* Розповідає Юля - дівчина-підліток. Вона їде з Росії в Українське приморське містечко. Юля смугла, висока, спокійна, любить читати. Дискусія в неї на всі теми.
Революция!
Наши дела озарены твоим светом,
Мы готовы пожертвовать для тебя
Жизнью,
Домом,
Теплом.
Встать!
Слышите, встать!
Когда говорят об этом,
о том, ради чего мы живем и,
если надо, умрем.
«Далеко на востоке»
К . Симонов.
1 В ПУТИ
Дождь играет монотонную музыку. Мы стоим у перрона, ждем. Вокруг все затянуло туманом, серым и холодным. Воздух сырой, тяжелый. На сердце грусть. Скоро приедем в село. Там тишина, простота, воля. Увижу поле, лес. Познакомлюсь с новыми людьми, а главное - увижу море. Я когда-то была на море, но это было давно…
Слышится шум приближающегося поезда. Люди неохотно выходят из теплого купе на сырой дождливый перрон. Суетятся. Обнимаются с родственниками, встречающими их.
Вот и все вышли. Нас проводят соседи. Странно. У тети Наташи на глазах выступили слезы, все-таки она много прожила с нами по соседству и успела так сильно привыкнуть. «Когда-нибудь встретимся» - говорит мама, и, получив в ответ: «Всего хорошего» мы смешиваемся с пассажирами.
Поезд тронулся. Слышится песнь железных колес. Сначала ритм медленный, постепенно переходит в чечетку, сливаясь со стуком капель дождя о стекло. Прислоняюсь лицом к окну и осознаю, что вижу это все в последний раз. Как больно смотреть в глаза знакомых домов. Там прошла вся моя жизнь. Мы с ребятами играли в тех дворах, выростали, дружили. А теперь все, все кончено.
Дома как будто просят не покидать их, но не они, не я ничего не можем изменить. «Разве ты едешь от нас навсегда, разве ты не сможешь вернуться?» говорят они мне, но внутренний голос говорит иначе.
Уже включили в некоторых окнах свет, близятся сумерки. Поезд все идет и идет, отдаляя от нас этот свет, скрывая туманом город. В купе тоже появляется свет. Мне захотелось снова почитать Островського.
«...Валю Брузжак, Розу Грицман из уездного города, совсем девочка, семнадцати лет, хорошая девушка, глаза у нее доверчивые такие были, потом Сашу … , знаешь, потом двое гимназистов…, ну ты их знаешь, все из уездного городка и местечка. Всего было арестовано двадцать девять человек, среди них шесть женщин. Всех их мучили зверски. Валю и Розу изнасиловали в первый же день. Издевались, гады, как кто хотел. Полумертвыми приволокли их в камеры. После этого Роза стала заговариваться, а - через несколько дней совсем лишилась рассудка.
В её сумасшествие не верили, считали симулянткой и на каждом допросе били. Когда её расстреливали, страшно было смотреть. Лицо было черно от побоев, глаза дикие, безумные.
Валя до последней минуты держалась хорошо. Они умерли как настоящие бойцы. Я не знаю, где брались у них силы, но разве можно рассказать о смерти их? Нельзя рассказать. Смерть их ужаснее слов… »
Тихо шумит за окнами дождь. Я прекратила читать. В купе было тихо. Слышно только чечетку железных колес и стук капель в окно.
Мама спросила меня о книге. Книгу я нашла в старых папиных вещах. Она древняя, но хорошо сохранилась. Наверное, Папа ее берег. Я очень люблю читать книги. Но эта такая необычная, очень жестокая и взрослая.
2 ГАЗЕТА
Когда Мама начинала вспоминать отца, ее голос немного вздрагивал. Она всегда говорила мне, что если иногда бывает очень тяжело на душе, то нельзя унывать надо все вынести, надо быть терпеливой и настойчивой.
- Хорошо мама, хорошо, - успокаиваю ее.
- Да, ты вся в отца, - сказала мама, вздохнув, как будто я ее утомила.
- Да, а внешностью ты в маму, - прозвучал чей-то голос у входа. Это был какой-то мужчина в очках и в сером пальто. Он уже, наверное, давно вошел, но не решался вступить в разговор…
- О! Какая неожиданная встреча, - спохватилась мама, и пошла навстречу к гостю.
- Аркадий, как живете, присаживайтесь и рассказывайте.
Я сразу было, не узнала дядю Аркадия. Лет десять его у нас не было. А раньше, он часто был у нас. Он со мной почти не общался, но всегда, насколько я помню, после его приезда у меня были новые игрушки. Я знала, что это дядя их купил и незаметно оставил. Он почему-то стеснялся дарить подарки. А иногда я думала, что он меня недолюбливает а подарки это так, лишь бы для вида. Но вторая мысль мне самой никогда не нравилась. Не может дядя Аркадий быть плохим ведь он Папин брат.
Дядя что-то говорил о том, что его ждут, но мама не хотела и слушать об этом. После назойливый длительных уговоров он все же покорился и начал рассказывать о разном. Вообщем начал сплетничать. Знаете какие нынче мужики болтливые пошли.
Вдруг Аркадий посмотрел на меня и сказал:
- Какая у вас, Лена, прекрасная дочка. Как она выросла и похорошела. Юля, наверное, и учится хорошо?
- Да, она у меня золото. А вы Аркадий все в одиночку? Пора уж и семью завести, детей - заговорила мама о чем-то отдаленном, заметив мое смущение.
- Ну не надо об этом, Лена, не надо в какой уже раз, - заговорил дядя, обиженно и потерянно.
- Ну и куда же вы едете? - спросила мама после некоторой паузы.
- Да вот, решил отвлечься от роботы, побывать на природе, отдохнуть от городской суеты. – вздохнул дядя.
- А вы, наверное, к маме едете?- спросил он более радостно, радуясь что он такой себе догадливый дядя.
Дальше разговор пошел не весело.
Бабушка умерла месяц назад. Мама продала квартиру, и мы едем в бабушкин домик. Бабушка у меня хорошая была. Такая…
- Идем Корнилов, скорей, - сказал какой-то бородач, заглянув в купе.
Дядя начал собираться. Мама ушла его провести.
Пару слов о дяде. Аркадий – журналист. Мама часто находила в газетах его статьи.
Вскоре мама вернулась. В руках у нее была газета. Она была почему-то какой-то подавленной и взволнованной. Вряд ли это от расставания с Корниловым.
Мне не пришлось спрашивать. Мама показала мне в газете какую-то статью. Рядом была картинка с изображением солдата с тигренком.
- Убили Аркана, Юля, - волновалась мама,- изверги, мерзавцы,!! За что?!!
Мама заплакала.
- Кто этот Аркан, мама, кто он?..
- Аркан был лучшим другом Бори с детства, они убили твоего папу, а теперь и… - и мама снова заплакала.
Мама, как я тебя люблю за все: за твое добро, ласку, за нежность твоих объятий, за слезы, искренние слезы, которые ты иногда пытаешься скрыть от меня, чтобы я была выносливой и сильной. Я буду такой, мама. Обещаю.
- Мама, не плачь! Мама, мы всегда будем вместе и выдержим все, все – не дала мне мама договорить и наградила меня теплыми объятиями и поцелуями. Мы забылись в порыве горя.
3 ВИСЕЛИЦА
В купе, кажись, горел свет. Но было темно от горя (скорей маминого), а мне, было страшно ее жаль: молодую, красивую, наилучшую маму. Сколько она пережила…
Пару строчек о Маме. В раннем детстве у Мамы не стало родителей. Родителей ей заменила старшая сестра Мария. Поэтому тетю Машу я всегда считала себе за бабушку. Недавно бабушка тоже умерла. Она была такая добрая. Она ничего не жалела, жила ради мамы, пока она не выросла и не обрела семью, но и после бабушка Маша не стала искать свою потерянную судьбу и осталась сама. Я думаю она заслуживает большого уважения за такую благородность.
Когда убили папу, я была еще маленькая. Мы долго жили в городе. Маму выгнали с роботы, так как она часто была пьяненькая. Деньги скоро закончились, появилось много долгов и мы, продав квартиру, уезжаем с города. Запила она после смерти папы и сейчас пьет, но я ей ничего в укор никогда не смею говорить. Я вижу что она и так очень раскаивается, понимая что так дальше нельзя. Она и хочет, чтобы я была сильная, потому что сама слабая.
А мой папа. Он был наилучший, наилучший в мире…
Я снова начала читать:
«Выгнали нас прикладами во двор тюрьмы…, повели на улицу. Нас поставили перед виселицей, чтобы мы видели гибель товарищей… Виселица высокая, из толстых бревен сбитая. На ней три петли из толстой крученой верёвки, подмостки с лесенкой упираются в откидывающийся столбик…
У виселицы прокурор военный и высшие чины. Вывели из тюрьмы Валю и тех двоих товарищей, что к повешенью. Взялись они все трое под руки. Валя в середине, сил у нее идти не было, товарищи поддерживали, а она прямо идти старается, помня Степановы слова: «Умирать надо хорошо». Без пальто она была, в вязаной кофточке.
Шварковскому, видно, не понравилось, что под руку шли, толкнул идущих. Валя что-то сказала, и за это слово со всего размаха хлестнул её по лицу нагайкой конный жандарм.
Страшно закричала в толпе какая-то женщина, забилась в крике безумном…, её схватили, уволокли куда-то. Наверно мать Вали.
