Вступ
Не руйнуй моє серце
Своїми словами.
Уже не відновиш
життя поміж нами.
Але для щастя потрібна -
Лиш краплина любові.
Не проси поєднати
наші долі з тобою.
Наше життя це широка дорога, яка може загубити нас і завести у нетрі. Історія, що описана у моїй книжці показує яскравий приклад нашої сучасності. У героїні стоїть вибір між коханим, який колись приніс їй багато страждань та хлопцем в якому вона впевнена,
З яким знайде справжнє жіноче щастя. розповідь керується принципом «Кохаємо одних, але виходимо заміж за інших ». Та яким шляхом піде наша героїня Ліна?
Чи обере вона кохання?
Ці сумніви не покидатимуть її з самого початку історії до її закінчення. Просто одного разу ти зустрінеш ту людину і зрозумієш, чому з іншим не виходило
Перед якимось вибором кожна людина стикається у своєму життя майже щодня і досить складно обрати той чи інший варіант, так як обидва вас влаштовують. Але чим більше ми аналізуємо і думаємо, який найкращий, тим важче обрати. Ми починаємо заплутуватися, а особливо самі в собі.
Тож, усім бажаю щоб у вас ніколи не було ситуацій та сумнівів щодо правильності прийнятих рішень, які могли вибити б вас із колії.
Присвячую своєму чоловікові
Кохання це отрута яка вбиває нас з середини і чим більше ти наповнюєш ним себе тим більше страждаєш. Минуле «пожирає» тебе своїми спогадами приємними і сповненими бажанням на мить повернутися туди де колись було добреде серце трепетало від одного його погляду.
«Буду сильною» … слова з приспіву якоїсь пісні яка зараз розриває мої вуха.
Закурила.. сигаретний дим проник в мої легені і стало легко… я вдивляюся в північ …в звуки дощу і темряви.. поспіх людей. О! Вже так пізно майже північ і чого вони розходилися ?
« Іти вперед хочу і знайти тебе я мушу…» це вже інша пісня. Цікаво яка це радіостанція… Львівська хвиля … а вони непогані пісні крутять але шкода що лише вночі…
Я знайшла але не тебе… Ні! Я не повернуся туди де була біль… де були сльози, де була брехня така правдива і реальна.
Але ж хочеться до тебе… ти зараз тут, десь тут, можливо біля іншої, з іншою в обіймах, а мене нема, я не з тобою, то не я! Ні! Ні! Ні ! Сумно коли ти між небом і землею і вже не допоможеш підняти крила і зробити неможливе!..
Ти зараз сидиш біля вікна як і я і вдивляєшся у небо, зірки, місяць… і згадуєш наші перші поцілунки, прогулянки, обійми…
Не покидай мене побудь трішки у моїх спогадах не спалюй його до попелу, не хочу забувати цей спогад, дзвоню тобі і підпалюю другу цигарку. Ментолові… Дим вилітає крізь прочинене вікно… Піб… Піб… Піб…
Із переписки в Інтернеті я взнаю що в тебе усе чудово… але як насправді…
Піднімаєш слухавку…
- Привіт …
Мовчання …
- Привіт, як у тебе справи ?
-Чудово, а у тебе? Знайшов нове кохання, те яке мабуть лише у казках?
- Ні. Не шукав і шукати не буду. А про кохання ти влучно висловилася.
- Не правда, стільки часу минуло. І ти нікого не знайшов? – Для чого я себе сама дурю? Ясне діло що знайшов, просто мені ніколи не скаже.
- Правда. Такої як ти нема і не буде, тому навіщо шукати когось як ти поруч, у моєму серці.
- Авжеж…
Я нервуюся і виступає сльоза… витираю і згадую …згадую…тебе… нас…
- Як у тебе навчання?
Банальне питання щоб поміняти тему розмови.
- Заочне – найкращий вихід, а там далі не знаю. Пошукаю роботу і подалі від цього божевілля, може поїду закордон.
- Ну, бажаю удачі у реалізації планів у тебе вони змінюються щогодини…
- Маєш рацію. Але я остаточно вирішив і досягну цього сам… нікого мені не треба… лише ти .. чого мовчиш ?
- Ні, не мовчу думаю…
- Про що?
- Про своє життя … так сумно що ти їдеш…
- Я… я думав про нас… я так сумую… я так хочу щоб усе було по іншому … у нас … я ніколи нікого так не любив. І без тебе я не хочу нікуди їхати і маю надію… Ще маю… А може і нікуди не поїду. Лише тобі вирішувати нашу долю.
- Нашу долю? І коли це вона стала нашою, поясни?
- з того моменту як я побачив твої очі…Своє перше кохання ніколи не забуду і тебе… Ніколи…
І я його ніколи не забуду… Але треба…
- а як ти будеш будувати своє майбутнє?
- Лише з тобою.
- Не сміши… уже не вийде.
- Виходиш заміж?
- Ні, не скоро і напевно не вийду.
- Досі кохаєш мене? - Він посміхнувся, а я замовчала. - Повернись до мене....
Мовчання … Запалюю ще одну цигарку… стало легше, а на очах сльози..
- Не муч мене …
- Не треба… Не говори цих слів ти ж знаєш що ми не будемо разом ніколи.. я не зможу … не зможу дати третій шанс, бо другий ти проґавив…
- Так… я дурний був.. не готовий, а зараз жалію… не повернеш усе назад, а якби можна, - не встиг договорити, а я перебиваю.
- Не можна … не треба нічого повертати…
- Витираю сльози і так паскудно на душі… згадую.. придушую біль і вбиваю його…
І впевнено знаю що скучаю за ним… Тисяча і одна хвилина, я одна і ти один... Рухи, погляд, почуття… Я живу та це не я… Я вже інша… Я не та… Я не твоя… І не повернеться назад твоє серце…
- Я надіявся що ти вивчишся і повернешся і ми почнемо усе з початку…
- Ні..
Наче небеса впали… Не кажи замовкни… І для чого я подзвонила?
- А пам’ятаєш як нам було добре разом?
- Так, пригадую і теж сумую за цим…
А про себе думаю якби не ти, мене тут би не було, не сиділа і не ревіла, а була б у твоїх обіймах …
- Треба було ще тоді розійтись і покінчити з цим раз і назавжди, не тягнути коли ти пропонував і боявся що я поїду… було б легше і не було б нічого не обману, ні болю, ні спогадів, а тепер з пам’яті не зітреш хоч як би не хотіла…
- Ти права… але …
- Треба було ще тоді розставити крапки по своїх місцях , – і не ревіти ось тут подумала я згадуючи усе-усе ,- я забагато тобі пробачила..
- Так … так дивно.
- Я не змогла пробачити… досі … а може і пробачила та в серці сидить зараза ,- сміюся
- Скільки б мені інші дівчата не говорили, що вони мене люблять, я не зміг знайти таку як ти, такої у світі нема…
Мене заділо і я посміхнулась… аякже… нема, а тоді швидко знайшлася за вечір і твоя любов була до дупи… І я теж.
- Знайдеш собі іншу і будеш щасливий…
- Лише з тобою.
- Не говори дурниць.
- Не вір це твої справи. І думай що хочеш. Ти сама чудово знаєш що я люблю тільки тебе.
І того вечора теж…
- Ну звичайно, тоді ти мені теж таке говорив а виявилося не лише…
- Я був малим і дурним а зараз
- Зараз ти подорослішав… Люди не змінюються у своїх вчинках, може лише показують це і ненадовго. Але приходить час і виявляється що насправді яким був таким і залишився. Я не можу судити по тобі бо я тебе зараз не знаю ми мало спілкуємося. Але психологія підтверджує мої слова…
- Нехай так але почуття не зникають. Скільки часу минула а ти мені досі дорога я тебе не забув і досі люблю…
- Ага … любиш… Давай закінчимо цю тему…
- Мені важко, я стою посеред дороги, яке заведе мене в пекло… Ти ж цього не дозволиш?
- А куди я від тебе дінуся.
- Повернися до мене..
- Не можу у нас різні життя я не можу, у мене принцип… Ти програв свій шанс.
Який до біса принцип, скажи що не кинеш свого нареченого, бо ти не надійний, егоїст і … І на цьому мої думки обриваються.
- Дурний принцип. А якби його не було?
- Ні, я не можу… Чому ти захотів розійтись? Чому ти так легко з дався, я б напевно тобі пробачила з часом… Чому не намагався?
- Я думав ти закінчиш університет і ми налагодимо усе і ти повернешся до мене..
- Знаєш ця історія не має кінця… Я не повернуся.
А так хотілося додати у своє життя адреналіну і цієї непостійності, цих безперервних розмов про колишніх нас, про нескінченність…
- Так… вона закінчиться коли ти одружишся. Коли ти щаслива значить і я щасливий…
Нехай для тебе це кінець я буду жити надією… і боротися за тебе до кінця…
- Не варто
- За тебе варто…
- Прошу не муч мене. Чому ми знову повертаємося на самий початок… ні! Досить я не можу мені боляче занадто, щоб думати про таке. Давай прощатися бо вже третя ночі…
- Добре…
- Добраніч..
- Добраніч…
Я поклала трубку, а він сказав мені у слід
- Я тебе люблю …
І заплакав так як ніхто не плакав … закричав як ніхто не кричав від кохання…
Я сиділа на підвіконні своєї двокімнатної квартири і вслухалася у шум дощу… ні… я не плачу не буду.. не люблю і не згадаю…
Уже так пізно щось змінювати треба було раніше.. чому так пізно… а він і досі мене кохає .. вже три з половиною років минуло, а він ще досі кохає…
Закурила знову… ментолова … видихаю дим і він змішується з краплями дощу… наче танець…
Не забувай серце моє, пісні мої, назавжди з тобою…
Не забувай полум’я вогню що палало в наших серцях..
