Залишить тебе саму… (Проза)

Вони часто сиділи поряд. Вона відчувала його сильне серцебиття, як він часто і різко дихає. Він відчував як трясеться її рука. Все це було таким рідним, до болю знайомим. Ось зараз він різко втягне повітря в себе, втомлено прикриє очі. Вона ж усіх сил стискуватиме кулачок, щоб не виказати своє хвилювання. Вони знали кожну частинку один одного…
Рівно тиждень тому, якби вони сиділи ось так поряд, він би обійняв її, поцілував, сказав би як сильно її кохає. Вона б, щасливо посміхаючись, сказала що його кохає.
А зараз він сидить і курить. Дим, тонкими струмочками потягнувся до неба. Вона спокійно читає книгу. Ніхто з них не починає розмову. Ніхто не хоче програти. «Любов – це гра. Хто перший скаже «кохаю», той програв» - згадує кожен з них.
  Сьогодні вона знову прийшла до парку. Довго прогулюючись його стежинами, посміхалась дітям, слухала шепіт дерев. Згодом обрала лавку під розкидистим дубом і стала механічно перелискувати сторінки дешевого роману.
Думки її були далеко звідси. Про кого мріяла? Ну точно не про нього. Почуття залишають, звільняють серце, душу і розум. Важко дивитись на нього при зустрічі. А коли вона на самоті, їй легко, а він – нікчема.
Легкий вітерець лагідно грався пасмами її темного волосся, перебираючи їх своїми невидимими довгими пальцями. Її погляд зупинився на пишній клумбі. Серце затріпотіло, як у спійманої пташки. Він йшов прямо до неї.
- Привіт.
- Привіт.
Вона не відривалась від книги, хоча й не бачила на її сторінках нічого. Її думки були повністю зайняті ним. Адже він тут, поряд. Обернутись до нього і сказати як їй боляче, як погано, як самотньо??? Можливо вона його кохає і не може жити не відчуваючи його присутність. Але розум швидше за серце, тому вона й продовжує робити вигляд що читає.
А в ньому боролись різні почуття. Тепер, коли вони віддалились один від одного, він не знав як ставитись до неї.
У перші дні було таке відчуття, що він вирвався з маленької душної кімнатки. Він радів, що нічого нікому не винен. Потім це відчуття змінилось сумом та розчаруванням. Друзі порадили придивитись до дівчат. Усі вони були не такими. Дурні обличчя, недоречний одяг, пустопорожні балачки… Усі вони були не такими…не такими як вона.
І він тікав. Тікав, не обертаючись на спогади. Не розмовляв з нею. Не дивився у слід. А зараз вони сидять поряд і його душу наповнює гидкий страх. Так як вона вже більше не його.
Він дико боявся, що вона належить самій собі, що в будь-яку мить може стати чиєюсь. Не його. Ця думка його просто вбивала. Не те що він хотів з нею знову зустрічатись. Ні. Просто не міг викинути з голови думку, що вона його власність.
Вона мовчки встала з лави, подумки попрощалась з дубом і пішла додому. Їй здавалось, що вона, як той дим від його цигарки, відривається від землі і летить у небо.
Дивитись їй у слід не було сил. Хотілось кричати їй щось, кумедно розмахувати руками, щоб привернути її увагу. Але він сидів не поворухнувшись. Просто розумів: « Вона вже більше не повернеться. Ніколи».
Теплий літній вітерець проводив її до воріт, наостанок пропустивши крізь свої невидимі пальці її пишне темне волосся і лагідно поцілувавши на прощання. Потім повернувся до нього. Тихо зашелестівши дубовим листям, попереджуючи про свій прихід, усівся поряд з ним на лавку. Переглянув кілька сторінок полишеної книжки і полетів далі. А він кинув  погляд на останню фразу якоїсь глави:
- Запам’ятай, колись любов залишить тебе саму…
- Самого… - промайнуло у нього в думках.