Когда были недалеко от виселицы, запела Валя. Не слыхал никогда я такого голоса- с такой страстью может петь только идущий на смерть. Она запела «Варшавянку»; её товарищи тоже подхватили. Хлестали нагайки конных; их били с тупым бешенством. Но они как будто не чувствовали ударов. Сбив с ног, их к виселице волокли, как мешки. Бегло прочитали приговор и стали вдевать в петли. Тогда запели мы: «Вставай проклятьем заклейменный». К нам кинулись со всех сторон. Я только видел, как солдат прикладом выбил столбик из подножки, и все трое задергались в петлях…».
А дождь всё бьёт в окно. Какой он жестокий, какой безразличный к человеческому горю. Он идет и идет, съедая последний снег. Разве это зима? В календаре январь, а на улице осень. Не нужен этот дождь никому, не нужен.
Аркан – это ведь, ловушка.
Петля затянулась и жизнь угасла…
Вот бы хорошую зиму. Снег. Мороз. Мороз настраивает, ободряет. Появляется чувство радости, радости от жизни оттого, что живешь. Дождь. Туман. Грустно. Тяжело на душе. Клонится к ночи.
II ПРЕКРАСНА ВЕРШНИЦЯ
Уверен я, что самая хорошая
Из всех девчат на свете - это ты.
« Поет гармонь »
Д. Белинский
4 ЗИМОВИЙ ЛІС**
** Розповідає Марія. Вона приїхала в ліс на білій кобилі Агаті. Марія – білосніжна блондинка, середнього зросту, дуже гарна, вірить у Бога.
Як тільки гарно на узліссі. На блакитному, чистому небі велично світить сонце, обсипаючи ласкавими променями все навколо. Ліс ввесь в інеї блищить величезною кількістю вогників. Земля вкрита снігом неначе якимось покривалом. Все навкруги віддзеркалює сонячні промені і сліпить очі. Темні стовбурі дерев чітко розділяють білий і синій колір: землю в снігу і небесні простори. Так тихо і спокійно навкруги що стає весело на душі. Вітерець, легеньким подихом, іноді нагадує про себе на просторі, а в лісі тиша, мертва тиша.
Як чудово в таку пору прогулюватись ялиновим лісом. Легені не можуть надихатись свіжим прохолодним повітрям. Очі не можуть надивитись на навколишню красу. А рухатись хочеться як можна обережніше, щоб часом не торкнутись якоїсь гілочки і не струхнути з неї білосніжне вбрання, подароване матінкою-зимою.
Так вільно себе почуваєш ніби не від чого і не від кого не залежиш, нема в тебе обовязків, проблем. Всі турботи, що спіткають тебе на життєвому шляху, ховаються в куточки свідомості і зникають безслідно. Душа прагне чогось величного, неземного.
Тихо і спокійно крокує мій четвероногий друг. Обережно і легко вона долає перешкоди. Які в неї добрі очі, вони не мають ні краплинки користі. Вона не служить мені, вона не моя властність, вона мій друг. По-дружньму я влітку обороняю її від комах, по-дружньому розчісую її білосніжну гриву, а вона бере на себе моє транспортування. Я думаю що коли б я їй дозволила возити мене до школи, то вона б з радістю була зі мною і цей час. Ні, я не вигадую. Вона сама зізнавалась мені у приязні. Дарма, що не може розмовляти. Очі її розумні. Вони все скажуть краще від голосу.
Дякую тобі, Господи, за ці прекрасні відчуття волі, легкості і духовної наснаги. Спасибі тобі за ці хвилини щастя. Збережи душу мою від гріха і горя. Захисти мою Агату від хвороб і різних негараздів.
5 МАРІЯ***
*** Розповідає Артем (кличка Аркан) місцевий хлопець. Артем середнього зросту, не дуже широкий, дуже спритний і зібраний.
А ось і річка. В цей не дуже морозний день вона пробилась через льодяну перешкоду і побігла так весело і гарно.
Після того, як сонце затулила якась випадкова хмарка стало трохи незатишно. Але все колись закінчується. І от знову з’являється із-за хмар сонце. Радості нема краю. Все кругом наче оживає.
Кажуть, що ліс зимою засинає, так це неправда. Він оживає, коли світить сонце. Десь там високо шумить гілля, але його не видно. Не видно верхівок дерев - погляд тоне в синьому небі. Він водночас охоплює все і нічого крім небесної краси...
Яка краса, небачена краса. Моє серце голосно забилось. Подібного я ще ніколи не бачив...
Чарівна вершниця постала перед моїми очима. Це була принцеса на білому коні. Я полюбив її до божевілля. Полюбив прекрасні очі, які так приязно дивились в мій бік, світлорусяве волосся, що розвивалось на вітрі та небаченої краси обличчя.
Важко описати словами її красу. Не зрівняється з нею найкраща троянда. Не перевершить ніжністю біла лілія. Далеко сонячному променю (з його підступною ласкою) до цього блаженства...
Тільки згодом, коли, засліплені красою, очі трохи прозріли я відірвав свій погляд і вже розгледів її гарного коня.
Це був наче сон. Ніби я опинився на іншій планеті. Попав в новий простір. Отримав нове життя. Я розумів, що в принцесі на коні, білому як сніг, весь сенс мого життя, вся моя доля та всі мої мрії. Про неї тепер будуть всі мої думки.
По її погляду я пізнав її душу: добру, ніжну, чисту. Я впевнений що вона не може бути іншою...
Мої надії справдились. Вона перевершила всі мої мрії. Вона підкорила моє серце...
Марія. Яке гарне імя. Так легко і доброзичливо зі мною ще ніхто не знайомивсь. Я був щастливим після кожного її слова. Хоч би вона мені казала, що земля квадратна, я б не став її перебивати, не смів би...
В неї є друг- гарна кобила Агата.
Приїхала сюди Марія недавно із західної України. Вона буде навчатися в десятому класі, на рік менша від мене. До того ж, вона розмовляє чистим українським, а я по нашому, по-простому, але на це ніхто не звертає уваги...
Тоді я не міг навіть мріяти про те, що ми з Марією будемо разом, а так воно і сталось і, здається, що не могло бути по іншому. Ми створені один для одного. Хотілося б щоб так було до кінця життя...
Раніше я не знав навіщо живу. Думав що життя це так – гра. Попались погані карти, щось тупо зробив і петля на шиї почала стягуватись (так як аркан браконьєра) і гра програна.
Думав я що вмерти легко. Тепер я зрозумів, що живу для Марії. Для неї я буду робити все.
III ВЕСНА – ДРУЖНЯ ПОРА
Що ж тільки той ненависті не знає,
хто цілий вік нікого не любив.
“ І все таки до тебе думка лине ”
Леся Українка
6 НАЙЩАСТЛИВІШИЙ ДЕНЬ
Весняний ранковий промінь сонця лагідно погладив мене по щоці. Я прокинулась і зрозуміла – почавсь найкращий, найщастливіший день в моєму житті.
Вдягнулась. Пішла до стайні. Агата нетерпляче рвалась в дорогу. Такою збудженою ніколи вона ще не була.
Тихенько скрипнула фіртка і ми в дорозі.
Добре, що ніхто з батьків не прокинувся, не затьмарив такий чудовий ранок настирливими запитаннями.
Я відчувала, що сьогодні мені підготовлено дарунок від Бога...
Як гарно на лузі! Сонце, пробившись через темні хмари, пустило промені на землю. Весняна, волога, свіжа земля випромінює життя та силу.
Напевно буде дощ, перша гроза в цьому році. Повітря сухе і тепле. Пахне свіжістю молоденька травичка. Звеселяє душу спів пташок, він то стихає то гучнішає, як морський прибій...
На мене дививсь життєрадісний погляд. Щось було таке просте і гарне в її карих очах. Простодушний і невинний погляд, сповнений життя, радості і енергії. Мов би запрошуючи до себе, вона відвела погляд в бік.
Велика радість запанувала в мене на душі, ще більша ніж на початку дня.
Я була щастлива бо знайшла справжнього друга і більш не буду самотньою.
Агата не розуміє дружби. Вона ставиться до мене як до хазяйки, а мені не вистачає порадника, співбесідника який зрозумів би мене.
7 ЗНАКОМСТВО
Чудесное весеннее утро.
- Здравствуй, девушка, - поздоровалась я с прекрасной незнакомкой.
Она тоже поздоровалась. Смотрит на меня как-то странно и улыбается.
- Как тебя зовут? - спросила я и представила ответ из известного аникдота: «Меня не зовут, я сама иду.» вот бы было нелепо. Невольно улыбнулась над своей несказанной, туповатой шуткой.
- Марія.
Потом она сказала:
- А як тебе звати?
- Юля.
Я ей рассказала, что приехала недавно и живу с Мамой на Чорноморской улице.
Мне почему-то захотелось с ней поближе познакомится. Может быть потому что у нее глаза были скромные и добрые. Или может потому что она смотрела на меня как глупая собачонка, которую хочется почесать за ушком. Мне почему-то показалось что она тоже хочет ближе познакомится. Только, из-за своей скромности почемуто молчи. Я начала поддерживать разговор.
- Ты наверное куда-то ехала по делам, а я своими разговорами тебя задерживаю.
- Ні , зовсім ні. Я до тебе їхала.
- Интересно, чем же я тебя так заинтересовала?
