включаючи батьків – твоїх дідуся та бабусю. Всі казали, що я божевільна та потроху почали відвертатися від мене. Мене кинув мій коханий хлопець, мої друзі, навіть ті, хто колись казав, що я їхня найкраща подружка. Знаєш як було неприємно та прикро. Я проплакала стільки часу, що зараз вже не згадаю скільки, але лише можу сказати, що це був дуже довгий та важкий період для мене. Я перестала спілкуватися із людьми, перестала виходити на вулицю. Цілими днями плакала та спала. Тоді мені снилося, що то все був сон, що всі від мене відвернулися. І коли я прокидалася, то розуміла, що то був лише сон. Такий самий сон, який зробив свою темну справу – наснився мені зі своїми відтінками та Океанським дном. Такий самий сон, через який всі відвернулися від мене. Я сто разів питала себе, чому саме зі мною це сталося, чому саме я обрана сном, чому саме я обрана відтінками. Але відповідь не надходила до моєї свідомості. Нажаль не надходила. Я й досі не можу цього зрозуміти. Та й яким чином?
Ще одну гірку правду я тобі зараз напишу. Про твоїх бабусю та дідуся. Вони насправді не померли, як я тобі все твоє життя казала. Насправді вони живі... І, вибач мене будь-ласка, що кажу тобі тільки зараз про це. Але гадаю, що ти зможеш зрозуміти мене. Гадаю, що зможеш... Вони живуть в нашому місті і інколи я їду до їхнього будинку. Ставлю машину неподалік. Підходжу ближче та дивлюся на них. Дивлюся, як вони повертаються звідкись, як вони спілкуються із людьми на вулиці. Я кожного разу плачу. Плачу, бо сумую за ними. Плачу, бо не можу підійти до них та обійняти, що не можу заговорити до них. Плачу, що вони так вчинили зі мною – коли я намагалася всім розповісти про існування відтінків і коли мені ніхто не хотів вірити, всі називали мене божевільною, в тому числі і вони. І коли то вже почало спадати, тоді, коли я цілими днями сиділа в себе в кімнаті у відчаї. Вони ще якось намагалися спілкуватися зі мною, але згодом мені почало ставати гірше від тої гіркості, яка напала на мене. Нервові розлади почали роз’їдати мене з середини. Майже потроху почала відчувати, що я сходжу з глузду. Я намагалася взяти себе в руки. Я вийшла на вулицю. Знов почала спілкуватися із людьми. Просто на вулицях. Якщо вдавалася можливість розпочати бесіду першою, із зовсім незнайомою мені людиною. Розмовляла із офіціантами у кав’ярнях, із сусідами по сидінням у автобусах, із продавцями у книгарнях. Зі всіма, із ким випадала можливість, окрім моїх «друзів», бо всі вони не схотіли повертатися до мене. Все вважали мене божевільною та небезпечною як для них, так і для всього залишку суспільства. Знаєш, як тоді мені було неприємно? Ти навіть собі уявити такого не можеш. Попросту через те, що ти не пройшов такий шлях, як я пройшла тоді.
З’явилися нові друзі. Їм я вже не казала про відтінки, але дуже сильно хотіла того. Так сильно я була вражена тими відтінками. І знаєш ще що? Як би мені запропонували повернути все назад та знов показали відтінки, я б все-одне розповіла про них всім знайомим та незнайомим мені людям. Вони дійсно неймовірні! Коли ти сказав, що доведеш мені їх існування, моє серце почало так колотитися, що ледь не вискочило з грудей! Я подумала, вони знов зі мною! Але коли ти мені «їх» показав, точніше, коли ти мені показав палітру із матовими кольорами, мене наче спустошило одразу. В той момент мені здалося, що ти їх бачиш, а я ні. Але виявилося, що і ти того моменту не побачив їх. Не знаю чому. Не знаю.
