Литературный портал Графоманам.НЕТ — настоящая находка для тех, кому нравятся современные стихи и проза. Если вы пишете стихи или рассказы, эта площадка — для вас. Если вы читатель-гурман, можете дальше не терзать поисковики запросами «хорошие стихи» или «современная проза». Потому что здесь опубликовано все разнообразие произведений — замечательные стихи и классная проза всех жанров. У нас проводятся литературные конкурсы на самые разные темы.
Реклама
Содержание
Поэзия
Проза
Песни
Другое
Сейчас на сайте
Всего: 66
Авторов: 0
Гостей: 66
Поиск по порталу
Проверка слова

http://gramota.ru/

Автор: Лера Брайт
                                        І

- Ти що, справді не вмієш плавати? – запитав Ес, віддаючи паспорт у віконце пункту прокату човнів.
- Не вмію, - соромлячись, відповіла Ель. – Я дуже боюся води… Або я відьмою була в минулому житті (а, судячи з моїх паранормальних здібностей, це цілком можливо), і мене втопили, або це після того, як я мало не пішла на дно, коли в чотири рочки мене батько вчив плавати. Заволік мене на глибину ріки і каже: "Захочеш вижити – попливеш!"…І покинув… А я ж вперта була: сказала "Не буду!" – значить не буду, навіть ціною власного життя… Добре, що він тоді обернувся…
- Не бійся, - обережно взяв її під ліхоть Ес, і пропустив  вперед себе через хвіртку, - з нами нічого не трапиться…Принаймні, візьмемо для тебе рятівний жилет…
- А ти добре гребеш? – грайливо і трохи недовірливо запитала Ель.
- Добре! – впевнено усміхнувся Ес. – Не бійся: з нами нічого не трапиться…


                                        ІІ
Це було мов у казці. Вони сиділи напроти один одного і насолоджувалися теплою весняною погодою. Човен м'яко плив по воді, і вона раділа кожній хвилині цього моменту. Боже, невже це не сон? Невже вона справді сидить напроти Нього і дивиться прямо в Його красиві зелені очі?  Невже ця Його чарівна посмішка сьогодні  присв'ячена саме їй?
Ель стурбовано подивилася на хвилю, яка пішла від моторного човна. Вона страшенно боялася води, оскільки не вміла плавати. Але хіба ж Йому можна в чомусь відмовити? З Ним вона навіть гречану кашу полюбила, яку з дитинства терпіти не могла…
Вони ще раз запливли в затоку. "Хай, - думала Ель, - тут більш затишно". Широкий простір могутньої ріки лякав її, а затока ніби заспокоювала, і складалося враження, що Вони тут самі, і цілий світ від сьогодні і надалі належить тільки Їм. Вони вели легку приємну бесіду, від якої ставало тепло на душі. Ель знала, що нічого страшного не трапиться, що вони ні в якому разі не перекинуться, адже поряд з Ним не може статися нічого поганого.
- А в тебе справді буває такий жорсткий настрій, як в деяких твоїх віршах? – раптом запитав Ес, коли закінчив розповідати сибірську казку.
- Так. А в тебе що, ніколи такого настрою не буває?
- Та ніби ні.
- От бачиш, який ти світлий! І віршіі в тебе добріші за мої…
- Та Ель, не такий я вже й ідеальний! Я такий який є. Хочеться, звичайно, бути добрим, але не завжди виходить. Все одно так чи інакше когось образиш. От, наприклад, одна моя знайома півроку була страшенно в мене закохана. І вона така гарна дівчина, така світла, а я – ну ніяк до неї. І розумію, що вона така класна, і намагаюся якось щось…Але ніяк, розумієш? А потім, коли вона познайомилася зі своїм теперішнім хлопцем, - до мене, нарешті, дійшло!.. І я бігав за нею, ходив, страждав, був такий нещасний…
- А вона?
- А вона постала перед вибором і вибрала його…Ну от я не можу зрозуміти: чому воно так? Чому одразу немає якоїсь взаємності? Чому в житті все так несправедливо??? І от, розумієш, якби я взагалі ніяк на неї не реагував, - так я ж закохався! І закохався страшенно! Але чому ж так пізно?!? Чому аж через півроку, і після того, як вона зустріла іншого хлопця???
- Знаєш, якось по телебаченню одна циганка казала, що любов – це ковба у вигляді підкови, яка наповнена рідиною. І великим мистецтвом є досягти однакового рівня води в обох її половинах. Але, як правило, таке дуже рідко трапляється. Якщо хтось занадто в когось закоханий, то в його половинці цієї рідини (тобто кохання) прибуває, а в іншій – стає менше. Любов ніби перетікає з однієї частини ковби в іншу. І навпаки – коли хтось позбувається почуття, воно переходить до іншого, до другої половинки. Людина ніби віддає свою любов, розумієш?.. Але в тебе, я бачу, тенденція по півроку чекати, - усміхаючись, грайливо додала Ель, натякаючи на свою з Ним історію.
- Ну Ель, ну…не ображайся, але ж я не винний…
- А я й не кажу, що ти винний. Серце не примусиш, я розумію. Я давно казала: "Не силуй себе".
- А я й не силую! Мені справді дуже приємно спілкуватися з тобою, - серйозно заперечив Ес.