- Я хотіла з тобою познайомитись і..., - ее взгляд был такой наивный и детский, - потоваришувати. Я хотіла щоб ми стали друзями.
Ее слова мне показались какими-то странными. Откуда она знала, что я тут? Раз уж она приехала специально. Об этом, конечно, я спрашивать ее не буду. Ну, все же…
- Ну. Будем друзьями, - я протянула ей руку. Рукопожатием мы скрепили нашу дружбу, которая так внезапно появилась.
Не даром говорят - «весна -дружеская пора».
Вот так прошло наше знакомство.
Позже я поняла, что Маша очень милая и приветливая девушка.
Она мне рассказала, что недавно приехала сюда из Львова.
- Зовсім недавно я приїхала. Ще тут нікого не знаю. Думаю, нам разом буде веселіше. Правда, Юля.
Я кивнула. Мы сидели на лугу в траве. Лошадь паслась неподалеку. Ветер разогнал тучи. Жаркий будет день наверное.
- Жаль в школу не разом ходитимем, не по дорозі.
- А где ты живешь, Маша?
- Я живу на Підозерній, он там, - она показала рукой в ту сторону откуда приехала.
- Интересно. Здесь и озеро есть?
- Мені Мама розповідала, що озеро десь в гущавині отого лісу. Я б дуже хотіла там побувати. А ти, Юля?
- Если хочешь, то когда-нибудь мы туда пойдем в поход. Как путешественники пойдем открывать новые достопримечательности. У нас будет наше открытие…
Мне и вправду захотелось попутешествовать.
- А давай, Маша, сегодня пойдем.
- Добре, - она о чем-то задумалась, - Нічого, коли з нами буде Артем?
- Артем – это твой брат?
- Ні. Це мій знайомий. Ми познайомились місяць тому.
Она приблизилась ко мне так близко, что я ощутила ее дыхание. Ее красивые светлые волосы разбрасывал ветерок. Она шепнула мне на ухо: - «Він за мною упадає», - ее голос был таинственный, - «Я часто помічала, як він на мене дивиться і ніби хоче щось сказати мені; та не насмілються».
- Це моя таємниця.
Спасибо Маша, что ты этой тайной со мною поделилась. Я думаю, наша дружба вырастет очень большой.
Какая она простая девушка. Я же недавняя ее знакомая, а она мне уже доверяет секреты. Видать, мы и вправду будем настоящими друзьями…
Мы еще много о чем толковали. Потом как-то разговор вернулся к нашему знакомству. Я спросила у неё почему она искала меня и именно здесь. Её ответ мне показался странным:
- Я просто знала, що сьогодні у мене зявиться друг. Справжній друг. Агата мене сюди привезла. Вона знала дорогу, - хоть я её не совсем поняла но не стала больше спрашивать.
Маша говорила что кто-то во сне ей сказал об этом, какай-то свет, сияние. Ничего не понимаю. Бред какой-то…
- Я после выходных буду ходить в школу. Дома понемногу наверстываю упущенное.
Маша немного расстроилась когда узнала, что я буду в этом году выпускницей а она еще только в десятом.
- Як прикро, коли б ми навчались в одному класі то ми б сиділи за однією партою. Правда Юля.
- Мы сможем быть вместе всю перемену, и видится, будем после занятий как вот сейчас. Знаешь, Маша. Когда люди часто видятся, то они могут друг другу надоесть, и они поссорятся.
- Ні. Юля, ні. Мені з тобою ніколи не набридне бути разом. Ми не будемо сваритись.
- Да. Мы ссорится, не будем…
Вскоре я вспомнила, что надо идти домой. Маша предложила подвезти, но я отказалась. Она немного провела меня пешком, потом уехала. Я заметила, что она хорошая наездница. Она крепко держится и умело.
Хотя куда мне рассуждать, когда я в лошадях как свинья в апельсинах разбираюсь.
Маша пообещала, что зайдет за мной вечерком с тем хлопцем, и мы пойдем смотреть озеро.
День будет жаркий. Вокруг свежо и красиво.
Весна – дружеская пора.
8 ЮЛЯ
Ми збирались кудинебуть поїхати, погуляти. Марія запропонувала податися до озера. Вона його ніколи не бачила. Але я не погодивсь. До озера грунтова дорога. Грязь. І ми скоріш всього не поїдемо.
Я запропонував:
- Чого б нам не поїхать на море?
Марії ця ідея теж сподобалась. Вона була щастлива ніби про неї тільки і думала, а озеро це так, для початку.
Марія розповідала про якусь Юльку, що вона обіцяла взяти її з нами. Я подумав, що гуртом веселіше. Хай буде так. Але моє егоїстичне Я не бажало присутності інших, щоб більш не було нікого крім мене у Марії...
Висушений палючим весняним сонцем асфальт шурхотів під колесами. Всі шви автомобіля злегка порипують. Тремтить дзеркало в яке мені видно Марію. Вітер гарно розвіває її волосся. Вона і правда принцесса. Ні, навіть краща. Дивлячись одним оком на дорогу а іншим пильнуючи за нею я вкотре відчував себе щастливим...
Виявилось, що подружка Марії недалека моя сусідка, а я навіть не знав. Чув, правда, що якісь люди приїхали, але що мені до того. Я зупинивсь, засигналив. Марія пішла в двір. Згодом вона повернулась з Юлькою. Це була наша перша зустріч. Юля була гарненька. Простеньке плаття блакитного кольору гарно виглядало на її стрункому стані. До неї тянуло немов би якимось інстинктом а не розумом. Хотілось обійняти її, торкатись її плечей, рук, грудей. Хотілось вхопити її за...
Вибачте. Захопився. Не розумію що зі мною.
Вона чорнява. Волосся гарне досягає плечей. Одним словом красива дівчина.
Найбільш мені сподобалось те, що вона була проста, прямолінійна. Як я згодом побачив, що вона навіть занадто пряма, як хлопець смілива та сильна. Хоча на перший погляд, якби не знав її, то навряд чи повірив. Але все це не те що я хотів сказати. Найбільше мені сподобавсь її погляд, такий стрімкий і життєрадісний, а іноді сумний і в туж мить по-вовчому лютий, сповнений глибокої ненависті. Мені стало дивно. Така гарна привітна дівчина і з такими злющими очима, іноді. Але це було іноді. Не часто. Одного разу я це помітив, коли ми їхали по околиці міста. Вона тоді ще говорила про те, яке в нас гарне містечко і яка гарна тут природа. Юля також ввесь час дивувалась бідноті жителів. Хати порозвалені, іноді під солому вкриті. Я сказав:
- А он бачиш яка у Коваленка хата, - і показав у ту сторону де виднівся дах будинка.
- Великий, багатоетажний. Наче всім селом ти хороми строїли, можна подумать шо то не дом а школа чи ще щось тіпа того...
А Юля нічого не відповіла. Ото тоді я мельком упіймав її погляд а потім вона відвернулась і втупилась у вікно...
- Кто он, этот Коваленко? - чогось зацікавилась Юлька. Невже їй хочеться розмовляти на таку нецікаву тему. Але все ж я їй розказав, що це місцевий буржуй, шишка. Розказав, що він командує всім селом бо все має: орендував сади, землю і живе собі. Декого взяв до себе на фабрику а кому не повезло ті п’янствують та б’ються, - швидже подохнуть то так їм і треба. Подумав я, але не сказав.
Я глянув було на Юльку але не зустрів її погляд. Тоді я глянув на Марію, вона дивилась в далечінь і думала про щось своє. Я сидів за кермом, а вони позаду і чомусь між собою не розмовляли.
- А вы все как лохи его терпите. Да?
- А шо ми зробим? У його ж криша. Вин пошти тут не живе, це його сімя тут, жінка і діти, а в других містах ще є сімї, от коли він приїжжає то живе тут трохи...
Згодом розмова пішла в інший бік.
Чого вона допитується. Лохі селюкі наші бо не зібрані. Він же гроші декому платить, а іншим роботи нема а вони ж дурні вбивають себе п’янством. Виходить що він і нацьковує їх один на одного. Аби вона знала як мені вже набридло повзать перед їм. Як мені вже набридло вислужуватись. А що поробиш? Як тепер звільнитись від того що я йому тепер все життя винен. Тільки б він нікому не розповів.
- На морі щас харашо, небо хмарне, сонце світить, буде непоганий контраст. А якщо ще дощ застане, то може радугу побачим... - я ще багато всього говорив доки ми їхали. Згодом дівчата ожили, також заговорили.
Нам було весело гуртом. Але всеодно я відчував, що Марії ця подорож не дуже довподоби. Вона всю дорогу була якась мовчазна, ніби щось передчувала недобре...
9 МОРЕ**
Море гарне. Воно таке синє, як небо, навіть горизонту непомітно в далині де море зливається з небом у далеку недосяжну блакить.
Ясне сонце, пробивши заслону синіх хмар, ласкаво гріє.
Хвилі вдаряються в берег, суворий і скелястий, розбиваються на безліч бризок в кожній з яких відбивається сонце. Так прекрасно...
Веселий прибій манить своєю чарівністю. Хочеться піти до води, щоб вона ніжно омивала ноги, гралась, веселилась. Вода ніби закликає до себе і я не втримавшись поринаю в насолоду. Хочеться осягнути оком величезні морські простори. Хочеться з ним жити завжди. Вічно вдихати свіже солонувате повітря, вічно милуватись ним, захоплюватись, кохати...
