Як нема без Карпат і без сині Дніпра.
Тут моя Україна кохана, єдина,
Від безмежних лісів аж до Криму вона.
А верба й калина, рушник материнський -
Це символіка рідна, це мова моя,
Серце лишилось у цьому навічно,
Батьківщина кохана для мене одна.
Дух людський у традиціях, в щирому слові,
В кожній річці і в лагіднім подиху вітру,
У глибинах морських, у ланах золотистих,
У промінні яскравому, в сонці привітнім.
Без верби й калини нема України,
Як Канади нема без кленового листя,
Як нема без берізки стрункої - Росії,
Україна – прекрасна дівчина в намисті.
Златі кудрі-то наші лани золотії,
Сині очі-то чисті прозорії ріки,
Із калини намисто на грудях держави,
Темні ночі - то її чорнявії вії.
Мила моя! До тебе вклоняюся низько!
Мати рідна! Я тебе ще дужче кохаю,
Коли ти посміхаєшся лагідно, ніжно
І дітей своїх пестиш. Так, люба, я знаю,
Що живеться тобі дуже гірко на світі,
Але я обіцяю,матусе єдина
Що твої молоді та турботливі діти
Порозсаджують всюди червону калину…
Якось їхала я по російських просторах,
Раптом бачу - до річки верба нахилилась,
Наче плаче вона, сльози ллються прозорі.
Біля верби самотньої я зупинилась.
Я тебе пригадала, матусе Украйно,
Бо також ти зажурена, сліз водоспад…
“Не журися, деревце, не плач Україно,
На твоїх гілочках іще з’явиться цвіт.”
Раптом бачу, що ніби послухались віти,
Чи здалося мені, але те деревце
Підняло гілочки із води та повільно
Пострункішало, наче дівча молоде.
То і я сподіваюсь, моя Україна
Неодмінно почує цю думу мою,
А народ Український хай вічно шанує
І розсаджує всюди калину й вербу.