Не забувай перший поцілунок…
Так просто і легко.. я тебе відпускаю… треба відпустити …
На душі так важко… вже пів пачки за вечір викурила .. треба кидати…
Ти дарував кохання так палко, що я обпеклась .
Шкода… ти розірвав на маленькі шматочки моє серце…. Все було так щиро…ти розірвав наше майбутнє …. Своєю брехнею.. ні! Не пробачу не можу!
Кохання це отрута… як добре що у мене була протиотрута… сила волі і крижане серце яке ти ось-ось мав розтопити…
Я не забуду… Обіцяю…
Наступила тиша… Я сиділа на підвіконні і вдихала запах після дощу. І мені потрібен дощ, щоб освіжити життя, щоб почати життя спочатку… не треба більше сліз, не треба більше болю, а лише голос твій, що мені говорить «чекаю… бажаю…» Я як на долоні і хочеться розпустити свої крила, і полетіти над прірвою. Та не можу, бо крила зламані.
І ось я стою на підвіконні і думаю … стрибнути через нього…
«Не варто! Стій! Не роби цього» Піди, згинь, голос мого серця… Ти мені і так багато підказало не вірних рішень, а зараз дай мені послухатись голосу думки…
«Зупинись… Він не вартий твоєї смерті… Він винен у всьому не ти.» Ні саме я, бо я дозволила цьому статися, я ніколи не дозволяла собі закохуватися, покохати кого-небудь, а тим більше його. І ще не скоро я засну… десь так далеко від людей самотніх вулиць і ночей… цей сюжет написаний мною… я маю його закінчити… Назавжди!!! Туман поселився від мого смутку і сліз на вулицях рідного міста…. Втекти, забути, вмерти!
І знову сіла на підвіконня… І я побачила янгола. Він сяяв і простягав до мене свої руки. Я доторкнулася до нього і мені стало так затишно, що я забула, мабуть, увесь світ.
- Усе буде добре, - промовив він, - ти ж щаслива з іншим, для чого картаєш за минуле, убий біль, що щемить у твоєму серці. Воно таке щире і не має страждати. Просто відпусти спогад і живи далі з людиною яка тобі дорога, ти ж його кохаєш, правда?
- Правда ,- тихо промовила я ,- так я мушу відпустити, я ж сильна і стільки часу минуло це просто спогад, не потрібний я щаслива з іншим і кохаю його, - я посміхнулася і стало якось тепло і світло. Так! Наче просвітління, для чого я себе картаю і мучу у мене нове життя яке я почала кілька років тому без нього. Я вбила його у своєму серці. – Дякую, ти мені допоміг зрозуміти хто є хто.
Ангел зник залишивши у моїх долонях пір’їнку щастя. Яка вже година? О, п’ята ранку… Треба лягати спати бо завтра наречений з відрядження приїде, а я така заплакана. Рюмса. Сама про себе посміхнулася і вмилася. Все, колись забула і зараз забуду його… Ох!.. треба лягати спати завтра, тобто вже сьогодні, важкий день.
Світанок … Промені сонця старанно прокрадаються крізь щільно затягнуті штори, а свіже повітря наповнює мої прокурені легені.
Минув місяць. Дні зникали один за одним і залишалась лише я та смуток. Як добре що з навчання покінчено. Останній рік минув, диплом захищено, працювати я почала ще на третьому курсі і до тепер. А що ще треба? Є коханий хлопець, квартира, робота, омріяне щастя. І самотність, така знайома до болю…
Денис був старший за мене на 5 років. Раніше одружений не був. Ми з ним познайомилися в інституті, коли я навчалася на другому курсі економічного факультету по профілю менеджер, він закінчував і захищав магістерську роботу по спеціальності інформаційні технології. Зараз постійно у відрядженнях по роботі. Працює за спеціальністю – заступник директора по встановленню програмного забезпечення і проведення інформаційних ліній по підприємствам України. Колись працював звичайним програмістом на фірмі, але потім у якогось знайомого директора знайшлось вакантне місце у нього у ролі заступника. Як таку нагоду можна пропустити, але одна умова – часті відрядження. Спочатку я змирилася зі своєю участю але через пів року такого життя зрозуміла, що у такому вічному чеканні неможливо жити. Ночі були холодними та одинокими, ранки спустошеними як і моя душа. Звичний сніданок перетворився у звичайне пиття кави з вершками і поїдання вівсяних пластівців. На самоті…
М –м - м… Хочу спати, не треба мене будити… Я повертаюся на другий бік і натягую покривало на голову. Буденність… Машини… Шум… Хочеться спокою і тишини якої не вистачає у пеклі… Заснула і мабуть не надовго…
Дзвінок … О, то мабуть мобільний… Хто в таку рань одинадцята година ще… Піднімаюсь і беру телефон.
- Так я слухаю.
- Привіт, кохана!
- І тобі… Ти мене розбудив.
- Соня, досить спати я скоро буду.
- Коли?
- Через три години, ми виїхали з київської траси на львівську.
- Це тішить…
- Ти не рада?
- Ще й як рада, сонечко…
- Щось у твоєму голосі я не чую радості. Ти з коханцем?
- Звичайно, він тобі привіт передає і повітряний поцілунок. Я просто спати хочу і злюсь коли мене будять.
- Я ж не знав.
- Що хочеш на сніданок я приготую?
- Тебе! Я страшенно скучив і зголоднів… за тобою.
- І я. Що ж, ковбою, щось придумаю. Давай не затримуйся, потім здзвонимося. Цілую.
- Цілую.
Я поклала телефон і ліниво потягнулася… хоч би ще хвилинку… Встала і включила телевізор. Яка буденність, знову новини на всіх каналах, хоч супутникове став. Там в принципі теж нічого, еротика та канали з якоюсь фігньою на іноземній мові. А чого ще чекати від телебачення, тільки цього. Заповнюють наші голови сміттям, а потім дивуються чого у них діти не путьові повиростали. Ха! Повтор вчорашнього серіалу, який я дивилася. Так, треба вмитися і привести себе в порядок перед хлопцем… хоча не знаю, хлопець, наречений… Живемо разом кілька років на зйомній квартирі майже й центрі міста, на п’ятому поверсі з виглядом на Ейфелеву Вежу. Точніше на Ратушу. А з неї ще кращий вигляд, весь Львів як на долоні і так хочеться злетіти понад хмари до сонця!
Стукіт у двері…
- Кохана! Я вдома!
- Я на кухні! Привіт.
- Привіт, сонечко, я так скучив за тобою, ти навіть не представляєш.
- Представляю.
Я кинулася на шию Денису і міцно вчепилася за нього. Поцілунок не заставив себе чекати.
- А у мене для тебе подарунок.
- Який?- нестримано запитала я .
І Денис дістав маленьку коробочку з парфумами.
- Мої улюблені, як ти здогадався?
- Внутрішній голос підказав. Я весь Київ оббігав, щоб їх знайти.
- Дякую! Дякую! Дякую!
Я знову кинулася йому на шию і почала цілувати.
- Сідай їсти. А то все охолоне.
Голодний і втомлений Денис почав швидко все пережовувати запиваючи апельсиновим соком.
- М-м-м! Як усе смачно.
- - Ти їж, не відволікайся. Давай завтра поїдемо до моїх батьків, я давно їх не бачила?
- Добре.
- Ти серйозно згоден?
- Авжеж, для тебе усе на світі.
- Ти неймовірний. Добавку будеш?
- Ні, дякую, я наситився.
Я дивилася як Денис спустошував тарілку. Невже я кохала цього чоловіка? Невже це той, який подарує мені справжнє жіноче щастя? Без сумніву, іншого такого не було і не буде.Того ж вечора він поїхав знову до Києва. Я була зла але не здивована цьому.
Вечір такий втомлений і спустошений. Знову самотність яка пожирає з середини. І коли прийде цьому кінець. По дорозі з роботи додому вирішила заглянути в магазин, так-с… Чого нема в дома. А! Сигарет, мої улюблені, ментолові… Слабкість… Ще хліб і щось до чаю.
Минаю вітрини супермаркету, а у таку пізню годину занадто багато людей.
- Добрий вечір.
- Добрий.
- Кульочок потрібен?
- Ні.
- Це все?
- Ще сигарети, Прима Люкс ментолові.
Розглядаю касира. На вигляд дівчина років зо тридцять. Вправно маніпулює моєю карткою. Яскраво нафарбована брюнетка із простою зовнішністю, виглядала втомленою. Звичайно, колись я також працювала у супермаркеті і уявляю, що то таке робота касира. Особливо недостачі готівки, коли закриваєш касу.
- Тридцять гривень сорок три копійки.
Розраховуюсь платіжною карткою, підписую чек і забираюсь геть.
Вечір такий тихий і прохолодний. Зараз тільки липень і так холодно. Я видихнула повітря і пішла пара… Так, тільки цього не вистачало щоб нульова температура посеред літа була. І що з погодою робиться останнім часом? Втомлена… Робота мене доконає… У кожного свої проблеми і завалилися вони саме на мене. Я працювала рядовим менеджером у компанії яка надає Інтернет послуги. Кожного дня повно дзвінків, скарг, заяви, проведення телефонних ліній… Жах! Хочеться знайти нову роботу але з нашим кризовим станом в Україні про це лише можна мріяти
Підходжу до під’їзду, набираю завітний кодовий номер замку. Натискаю кнопку ліфта. Заходжу у відчинені двері. Фу! Який сморід!
- Добрий вечір Софія Петрівна!
- Добрий, Ліно.
- А куди це ви так пізно йдете з Гітлером? На прогулянку?
- Так, нема кому вигуляти цього собаку.
