І чому мене сором за себе так стрімко проймає?
У твої найгарніші у світі задимлені очі
Я дивлюсь наче в дзеркало райдужно-мрійно-дівоче.
Прокотилась хвиляста блакить між червоно-палкими серцями.
Я кохаю, бажаю, цілую, люблю до нестями!
Розкажи мені казочку, баєчку, хоч побрехеньку,
Все одно вище вух закохалася в тебе, ой ненько!
Перемріяла, плакала, розум втрачала й надію,
Що тебе наче котика змерзлого вмить відігрію,
Що твій смуток і біль і байдужість до світу минеться,
Та, можливо, в душі ще й любов чарівливо заб’ється.
Ну то й що? Як там котик отой заскорубло-примерзлий?
Відігрівсь, погарнішав і пузо наїв величезне!
Перестав сумувати, бо кішечок в нього багато
Й оповідки складає, що й соромно вам розказати!
Як в собі подолати кохання, якого немає?
Та ніяк — хто кохати уміє — кохає!
Хто не любить, не знає, не мріє, той щастя втрачає.
То й нехай! Головне, що котів ми завжди пробачаєм!