Тепер, шість місяців потому, як вони познайомилися, і відколи вона зрозуміла, що Він – це чоловіче відображення її самої, вона не стрибала від радості, коли Він вперше запросив її на прогулянку, ні, - вона мовчки насолоджувалася своїм щастям. "Тепер все буде добре, - думала Ель. – Не може бути інакше. Я заслужила. Я ж не відбивала Його у колишньої дівчини, я просто мовчки й терпляче чекала. І дочекалася. Він сам запропонував. А я навіть не одразу погодилася, посилаючися на державні іспити та брак часу… Я як ніхто маю право на щастя. Тільки я знаю, як воно було казати, що ми просто друзі, вдавати з себе байдужу, а насправді стримувати всередині вулкан емоцій і, тамуючи страшенний душевний біль,  вмовляти серце, що рана його несмертельна…" - Та ще й сама Доля зводила їх. Адже не може бути простим збігом обставин те, що вона втекла з однієї компанії, де познайомилася з Ним, і знову неочікувано для них обох зустріла Його в другій. -  "Ні, це невипадково. Таких збігів не буває…
- Ну що, розказати тобі ще одну з сибірських казок? – спитав Ес.
- Звичайно! В тебе дуже кльово виходить! - відповіла Ель і приготувалася уважно слухати, милуючись його красивим і харизматичним обличчям.
"А в нас і справді були б красиві діти, - думала вона. – Цікаво, а у нього дійсно немає малечі від першого шлюбу?.. Та ні, звичайно, нема. Він же сказав… Ні, Він не міг мені збрехати… Шкода, що через цей його перший шлюб я ніколи не буду вінчатися в церкві… Я так цього хотіла… Але пусте… Мабуть, доля спеціально послала мені Його, бо я занадто зациклювалася на вінчанні… Нічого страшного… Головне, що Він – хороша людина, і, здається, також любить мене… Ну так, він же сам днями написав в листі: "…Я міг би додати щось більше, але ти все чудово відчуваєш. Все встигнемо!" Ель з вдячністю подивилася на небо: "Боже, невже Він справді мій?.. Так?.. Правда?... Це ж все мені?... Боже, дякую!... Я така щаслива!!!"  Вона  глибоко втягнула повітря, сповнена тихої ейфорії.
- Знаєш, - сказав Ес, виводячи її з приємних роздумів,  - мені так добре зараз… В мене  такий період в житті… ніби якийсь новий цикл почався…
- В мене теж, - радісно перебила його Ель, але Ес, не помітивши її зауваження, продовжував:
- …Я відчуваю себе мов дитина, таким вільним… що мені аж нічим  не хочеться  псувати своє відчуття… Тепер, коли я розійшовся зі своєю колишньою дівчиною, мені так добре самому… Вибач, але я маю в найближчий час побути сам… Мені треба  все обдумати… Я зараз не готовий до нових стосунків… Ти дуже красива дівчина… і цікава, і я б ще не раз з задоволенням покатався з тобою на човні, але… Я не хочу, щоб ти це якось серйозно сприймала чи надавала цьому якогось особливого значення… Як би тобі це пояснити?.. Коротше кажучи, мені треба побути деякий час самому, - швидко завершив Ес свій помірний монолог.
Ель мовчки дивилася на Нього і відчувала, як всередині неї щось ніби обірвалося. "А як же ж всі жарти про те, що у нас будуть спільні праправнуки, і що ми разом проживемо 100 років??? – розчаровано думала вона, дивлячись на Еса так, як дивиться дитина на казкового Діда Мороза, під маскою якого раптом впізнала сусідського дядю Ваню. – Чи це і справді були лише жарти???" Ель ледве стримувала крик, намагаючись проковтнути величезний сльозовий ком, який застряг у неї в горлі.
- Так, звичайно. Я все розумію, - ніби здалеку почула вона свій перетиснутий голос.
- Ель, ти що, образилася? – Ес лагідно і вболіваюче схилився до неї,  зазираючи прямо в очі.
- Ні. Авжеж ні. Тобі треба побути самому. Я все розумію. – Вона примусила себе посміхнутися.