- А Вадим Семенович знову у санаторії відпочиває?
- Так, вже як два дні тому поїхав, я сама залишилась.
- А чому ви з ним не поїхали?
- Так путівку лише на одну людину видали, для нього, астма.
- Так, я знаю. Як вам буде сумно заходьте до мене.
- Ой дякую, серденько. А де твій наречений, знову у відрядженні?
- А де ще йому бути, постійно десь їздить, я його майже не бачу. Недавно приїжджав на кілька днів, так ми поїхали до моїх батьків провідати, бо вже як два місяці не бачила.
- А не думала перебратися до них, щоб не так було самотньо?
- Та думала, але тут робота, тут усе моє життя.
- А Денис одружитися тобі не пропонував?
- Де там, часу нема! - сміюся. - Ні, ще не пропонував.
- А він бува не того?
- Ні, не має крім мене нікого.
- Ти впевнена, а то вони завжди кажуть що у них відрядження, а самі по розпусних дівках ходять. Хоча я бачила як він на тебе дивиться, кохає, сильно кохає.
- Так, звичайно, кохає… Ну, я піду Софіє Петрівно, втомлена, з роботи, а ще вечерю треба приготувати.
- А ти приходь до мене, я тільки що спекла яблучний пиріг. Приходь, потеревенимо. Зараз вигуляю Гітлера і через двадцять хвилин повернуся а то прохолодно, не хочеться довго гуляти. Ну та як?
- На пиріг залюбки!
Я натиснула на кнопку п’ятого поверху і вийшла біля своїх дверей.
Моя сусідка з четвертого поверху Софія Петрівна з чоловіком чудові люди. Вони прожили разом вже тридцять років, ось тільки Вадим Семенович прихворів останнім часом, у нього астма, приходиться їздити у різні санаторії підлікуватися.
Я кинула сумку на стілець і сіла на підлогу. Приречена на сумне чекання чогось невідомого… Потрібно перевдягнутися, зловила я себе на думці.
Дзвоню у двері моєї сусідки.
- Заходь, любонько.
- Дякую. О, який запах з кухні долинає. Зразу відчувається справжня господиня.
- А що ще робити, коли чоловіка нема вдома. Ну, розказуй, як ти до такого життя докотилася.
- До якого такого? – здивовано запитую я.
- Я все бачу, Ліно. Я не досить стара, щоб зрозуміти що з тобою щось не те. Розповідай.
Я зітхнула. Розповідати чи ні? А може все ж таки дасть якусь пораду і допоможе?
- Софія Петрівно тут така справа… Я заплуталася у своїх почуттях і не знаю що робити. Все почалося ще до приїзду сюди.
- Тут є ще третя особа і я відчуваю, що це хлопець.
- Ну якщо ви все знаєте, чому запитуєте тоді?
- Знаєш, Ліночко, коли я виходила заміж, я любила Вадима, але не так як хотілося, це була повага і надійність. Це було міцне чоловіче плече, опора і постійність. Такого чоловіка я навряд чи знайшла і якби у мене був би вибір повернутися у минуле, я б ніколи не була з тим, кого справді кохала, щиро кохала. І не жалію. Ось яке чудове життя я прожила з Вадимом і діти, і внуки, і жіноче щастя, те саме, яке всі ми бажаємо отримати на протязі усього життя.
- Я вам завидую. А у мене проста історія. Колись років зо чотири у мене було юнацьке кохання, яке можливо б і перейшло у щось більше, та не переросло. Точніше не доросло. Наші відносини не витерпіли випробування, бо я збиралася поїхати на навчання у інше місто. Було прийняте одностороннє рішення без моєї згоди про розрив відносин. Потім почалися сварки, ревнощі і зрада… Я врешті решт втекла із пекла у рай і через рік познайомилася із Денисом. Не скажу, що я шалено без тями кохала Артема, але можливо усе до цього йшло так і не дійшовши. Але тут у Львові я знайшла опору і надійне плече, і покохала Дениса. Все у нас було чудово, поки я не зрозуміла, що самотня, навіть маючи коханого. Чогось не вистачало у наших відносинах, якоїсь гостроти, тієї що була у мене з Артемом. Напевно через те, що Денис серйозний хлопець, романтика і пригоди не для нього. Він просто той за кого виходять заміж, але кохають інших. Але ж я якраз і сповнена пригод і романтики, саме такі були у мене попередні відносини. На протязі всього часу я підтримувала теплі відносини з Артемом і знала, що він мене до цих пік кохає. Я з ним місяць тому розмовляла, він намагався мене повернути, але я не піддалася…
- Правильно, дитинко. Денис саме той, хто тобі потрібен. І правильно помітила що ми кохаємо одних, а виходимо заміж за інших. Але ти кохаєш ще Артема?
- Тепер не знаю, особливо коли стосунки з Денисом натягнулися. Але я точно не повернуся до колишнього.
- Ліно, будь з тим, хто ніколи не образить тебе, хто буде тобі не лише чоловіком, але й другом. Наскільки я зрозуміла Артем для тебе спогад юності, а у цих стосунках ти шукаєш порівняння з попередніми. Не варто цього робити, спали минуле і живи теперішнім. Напевно для тебе це випробування, яке ти маєш пережити і побороти. Будь сильною і зваж усе. Артем можливо і не змінився, можливо знову тебе покине… Ти знову хочеш щоб усе повторилося?
- Ні, не хочу. Ви праві. Я і так забула, але не знаю, чому мене це мучить, чому приносять біль його освідчення, ці спогади яких я не можу позбутися, просто не можу!
Я заплакала. У мене була істерика.
- Дитинко… Все буде добра от побачиш. І Софія Петрівна обійняла мене, таку заплакану. Вигляд у мене був жалюгідний, ніжать дивитися на себе не хотілося. Коли я виплакала залишки своєї душі, пішла вмитися. Добра сусідка, а тепер і подруга нагодувала мене вечерею і смачним пирогом з яблуками.
- Ліно, а залишайся сьогодні у мене ночувати.
- Дякую, але я краще піду, потрібно виспатись, завтра на роботу.
- Ну як хочеш. Але якщо щось буде потрібно ти знаєш де мене знайти. І не думай ти про Артема. Він тобі не потрібен. Не дозволяй йому знову зруйнувати своє життя вдруге. Бо втратиш саме найцінніше , що у тебе є – своє кохання і майбутнього чоловіка.
- Звичайно, не дозволю. Добраніч Софіє Петрівно.
- І тобі, Ліночко.
На прощання Гітлер підбіг до дверей і кілька разів подав свій собачий лай, що нагадувало скоріш плач, ніж гавкання. Я піднялася по сходах на п’ятий поверх до своєї квартири номер п’ятдесят три і у глухому під’їзді почувся скрегіт ключів у замку. Я розбудила тишу тремтячими руками які в темноті намацували замок.
Хм … Яка звична і порожня квартира. Треба йти лягати спати, завтра на роботу. Але спершу улюблена ментолова цигарка. Знаю, знаю Денис не любить коли я палю. Він мене часто за це сварить, та я не зважаю. До речі я почала палити саме через нього.
Закутавшись у теплий плед, взявши гарячий улюблений чай з бергамотом, я сіла на підвіконня і запалила… можливо я чогось чекала але сама не усвідомлювала чого саме. Можливо я чекала його… я спостерігала як то запалюються то згасає світло у кімнатах навпроти. В кожній квартирі було своє цікаве життя, хтось також як і я вдивлявся в далечінь, хтось дивився телевізор, вкладав спати дітей, прибирав, дехто кохався… на шостому поверсі якась парочка стояла на балконі. Він палив, а вона обійнявши його, старалася звабити і потягнути у ліжко. В іншому вікні чоловік з дружиною сварилися. Вона кричала і махала руками. Він старався їй щось довести і теж кричав, а потім її обійняв і все скінчилося.
Можливо я сама не знаю чого хочу від життя від людей які мене оточують і від теперішніх стосунків. Можливо дійсно у моєму житті чогось не вистачає, а може і когось. Артема.. Ні якраз його я і маю забути раз і назавжди. Я наче між своїх рядків, які написала, загубилася. Він неначе витер усі мої сни і намалював нові. Лишивши сліди долонь на склі, наче спогад. А мій дикий і не приручений характер блукає і досі. Мені здалось що Денис його приручив, а тепер сумніваюся. До біса сумніви, до біса Артема! Звідки я знаю, що в подальшому він не вчинить зі мною те саме, що колись, просто покине бо буде боятися одружитися. Так, я не знаю… А якщо він змінився, якщо дійсно кохає? А якщо це гра, розіграш або ще щось. Я вже ні в чому не впевнена і напевно не буду впевнена ні в чому навіть в собі. Треба теплом своїм зламати той лід в душі що зараз є або навіки замкнутися. Вже минув місяць після останньої нашої розмови. А він навіть не подзвонив… Не згадав мене. Не треба було мені першій дзвонити. А я так переймаюся, він навіть про мене не думає, а клявся в о кохає. Так, до баса. Я знову взяла нову цигарку. І чай охолов.
