Коло хати, як водиться, був вишневий садочок. Чому вишневий? А тому, що ані яблуні, ані груші в цій місцевості вже років двадцять не росли. Як збудували за планом «ДЕЕЛРО» електростанцію, так яблуні і груші і повсихали. Електростанція працювала на вугіллі. І вдень і вночі з низькорослих димарів станції вітер розносив навкруги сірий пил. Пил встилав тонким шаром траву і листя дерев, накопичувався в легенях и на горищах. За 20 років культурні яблуні і груші повмирали. А от бузок, акації, вишні та дикі яблуні і груші витримали. А люди, як і дерева, хто не витримав, відправився у гості до Зубка. Хто такий Зубко в Третій Роті ніхто вже й не пам’ятав. Відомо про нього було тільки те, що його першим пронесли через браму місцевого цвинтаря. А може і не через браму, бо тоді ще не було й брами і самого цвинтаря. Поховали Зубка мабуть не далеко від поселення. Минав час, зростало містечко, зростав і цвинтар. Через сто років цвинтар зустрівся з містечком. На той час, усі більш-менш пристойні установи в містечку були вже імені когось. Мешканці містечка відпочивали в парку імені Леніна, кіно дивились в Палаці Культури імені Леніна, лікувались і вмирали в лікарні імені Леніна. Як би не Зубко, можливо їх ховали на цвинтарі теж імені Леніна.
Так от, був травень. В містечку розквітли всі хто могли – і бузок, і акації, і вишні, ну і всі дички. Василько сидів під вишнею, і прихилившись до її тоненького стовбура, крізь сльози і білі квіти вишні дивився в блакитне небо. А день починався ж так гарно! Вчора йому виповнилось п’ять років. Дід Савка змайстрував і подарував йому рушницю. Вона майже справжня – дерев’яна цівка з металевою трубкою, а ще шпінгалет коло дула, яким можна ніби то заряджати рушницю – клац-клац-клац! Мати подарувала, зшиту нею білу сорочку. Баба Василіса спекла смачний пиріг. Вхопивши кусень пирога, Василько мерщій побіг на вулицю до друзів, аби показати свою рушницю. Багато хто з хлопців вже мав свою дерев’яну зброю. Той хто мав зброю міг грати у війну. Сьогодні ти граєш за «наших», а завтра – за «німців». Усе по-чесному! З такою рушницею, як у Василька, всі одностайно вирішили, треба грати тільки за «наших». «Війна» тривала аж поки сонце не сіло. Ледве повечерявши, Василько заснув як убитий. Прокинувся він пізно і спав би мабуть ще, якби не дивний запах, що ніби магніт, тягнув його в сусідню кімнату. Дивна радість і бадьорість наповнили Василька. Він зліз з ліжка і побіг до сусідньої кімнати. Кімната була зовсім порожня і зовсім біла. Навіть підлога і та була біла, це мати щойно побілила кімнату. Запах, розведеної у воді крейди, увів Василька в край збуджений стан і він з радісним розлюченням приступив до обсмоктування крейди з білих стін. З цього дивного стану його вивів зойк матері, яка раптом зайшла до кімнати. Усі стіни в кімнаті на метр від підлоги були не білого кольору.
– Що ж ти накоїв! Мені знову білити? І крейда скінчилась!
Мати вийшла з кімнати і невдовзі повернулася з довгою лозиною. Василько спритно проскочив матір, вибігаючи з кімнати. Лозина дістала Василька тільки один раз. Було йому зовсім не боляче, але сльози з очей таки покотилися. Василько образився на матір. Різні думки роїлись у нього в голові. “Ось раптом умру, ось тоді вона заплаче за мною!”. Вмирати не хотілось і виникла інша ідея – “Ось піду я з дому, пристану до циганського табору, кинеться мати мене шукати, та не знайде і тоді гірко заплаче!”. В Третій Роті були цигани, але вони не жили табором, бо мали свої домівки. Врешті-решт Василько вирішив сховатися вдома, нехай мати помучиться, шукаючи його. На подвір’ї до сараю було притулено старе корито, ось під нього він і сховався. Минула година, друга. Ніхто й не думав Василька шукати! Якось не помітно для себе він і заснув. Другу лозину Василько отримав, коли мати знайшла його. Ось так він опинився в кінці городу під вишнею. Раптом з вулиці почулося: – “Мєл, баби, мєл!”. То циган – дядько Петро на бричці розвозив на продаж тисячу різних дрібниць, без яких жодна господарка не може обійтися. Василько хутко вибіг на вулицю і підійшовши до брички, сказав:
– Дядьку Петро, дайте мені трохи крейди для моєї матері.
– Та вона ж в мене тільки-но її купила!
– Петре, а продай мені он того красунчика-півника для мого хлопчика! – почув Василько з-за спини голос матері.
Цей маленький глиняний півник, якщо в нього налити трохи води, а потім подути йому в хвіст, добре заливався співом. На все життя у пам’яті Василька закарбувалася ця подія, і з тим півником він ніколи не розлучався, навіть тоді, коли став дорослим!