Пані та панове, Ангелос Алісіс. До ваших послуг.
1.
Просто літаючи у повітрі - птахом не стати…
Для того потрібна не лише здібність польоту та вільного падіння, ні. Потрібно мати дух птаха. Потрібно відчути себе птахом і нічим іншим на цій Землі. Забути про те, що ти людина, забути про те, що ти був людиною, забути про людей. Але якщо в тебе нема здібності до польоту та до вільного падіння – тобі ніколи не полетіти синьо-яскравим небом, як би ти себе не уявляв птахом, як би ти не забував про людей, про те, що ти є і був людиною. Ніколи не полетіти.
От і я ніколи не зможу відчути на повну себе птахом, попросту через те, що як раз не маю тієї потрібної для польоту здібності. Не маю і навряд колись матиму. Лише через те, що я не птах, я – звичайна людина і вже нічого в цьому змінити не можу, не маю на те повноважень. Я людина! Так. Щастя, яке забрало в мене здібність до польоту… чи щастя, яке ніколи не надавало мені тієї здібності… чи щастя, яке ніколи не надасть мені тої здібності. Яка різниця? Я людина і все тут. Без коментарів.
Не знаю чому, але я ніколи не любив читати книжок. Якщо читав, то дуже рідко і без якогось задоволення. Читав, тому що змушували у школі, змушували батьки. Можливо тому і не любив, що змушували. Такий собі «читацький бунт» влаштував я майже на двадцять років. Не отримуючи задоволення від чорних літер на білих прямокутних шматочках з паперу в твердій кольоровій обкладинці ніколи не читатимеш їх. Це ж ясно, як схід Сонця вранці.
Чому так трапилось зі мною? Чому? Але на разі все добре. Я почав читати паперові прямокутники. Для себе сам. І ніхто вже не змушує мене робити це. Та й ніхто не в змозі… Я закохався в літери. Закохався з першого самостійного погляду. В Світ «набору літер та пробілів в різному розташуванні». Я тепер не лише читаю ті літери, я тепер і сам створюю їх. Створюю те, що можуть читати ті, хто є закоханим в них, і ті, хто можливо закохається в мої власні літери. Можливо. Все можливо. Нічого не є неможливим.
Знаєте, на цій планеті нема нічого, чого не можна було б полюбити. Навіть найбільш безглузді речі. Все те залежить від того, якими ми є насправді. Всі люди різні, як і різними є їхні думки, їх світосприйняття. В кожного в голові своя власна каша чи салат. Чи взагалі повний список меню закладу громадського харчування. Можна полюбити все, до абсолютності. Можна полюбити навіть те, що ніколи не бачив і те, чого ніколи не торкався. Можна казати, наприклад, : «Я люблю читати нудні книжки» та повторювати це по декілька разів на день, і гарантую вам, ви закохаєтесь в найбільш нудні книжки, які лише є на цьому клаптику суші ти води під назвою Земля. Таким чином я полюбив буряк, хоча все життя не міг його навіть понюхати – мене тягнуло вирвати, якщо вже так траплялося, що я відчував запах одного з головних інгредієнтів червоно супу – борщу.
Так от, одного дня я полюбив читати книжки. Цікаві книжки. І лише закордонних авторів. Із наших читав тільки одного Антона Ф. До речі, через нього і почав писати свої власні літери із різним розташуванням та пробілами. Ф надихнув мене. Дякую йому та привіт.
2.
Без вини винуватий…
Цікаво, чому так трапляється? Можливо через те, що хтось чи щось хоче нас дискредитувати. Можливо. А навіщо? Навіщо комусь це робити? Щоб відвернути від себе негативну увагу? Щоб привернути до нас негативну увагу? Щоб відкрити нас у негативному просторі? Щоб накрити нас тим простором, як бетонною плитою? Щоб вбити нас? Ні, навряд вбити. Тому що, якщо нас вбити, то хто ж тоді залишиться? Так, той, хто тою плитою накрив нас. Ні, йому то не потрібно. Він же не скажений.