Слова… Як було багато чого сказаного і недоказаного. Скільки було в моєму житті брехні, навіть більше, ніж правди. Слова… Вони пусі. Тепер я їм не вірю. Я давно не вірю словам, жодному слову… А тепер… А що тепер? Що змінилося з того часу ? ми… Змінилися ми і світ навколо нас. Я зрозуміла, що багатьох речей не помічала через те, що була засліплена словами. Якщо хочеш іди, іди.. Якщо хочеш забути, забудь мене. Але знай, що в кінці нашої дороги нікого вже не повернути. Тому слова не мають значення лише дії, вчинки які показують і доводять ставлення і серйозність відносин та почуттів. Т якщо це все гра, то вийде як у мене. І не треба щоб слова проникали у наше серце, щоб ми не падали із хмар, як пожовкле листя, щоб не розбивали наші мрії. Не розбивали об слова, такі порожні… Тепер усе зрозуміло. Але для чого йому знову брехати, у мене наречений, нове життя і він знає, що я його не кохаю. Для чого? Щоб затягти у ліжко? Це не привід, тут щось інше… А може… Ні! Досить про нього думати. Я буду жити до схочу без нього. У Артема був шанс, але поїзд поїхав залишивши за собою лише спогад і все. І тому ти був…
Вологий ранок … Сонце не встигло прокинутися, а вже цей холод встиг мене роздратувати. Монолог минулої ночі дозволив мені поглянути на все це з іншого боку і багато чого збагнути.
Набираю номер Дениса.
- Коханий, доброго ранку.
- Привіт, сонечко. Ти вже встала? Так рано?
- Звичайно, хотіла почути твій голос. Як ти там без мене? Сумуєш?
- А ти як думаєш?
- Це я в тебе питаю. Думаю що сумуєш. Що робиш?
- Снідаю.
- Я теж зараз збираюся щось приготувати. Смачного.
- Дякую, тобі також.
- А коли тебе чекати? Коли закінчаться твої постійні поїздки?
- Приїду через два дні.
- О це чудово. А надовго?
- Ще не знаю. Напевно на тижні зо три.
- Це чудово.
- Ти рада?
- Не те слово. Нарешті я натішуся тобою.
- У мене пропозиція. Давай ми кудись поїдемо, поки я вільний, хоча б на вихідні. Тільки не до твоїх батьків. Лише ти і я.
- Я згодна. Давно чекала чогось екстра неординарного з твого боку.
- Хм… Я думав ти мене вже не чекаєш.
- Ще й як чекаю. Як дощ у пустелі.
- Що, така спрага?
- Звичайно. Ти рідко буваєш дома, постійно робота. Коли все це закінчиться, можна поцікавитись? – обережно запитала я.
- Скоро, люба, скоро.
- Скоро це в який термін вкладається в рік, два, а може вічність?
- З вічністю ти поспішила. Ні , не рік. Скоро усі проекти ми завершимо і я буду постійно тут. Можливо місяці через чотири-п’ять.
- Мені подобаються такі новини.
- Так що ти подумай куди ми поїдемо на ці вихідні, у тебе лише два дні на роздуми.
- Добре, обіцяю що подумаю.
- Мені треба збиратися їхати а фірму займатися об’єктом. Коли я піду на обід, то подзвоню. А ти не сумуй, я завжди поруч.
- Так, так. Навіть якщо і далеко. Я в курсі.
- Цілую тебе.
- І я тебе.
- Я поклала слухавку, що вже прилипла до мого вуха. І зітхнула з полегшенням. Нарешті хоч щось знайде своє місце й житті. Наші стосунки…
Я поклала телефон на столик і замріялась. Наші з Денисом стосунки не були ідеальними, як і будь які стосунки в інших пар. Але мені здалося, що в цьому було щось особливе. Ці погляди, посмішки, обійми і врешті решт поцілунки, стали такими звичними і буденними. Так, стосунки себе вичерпали і їм необхідно було якесь оновлення. Голос мого мовчання ніжно тремтів і сам не знав чого хотів. Я наче дикий птах, що виривається з рук. Який не може розправити крила, бо у неволі. Можливо і мої почуття теж були у неволі як той птах. Інколи мені здається що я стою у неба на краю і падаю… Падаю… Падаю… винна сама, в тому що наші береги розійшлися. Охолола ніч і обернулося моє серце у лід. Я навіть і уявити не могла що я ніколи не була йому потрібна. Йому, Артемові. Я приречена на постійне скитання між небом і землею, між раєм та пеклом. І найгірше що може бути думка про те, що з цього бісового пекла мені вже не повернутися назад. І як тепер у цей світ, якщо навіть цього світу не існує, якщо цей світ лише моя вигадка, уява! Лише кілька кроків, лише кілька слів щоб усе стало на свої місця. Для чого усе так?
Неначе рядки із молитви я читала його листи, адресовані колись, коли ми були разом. В цих рядках було щастя, спокій і… Кохання? Можливо воно теж було, та тепер цього ніхто не взнає, навіть я , героїня свого роману. Але щось колись станеться, все зникне, все мине і не буде більше сліз, а навпаки… Я залишаю питання без відповіді тобі… але знай, серце тримає біль і не дістати її звідти. Не говори мені порожніх слів, бо все рівно мені не важливо. Не важливо нічого з того що було і що буде. Це лише слова, лише думки і спогади… Провела доля кордон між тобою і мною. Не питай, для чого небо мені, коли тебе нема. Для чого мені сонце, коли воно світить не для мене? Це історія без початку і кінця. А ніч божевільно нагадає ті дні, коли існували ми. І не питай, чому очі такі сумні, не відповім я , пробач…
Напевно через те, що в них нема тебе… А може я і ніколи не кохала Дениса, можливо це жарт? Дійсно жарт долі?
Я ж нічого не прошу, лише якоїсь зрозумілості ситуації. Він знову зник з мого життя так легко як і з’явився. Моє літо таке самотнє… Без тебе… Я хочу бути світлом ночей, в яких ти проходиш поруч, розсипатися зорями у небі, наче іскорками, що колись промайнули між нами уперше… Так, я дикий птах… і це бажання розправити крила і злетіти.. Парити в небесах… але я падаю.. Падаю.. І не знаю що зі мною відбувається… Винна сама.. Без твоїх долонь все загине, загину і я… душа потемніла, а очі відмовляються приймати світло без тебе… у полоні твоїх слів і своїх думок, я навіть не відчула зради, не відчула болю, а лише бажання зникнути… Загинути у війні між голосом серця і думками… І я загинула в пітьмі… У пітьмі своїх почуттів… У павутинні часу… У лабіринті своїх думок… Пробач, я хочу тебе ненавидіти. Але не можу… Ні, можу. Можу тебе ненавидіти. І буду. Раніше серце не відмовлялося приймати ліки, а тепер, почувши твій голос наперекір мені не бажає, пити отруту, яку я насильно вливаю у себе… Кохання… Це слово викликає у мене відразу… Ні, не хочу кохати, хочу просто жити… я не змогла пробачити… Я старалася.. Я хотіла… Серце пробачило, а розум ні. І напевно ніколи не пробачить. У пам’яті закарбувався образ, що зруйнував мене… Зруйнував вщент… Та ніхто про це не взнав… Крім мене… і мого ангела, що врятував мене вкотре… Я не можу бути з тобою… Це не міраж і не безумний сон… Це реальність… А в реальності я ніколи не зруйную те, що будувала роками. Щастя і це життя, люди що мене оточують. А у вічності я можу просто пам’ятати тебе, закарбувати милий образ і тримати доти, доки він не згасне із моїх очей, доки серце не спалить його, а думки не протруть у ньому дірку… І попіл, який залишить твоє перебування у моєму серці і житті, я розвію у небесах, між раєм та пеклом, щоб не так солодко і болісно було втрачати минуле, минуле моєї юності…
Жити без тебе я звикла.. Давно звикла.. І образ такого перебування у цьому не зрозумілому стані відбився на мені, у перебуванні у цьому місті… Ти обіцяв… І не стримав слова… А слова це лише звучання кількох літер, які нічого не означають.
Від дощу що почався стали заплакані вікна, можливо вони плакали разом зі мною… перше слово, перший крок говорить про те, що в тебе є все, що потрібно мені. А тобі я придумаю себе… Для того щоб ти створив сам свій світ ілюзій. Той, який ти хотів нав’язати мені і який нав’язати тобі не вдалося… Це наче кохання дивиться на тебе червоними від сліз очима, а ти цього не зрозумів і пропустив своє кохання. Ти був моєю звичкою, наче улюблені ментолові сигарети… А поки, я просто вітер, я просто вогонь, що все спалило до тла, я вода, що усе змила, наче сліди на піску… Я вилікувалася від звички на тебе… Та ти вже не знаєш, де сховатись нашим почуттям, де знайти їм притулок. Ти не хочеш знати, як усе це побороти, бо я поборола. І живу далі. А ти відмовляєшся приймати реальність ту, яка є. Ти уникаєш мене, бо знаєш, що я сильна. Ти ніколи не довідаєшся про мої почуття, які є насправді, бо я цього ніколи тобі не скажу . Я не дам слабинку зламати себе ще раз. Ти ніколи не взнаєш, що я хочу бути з тобою, що хочу засинати з тобою і прокидатися… Бо це все не правильно… І при зустрічі з тобою я просто посміхнусь і не покажу, що хочу обійняти і притулитися вустами, бо це буде не правильно. Покажи мені його, покажи той рай, що ти збудував для нас... Не покажеш, бо його не існує… Я намагаюся сказати тобі «пробач» за те, що зламала тобі життя, за те що я присутня у ньому. І можливо завтра ти про мене не згадаєш і не почуєш. Можливо вже пізно завершити розпочате, але не пізно почати спочатку. Та я почала писати нову книгу, в якій тобі нема місця. І героєм мого роману буде Денис. Я не вагаючись буду з ним усе життя, буду його дружиною, якщо до цього дійде діло. А ти зникнеш, як і з’явився. Проте у серці ми будемо разом завжди. Але про це ти навіть не довідаєшся…
Тепер моя душа вільна… знаєш усе минуло і я все забула… Тяжкість відступила і притупилась моя біль, що була і рана у серці загоїлась, та лишився шрам у вигляді мого життя. Я беру у руки гітару і граю свої пісні, що написала для тебе та мені нічого не вдається, ноти не лягають, а пальці відмовляються натискати на струни.. забуте почуття ніжності… та послухай, я буду сильною.. Послухай голос мого серце, звідки лунає моя пісня, ця пісня світла. Та мені не боляче, зовсім не боляче. Послухай, тепер моїм домом стало пекло, в якому я згораю, а ти мусиш знати це. Ти зробив моє життя пеклом. Та мені не страшно, я не боюся усе втратити і зникнути з цього світу. Я повернуся до тебе спиною і промовчу на твої пусті нікчемні слова. А в очах твоїх не видно сліз. Я шукала наші дороги на долоні і не знайшла. Я загубилася у них але віднайшла нову дорогу по якій пішла і знайшла себе у цьому світі. Мені так прикро що кохання нас минуло і було просто помилкою. Ні! Навіть не помилкою а навіть випадковістю і не зрозумілим поворотом долі. Та не знайшовши нас у долі я перестала шукати шляхи та зустрічі з тобою.
