Стелився небесний туман.
А зiрочка пiсню почула,
Спiвав це Дністровський лиман…
Ах, як же у горах тут гарно!
Нас нiчка красуня зове,
I мiсяць блищить дуже славно,
I човен до щастя пливе…
Кого же чекав у цю нiч,
Прекрасний гуцул наш Степан?..
Бажав розмовляти с ким рiч,
Чий погляд для нього дурман…
Спiвай, же гуцул, ти спiвай!
Свiтанок, у небi летить.
Любов, ти Степана шукай,
У сумную легiня мить…
Зоря пахне хлiбом i сiллю,
Вогняний, кораловий цвiт…
У седце рубіновим бiллю,
Палав цiй червоний розквiт…
А кiнь твiй все мчав через лiс,
Назустрiч коханню векiв…
У серці Карпатських чудес,
Святих, полум'яних рядкiв…
Ось хутiр прокинувсь у далi,
Оссяло вже сонце туман…
Дiвчата до утренi встали,
Побачив гуцул її стан…
I серце у грудi щеміло,
У крові застиг ураган,
I cумно i весело було…
Кохав її дуже Степан!
Иванна гуцулу всмiхнулась,
I сонце пронзило зорю…
Вона в него теж закохалась…
Казала Степану: «Люблю»
Спiвай, же гуцул, ти спiвай!
Свiтанок, у небi летить.
Любов, ти Степана шукай,
У сумную легеня мить…