День згасає, настає вечір. А ввечері море ще гарніше. Його спокій заворожує, тиша заспокоює, а місячна доріжка, як фата нареченої, зачаровує своїм блиском. Місяць оповитий хмарами, великий, холодний. Його так чітко видно. Он білі плями – це гори, а он темні - це моря, напевно такі ж як і це, прекрасні.
Іноді пропливе вдалині корабель, крикне у нічному небі, кимось сполохана, чайка і знову настає мертва тиша. Вона надихає на роздуми: про майбутнє і минуле, про життя і смерть, добро і зло.
Тиша заколихує і мимоволі сон бере своє. І сниться те ж море, той же місяць і тиша, яка полонить слух.
10 ДАВАЙ БУДЕМО ВІДВЕРТИМИ
Не знаю. Може я і образив Марію тим, що майже ввесь час спілкувавсь з Юлею. Але ж хіба я хотів її образити.
Вона просто була якась чудна сьогодні. Пішла купатись. Ще ж ніхто не купається. Холодно. Можна ж простудитись.
Вже коли давно стемніло я ледве умовив її поїхати. Склалось враження, що вона хоче назавжди тут лишитись. Не могла ніяк натішитись. Всю дорогу з нею не можна було зав’язати розмову. Звертаюсь до неї і все як до стінки.
Привіз додому, попрошався, а в відповідь мовчання. Якесь незрозуміле мовчання. Я не знаю. Може просто я вже втомивсь, чи голова боліла, але я думав, що день не вдався. Краще б ніхто нікуди не їхав.
Одне було добре. Ми з Юлею стали друзями. Розмовляли про різне і, так, поступово здружились.
Виявилось, що вона ходитиме зі мною в один клас. За одною партою звичайно сидіти не будемо. До того ж я погано навчаюсь і коли заговорив про це, то вона мені сказала, що зробить з мене хорошиста. Сказала, що тепер я просто так від неї не відчеплюсь. Але я думаю що це не можливо, або ж це буде дуже важко з моїми то хвостами.
Спочатку нас пов’язувало те, що вона була подружкою Марії. Потім те, що ми жили недалеко один від одного, а головне – це деякі спільні погляди і захоплення. І ще цікаво те, що, коли спілкуюся з Юлею більше вживаю російські слова, а коли з Марією, то навпаки. А от завтра ми домовились, що я зайду до неї і ми підемо в школу разом...
Завтра хочу довідатись, чому Марія була така чудна. Скажу: «Давай будемо відверті...»
IV ШКОЛА ІМЕНІ МАКАРЕНКА
Міцна віра рушить скали...
Тим загибелі нема,
Кому світять ідеали...
,,Співець”
Павло Грабовський
11 НАШ КЛАС
- Клас у нас несобраний. Так. Каждий сам по собі, - почав було я розповідати Юлі по дорозі до школи, наступного дня.
Я розповідав їй про своїх друзяків Едіка, Руслана й Славика, про те як ми тренуємось грати у волейбол та іноді їздимо на змагання. Також і про своїх ворогів: Артура, Лисого і Фелікса. Вони ж не люди, наркомани і п’яниці. Але при Юлі я не став них обговорювати. Я помітив, що це не дуже їй подобається. А про дівчат нічого не розповідав. Всі вони шлюхи да і нічого більш сказати.
Є ще в нас там одна домаха, від мами далеко не відходить. Ну да ладно про це.
Розповів про тих у кого можна списать на контрольній і про тих - хто зробить, коли попросиш.
- Лідка в нас така всьогда отлучена, на медаль іде. Може ти з єю і подружиш. Да врядлі. А Стьопу мені даже жалько іногда.
- Знаєш, він оце видно єдінствєнний, кому в школі оцінки не натягують. Так же стараєцца вчицца, так стараєцца, а нафіга, все зря.
- ...?
- Да тогошо дирка в кармані, бабла в його мало, шоб послі школи кудись устроїцца. А медалі йому не дадуть бо одна тільки ж дожна буть, - і я їй почав розповідать про вчительку англійської. Про те, шо її доня на медаль іде. А шоб у жлоба була також медаль так цього ж не повинно бути. – Да шо тут розказувать. Вєздє воно так...
- В Едіка дома комп’ютер є. Тільки він в йому нехріна не шарить. Йому ж лучче десь погулять, потягацца а не торчать за той коробкою, - далі я розповідав, що Стьопа теж тіпа наш друг. Якби не він, то із школи б вигнали, а так все нам рішає. Собі на відмінно екзамен здасть і нам тройку виб’є. От йому Едік нічого і не каже, коли він за його комп’ютером довго зависає. Ми Стьопу поважаєм. Кличку йому придумали – Професор.
А в нас у багатьох кличка є. От Едіка я по імені називаю а всі – Жук. І не знаю чого. Колись і його діда так прозивали, коли ще живий був. І ото напевно в спадок і передалось. Хоча коли поглянеш як він на турнику займається, то і правда можна сказать: «Як жучок вчепіривсь і крутиться». А ще в нас багато кого по кличкам звуть, це і Фелікс і Криса і Лисий даже один там в нас тормоз такий є – Паяц.
Вже близько до школи підходили, коли я її вводив в курс поточних справ. Розказав хто є хто. А то ще бува під вплив компанії отієї попаде.
Було б нечесно коли б я і про свою кличку не згадав. А то всіх обговорюю. Хоча я навіть і не знаю чому мене арканом називають...
- Постарайся учителям зразу ж понравиться. Тоді все харашо буде а так...
- Он англичанка, як не захоче шоб Стьопа відмінником був, то як ту англійську він не учить, як не старається, а всьоравно оцінку галіму поставить. Ото він розказує а вона і не слухає а тоді скаже: «Щось я нечого не чула, напевно на другий раз краще готуйся Стьопа, а то що ж ти так?»...
В школі ми зустріли Марію. Марія усміхнулась мені так гарно і так доброзичливо привіталась що я вкотре відчував себе найщастливішим в усьому світі. Мені це дуже сподобалось.
Я залишив Юдю на Марію. Хай вона її ознайомить з усім.
Пішов до хлопців...
12 ШКОЛА
А школа красивая. Большой высокий дом в три этажа с различными надстройками. Правда видать никто за ним не смотрит, такой он ввесь разбитый и поломанный. Ввесь школьный двор засажен красивыми каштанами. К крыльцу ведёт ухоженная аллея по обе стороны от которой клумбы. На клумбах цветы. Очень красиво.
Ближе ко входу алея расширяется в площадку на которой наверное происходят все торжества. Здесь же и есть то, что мне наибольше понравилось. Красивый, хоть и не очень большой, фонтан в виде лебей взлетающих в небо. Крыльцо широкое и просторное. Школьные окна очень большие. Дети играют везде. Им нет никаких запретов. У фонтана никто кораблики не пускает, воды там небыло наверное уже очень давно.
Вон вижу как девочки играют в ризинку, скачут на скакалках, прыгают в жабку или просто играют с мячом. Какие все весёлые и жизнерадостные. Наивные и все как один обречонные. Они даже не подозревают какая тьма огорчений и разочарований встретит их в будущем. Настанет время когда они начнут замечать как стареют их родители, как им тяжело вкалывать за какие-то копейки. Они схотят им помочь, а мамы скажут: «Нет сынок, ненадо, молодой пока – гуляй, вырастешь ещо наработаешся». Ещо и надоест гнуть спину. Унижаться. Ползать перед сильными и властными...
В своих сверстниках я разочаровалась сразу. Мария познакомила меня с несколькими девушками. Аркан - со своими лучшими друзьям. Они хорошие конечно, но большинство... Тот воображает с себя что то, тот гордится папиным кошельком, другой дурачок, третий вообще – слов не найти. Все какие-то никакие. Мало того что грубые, а еще и тупые, а воображают из себя пуп земли…
Поняла, что мне либо надо привыкать ко всему, либо вирисовываться и иметь кучу проблем, либо (что мало вероятно) опустится до их уровня .
Мне захотелось найти между всем этим себе союзника. Такого, чтобы он понял мои взгляды на жизнь. Хотя это наверное тяжело будет сделать, но без поддержки ещё хуже…
Мы возвращались домой с Арканом. Я все ему рассказала. Не употребляла, конечно, всякой политэкономической терминологии, а просто сказала, что я против всего, что делается сейчас и я виступаю за обновленное старое, цивилизованное, советское. Я думала, что он не такой как все…
Ведь те годы были гордые, неповторимые романтичные. Сейчас вокруг ложь. Все лгут. Как говорят здесь – «Брехня и неправда».
- ....?
Ах. Аркан. Ты разочаровал меня.
- Дурак ты Аркан. Ты ещё ничего не понимаешь…
13 НАРОДОЗНАВЧИЙ ГУРТОК***
У кожного свої ідеали. Невже в мене повинні бути такі переконання як і в Юлі. Життя зараз важке але ж раніше за слово, за наклеп людям ламали життя, вбивали, засилали в сибір. А Чорнобиль, афган? Що, не було цього? А ще каже що я «ничего не понимаю». Сваритись звичайно не став. Але ж навіщо так прямо, так зненацька...
Може так і краще. А то коли щось недоговорюють, зїжджають - значить бояться довіритись, думають що ти зрадник. А це так прямо і почесному. Виходить з іншого боку це добре.