Вулиці стали безлюдними. Я стояла біля вікна і вдивлялася у порожнечу ночі. Так тихо… я запалила цигарку і зітхнула. Тепло повільно просувалося по моєму тілу, а дим пробирався до моїх легень вбиваючи мене повільно і жорстоко. Я не повірила в долю, а ти не дав мені впасти, впасти тоді, коли мені так хотілося. Ти мені пробачив те, що я відпустила тебе з легкістю, що не втримала. Та ти сам пішов не лишивши мені вибору. І кожне твоє слово палило мені душу…. Ти там, ти є десь там далеко… тобі одному лиш тобі, кричу я знову через весь світ… Ти там живеш не знаєш долі. Вона така як в небі зорі… Вона наче птах здіймається у небо і охоплює все, що бачить, накриваючи покривалом ночі. Тобі весь світ скаже про це… Тихий шелест вітру доніс запах якихось дурманних пахощів. Мабуть то літав чийсь повітряний поцілунок, але так і не долетівши розвіявся по вулиці.
Я погасила останню цигарку, треба знову зайти в магазин і придбати нову пачку. Я допила свій улюблений чай, який захолов і подалася в спальню. Треба лягати спати, завтра на роботу.
Знову ранок… Новий день як їжа для роздумів. Я солодко потягуюсь і встаю. Вмикаю телевізор. Улюблена передача «Підйом» майже закінчувалась. Ведучі про щось торохтіли але мені не особливо хотілося слухати про останні події в світі і рекорди у нашій країні, яку давно занедбали політики. Вчорашній вечір мабуть була ностальгія за тобою… ці думки просто зводили мене з розуму. Я навчилась очікування переводити в життя, наче одиниці вимірювання з метрів в кілометри і навпаки. Рахуючи кожен день, відстань від нього, це було наче вічністю…
Я прийняла прохолодний літній душ, який збадьорив мій розум від лишніх думок. Заглянула в холодильник… Так… Треба приготувати щось смачненьке. Я дістала все що могло підходити до яєчні і зробила улюблені гарячі бутерброди у мікрохвильовці. Налила стакан соку і сніданок готовий. Підкріпившись я вирішила забігти до супермаркету по сигарети з ментолом. Без них тепер я не можу. Це мої антидепресанти. Після підбору речей та мінімальної косметики я вийшла у коридор. Зачинивши двері визвала ліфт. Надіюсь цей сморід зник. І що у цих ліфтах перевозять? Нахаби, а не люди! Добре що своїх собак у ньому не вигулюють. Закривши носа я перетерпіла хвилинну слабкість на запах.
На вулиці було тепло та сонячно. Четвер зустрів мене привітно і усміхнено. Думаю, що кінець дня буде таким як і початок. Як добре що я вмію радіти життю, не зважаючи на мою депресію. Я промайнула крізь лавочки на яких сиділи школярі. У них зараз канікули, яка чудова пора у їхньому житті. Та я не сумую за шкільними роками, студентське життя найсолодше і найкраще. З цією думкою я пройшла повз них і сусідню лавочку з парочкою, яка цілувалася і направилася у магазин. У цю пору часу не було дуже людно як ввечері. На роботу мені лише на третю, тож я могла повільно прогулюватися крізь прохолодні вітрини і роздивлятися їх.
- Ліно, привіт! – хтось озвався до мене.
- Привіт, - обернулася я і побачила колишню однокурсницю з дитячим візочком. – Тебе можна привітати?
- Так, Світланці лише чотири місяці.
- Яка вона гарнюня.
- Вся в чоловіка вдалася. А ти як, як Денис? Бачу він заставляє тебе нервуватися. Ще не пропонував одружитися?
- Ні, не пропонував, та й я якось не дуже хочу…
- Розлюбила? А така любов була!
- Ні, Віро, не розлюбила. Просто не час.
- А коли буде час? Коли тобі буде тридцять? – засміялася вона
- Чому ж одразу тридцять. Не знаю, Віро. Коли запропонує тоді і одружимось. А може будемо просто цивільним жити. Зараз багато хто так практикує.
- Це боягузливі чоловіки практикують. А жінки бояться їх втратити от і не рипаються.
- Може ти і права. А що у тебе нового? Скільки часу пробудеш у декреті?
- Може років зо три, поки в садочок Світлану не віддам.
- А думаєш потім на роботу чи ще кудись?
- Не знаю, поки не вирішила, часу ще багато. А нам треба ще підрости, так Світлано?
Дівчинка була напрочуд гарна, схожа на татка Сашка. Його сірі очі та маленький носик.
- Добре, Віруня. Ще побачимось. Як зустрінеш когось з наших передавай привіт.
- Обов’язково. І ти не пропадай. Якщо щось – дзвони. Мій номер ти знаєш.
- Без проблем. Бувай.
- Па – па.
Віра була чудовою і привітною дівчиною. Не скажу що ми були хорошими подругами, але багато справ робили разом і на останньому випускному курсі зблизились. Можливо її вагітність і народження дитини нас віддалило одне від одного. А можливо я просто заздрила її жіночому щастю. Я теж хотіла дитини, і ніколи не зізнавалася про це Денису. Він не був готовий ні до шлюбу, а тим більше до народження дитини. Спільної дитини. Тож про те, що я мовчала, не шкодувала. Ніколи…
Проходячи повз прилавок з фруктами я натрапила на нектарини. І ціна приємна… Я ж їх так обожнюю! Мабуть візьму на обід в офіс. Так … Сигарети! Підходжу до каси, де не було черги.
- Доброго дня!
- І вам. Ментолові, прима будь ласка.
- Щось іще?
- Ні.
- З вас двадцять гривень тринадцять копійок.
- Зараз.
Виймаю зарплатну картку. Розраховуюсь по звичайному сценарію. Ці касири мене знають, я часто заходжу сюди. Я підписала чек і забрала картку. Коли виходила з магазину, якийсь молодий чоловік поглянув так кристально на мене і посміхнувся. «А він симпатичний» - подумала я і пішла далі. Я так не хотіла йти на роботу але треба. Обов’язок кличе. І сама зі своїх слів трішки не розсміялася.
Я повільно проходила шлях, який був витоптаний мною кілька років. Ці вулиці були для мене такими звичними і нудними. В них не було нічого такого щоб захотілося залишитись. А ввечері навіть нудно ліхтарі світили. Я поспішила додому. Ці щасливі обличчя що проходили повз мене лиш дратували. У мене депресія, прихованого типу. Про це ніхто із колег не помічав, навіть Денис. Як чудово що я вмію усе приховувати. Це лише на користь. Я нарешті прийшла до знайомого місця – мого дому. Звук ключів доносився відлунням по під’їзду. Я зайшла і роззулася. Занесла усе до кухні і прийнялася до готування обіду. Сьогодні мабуть буде уха. А на вечерю… Щось придумаю…
Уха вийшла напрочуд смачна. Я з підліткового віку вміла смачно готувати. А Денис постійно просив щоб я йому щось смачненьке зготувала. Ох ці чоловіки, кохають нас через шлунок.
Нарешті вихідний… На вулиці жахлива спека. Навіть вітру не чути. Я вирішила прогулятися і піти в парк. Самотні погляди і люди зустрічають мене кожного дня. Їх очі наповнені порожнечею, такою, яка відображається у моїх очах. Долинає запах липи, що у парку розсипана по дорозі. Я сілі на одну із порожніх лавок які були занедбані. Бігали вулицею діти… Гуляли молоді пари мами з колясками на сусідній лавці сиділи підлітки і пили пиво ще б пак! У таку спеку! Напевно не одна я тут самотня. По іншу сторону сиділа бабця у затемнених окулярах. На вигляд їй років вісімдесят. Вона занадто добре виглядала як на свій вік і була приємна на вигляд. У цій давній алеї було порожньо як для вихідного. Ось з’явилася молода дівчина і два хлопці. Від них тхнуло спиртним. Вона сіла коло мене. Напевно, її кавалер посміхнувся своїм беззубим ротом, покликав її. Фе! Як гидко! На вигляд дівчина була простою. До чого вона себе доводить? Дівчина підвелася з місця і покірно пішла на голос хлопця на сусідню поламану лавку біля якогось пенсіонера, якому було не дуже приємно як і мені спостерігати за цим видовищем. Він аж відвернувся. Хлопці з пивом зникли, напевно набридло сидіти або пиво закінчилось. Я вслухалась у ритми музики які лунали із мого радіо.