Синку, не ображайся на мене. Не думай, що я хотіла тебе образити. Бо в цей момент лише я зможу повірити тобі і ніхто більше не зробить цього. Я сама через це все пройшла і не раджу тобі повторювати мої помилки. Ми безсилі проти всіх, попросту безсилі. Повір мені, не потрібно нікому нічого доводити, бо буде ще гірше. А я цього тобі ні в якому разі не бажаю. Ще раз повторюю, я сама пройшла через цю дистанцію. Дуже важку дистанцію, але так нажаль і не дісталася яскравого різнокольорового фінішу. Я відмовилася від того, заради свого ж блага. Більше не хотіла, щоб мене вважали за божевільну. Це дуже важко, коли всі навколо проти тебе, і навіть більше. Неймовірно боляче та нестерпно. Можна з розуму зійти та таким чином підтвердити слова «друзів», що ти божевільна.
І раджу тобі не йти проти всіх та доводити комусь, що ти правий, щодо відтінків. Не потрібно, тому що більшість тебе просто з’їсть, і навіть кісток не залишить. Кажу це тобі, тому що знаю твою натуру. Знаю, що ти намагатимешся відкрити відтінки для всіх. Знаю, що коїться в твоїй голові. Ти намагатимешся написати картини із відтінками, тим паче, що ти художник. Я знаю, що ти вже обмірковував свою ймовірну славу, яку тобі подарують яскраві картини. Ти уявляєш собі, як ти станеш всесвітньовідомим, як всі тебе підноситимуть до Небес, через твою творчість. Ти думаєш, що ти зміниш цей матовий світ на відтінковий. Ні! Вибач, але тобі не вдасться це здійснити. Навіть розпочати це, бо я тобі не дозволю зруйнувати своє життя та свій розум.
Сподіваюся на те, що ти зробиш все, як я тобі і порадила, хоча я і впевнена в тому, що ти все ж-таки спробуєш. Я люблю тебе»
Коли я дочитав цей лист, одразу ж зателефонував мамі.
- Ало!
- Ти дійсно це все бачила? – одразу почав наполегливо питати.
- Так, любчику мій. Бачила все, що бачив і ти. Майже все на повну. Просто коли ти мені розповідав про твій-мій сон, то я не згадала деяких деталей. Але то були дрібнички, які можна і не запам’ятовувати.
- Але… але чому? Чому тобі ніхто не повірив?
- Розумієш, люди такі створіння, які вірять в те, що бачать. І відповідно не вірять в те, чого не бачать, окрім Бога звісно ж. Я не змогла показати їм відтінки і вони мені не повірили. То нехай! Я вже давно із цим примирилася і нічого мені вже не потрібно нікому доводити.
Вона казала це все таким спокійним голосом. Мене це здивувало, бо я більше не міг не думати чи не казати про відтінки без сильно виражених емоцій.
- Чхати на всіх, але ж як могли твої батьки так вчинити із тобою? То виходить, вони могли б вчинити так і зі мною? Жалюгідні падлюки!
- Я і сама не розумію того. Але вже нічого не можна повернути назад. Час минув, стрілки годинника пройшли кілометри годинникових кіл. Якщо так трапилося, то так і мало бути. Це доля.
- Але все-одне неприємно. Дуже.
- Авжеж.
Вона зробила невеличку паузу у нашій розмові. Коли вона мовчала, в мене в голові з’явилися відтінки, такі неймовірні, що в мене почалося сильніше колотитися серце, подих став таким, наче я щойно пробіг марафонську дистанцію без відповідної підготовки, тобто без тренувань.
- Що із тобою? – продовжила мама.
- Та нічого. Просто побачив відтінки…
- Вдома? – Перебила вона мене.
- Ні. В голові. – виголосив я із невеличкою посмішкою в словах.
- Слухай, а що ти вирішив робити із відтінками? – змінила вона тему.
- Ну, ти ж сама написала, що ти знаєш мої думки.
- Але все ж таки.
- Я збираюся відтворити їх на моєму мольберті, нанести їх на полотно, зробити красиву рамку та повторити ці три дії декілька разів.
- Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що повториш ці три дії?
- Те, що ці три дії – це готова картина. А повторити – то є написати декілька картин, а не одну.
- Ти все обміркував?
- Тобто?
- Ти обміркував мій лист до тебе? Чи думав ти про те, що із тобою може статися так, як і зі мною?
- Так, авжеж. Але я не відступлюся. Я попросту вже не зможу робити того, тим паче після твого листа.