Іншій, звичайно, дурака б я не подарував, послав би подальше. А Юля хороша, просто наслухалась якихось брєднів старих пердунів і тут наче про нове пришестя радісну вість розказує...
- Я, Юля, зразу поняв, шо ти не проста дівчина, я замітив ще як вчора ми їздили на море, тільки зразу не поняв. Ні Юля не сердся на мене, але я не з тобою, нам не по путі. Я чесно кажу...
- Да ладно. Забудь, Артём. Хорошо? Давай забудем об этом, и все будет как раньше. Хорошо? Извини. Я просто ошиблась…
- А дружить ми будемо, Юля? Подумаєш там...
- Да, да, конечно. Как и раньше. Давай считать, что небыло этого разговора и всё.
- А вас много?
- Да, нас багато, ціла організація.
- И что вы делаете, для чего вы нужны?
- Воно то називається народознавчий гурток. Ми спочатку організовували народний музей, зносили різне українське барахло. Концерти помогаєм організовувать і різні народні гуляння. – «З п’янством та драками» Подумав я, але вслух не промовив. – Ти, Юля не обіжайся ну я правду скажу. Ми розкручуєм сучасну власть, ми тіпа образець для українця-патріота. Нехай вірять люди нехай ведуться. Вони ж тупі п’яниці. Бідні – бо пють. Пють – бо бідні. Хай і роблять на нас коли на себе не вміють. А гроші все зроблять. В кого гроші в того і власть, в того і сила. – Не стримавсь я. І зрозумів, що наговорив зайвого.
- А если люди восстанут?
- Без лідера нехріна вони не зроблять. А лідера нема бо вони бидло, вони один одного готові за окурок убить.
- Но вы же из них сделали это. Это нечестно. Это паскудно.
Вона нервувалась. Її голос і руки тремтіли. Мої слова чомусь пробирали її до глибини душі. Виходить, що вона дуже жалостлива або ж чуйна людина. Я розумів що треба заткнутись, але чомусь бовкнув.
- Ти Юля просто не понімаєш, що жить треба для себе. Ну подохне це бидло ці п’яниці ну і х.. з їми.
- Ладно, хватит! - закричала Юля крізь сльози.
Я подививсь навкруги. Нікого не побачив. Отже нас ніхто не чув.
- Не надо больше. Если хочешь чтобы мы общались, то давай говорить только об уроках и развлечениях и все.
Вона стала iншою. Вона була уже не така неприступна. Можна навiть сказати, що вона була збентежена, покинута та розгублена. Мені чомусь захотiлось, шоб вона стала такою як ми. Я зрозумів, що вона напевно в глибині душі вже погодилась зі мною. І мені потрібно просто запропонувати нас, як компанію, щоб вона не була самотня. І я продовжив.
- Да забудь ти Юля ті казкі, шо тобі якийсь дід в голову втовкмачив. Ти ж глянь які всі кругом. Думаєш вони спасіба скажуть, коли ти про їх думати будеш. Да случай шо і тебе отам як Ісуса повісять за коси в центрі села, або повиколюють очі і спалять тебе ж твої п’яниці і жлоби... Про себе думай, про себе.
- Что ты гонишь?! Ты же не хера в жизни не видел. Сидишь здесь у мамки под юбкой и возникаешь. Что выпялился? Правду услышал?
- Ты бы видел как у нас там у жлобов и пъяниц: придут в дом, дверь выбьют, морду набьют, все заберут. Мешать будешь то и умрешь. Мы люди а не твари. Мы умираем а не здыхаем. Понял!
- А ты тут…. Пригрелся. У вас тут любовь типа... Какая ж это на х.. любовь? Знала бы, только, Маша какой ты кабель, а то думает что ты ангел. Скольких ты шлюх сельских перетрахал? Что молчиш?
- Закрий рот, дура. Тут Марія непрічьом і не упоминай її, - я здержувавсь. Ще так нахально ніхто отак не стояв і не іспитував мої нерви. – Ти шо тут ждала шо всі бігать кругом тебе будуть, і жаліть. Та некому ти на х.. не нужна. Пошла на х.. з нашого села! - я ще сказав пару гадостєй і отримав по губам. Мене баба ще ніколи не била. Я з гніву не контролював себе і замахнувсь було, але просто грубо штовхнув її. Але якось вийшло сильно, напевно від раптовості, і вона ледь не впала, але випустила з рук зошити. Якісь бумажки підхопив і поніс вітер. Вона присіла і похапцем, мовчки, схлипуючи збирала своє барахло. Я також мовчав, але не став допомагати, тільки спостерігав як вона лазить тут переді мною.
Що ж це я роблю? Я опам’ятався. Хотів виправитись, вибачитись, допомогти. Але тільки я почав наближатись, вона кинулась від мене і побігла. В голові промайнула думка – «Наполохав як дике звірятко.»
Відбігши подалі вона уже просто пішла. А я стояв і мовчки проводжав її поглядом. Я сильно був злий на неї. Наче б наздогнав би і ... Здержувавсь...
Даже не встигла дозбирати своє барахло...
Пізніше я каявся. Чому я почав гризтися з нею? Пішов би і все, а так, хотів шось доказати.
Така проста дівчина а в середині демон. Які в неї злющі очі. Я чомусь почував себе винним. Я ж міг би і промовчати, пустити все повз вуха.
14 ВЕЧІРНІЙ ГІСТЬ****
**** Розповідає Стьопа, сільський хлопець, простий і спокійний. Стьопа середнього зросту, чорнявий, любить навчатись, добрий стратег.
Це неймовірно цікаво. Коли Аркан мене з нею знайомив я навіть не міг подумати, що наша новенька така.
А Аркан каже: «Їй дурний якийсь старий пердун видно голову дурньой забив от і корчить з себе, блін, комсомольца-добровольца. Клоунада ...»
Дурак він просто, Аркан. Не шарить. Думає ті його гроші щось рішають. Грошенята то а не грші перед великими зеленими...
Ніч сьогодні гарна. В таку ніч такого натворити можна шо ух...
От, блін, темно хоч око виколи, а тут ще ця калюжа. Чорт би її взяв. Чуть не набрав за халяву...
В хаті світиться. Кажись тут вона живе. На скільки точно мені баба Даша сказала, то виходить це тут.
Я свиснув.
У сусідів загавкав собака. В будинку навпроти на ганку ввімкнули світло. Хтось вийшов. Добре що паркан високий і світло недалеко б’є, то я ввесь час як стояв непомітний в темноті так і залишивсь замаскованим від світла.
Почав бриніти дощик. А в Юлі в дворі нічого не змінилось. Я ще свиснув. Сусідському собаці набридло і він замовк.
У вікні побачив як тіні заворушились. Дощик ще більш замрячів. Вікно вже ніби пушинка почало розпливатись. Злегка рипнули двері. Хтось зашльопав по калюжах. Це напевне вона. Я зрадів.
- Кто здесь?
Вона напевне ще не звикла до темряви, тільки вийшловши з освітленої хати. Але я її добре бачив.
- Прівєт, Юля. Я Стьопа, ми тільки сьогодні познакомились, помниш такого...
- Чего тебе надо? - перебила вона мене.
- Я хотів тебе побачить...
- Ты не мог прийти еще попозже и когда погода будет ещё хуже? - нагрубила вона мені, - говори, что тебе надо, только побыстрей, и я пойду…
- Я, я... - я ненавиджу себе за те, що коли нервуюсь то у мене ціпеніє язик.
- Ладно. Я пойду.
І вона пішла. Я кинувсь слідом і почав щось говорити уривками.
- Юля,... Аркан...нічого не понімає...ти...наші..., - як я зневажаю себе за це тупе заїкання, - я тож красний...
Юля зупинилась. Ми стояли мовчки декілька хвилин.
- Здесь сыро и холодно, идем в дом.
- Ні, - промимрив я.
- Тогда я пойду, надену куртку и маме скажу, что пойду, прогуляюсь.
Вона пішла.
Хоч я зливсь на себе, на свою несміливість але все ж радів і трохи навіть гордивсь собою, що усе не зіпсував.
Коли Юля повернулась я якось взяв себе в руки, зібравсь почав спокійно розмовляти. Я був їй вдячний, що вона не згадує про ту мою першу несміливість.
Кругом грязь, сиро.
Ми пройшлись по вулиці аж до тієї заброшеної молочарні, що на краю села і там сіли під стріхою.
Розмова якось зав’язалась сама по собі. З Юлею так легко розмовляти. Вона дуже розумна...
Я їй розповів, що вона має знати, що вона тут не одна і у неї є однодумці, є підтримка...
- Нас багато. Но ніхто нас викрити не може бо з нами даже голова народознавчого гуртка.
Юля аж підскочила. Згодом я все їй пояснив. Мені вдалось повернути її віру в свої переконання.
Я розповів їй, що вона зовсім погано зробила, що ділилась своїми переконаннями з ким попало. Аркан - сексот. Це розщифровується як секретний сотруднік. А по-простому - стукач. В народознавчому гуртку всі сексоти, або краще називати їх стукачами.