А ця картина мене вразила. Тато і донька їхали удвох на велосипеді. Вона на трьохколісному, а він позаду на якомусь спортивному. Вона щось щебетала і поспівувала. Коло мене приземлилась знову якась дівчина. Вона дістала ролики. Почала вдягати. До неї підійшла та сама доця з велосипедом. Це її мама. Сім’я юних спортсменів. Я зітхнула… я теж хочу дочку але наважитись сказати про це Денису 6не можу. Не знаю як він це сприйме. Напевно ніяк. Можливо навіть і негативно. Але я навіть не спробувала. А можливо… Погодиться… але мені здається що навпаки, навіть розізлиться. Його ж постійно нема поруч, нема коли йому про мене думати, а про маленьку тим більше. Для чого я перлася сюди? Хоча доля у порожній квартирі не краща. Люди почали сходитись до кінотеатру що був поблизу.
До мене знову підходить якась дівчина. На вигляд проста. І самотня. Почала розглядати людей які прогулювалися самі. Напевно прийшла з кимсь познайомитися. У неї були очі підведені чорним олівцем і легко нафарбовані губи. А так хотілося її розчарувати! Вона переривалася від читання своєї книжки при кожному по сторонньому русі. А читала Нора Роберта « Посмішка смерті» . Напевно якийсь детектив або роман.
Дівчина почала ритися у сумочці і дістала дзеркальце. На вигляд їй було років зо тридцять. Вона була порожня. Дівчина з порожньою душою, посмішкою, поглядом! Від самотності… Як і всі одинокі люди. Бо чого б це вона прийшла сюди сама? Навіть в кінотеатр? Очевидно книга була нова, бо вона прочитала лише першу сторінку. Їй не дуже хотілося читати ту книгу, можливо вона на когось чекала роздивляючись людей навкруги. Вже було пів на шосту вечора саме час для початку сеансу. З ліва від мене насувалась ціла колонія. Хлопці в костюмах дівчата в вечірніх сукнях. А позаду … наречена, тобто вона намагалася бути нею хоча її вигляд… У страшному платті, яке їй навіть не пасувало, а висіло і сандалі, які колись носили греки. Навіть дружка кращий вигляд мала.
Ось і дівчина, що сиділа коло мене встала і пішла у кінотеатр. Годинник що висів на кінотеатрі не вірно показував час. Зараз була сьома. Просидівши годину на обдертій лавці, а в цьому парку тут всі такі, я подумала вшиватися звідси. Я йшла додому. У мене був дисонанс з тілом і душою. Як я хочу бути поруч з Денисом як хочеться щоб він мене зрозумів, пригорнув і поцілував. Я навіть не знаю початок це чи кінець… він обіцяв що у нас буде усе добре, а сам постійно уникає серйозних розмов… мені набридло… може сказати йому «прощавай?» І повернутися до Артема? Ні… Артем зник… після мого дзвінка він не з’являвся більше, не дзвонив і не написав. А скільки було слів! Брехливих обіцянок! Ненавиджу його… І нема більше сил навіть ненавидіти. Я втомилася від усього і хочеться просто зникнути. Для чого тоді мій ангел не дозволив мені стрибнути?
Я йшла по тротуару додому і роздумувала над цим. По вулиці бігали і кричали діти. Було тепло і вже не так гаряче.
І подзвонила Денису. Наша розмова не була довгою бо він був чимось заклопотаний. Я йому розказала як мені сумно, а він навіть не поцікавився як у мене справи. І нічого… і заплакала. Сльози текли по щоці очі стали червоними… Я зрозуміла що його не кохаю… Все пройшло… Щось зламалося в наших стосунках і вже нічого не хотілося навіть його… Може поговорити з ним і розійтись… І все що я так довго будувала, після невдалих попередніх стосунків з Артемом які закінчилися так і не почавшись, пішло шкереберть. Мені завести коханця? Я сіла на підвіконня і почала шукати в небі Велику Ведмедицю так і не знайшовши її взяла сигарету і запалила. Я досі хотіла стрибнути… Я перехилилася через підвіконня і поглянула у низ. На лавці сиділи якісь хлопці, пили пиво і голосно реготали. Напевно не сьогодні… Я оперлася на тріснуте скло і знову затягнулася ментоловою отрутою.
- Ангеле, де ти? – тихо прошепотіла я.
- Я поруч… Я завжди поруч… - озвався тихий чоловічий голос у відповідь.
- Що мені робити? Я заплуталася і стою на роздоріжжі, - і сльози потекли по моїм щокам знову, - що робити з Денисом, минула любов, а як жити далі? Піти від нього? Але ж я не наважуся це зробити.
- Це не обов’язково має бути вихід із твоєї ситуації. Так завжди не буде, повір.
- Так, я знаю цю історію і знаю що колись буде все інакше, але мені потрібна відповідь зараз.
- Я тебе розумію, люба. Тобі набридли такі відносини але Денис це людина яка турбується про тебе але на відстані. Згадай як він відноситься до тебе коли поруч?
- І що? Але я його не люблю! Вже не люблю!
- А чому ти так вирішила?
- Не знаю…
- Я знаю. Це через твою злість на нього, яка тебе засліпила. Через те що він не поруч з тобою, не так як ти б хотіла. Ти йому не пробачиш що він обрав не тебе, а роботу. Ти це розумієш і ненавидиш його за це. Ось і результат. Але подивись іншу сторону медалі. Якби Денис був поруч, то б ти казала що кохаєш його, а не навпаки.
- Мені нічого сказати у відповідь. Ти правий, я це все відчуваю. Але хіба таке заставить розлюбити?
- Цілком і повністю.
- То що ж мені далі робити?
- Як мудра жінка ти повинна чекати поки ця ситуація сама по собі не розвіється. І поки усе не стане на свої місця. А що ж стосується Артема, я тобі раджу не зациклюватися на ньому. Це тільки ще більше наганяє на тебе депресію. А тобі зараз потрібні позитивні емоції.
- Саме так.
- До речі, ти казала йому що хочеш дитину?
- Ні, а навіщо?
- Він наважиться зробити те, чого ти так давно чекала.
- Уже не чекаю і навіть не хочу. І дитини не хочу від нього.
- Поговори з ним і все у вас налагодиться. От побачиш.
- Та якщо я не хочу щоб у се налагодилось, якщо я хочу жити без нього?
- З Артемом? Не сміши. Ти йому віриш? Досі? Скільки часу минуло після вашої останньої розмови?
- Десь місяць. Але чому ти думаєш що я хочу бути саме з ним?
- Бо я твій ангел, я все відчуваю що відчуваєш ти і про що думаєш.
- Не гарно ритися в чужій голові! – обурилася я.
- Але так я б не рятував би тебе від твоїх же помилок.
- Для чого мене рятувати. А може я не хочу щоб ти мене рятував?
- Тоді для чого ти мене кликала? – ніжно запитав ангел.
- Не злися на мене. Мені стало самотньо. І так болить душа, полікуй її. Прошу тебе!
- Я полікую, але ти пообіцяй мені, що зараз підеш спати, а з завтрашнього дня викинеш усе погане з голови, а особливо думки про розставання.
- Обіцяю.
Ангел поцілував мене у чоло і мені стало так легко на серці і в думках. Коли ж я навчуся сама так робити?
- Як тільки не будеш усе підпускати близько до серця.
- І усе ти знаєш. – засміялася я.
І він зник. І мені чомусь так захотілося спати і до того ж була пізня година. Я вмилася і лягла у ліжко. Від утому я заснула досить швидко.
« Я їй ніколи не скажу, я не буду говорити що Артем збирається робити і чому їй не дзвонить. Не можу… А варто? А якщо вона вирішить кинути Дениса? Він хороший хлопець, але Артем теж її так любить. Я боюсь щоб вона не страждала через нього як колись. Бо я не можу дивитися як плаче моя Ліна. Але боюся щоб вона і не мучилась з Денисом. Поки треба почекати. Час усе вирішить. І допоможе мені зрозуміти наступні дії щоб її уберегти. Я так не хочу щоб її серце через цього Артема розкололося на маленькі шматочки. Я ж так довго його збирав. І ледве зібрав. А цього разу, якщо історія повториться напевно вже зібрати не зможу.» І ангел полетів на частинку неба, де він особливо любив знаходитись і проводити весь вільний час між спостеріганням за іншими людьми і за світом та за рятуванням своєї підопічної Ліни.
І я забулась… Я ніби пропала… Ніби знаходилась в іншому світі чи вимірі. Думки в голові просто кричали і не могли вгомонитися, лізли один перед одним. «Досить з мене тих чоловіків», - подумала я і обійнявши подушку заснула.
День, новий і чудовий. Я прокинулася з самого ранку і почала планувати подальші свої дії. Спочатку було пасмурно і легкі промінчики ледь торкалися землі. Я ледве підвелася і ще сонною пішла прийняти душ. «Можливо він мене хоч розбудить…»
Гаряча струя води розтікалася по тілу, яка насильно заставили піднятися з ліжка. Вода змусила мене проснутися і повернутися в реальність. Тепло ніжно охоплювало кожну клітинку шкіри. Я закрила кран з гарячою водою вділася в халат і пішла на кухню. Підігріла какао і задумалася… Денис … І де він пропав?
Чую стукіт у двері. Цікаво хто це може бути у таку рань? Можливо сусідка? Та ні, вона так рано ніколи не встає. Може листоноша? Не буду гадати і відчиню.
Я пошурувала капцями по паркету і направилася до дверей у коридор. О! Яка приємна несподіванка! За дверима стояв усміхнений Денис з величезним букетом рожевих троянд. Їх мабуть штук зо тридцять було. Спочатку з’явилися троянди, а серед них я розгледіла знайомі риси коханого. Мабуть коханого. А може… Та до бісу, він же приїхав, усе кинув і ні з того ні з сього!
- Привіт, любий! – кинулася я на шию Денисові і міцно обняла.
- Сонечко, привіт! Я не витримав, сумую страшенно, ти вибач мене, що я не уважний, я бовдур, справжній бовдур. І за що ти мене ще досі кохаєш?