- А хіба мій лист ще підштовхнув тебе вперед до відтінків?
- Так, а що?
- Не назад? Він не зупинив твоїх дій?
- Навпаки.
- Чому?
- Тому, що я доведу всім, що ти не божевільна! Доведу, що ти ніколи такою і не була! Я змушу всіх, хто тебе образив, прийти та вибачитися, і здебільшого саме твоїх жалюгідних батьків!
- Не кажи так про них!
- Кажу, що хочу, тобто, кажу, що думаю. Вони для мене незнайомі люди, але мені вистачило того, що ти мені розповіла про них, щоб в мене з’явилася певна думка про них. Ти ж кажеш всілякі різні образливі слова в бік тих чи інших людей, яких ти не знаєш… Ти можеш критикувати письменників, акторів, художників, хоча й не маєш хисту до всіх цих трьох видів, окрім лише того, що ти цікавишся ними. То чим я гірший за тебе? Чому ж я не можу критикувати людей, яких я не знаю?
- Але вони мої батьки і ти не маєш права, хоча б через те, що я їх поважаю! – крикнула вона в слухавку.
- За що поважаєш? За те, що вони так із тобою вчинили? Тоді ж чому я не поважаю того злодія, що витягнув в мене гаманець у метро в Афінах, і коли я помітив його він віддав мені його, га? Чому я не поважаю його?!
Емоції переповняли і мене і її (гадаю, що її переповняли вони). Я не міг погодитися із нею, точніше із тим, що вона забороняла мені висловлюватися про її батьків. Вона не могла погодитися із тим, що я кажу про них. Наша суперечка опинилася між двох важких каменюк, з одного боку – мої емоції, з іншого – емоції мами. Спекотна там.
- Все! Досить суперечок! – знов крикнула вона в слухавку.
- Добре. – погодився я із нею.
- Синку, мені не потрібно, що б ти зіпсував своє життя тим, що намагатимешся відновити мій статус «не божевільної». Розумієш, не хочу! Всі вже давно забули про те. Нічого не роби, будь-ласка.
- Вибач, але я вже все вирішив. Розумієш, це не випадково нам із тобою наснилися один і той самий сон. І не просто наснився. І не просто сон. Ти і сама це розумієш… гадаю, що розумієш. Чи не так?
- Не знаю.
- «Не знаю» - це не відповідь! Ти маєш відповісти конкретно! «Так» чи «Ні».
- Так. Я розумію. Але нічого із тим не можу подіяти вже і тобі не раджу навіть розпочинати.
- Добре, що розумієш. Та я вже розпочав.
- Ти серйозно?
- Абсолютно. Так серйозно, як нормальна температура тіла людини – тридцять шість та шість десятих градуса.
- Розумний, так?
- Ти ж сама знаєш, що так.
- Ще й саркастичний трохи. – перераховувала мама мої «якості».
- Та ні, не трохи саркастичний. Більше ніж багатосаркастичний.
- Все. Я не хочу більше розмовляти в такому руслі. Щасти тобі із твоїми відтінками! Бувай. Я тобі потім якось зателефоную, або навіть краще заїду в гості.
- Бувай!
Так ми вирішили, що кожен залишається на своїх місцях. Але є одна різниця між нашими однаковими думками. Вона полягає в тому, що мама думає, що після цього всього вона залишиться «колишньою божевільною», а я залишуся просто художником, який можливо одного дня намалює якісь яблука із ананасами та прославиться на весь світ цією маячнею, а моя думка така - мама вийде зі стану «колишніх божевільних», тобто реабілітується. Всі знатимуть, що її помилково вважали такою, і що насправді вона була права, щодо існування відтінків, це все по-перше. По-друге, те, що я стану відомим на всю планету художником. І не лише художником. Мене вважатимуть за такого собі «нового» ідеолога світосприйняття. За допомогою відтінків я розмалюю весь світ. Кожен її куточок, кожен її клаптик, розмалюю все до абсолютності. Також розмалюю людські думки разом із їхніми почуттями. То який з варіантів кращий, мій чи мами? Самі розумієте, так? Отже…