А хто ж тоді скажений? Ви? Гадаю ні… хоча…
Я? Можливо. Я не відкидаю такого перевороту подій. Цікаво. Я – скажений. Щоб можна було б тоді зробити, користуючись своєю скаженістю? Полетіти наче птах? Ні. Вб’юся. Робити скажені речі? Ні. Я їх і так роблю. З’їсти п’ять кілограмів морозива? Ні! Це я і так зроблю на просто. А що ж тоді залишається? О! А може закохати в себе одразу декілька дівчат та порозбивати їм серця? Жорстоко, але... але й скажено. Ні! Я не скажений. Все! Крапка!
Мені терміново потрібно стати скаженим. Не тому, аби робити ті самі скажені вчинки. Попросту аби лише бути скаженим. Так набагато краще на цій планеті. А знаєте чому? Та тому що планета в нас із вами - скажена. Все, я вже вирішив для себе остаточно, я стану скаженим, незабаром, я впевнен в тому. Так і буде. Я сам зроблю себе скаженим. Справжнім скаженим. До такої ступені, яка мені буде потрібна. І якщо буде потрібно, то і зможу повернути себе в нормальний стан... ну, точніше я зараз хочу стати нормальним, по відношенню до нашої планети.
3.
Я скажений! Нарешті. Я зробив це. Тепер всім казатиму, що я такий, як наша планета. Всі заздритимуть. А може і не заздритимуть. Скоріш за все так і буде. Тому що навіщо заздрити тому, хто є таким, як хтось, навіть якщо цей «хтось» насправді – «щось», тобто це «щось» - це наша планета. Ні. Так справи не робляться. Спочатку треба було все обдумати ретельно, а потім вже робити з себе ідіота скаженого. Прорахувався. Навчився за своїм досвідом, що так більше робити не треба. Висновки: стану на ново таким, який був до того, як став скаженим, тобто стану неподібним планеті.
Став. Все так, як і було раніше, хоча раніше я не був «колишнім скаженим», та все-одне я – такий, який був до того, як став скаженим. Я той, хто я є зараз. Я – це я. І більше тут нічого не потрібно пояснювати. До зустрічі. Буду займатися чимось іншим, аніж робити з себе самотужки скаженого чи ще когось. Буду просто «буду».
Ранок. Як же важко прокидатися, але потрібно. Не через те, що треба кудись йти, а просто тому що не хочеться проспати все життя та нічого не побачити, нічого не встигнути, нічого не зробити. Прокинувся. Все-одне важко. Вмився. Почистив рота щіткою із пастою зі смаком м’яти, меду, далі кава, печиво із ковбасою, яєчня присипана сіллю та ароматним сніданком, недомитий посуд, який залишився ще зі вчора чи навіть з позавчора, розкидані шкарпетки по квартирі, два пакети сміття, повна попільничка недопалків заморських цигарок, десь загублена запальничка, через яку не можу вже в ранці випалити одну з цілих цигарок, пригорілий до сковороди пиріг, одяг, який потрібно вдягнути, сорочки, які потрібно випрати... жах(!), я наче домогосподарка, хоча й працюю та живу сам. Вдягнувся. Взув капці на шкарпетки, які за декілька секунд вдягнув на босі холодні ноги. Начепив на цуцика поводок та пішов нагодувати його травичкою. Не знаю, чому собаки та коти полюбляють їсти траву, вони ж не корови принаймні, але вони це роблять із такою регулярністю, що навіть швейцарські годинники могли б позаздрити. Але, в принципі, якщо то їм подобається, то нехай їдять траву, хоч пташиний послід, аби тільки їм було добре. І Якщо вже так трапилося, що мій цуцик хоче відчувати себе коровою, то нехай відчуває. Вигуляв свого малого пса, дозволив йому накакати на забороненій для цього території, заплатив штраф міліціанту, який помітив це, привів цуцика назад до дому, насипав йому псячої їжі, помив руки з милом, всівся на канапу. От і скінчився мій ранок. Тоді, коли я ще не забув, як важко було мені прокидатися. Розпочинався день. До речі, доброго ранку!