- Навіть сама не знаю, - засміялася я, - а якщо чесно що сталося, що ти приїхав?
- Ти не рада моєму приїзду? – скривився він.
- Ні, ти що, навпаки, навіть дуже! Сюрприз вдався.
- Це тобі. – І він вручив букет троянд.
- Які вони гарні… - я вдихнула аромат квітів і притулилася до Дениса. – Мені так тебе не вистачало…
Я поклала квіти на столик, що стояв у прихожій і линула до нього своїми вустами. Мій подих злився з його і я поринула у цей солодкий світ поцілунку. Він жадібно пригорнув мене до себе, наче боявся, що мене хтось вкраде.
- Я в душ, хочеш зі мною? – запитав мій хлопець.
- Ні, я тільки звідти, якби ти на хвилин двадцять швидше приїхав, то…
- То точно цього не запропонував, а зразу до тебе, - посміхнувся Денис.
Можливо це дурість, можливо примхою серця чи ще когось, але я так обожнюю цю посмішку. А можливо це звичка і те, що я його майже не бачу. Я знову притулилася до нього і поцілувала.
- Добре, ти в душ, а я сніданок приготую.
Денис зняв усі речі і закинув у пральну машину.
- Я тобі дещо привіз, але це сюрприз – кричав він з ванни.
- Потім покажеш.
Цікаво, а що це може бути? Напевно знову або сережки або дорогі парфуми з Італії чи Франції. Він завжди міг знайти мені такі брендові речі. Я прийнялася смажити курятину. Запах розсіявся по всій квартирі.
- М –м-м. Як смачно пахне! – і в щоку утнувся його гарячий і мокрий ніс. – Я би тебе краще на сніданок, а то…
- Я буду після сніданку – як десерт у ліжку.
- Точно.
- Зараз, вже майже готово.
Я дістала тарілки і прибори і заодно поставила чайник свіжої води.
Денис… Він чудовий хлопець, мене то манило то відштовхувало від нього… Він дивував мене і насторожував, він віддалявся і зближувався або просто зникав на роботі. А я лишалася сама із здогадками і сумнівами. Мене переконав Ангел… Це він підлаштував все це.. Але чому так старанно він намагався змусити мене забути його.. Хм.. та це тепер не вадливо, а важливо геть інше… Тепер нарешті прийшов душевний спокій, це я так думаю, а як буде насправді покаже майбутнє…
Ми поснідали і десерт як я і обіцяла був у ліжку… Його палкі поцілунки розбудили в мені вогонь пристрасті який десь там залежався. Його ніжні руки ласкали тіло і заставляли знову й знову прокидатися від сну.
- Смачненький десерт, - посміхнувся Денис – , я хочу ще.
І він почав мене лоскотати і заставив сміятися, що в мене аж живіт болів від того сміху і сльози виступили на очах
- Денис … Денис!! Досить! Мені лоскотно!!
Так ми і пролежали в ліжку до обіду, розмовляли і дуріли як підлітки займаючись палким коханням.
- Я зараз прийду – промовив Денис, - почекай і нікуди не втікай.
- А куди я втечу зі своєї квартири,- розсміялася я .
Через кілька хвилин він повернувся до мене і сказав
- Закрий очі.
- Добре.
- Тепер відкривай !
- О!.. – і настала мовчанка ніби на секунд зо тридцять зупинився світ і я не знала що робиться зі мною. Денис простягнув на долоні відкриту коробочку з перснем і став на коліна.
- Виходь за мене, Ліно! Ти ж знаєш що ти моє життя і що я тебе безмежно кохаю і не дозволю щоб жоден на світі ніколи не зробив тобі боляче.
- Але ж ти не в змозі захистити мене від цілого світу – заперечила я.
- Ліно, ти не відповіла…
Я ще хвильку подумала і затримала час… Денис чекав і напружено глянув на мене в очікуванні відповіді. Та що тут думати, «Так» мабуть скажу, я ж його кохаю, він хороший, щирий і все для мене зробить.
- Я згідна!
Денис взяв перстень і надів його мені на безіменний палець.
- Який він красивий.
- Це діамант, справжній.
- Дорогий, напевно.
- Для тебе мені нічого не шкода.
Денис встав із колін і заліз до мене під ковдру. Продовження не заставило себе чекати.
- Мабуть у нас сьогодні лежачий режим, - засміялася я .
- Треба це відмітити. Давай підемо сьогодні в якийсь ресторан.
- Це було б непогано. – погодилася я .
- Я дуже радий що ти прийняла мою пропозицію. Я хвилювався і переживав як ти це сприймеш, адже я не часто приїжджав. Пробач за це…
- То пусте. Головне що ми зараз разом.
- Так, ти права.
І він мене палко знову поцілував. У мене напевно від цих поцілунків за весь ранок губи спухли.
Ха! Освідчився… Я навіть такого не чекала. Напевно пора … Я сіла біла трюмо і почала вдивлятися у своє відображення. Такі порожні очі така порожня душа… Денис буде чудовим чоловіком і батьком моєї майбутньої дитини… А Артем буде просто спогадом. Тихим спогадом який я закрила на ключ і викинула у безодню. Я мабуть дурнувата… І для чого нюні розпускаю… Я ж щаслива. Та того щастя чомусь не відчуваю. Дійсно якось порожньо. Де шукати смисл крізь мільйон питань… І шукати кохання під сонцем … Лиш би назавжди. Поплач. Може буде легше. Мить, яка чарує вічність і біль крізь страх . Але все не так як хочеться.. І так не просто.. лиш би все встиглося і назавжди.. у забуття… Я не знаю що буде зранку, коли промені торкнуться землі і розбудять планету… Ноги будуть просто йти вперед і не знаючи що буде тоді. Мій поїзд поїхав… І я не знаю чому така смілива. Життя всіх розставило по поличкам, кого вище а кого нижче. Ти хотів щоб я тебе пробачила, ну я і пробачила…
Я встала… Потрібно збиратися.
Я пішла і відкрила шафу із своїм вбранням. Так-с… Темно-фіолетове плаття з недуже глибоким декольте.. Для сьогоднішнього вечора підійде. Мінімум макіяжу і краплина дорогих парфумів..
- Ти така чарівна… Мені вже захотілося тебе роздягти, - підкравшись прошепотів Денис.
- Зіпсуєш зачіску… Ти ненаситний!
- Так, я такий…Я так бачу що ти готова.
- Угу…
Найкращий ресторан у Львові … Смачна їжі…. Свічки… Романтика і коханий хлопець, а тепер і майбутній чоловік. Ха! Невже я схожа на дружину? Смішна і несерйозна.
Вечір був незабутнім таким тихим і приємним . Ми поверталися вже додому пізно ввечері і біля нашого будинку побачили кілька поліцейських машин і швидку. «Цікаво, а що сталося ? » - захвилювалася я .
Ми підійшли поближче і побачили як виносили нашу сусідку мертвою…
- Ах! – скрикнула я , - Софія Петрівна, - ледве вже шепочучи і жагучі сльози потекли по обличчю, яке недавно посміхалося.
- А що трапилося? – запитав Денис у міліціонера який намагався відгородити всіх допитливих від цього жаху – що з нашою сусідкою?
Ми ще поки не знаємо, досить дивна смерть. На обличчі дикий погляд жаху, ніби з неї висмоктали життя. А так ніяких ушкоджень. Лікарі її оглянули - ніяких слідів насильства вони не виявили.
- Може це природна смерть?
- Я б так не стверджував. А ви її сусіди на скільки я зрозумів?
- Так… - ледве промовила я заливаючись слізьми
- Маленька, все буде добре. – і Денис міцно обійняв мене і витер сльози.
- А чому ви сумніваєтесь що це не природна смерть?
- Я ж казав, ви просто тіла не бачили. Наче життя висмоктане.
- А з квартири нічого не вкрали?
- Ні , в квартирі начеб то всі речі на місці, так казали сусіди з першого поверху. Вони почули якісь крики і побігли наверх. От і застали таку картину.
- Значить це вбивство?
- І досить загадкове. Ми спочатку думали що це пограбування, але так як речі цілі. І ваша квартира теж ціла. Речі всі на місці.
- Як наша?- здивувалася я,- і там хтось був?
- Так, спочатку зламали двері у вашій кімнаті , а потім вашої сусідки Софії Петрівни.
- Добре що її чоловік в санаторії.
- Ми вже йому повідомили. Він завтра прибуде сюди.
- Як його шкода. Вона була чудовою жінкою і моєю близькою подругою. Я не раз до неї приходила. Так, сусіди знизу про це казали, що ви були дружні з нею. Я вам даю свою візитку, якщо можливо щось згадаєте або ця людина чи люди з’являться знову – телефонуйте одразу мені.
- Обов’язково – сказав Денис. – Дякую за турботу.
Люди порозходилися і швидка поїхала . Ми оглянули нашу квартиру. Все було так як до нашого відходу. Я впала на диван і зітхнула.
- Ну от тобі і на…
- Так нічого не скажеш – промовила я, –наскільки я зрозуміла це не грабіжники, а приходили по нашу душу, або по якусь одну з наших. А так як нас не було вони нагрянули до сусідки. Та напевно нічого їм не сказала або вони їй не повірили , або… і вони її вбили як свідка. Але ж ран нема. Може отруїли. А може…
- Ліно! Досить . Не говори дурного. Ніхто за нами не приходив, я вважаю що це старість. Просто час її прийшов.
- Нєа. Не старість.
- Спорити не буду. Я в душ і спати. День видався важким і напруженим. Приєднаєшся , Ліночко?
- Ні, настрою нема.
- Гаразд. Я тебе розумію. Вона була тобі близька. Якщо хочеш поговорити про це я готовий. Але давай завтра, добре?
