Тікай, дурна свідомість, в забуття.
Я тих, що поруч, бачити не хочу.
Я хочу вмерти. Вмерти до пуття.
Не треба сліз. Із нас ніхто не плакав,
Ніхто під дулом не схилив чоло,
Лиш хлопчик схлипнув, коли щедрим маком
Його матусі серце розцвіло.
Він довго дихав. Прямо наді мною,
А спершу шепотів: пече, пече, пече…
А я відчув, як мертвою рукою
Маруся сперлась на моє плече.
А піді мною хтось поворухнувся,
Мабуть востаннє, бо одразу й стих.
І знову черга. «Скільки вас там, друзі,
Іще вкладеться на кістках моїх?»
Прощайте, браття й сестри по-могилі.
По-вінця цей ярок ми залили.
Прощайте мої рідні, любі, милі,
Я Там проситиму,що ви ще пожили!
А крові скрізь, така чужа й солона…
А скільки тіл – не розібрать хто де…
Я тут, мабуть, лежатиму до скону..
Хоча не довго. Он вже смерть іде….