На канапі було тепло, якщо чесно, відверто, не кривлячи душею. Книга лежала поруч на тумбочці, вона була ще наповнена моїми вчорашніми уявленнями про ті події, які в ній описувалися. Ще такі гарячі та тендітні, не встигли зникнути з неї, але вже почали відходити. І я ж не можу дати їм це зробити, так? Звісно ж. Я продовжую читати. Захоплює. Дивує. Заманює туди повністю мене. Поступово. Потроху. Частинку за частинкою. І ось я вже майже повністю в середині книги. Я читаю. Вже не чую музику, яку я увімкнув, не чую гавкаючого пса, який хоче аби я покидав йому м’ячика. Я повністю знаходжуся в книзі. Цікава. Цікаво. Лише я та самісінький книжковий простір, наповнений пристрастю подій та пригодами, стосунками та коханням, сарказмом та безглуздістю, жартами та сумом, прагненням щось отримати та байдужістю до всієї людської сутності. Я всередині книги. І буду знаходитися там доки щось не обірве мого читання. Якийсь телефонний дзвоник чи прихід гостя, на якого я не чекаю. От так завжди. Дуже рідко видається годинка насолодитися чи книгою, чи ванільним вершковим морозивом, як комусь це не сподобається і він вирішить зателефонувати мені або ще гірше прийти до мене в гості. Я завжди вдома і всі про це повідомлені. Ким? Інше питання. Голубина пошта? Можливо. Попросту я працюю вдома, я – художник. Я не казав? Ні? Дивно. Я – художник. Звати мене Ангелос Алісіс. Живу і працюю в дивовижному місті Салоніки. І, як ви вже зрозуміли, я – нащадок, тих відомих на весь світ, Давніх греків... От(!) як по замовленню телефонують, аби зіпсувати мені приємну мить.
4.
- Алло! Мої вітання! Ви виграли нашу головну пропозицію серед яких лише можна було обирати. Ви виграли «зіпсування настрою». Ще раз вітаємо Вас із цією значною подією. Скажіть прошу, як Ви збираєтеся використати цей надзвичайний шанс?
- Наковтаюсь пігулок та викинуся з вікна!...
Жартую.
- Алло! Привіт, Ангелосе!
- Привіт, Александрос!
- Скажи мені, ти ж цікавишся там всіляким мистецькими речами, так? Так от, не знаєш де можна б було придбати картини Пікассо1 чи Дені2?
- В Луврі3 у Франції, В Ермітажі4 в Росії, в Зеленій галереї5 в Німеччині, а що?
- Та ні! Я не про оригінали, а про репродукції.
- Ого! Які ти слова вивчив. Довго в словнику шукав? – Жартував я з Алексанроса, просто знаючи його, він не дуже обізнаний в цій галузі, або навіть краще сказати на правду, він взагалі не знався на мистецтві, скільки я його знаю, а це, повірте, дуже давно.
- Ну, Ангелосе, я ж нормально спитався в тебе, а ти... кепкуєш.
- Та я навіть і не знаю. Тобі потрібна написана репродукція чи роздруковані?
- Авжеж написана!
- Не знаю, друже. Я лише можу порадити тобі людей, які можуть знати чи які займаються копіюванням картин відомих художників, але то буде дорогувато, якщо писати.
- А ти не можеш це зробити, я маю на увазі, ти не можеш сам скопіювати картину?
- Вибач, але ні. Я таким не займаюся, навіть за гроші. Я не є прибічником отих всіх копій-підробок, аби люди потім могли хизуватися які в них «справжні» Далі чи Моне. Та тим паче, що я і не зможу зробити дуже якісну копію, а неякісна підробка, то є ще гіршим за звичайну.
- Шкода, хоча давай мені координати тих людей, які можуть мені допомогти.
- Я то дам, але от скажи навіщо вони тобі потрібні ті підробки?
- Попросту я зацікавився мистецтвом. Дуже сильно зацікавився. Вже декілька книжок прочитав навіть.
- Це добре, що зацікавився, але знаєш, скажу тобі дві речі щодо цього. По-перше, написана репродукція буде коштувати набагато більше, аніж ти собі уявляєш, тим паче, що ти хочеш якісну копію, а по-друге, не подумай, що я хочу тебе образити, ні, абсолютно не хочу, знаєш, людина може і не читати книжок про мистецтво і знатися на ньому, а може прочитати тисячу чи дві і так нічому і навчитися. Це добре, що тобі цікаво, добре, що читаєш, але я б тобі порадив побільше спілкуватися із людьми, які більше досвідченіші та більш обізнані в цьому напрямку. Наберешся досвіду і буде все добре в тебе із мистецтвом.