- Знаєш нашо вони нада? Ні? Вони нада, шоб шестерить, шоб як криси, як собаки все винюхували і доложували Коваленку. Знаєш, Юля. Люди в нас привикли красти. Дак от одні крадуть – це коли там чуть-чуть, а одні беруть – це коли багато потягнуть чи присвоїть розорене государственне імущєство. І чим більш беруть тим менше сидять в тюрьмі. А знаєш яке це страшне горе, коли якась тьотка, для того шоб дітей голодних нагодувать піде вкраде шось на полі а її стукачі засічуть і заложать. А тоді Коваленко підкупить трохи, забашляє в верхах і засудять її на год пять ще й хату заберуть. Шоб залякати. Думаєш мало такого робиться.
Я розповів їй про мого сусіда сторожа. Коли найняті головорізи вкрали на фермі багато телят. Він же бідний ховавсь щоб не вбили. А їх приїхало чоловік шесть, а в сторожа одна палка, він побіг гукати на допомогу а ті все вкрали. Потім на нього все вкрадене і повісили. Звинуватили, що він на місті не залишивсь затримувати злачинців. А люди говорять, що один із злодіїв був сексот. Але його вигородили а сусіда посадили. Кажуть, що телят продали і Коваленко собі гроші в карман положив...
Ще багато чого Юлі розповідав і про школу і про село і говорив, що навіть намагатись поскаржитись на подібне тим хто там зверху, безглуздо. Всеодно вони скажуть, що то брехня та плітки. Але люди знають, люди пам’ятають всі образи, люди чекають доброї нагоди, щоб помститись...
Юля мені розповідала про те, як довго вона шукала однодумців, як вона недавно розчарувалась, а тепер знову зраділа і відчуває себе не одинокою.
Була уже пізня ніч.
Ми сиділи на сухій колоді. Коли був вітер краплі залетали нам під стріху. Дощ холодний і тихий. Ми розмовляли також тихо, тихо і спокійно. Юля сиділа поряд. Вона почала тулитись до мене, вся тремтіла. Їй напевне було сильно холодно, а вона нічого не казала. А я як свиння не міг додуматись. Я скинув з себе куртку і ми разом вкутались єю і обійнялись. Я був навіть заціпенів. Ніколи ще не обіймавсь ні з ким. Я відчував як бється її серце, як здригається іноді подих. Їй бідненькій холодно. А я...я...
Ми то говорили, то мовчали і я радів від того, яка гарна дівчина зі мною, яка проста. Я глянув на її резинові чобітки, старенькі пошарпані джинси, просту куртку. Вона гарна без тієї мури: гарного одягу, брязкалок красок і духів. Вона не така як всі. Вона наша, рідна. Глянув був на свої старі зношені ботинки. Так заходивсь, що і не помітив, що одна нога в ботинку мокра. Згадав про калюжу.
- Хочешь конфету? - я не відмовивсь. Запах трухлявого гнилого дерева і грязі перебив запах дюшесу. Це було чудесно. Це була чудова ніч...
V ЗАВДАННЯ
И не бойтесь убивающих тело, души же не могущих убить; а бойтесь более того, кто может душу и тело погубить в геенне.
Святое благословение от Матфея 10:28
15 ЗАГАДКА
Ліс. Тепло. Яскраво світить сонце. Ми з Агатою кудись їдемо. Я побачила конвалії скочила з коня. Іди пасись. Впала на коліна і почала нюхати конвалію...
О! Який жах. Моя рука вхопила конвалію і вирвала, вхопила другу, трейтю. Я нехочу рвати їх а рука рве. Я скрикнула.
Конвалії махали листочками, кричали і хитали біленькими голівками а із стеблини лилась кров, червона і гаряча. Я скочила і побігла геть. Пробігши трохи я зупинилась і поглянула на свою руку. Рука чиста...
Мені стало страшно. Щось буде, щось станеться. Мені щось наче підказувало, що треба швидше піти до Юлі. Я здогадувалась, що Юля зможе мені все пояснити. Треба лише тепер знайти Агату...
В лісі тихо. Якось дуже тихо і чомусь тривожно...
Я бігла по лісу, переживала. Агата не могла б так далеко зайти. Я все бігла і бігла, не розуміючи куди. Кудись бігла. Якось зачепилась і впала. Боляче защеміло коліно. З-під свіжо-здертої шкіри зацабаніла кров. Мені стало млосно і я глянула на небо. Хотіла подивитись небу в очі. Сосни закружляли, заколихали листям берізки, застукав дятлик.
Дятлик стукає. Стукає. Він стукає. От стукач.
Все зупинилось. Перед очима залітали мухи, засвистіло у вухах, загупало в скронях і знову стало світло...
Я підвелась і побігла, та навіть не бігла а шкандибала, нога напухла і не згиналась і сильно нила. Плаття порвалось як ганчірка тільки заважало, а він стукав, він все стукав, тук, тук, тук...
Я дісталась до галявини і вгледіла щось біле в траві...
- Агата, Агатонька миленька моя, - підбігла я до неї, впала, обійняла затверділу шию. Мухи розлетілись утворивши зверху хмарку. А миленькі скляночки-очі вже були неживі, як іграшки...Тук, тук, тук...
Тук, тук, тук...
Я прокинулась вся в сльозах і побігла в стайню...
Вона жива. Жива.
То все сон. Я ще довго її обіймала, гладила і дивилась в живі скляночки, рідні мої дорогі скляночки...
Все добре, а серце як не вирветься, стукає і страшно стає, чи не розібється воно: тук-тук, тук-тук, тук...
16 В ПУТЬ
Мы не общались с Арканом где-то около недели. Теперь просто иногда обмениваемся несколькими словами…
Утро прохладное. Небо затянули серые тучи. Туман. Я собралась в дорогу очень рано.
Мария прибежала ко мне, когда я уже собиралась уходить.
Я сказала, что иду, и мне не хотелось брать ее с собой. Но Маша как ребёнок была упрямая. Пришлось взять с собой…
Говорила ей, что она легко одета для такого дальнего похода.
- Чого ти Юля мене відмовляєш? Не змерзну я. Вдень хмари розійдуться і буде сонце...
Мы вышли на поле. Я спросила Машу, знает ли она, что случилось вчера ночью…
- Так, ніччю я прокинулась від шуму в кімнаті. Батько був дуже зхвильований. Я не подала виду, що прокинулась. Сплю далі а він все бігає і бігає, говорить і говорить. Казав шось про підпал і ще багато чого. Я з того зрозуміла, що підпалили вчора ніччю тракторну станцію, трохи загасити встигли але вибухнули дві цистерни з пальним і зайнявсь хлів з телятами що був недалеко. Батько казав що мало спасли. Ти Юля може і не чула бо це аж на другому кінці містечка. Цілий день сьогодні казали міліція все ходить винних шукає...
Вот это да, подумала я. И не знала что даже так. Никто мне не сказал. Это же их рук дело. Мне они, наверное, не верят ещё…
Скорее всего, мне дали это задание, чтобы проверить…
Что же мне лесник передаст?
- Хорошо, Маша. Я открою тебе мою большую тайну. Только пообещай, что никому ни за что не расскажешь.
Я рассказала ей обо всем. Имён конечно не называла. Мария удивлённо смотрела на меня.
- Юля. Ти в таке впуталась. Може ще не пізно? Якщо їх упіймають то і тобі нізащо попаде.
- Ладно Маша, я сама себе хозяйка. Ты иди лучше домой…
- Ні Юля. Я тебе не брошу. Я з тобою піду.
- Но я не хочу тебя впутывать в эти дела.
Я начала очень ласково её уговаривать уйти. Зачем только я ей рассказала… Маша смотрит на меня удивленно. В её глазах я увидела обиду. Её губки задрожали. Было видно что она сейчас будет плакать.
- Юля... Юля. Я хочу піти з тобою. Я... я повинна.
День и правда оказался жарким. Туман исчез, ветер разогнал тучи.
Мы шли по лесу. Иногда под ногами хрустели шишки, потрескивали сухие ветки. Разговариваем. Делимся впечатлениями. Маша рассказала мне о сне который ей приснился несколько дней назад. Она думает что ей пророчился пожар. Я ей говорила что вещие сны это выдумка...
Уже давно я начала привыкать к тому что Маша очень набожная. Я с ней соглашаюсь, не спорю. Пускаю всё сквозь уши. Не хочется её расстраивать. Она, бедненькая, обидчивая очень…
Хоть мне и очень хорошо растолковали но так как я не здешняя, и Маша тоже, то мы долго блуждали по лесу. Да и дом лесника был не так уж близко.
Я уже начала было волноваться. Вечереет уже. В лесу становиться темно. Комары сильней звенеть начинают…
Посмотришь бівало вот так прямо на просеке и видишь - как красиво. Здесь внизу темно, а ближе к верху стволы сосен краснеют от заката, а небо такое темно-синее, тихое.
Вдруг лес начал редеть. Начало светлеть.… Впереди мы увидели поляну. На поляне темнела избушка лесника. Залаял пёс, незлобно скорей наоборот. Подбежал к нам и начал вертеть хвостом. Он был большой и чёрный.… Вскоре мы увидели и самого лесника. Дедушка был старенький, приветливый…
В доме было все аккуратно, уютно. Дедушка нас угостил жареной рыбой, хлебом с молоком. Видно ему здесь очень скучно далеко от людей. Дедушка не умолкал, что расспрашивал, что сам рассказывал. Он очень к нам добрый. Постелил нам на своей большой дубовой кровати, сам примостился на лавке, подложив шапку под голову. В хате был тусклый свет от керосиновой лампы. Глухо чокали часы на стене. Шарик спал у дедушки возле лавки. Лесник нам всё о чём-то рассказывал: про лес, заповедные местности, браконьеров...