- Добре.
Денис пішов у ванну і відкрутив кран.
Нічого не добре і не буде добре! В душі у мене наче якась діра, наче хтось загнав туди кинджал і його не витягнути. Кому потрібна була я? А може Денис? Він якраз учора приїхав.
Я взяла ментолову сигарету і пішла на балкон. Сигаретний дим розійшовся по легенях і мені стало легше, минула напруга і я згадала Ангела. Просто свого Ангела бачу лише я. Ні. Я не божевільна, просто є хтось, хто нас захищає.
-Я вже тут . І я знаю що ти хочеш мене запитати.
- Якщо знаєш – тоді відповідай.
- Не знаю як тобі пояснити але ти володієш великою силою, що може керувати світом.
Напевно я так ніколи не сміялася в житті після почутого, хоча мені і не до сміху було.
- Я серйозно. Можеш перевірити. Згадай ті моменти, коли ти могла передбачити майбутнє.
- Ну … і що. Це нічого не значить.
- Значить. Це тільки початок. Ти можеш цю силу розвивати і передбачати більш глобальніші події, ніж життєві.
- Не сміши.
- Не смішу. Просто цю силу потрібно розвивати. Але це таке. Саме головне, твоя сила є доброю але ж як ти знаєш, темна сила. І цією силою тепер володіє Артем. Він служить темній магії і тому підтримував з тобою зв'язок. Його повелитель чорний маг, досить сильний. Він хоче заволодіти твоєю силою, щоб керувати світом.
- А без мене це ніяк неможна зробити?
- Ні. Твоя сила доповнює його. І без тебе він ніщо.
- Чому мене Артем не вбив раніше?
- Бо цю силу він отримав нещодавно. І от дивися - вже встиг проявити. Чорні маги і їх слуги мають незначну силу але не глобальну. Для великої потужної сили потрібно тебе вбити, щоб її забрати.
- І чому я от тільки тепер це взнаю.
- Бо ще не час було взнати.
- А тепер значить час.
Я взяла другу сигарету і нервово закурила.
- Не треба мені нічого. Ні сили, нічого.
- Я тебе маю навчити як скористатися своєю силою для того щоб вбити Ворфольва.
- Кого - кого? Ворфольва?
- Так, це той чорний маг.
- Оце попала. Ангеле, сьогодні не перше квітня.
- Я і не жартую. Чого б це я так старанно намагався допомогти тобі забути Артема?
- Це твоя робота.
- Ні, дурненька! З тобою важко…
- От і не носися зі мною.
Ангел зник лише важко зітхнувши. «З цим дівчиськом неможливо. Як же їй довести?»
Я стояла на балконі і перехилилася через перило.
- Ти що твориш? – злякано запитав мене коханий – Йди спати, вже занадто пізно. На тобі лиця нема. І досить вже курити! Це не вихід! Чуєш? Ліно, ти чуєш що я тобі кажу?
Я лише кивнула головою. Кидати палити я і не намагалася. Мені ніби легше ставало від цієї отрути. Яка ж вона приємна і вбивча ця отрута! Денис вирвав з моїх рук пачку цигарок і жбурнув їх через балкон.
- Йди спати, сонечко… Прошу… - вже шепотом над моїм вухом промовив він.
- Йду… - на видиху сказала я. – Але ще тут трішки постою. Обіцяю, все буде добре. – і ніжно його поцілувала.
- Дивисть мені.
Денис пішов спати. Я розуміла що йому потрібно раніше вставати за мене та у ліжко аж ніяк не тягнуло. Все сплуталося у голові. Мене розривало на частини два голоси: голос Серця і Розуму.
Розум : Тобі все набридло і ти хочеш спокою. Кинь все, наплюй на все і зникни. Поїдь кудись! Спробуй себе в чомусь новому. І для чого тобі гаяти свій час на те що тобі не подобається і на тих кого ти справді не кохаєш? Який Артем ? Який ангел? Це лише твоя уява і це я! І нічим таким ти не володієш! Ну було кілька раз, хоча не кілька а безліч коли ти могла передбачити певні події із свого життя або життя твоїх знайомих чи близький, та це ж інтуїція а не магія. Яка до біса магія! Чуєш мене? Це я тобі кажу – голос твого Розуму. Живи реальністю, забудь минуле і для чого псувати тим всім собі настрій? Артем… Хм… Да пішов твій Артем! Він нікому не потрібний, мучиться десь там далеко. А може зараз спить в обіймах якоїсь блондинки з четвертим розміром. Навіть якщо ти йому пробачила, а я не пробачу тобі якщо ти це зробиш, так і знай, то все рівно довіряти ти йому не зможеш. А може наступного разу він буде зраджувати на право і на ліво, а може того наступного разу і не буде взагалі? А може ти, ой не можу аж смішно, ти якась чаклунка з десятої планети, і вб’єш його одним поглядом? Це було б незабутньо! Ти вб’єш його як він вбив все те що жило в тобі все людяне і прекрасне всю любов. Вбий його, вбий його в собі і він ніколи, Ліно, ніколи не зробить тобі боляче! Ніколи…
Серце: Як легко говорити про все, бо це лише нікчемні розмови, а ще важче забути, коли біль розриває твоє серце на частинки, ніби кинджалом встромлюєш і встромлюєш без перестану при кожному болючому слові, при кожній своїй дії, при кожному поцілунку. І навіть сльози не зможуть заглушити ту біль у серці і ніхто не зможе. Він не зможе… А якщо дати шанс? Він теж людина і має право на помилки. Але кожен може бути пробаченим це право людини. І ти пробач його… Забудь образи і слова. А можливо, він змінився?
Розум: Люди не змінюються.
Серце: Змінюються, їх змушує змінитися життя, або певна ситуація, або та сама біль. Ти це розумієш, що він не хотів, він мусив, він боявся кохати, а тепер назавжди зник з твого життя. Ти його викреслила але воскрешаєш спогади щовечора.
Розум: Ну і думай про нього кожен день. Це тобі нічого не дасть. Довіри не буде. Ніколи, Ліно, послухай мене. Послухай і все буде добре!
Я лягла спати, заспокоївши свої думки, що наче кричали в моїй голові. Тепле ліжко… Гарячі обійми… І я все забула і поринула у сон…
Ранок зустрів мене якось по особливому. Я глянула на годинник. Була субота. Дев’ята ранку. Хм… Не зрозуміла… Що це все значить?
Біля мене спав Денис. А решта? А Ангел?
Я встала і пішла прийняти прохолодний душ. Я почала голосно сміятися, дивуючись собі самій. Якийсь Ангел і сон такий цікавий… І Артем щось там забув, але цьому я не дивуюся. Вийшовши з ванної кімнати я попрямувала на кухню готувати каву. Визирнула у вікно. Там під ручку гуляли наші сусіди, Софія Петрівна і Вадим Семенович. Вони щось активно обговорювали і сміялися. Гітлер весело бігав кругом них.
Я зітхнула. Це сон! Вся ця містика – був сон! Але якийсь незвичний і такий реальний. Я згадала про свою незвичну здібність - передбачувати певні події. Дійсно, було безліч моментів коли я могла передбачити що буде через місяць зі мною чи з моїми друзями, або як складеться та чи інша подія. І попадала на всі сто! Моя ілюзія і фантазія була безмежною, купа зайвих думок, переживань зробили своє! Що навіть і не відрізниш де реальність, а де сон! Але я мала зробити саме головне. Я взяла телефон і набрала звичний номер.
- Привіт.
- Радий тебе чути!
- Артеме, нашій історії потрібно поставити крапку, раз і назавжди. Просто забудь мене і все що зі мною пов’язане. Я хочу тебе попросити про послугу – не дзвони мені і не шукай зустрічі.
- Але Ліно, я тебе кохаю...
- Не говори мені цих слів. Ти зустрінеш дівчину, яка зможе їх оцінити. Але не я. Не мрій про те, чого нема.
- Артеме! Це крапка. Все ! Ти більше мені не потрібен, - я знала що це жорстоко але мусила. Я вирішила зробити так щоб він мене зненавидів. Так легше…
- А типу раніше був потрібен… в мене тепер нове життя і в ньому немає тебе,- а на очах виступили сльози. Я мушу… - Я тебе не кохаю…
- Ліно… Зажди… Це не правда…
- Пробач… - я поклала слухавку і видалила всі його номери із телефонної книжки.
Так буде легше. Я витерла сльози спогадів і посміхнулася. Важко кохати обох. І важко обрати кого кохаєш більше. Але я не сумнівалася, що зробила правильний вибір. Денис для мене був всім. А Артем… Артем був минулим…
Я заварила каву. Витягнула із своєї схованки пачку сигарет і глянула на них зітхнувши.
- І вам тепер теж кінець! У смітник!
Запашна кава розлилася ароматом по кухні.
- Коханий, кава у ліжко!
Денис солодко потягнувся.
- М-м-м-м… Дякую, не очікував від тебе такого жесту.
Я ніжно поцілувала його у чоло і додала:
- Тепер усе буде по-іншому. Тепер усе буде добре.
На підвіконні сидів Ангел і радісно посміхався. Він знав, що у нього все вийшло. Що Ліна все сама зрозуміла одразу.
Не важливо, що було у тебе колись, головне що ти маєш тепер. І потрібно це цінувати зараз, а не тоді, коли втрачаєш себе і коханих тобі людей.
На мить мені здалося, що за вікном я побачила свого Ангела .
Через пів року ми одружилися, а через два роки у нас народилася донечка. Вона була схожа на того самого Ангела зі сну.
Людині потрібна лиш мить, щоб зрозуміти найважливіше у житті, а деяким і все життя, щоб зрозуміти лише одну мить.