- Дякую тобі за поради, але ж де мені взяти тих обізнаних у мистецтві людей? Окрім тебе звісно, ти ж в нас художник, картини якого купують навіть за кордон. І ще одне, скажи мені що в тебе із настроєм? Ти якийсь злий!
- Та не зважай. Так, настрій трохи зіпсований, через те що я читав одну з найцікавіших книжок за своє життя, а ти зателефонував та обірвав мені ту ідилію, яка в мене була на самоті із книгою та музикою, яку, сказати на правду, я не чув. Та все нормально. Ти ж не міг знати, що я читаю.
- Ой, вибач, давай я тоді тобі потім зателефоную, добре?
- Та ні, давай я вже тобі розповім все що тобі потрібно, а то просто в мене потім також не буде часу, буде потрібно займатися недописаною картиною, в мене замовлення з однієї галереї з Афін.
- О! Дуже цікаво. Ти пишеш картини на замовлення для афінської галереї. Скажи мені, Ангелосе, а ти відомий художник чи ні?
- Та ні, невідомий. Просто так попросив один мій знайомий, який співпрацює із цією галереєю, точніше порекомендував мене їм.
- Зрозуміло. То давай кажи про людей, які можуть мені допомогти із копіями.
- Ну, слухай і записуй...
Я розповів Александрову все, що йому було потрібно, і навіть те, що не потрібно. Потішився трохи. Злий я.. жартую. Па па.
5.
Ангелос Алісіс, тобто я, не є дуже поганою людиною, але не є і дуже доброю...Всі такі. Бах! Постріл. Поцілив. Прямо в самісіньке ваше серце. Не так? Ні? Ха! Так то так. Як би ви не думали про себе, що ви всі такі начебто добрі, зрозумійте і потіште мене і скажіть самим собі, що то не так. Маю на увазі, що у кожній людині, якою доброю вона не була, чи якою б такою не здавалася, в неї все-одне є зла сторона, стовідсотково. Абсолютно у всіх. До абсолютності абсолютно.
Не подумайте, що я хочу переконати вас у тому, що ви не є доброю людиною, зовсім ні. Я попросту хочу, аби ви не думали, що на сто відсотків такі неймовірні. Може так воно і є, але ж не на всі сто, принаймні на дев’яносто п’ять, але все ж таки не на повну. Лише про це я і хочу вас повідомити, якщо ви ще й досі так думаєте про себе. Все по цьому питанню, продовжу писати про себе, добре?
Як вже всім відомо, я – художник. Такий собі звичайнісінький фарботрат, або простішою мовою – псуюча фарбу людина. Хоча над кольорами намагаюся працювати так, як ніхто того не робить в цьому світі де я живу. Але про фарби, кольори та світ я вам розповім потім, коли розповідатиму про сам цей світ, який мене оточує кожної миті мого життя.
Нічого такого дійсно цікавого в мене, за ті всі роки прожитого мною життя, не траплялося. Не рахуючи, що я був закоханий. Але то вже в минулому. І я про те зовсім ані трохи не жалію. Були на те причини.
Вже нема настрою читати книгу, Александрос зіпсував його своїм телефоном. І чому я не вимкнув його? Але то вже лишилося в іншому світі, світі минулого, і туди нема шляху, як би ти не намагався туди потрапити. Бум! А книжка то була цікава, навіть дуже, якщо вже не сказати найбільш цікава на моє життя. І, нажаль, вже доведеться читати її або на сон, або завтра. Писатиму картини. До зустрічі у майстерні! Стоп! А я не казав, що в мене є власна майстерня? Ні? Про все забуваю розповісти. Ну добре. В мене є своя власна майстерня. Нічого особливого в ній нема. Просто переобладнав кімнатку під дахом і все тут. Скажу вам ще дещо – там дуже сильно пахне свіжою фарбою...завжди, і мені цей запах вже майже набрид, але нічого із не можна подіяти.
6.
- Потрібно вимкнути телефон, - думки в голос.
Вимкнув телефон, вдягнув фартуха, перевірив чи вистачає фарби, перевірив наявність пензлів, почав дихати повітрям із запахом свіжої олії, та й нехай. Я ж художник, я маю цим дихати, тим паче, що за ці картини мені заплатять нормальні грошенята.
