стільці в метастазах, плафони, сипкі, мов скелети,
три спарти-стіни й дві підлоги зі шкіри де сада…
не бійся.
це клуб дєрєвєнський потоплих поетів.
розрізаний секонд кусає зляговисько курвиськ –
неголених смокінгів і кімоно зморшкуватих.
тут аркуші просять затемнень, мов пестощів – грубість,
тут світло на вуха розвішує тісто із вати,
тут скільки не рухайся, будеш – мов стомлена баржа,
тут скільки не падай, не дійдеш до пізи із вежі.
закутаний в кокон боргів й гастрономного стажу,
ти в клубі потоплих народишся вкотре уперше –
це прості перейми, із криком у кольорі хакі,
це перші агонії ігри на мідіях пилу,
це перший костюмчик романтики, вбраний у гавкіт,
це перший мільйонний гондон, наче кулька, дебільний,
це вічний бенкет у корейськоморквяних матросів,
це наркозалежні рапани та їхні лоліти…
твій якір зіщулився.
дєтка,
ходи,
не морозься, –
у вуха,
у горла,
у стегна…
тебе – не помітять.