17 ЛІСНИК*****
***** Розповідає старий дід – лісник.
От нада ж таке. Прислали таких малих. Вони ще ж діти і навіщо вони їх в такі небезпечні справи втягують...
Діти ще спать не хотіли, уважно слухали мене. Я продовжив...
Памятаю, як був я ще молодим і зеленим, таким як оце ви, любив я в лісі прогулюватись. Іду ото, а ліс наче без кінця і краю. Високі сосни небо гіллям закривають. Вітерець колише високу лісову траву. Ліс насичений пахощами весняних квітів і співом пташок. Працює дятлик. З-під трави з шурхотом вилетіла пташка.
В лісі хороше, тепло і зелено, тихо і спокійно.
Раптом за деревами світлішає і попереду відкривається широке і спокійне плесо озера. Навкруги ніби стіною стоять високі сосни. Я виходжу на край урвистого берега. Там. На протилежній стороні. Видніється жовта смуга піщаного берега.
Я дивлюсь вниз з урвища. Камяні брили стоять спокійно і нерухомо. Хоч вітру майже нема, але хвилі всеодно великі. Бються об каміння.
День гарний, сонячний, жаркий.
Йду вниз по схилу до поваленого дерева.
Раптом побачив я зовсім близько біля берега рибалку. Ще був тоді хлопцем а той старший від мене. Ми якось розговорились з незнайомцем, засиділись до вечора.
Ми розпалили багаття. Чоловік був добрий і привітний.
Поділився зі мною своїм уловом. Ми приготували вечерю. Потім, коли вже було зовсім пізно, ми загасили вогонь.
Ніч була тиха і тепла. Мені в ту ніч ніяк не хотілось спати. Музика свірчків і скрекіт жаб, як колискова пісня охопили і огорнули ввесь ліс.
Згодом до мене прийшов сон.
Мене збудив той чоловік. Він був сильно стривожений. Не міг вимовити і слова.
Горить ліс. Все навкруги заповнене димом що аж паморочиться в голові. Чоловік вхопив мене за руку і поволік до озера. Тільки коли я побачив човна я зрозумів чому він мене сюди тягнув...
Ми відплили до середини озера. А там на березі гуляв вогонь. Я побачив як на іншому березі, там де круча, ще вогню не було, там я вгледів якихось тварин. Вогонь підступав все ближче і ближче. Бідним тваринам нікуди було подітись. З одного боку круча з другого вогонь. Було видно їхні темні силуети на тлі світлого вогню. Вони бігали, метушились а ми нічим їм не могли допомогти. Гул вогню пронизував дикий крик і плач тварин. Вони горіли живцем, падали вниз, розбивались об кам’яні брили, вмирали.
Згодом стало тихо, тільки вогонь все гудів. Важко дихати. Дим виїдає очі. Ще й досі як згадую дрижаки беруть...
Кручу ми назвали чорною. Чорна круча, смертельна...
Після того я захотів стати лісником. Щоб запобігати такому...
- Онуки втомились мене старого слухать, вже заснули...
- Ні, ми не спимо, ми слухаємо...
Більш не розповідав я дівчаткам таких сумних історій. Розказав їм про деякі кумедні випадки з моєї молодості...
Ох і заговоривсь. Почув як тихенько сопуть. Підійшов, подививсь. Вже видно давно сплять а я все тут бурмочу.
Ох діти діти. Не за легку справу беретесь. Кинули б це діло. Не псували б не тратили б марно дитячі роки.
Тяжко чогось на душі. Щось недобре серце передчуває...
Так як сиділи так лягли і заснули.
Жаль бідненьких.
Ну от ця більшенька, ще так собі, буйна дівчина а от ця... маленька, худенька зігнулась клубочком. Накину їх ще й своєю ковдрою, щоб зігрілись. А маленька то старшеньку ще й за руку тримає, ніби щоб ніде не загубитись. Рученя ж таке тендітне, куди їй ця сільська робота, сільське життя. В місті сидіти треба, знання добувати.
Ох тяжкі часи пішли. Тяжке життя настало. Погасла лампа. Чокає годинник. Дишуть внуки. Спокійно Шарко сопе...
18 БРАКОНЬЄР
Дуже гарний день сьогодні. З ранку навіть роси на траві нема. Ми вирушили додому...
Я в легкій літній сукні. А Юля вдягнена наче зима надворі. Джинси, кофта. Правда кофту Юля скинула і підперезалась єю, щоб не так жарко було. Гарно вона загоріла. Ще й весна не закінчилась...
Лісник затримав Юлю, віддав їй сумку дуже велику. Ми попрощались з дідусем і пішли.
Коли ми вже опинились далеко від тієї галявини я запитала:
- Юля, а шо в сумці?
- Тебе Маша не надо знать.
Мені не сподобалось те, як різко це вона сказала. Стало обідно...
- Ну Юля, пожалуста...
Я ще долго просила. І тоді вона, ще трохи вагаючись, погодилась. Скинула з плеча сумку і поставила на землю, присіла навпочіпки і почала ритись в лахмітті, яким була набита сумка. Я й собі заглянула. Юля озирнулась по сторонам. Сказала, щоб ми заховались, і ми пішли в гущавину, подалі від просіки. Мене в кущах дуже кусали комарі але я терпіла, цікаво було.
Автомат.
Мені стало страшно від того що Юля навіть радіє коли бере його в руки. Я попросила Юлю показати що і як. Я бачила, як їйподобається розповідати, і раділа. Мені здалося що Юля вже не вперше бачить цю страшну річ.
Вона ще порилась в лахмітті і витягла кілька магазинів. Ще один був приєднаний до нього.
Це ж знаряддя вбивства, зброя. Юля стала мене переконувати що це також можна використати для оборони.
Щоб заспокоїть Юлю я все ж потримала його в руках. Юля розуміла, що я ніколи не тримала в руках таку зброю.
Мені стало цікаво. Юля раділа і я разом з нею.
Вона мене почала вчити, як тримати автомат, як перезаряджати його.
- Хорошо бы тебе попробовать и пострелять, но здесь все патроны боевые и посчитаны.
Я захопилась. І коли б Юля сказала що можна, то вистрілила б, хотілось попробувати...
Коли ми заховали автомат назад в сумку мені стало якось соромно перед Богом, хотіла було звернутись до нього з молитвою, але Юля завела зі мною розмову, так і не вдалось...
- Знаешь Маша. Против зла только злом бороться надо. Зло сильнее добра. Добро наивное, доверчивое, а зло хитрое, лицемерное.
- Але ж зло ніяк не зможе перемогти добро. Воно знищить тіло але нічого не зможе зробити душі, коли вона чиста і невинна.
- Может ты и права, но я точно знаю что каждый хочет жить и боится смерти, никто не видел ни рая ни ада и очень немногие хотят променять то неизвестное на это реальное и живое…
- Але всеодно не може людина просто вмерти і все; має бути щось після смерті...
Потім ми розмовляли про музику. Якось зрозуміли один одного. Юля полюбляє рок-музику, а мені довподоби класична музика, спокійна. Юля погодилась, що і сама іноді втомлюється і хоче послухати щось спокійне. Ми розговорились про різне...
Ми захотіли зрізати дорогу і пішли навпростець.
Розмовляли про життя.
Порівнювали життя з мінним полем. Ідеш і боїшся, чи вірно ти робиш, чи правильний крок і все залежить тільки від щастливого випадку. В одному були незгодні. Я ж знаю, що Юля хоч і каже, що Бога нема, а сама вірить в глибині душі, вірить. Вона каже, що людина повинна вибирати шлях, що все повинно залежати від людини. А я знаю, що всім керує Бог і без нього, відрікшись від Бога, людина навмання побіжить по мінному полю, чи як ми ще порівнювали, по лісу повному пасток і вона вже не може всьго вконтролювати і оступиться, впіймається в пастку...
Жарко. Кругом ліс. Пташки співають.
Тріщать під ногами сухенькі гілочки...
Раптом в далині темна стіна стовбурів світлішає. Невже ми так швидко вийшли до поля. І тут ми здивувались побаченому. Перед нами виринуло чудове озеро. Навкруги, як дідусь казав, стоять як стіна високі сосни. А на тому березі який значно крутіший від цього видніється круча. Чорна круча...
Ми зрозуміли, що треба було йти по дорозі. Ми хотіли зрізать і от, дороги далі нема, прийдеться обходити озеро. Озеро широке і спокійне...
Ми вийшли, були, на піщаний берег, а коли йшли далі, то прийшлось віддалитись від озера в ліс. Тому що озеро тут заболочене а берег ввесь в непролазних чагарниках. Да і в сукні не дуже хотілось обдиратись...
Ми йшли довго, все було добре, ми мовчали, спантеличені були.
Раптом чим далі йшли тим чутніший звук попереду долинав. Ми пішли швидше. Почули як хтось жалібно скавчить десь біля озера в зарослях. Юля віддала мені світер, щоб я не обцарапалась і ми поринули в колючі зарослі...
Здається плакала дитина. Грунт чим далі тим сильніше прогинався під ногами. Чагарники змінились комишем...
Я відстала від Юлі. І наздогнала її згодом. Було тихо.
Юля сиділа на землі а біля неї лежала якась тваринка схожа на бобра, вона іноді стогнала, сопла і борсалась. І тут тільки я побачила що тваринка попала в пастку. Стальний дріт так впився в шкіру, що вся лапка вже була в крові. Юля говорила, що добре хоч за лапку а не за шию аркан стягнув. Ми не знали чим зарадити бідній тваринці. Коли ми наближались до її руки вона дригалась і все більше затягувалась петля. Юля сказала, щоб я міцно тримала його, щоб звірьок не дьоргавсь. Я тримала а Юля розгинала дріт. Він напевне не дуже і піддававсь бо Юля аж зуби зціпила так трудилась, а мені вже не сила було його тримати...
Тваринка царапалась, кричала я вже не могла її більше тримати.
- Ну швидше Юля, швидше...
І тут дріт бринькнув. Звільнив лапку. Тваринка випорхнула з рук і шурхнула в комиш, а ми сиділи на напіввологій землі і дивились їй вслід.
Ми мовчали. Серце калатало. Трусились руки від хвилювання.
Згодом заспокоїлись.
- Думаю, что лапка заживет и зверек вылечится.
Ми зробили добре діло. Юля об листки комишу витерла кров з пальців. Вона ввесь час була стривожена, дуже переживала як і я. Сумка стояла поряд...
Я вгледіла царапину на плечі в Юлі вона ж в маєчці крізь чагарники пробиралась. Я почала було про це, але Юля не дала мені скинути світер.
- Что ты Маша. Так у тебя только ножки в царапинах, а то и вся бы ободралась.
В ці хвилини я полюбила Юлю як сестру. Вона така добра і смілива. Ми дивились одна на одну. Я не знаю про що вона думала, а я думала, як добре що ми пішли цією дорогою, нам наче потрібно було йти цією дорогою.
- Знаешь Маша, я думаю мы должны покончить с этим. Я думаю, что этих ловушек здесь много и мы должны их всех испортить.
Так! Правильно, ми маемо запобігти біді.
І ми розпочали роботу...
Обдивлялись все кругом, довго шукали і не могли ніяк знайти. Тоді ми повернулись до того місця, де тваринку врятували, оглянули місце і тоді в схожих місцях шукали.
Я вже думала, що в нас нічого не вийде ми вже десь з пів години обдивлялись далі і далі берег озера і нічого не знаходили.
Раптом я за щось зачепилась. Так ми знайшли ще одну пастку. Ми дротину відламували і ховали в сумку.
Так десь трудились довго. Юля сказала, що треба не разом ходити а окремо і звичайно ж не дуже далеко, щоб могли перемовлятись. Так ми могли б більше місць швидче оглянути. Так і зробили. Сумку по черзі носили, важенька вона трохи.
Вже вечоріло, хотілось їсти і пити, але ніхто з нас не хотів полишати справи, ніхто не хотів показати себе слабким.
Ми знайшли аж вісім пасток, дуже втомились і вирішили відпочити, прямо тут сіли на траві і раділи. Добре діло робим. Юля навіть лягла на спину і замріяно дивилась в небо, а я роззулась, витираю сміття з ніг і дивлюсь на Юлю. Вона така гарна і не худа і не товста і груди в неї намісці і стан стрункий і обличчя в неї, хоча трохи іноді і грубовате, а все ж гарне, дитяче. А вона і не зазнається не вирисовується; інша вже б докорила б, що я ось яка, а в тебе там нічого нема. І ще головне що Юля добра, добра душа в неї.
Не вірю я що в Бога вона не вірить. Чому ж вона по праведному все робить, чому ж така добра і чесна.
Я нахилилась над Юлею, вона відкрила очі і всміхнулась. В карих очах я побачила себе, верхівки дерев і небо, світле небо...
Відпочивши ми продовжили почату справу. Моя черга була сумку нести. Ми довго ходили і все марно. І тут...
Юля гукнула.
- Ура! Маша взгляни. Я две сразу нашла.
Я пішла до Юлі, ще не бачила її. Пробираюсь через комиш. Звідти чулась тріскотня і хтось закричав:
- Шо ж ти робиш, курва, я ж тобі!
Я розгубилась. Побігла швидче.
Побачила як якийсь страшний чоловік накинувсь на Юлю. Повалив на землю і б’є її. Я закричала кинулась до них. Юля бідненька намагалась закрити лице руками. В неї з носа текла кров. Я вся тремтіла, заціпеніла і не знала що робити. Вихопила з сумки зброю тільки б його налякати.
Він, страшний і бородатий кинувсь на мене... Чах! і автомат вистрілив. Я не хотіла, але мені страшно, що він кинувся на мене...
В мене голова пішла обертом. Він хрипло і дико кричав, з рота в нього вилітала кров і груди були всі в крові.
Він качавсь на землі, корчивсь, кричав, кричав.
- Добей его, добей, не мучай его!
Мої руки задеревяніли. О боже що ж я роблю. Правиця ніби не слухалась мене і натисла... Чах... і все.
Я закричала. Кинула зброю і кинулась втікати. Бігла не знала куди. Ридала... Зачепилась і впала...
Боляче заніміло в коліні в ліктях. Так вдарилась, що забило дихання. Потемніло в очах. Застряв комок в горлі і не давав дихатии. Я задихалась...
Кругом тиша.
Глянула на небо. Господи, я вбивця, вбивця. Тук, тук...тук...
Мені стуло боляче, важко на душі. Дятлик же стукає. Він же стукає. Стукач. Тук, тук-тук, тук...
До мене підбігла Юля. Вона була злякана, теж плакала, на лиці запеклась кров. Я голосно ридала...
- Я не хотіла...я...я тільки...злякать...а він...він...
Юля обійняла мене, пригорнула заспокоювала мене. Її серце калатало... Вона плакала і вся тремтіла...
- Машенька, родненькая моя... – обіймались боялись і плакали...
- А дятлик же, Юля, дятлик мені снився, Юля мені страшно, - я тулилась до Юлі як до мами, - мені страшно, я не хотіла, я боялась...
Я сама. Сиджу і плачу.
Юля пішла тіло в комишу заховати. Сама бідненька злякана, перепало ж їй. Вже темно, трохи можна розгледіти ближні кущики.
Юля прийшла задихана з сумкою. В руці в неї дві дротини...
Ми мовчки пішли далі...
Десь далеко загримів грім. Почавсь з’являтись прохолодний вітер.
Я звихнула ногу. І коли ступала - нога боліла. Юля допомогала мені. Однією рукою я трималась за Юлю. Так ми пошкандибали в нічний ліс...
Вітер ставав все дужчий і дужчий, стало дуже темно. Над нами клубочились чорні хмари. Почав крапати дощ.
Раптом спалахнула блискавка і зразу ж вдарив грім, що аж загула, застогнала земля. Крапель не багато. Вони великі сильно бються і дуже холодні... Мене вхопило в розпач...
- Юлечко, куди ми йдем, ми ж не встигнем. Додому далеко.
Юля казала, навіть нагадала мені про сінник, який ми бачили коли ще сюди йшли. Казала, що якщо ми його знайдем, то не так сильно намокнем...
А його не було і не було.
Клятий ліс ніби ніколи не скінчиться. А дощ все більшає і більшає. Нога так нила, що я вже не могла іти. Рука ослабла а ліва нога почала підломлюватись.
В лісі було темно, дуже темно. Лише блискавка іноді освічувала верхівки дерев. Тут сильний дощ ушпарив, що аж дух почало забивати. В очах ще й того стало темніше. Кров забилась у висках... Все тіло дрижало.
- Юля кинь мене тут і...сама ти швидше знайдеш сінник, - закричала я крізь сльози, бо дощ був сильний і сильно шумів, що нічого не було чути...
І от я лишилась сама.
Притулилась до стовбура дерева обійняла його і поринула в світ. Новий світ. Шум дощу віддаливсь. Його краплі, що боляче бють в спину злились в якийсь подих вітру. Я сіла, охопивши руками ноги схилила голову і... відчула як щось манить мене до себе, щось тепле і лагідне. Так стало жарко, як ніби під палючим сонцем, а темно як в погребі. Цікаво невже оце і таке пекло, таке нудне і гаряче, таке втомлююче і байдуже...
Десь ніби в далині зявилось світло і в голову йде думка, що мені все прощено. Іди до нас, до нас, іди - манить світло...
Мене щось вхопило і понесло. Гупає в скронях...
Я отямилась. Повернулась із забуття. Десь опинилась де сухо, дощ не капає на голову. Сінник. Відчула що лежу на сіні, тепло і сухо. До мене наблизилась Юля і почала радісно говорити і раділа, що я отямилась, розповідала як їй пощастило, що десь через метрів сто вона вийшла на просіку і звідти вже знала що недалеко сінник. Розповідала як боялась, що мене не знайде. А я не відповідала коли вона мене звала, я ж знепритомніла. А Юля вхопила мене на руки і, не знаю яких зусиль це їй треба було, щоб по такій зливі по темряві...але все вже позаду.
Юля пригорнула мене до себе, почала казати, яка вона рада, що вже все позаду. Десь там по даху тарабанить дощ, а тут сухо і тепло. Іноді гримить грім. Мигає блискавка, яку видно через великі диркі в криші, а все вже позаду.
Дуже затишно і від обіймів Юлі, моєї сестрички і подружкі і мами ... Юля плаче, чи скоріш схлипує її дихання