                                      ІІІ
Наступного дня Ель ходила мов сама не своя. Дарма вона намагалася вмовляти себе, що такі "обломи" трапляються з нею не вперше, що вона набула великого життєвого досвіду, і що взагалі не має серця, що вона переживала подібне вже не раз і їй "раз чхнути" перетравити подібну історію знову. "Ну що я буду страждати через якогось хлопчиська? – заспокоювала себе Ель, - та ну його! Він несерйозний, сам не знає, чого хоче. Одружитися, щоб за місяць розлучитися? Та ну геть! До того ж, Він на чотири роки за мене молодший. Ненавиджу цього хлопчиська! Ненавиджу!" – обманювала себе Ель, крадькома витираючи сльози, щоб співробітники не помітили її горя. Але вони помітили, бо за горем самої Ель не було видно.
Ввечері вона мала зустріч з давньою знайомою: треба було віддати книгу. Знайома прийшла з новим хлопцем. Тобто, всі вони знали один одного вже давно, але ті двоє, нарешті, насмілилися зізнатися собі в коханні. Ло навіть набралася хоробрості,  покинула і переїхала від свого колишнього хлопця-психа, давнього товариша та партнера по творчості Ель. Ель посварилася з усією цією компанією, і вони два місяці не розмовляли. Тож такі новини трохи вразили її. Хоча Ель давно помітила справжнє почуття між цими двома і розуміла, що так краще для всіх. Хай ліпше один мучиться, ніж всі троє. "Ненавиджу любовні трикутники!" – подумала Ель і відчула, як стиснулося її серце, коли вона дивилася на щире щастя цих двох закоханих. "Що це? Заздрість?!? – перелякалася вона. - Ні, в мене не може бути такого відчуття!.. Я з дитинства не вміла заздрити… До того ж, заздрити – це змиритися з тим, що в тебе ніколи такого не буде. А в мене ж буде! Нехай не з Ним, а з кимось іншим, але колись же буде!.." – І тут же, ледь стримуючи сльози, заперечувала сама собі: "А я не хочу з іншим! Я хочу тільки з Ним! З Ним!.. І якнайшвидше!"…
Вона знала, що не зможе довго стримуватися, тому поспішила додому. Коли Ель зачинилася в кімнаті, яку винаймала, вона нарешті дала волю своєму болю. Вона плакала дуже рідко, але не любила, коли поряд знаходилися свідки її сліз. Ель треба було виревітись так, щоб ані господиня квартири ані сусід по іншій кімнаті не здогадалися про її біль. Бо їй не можна бути слабкою.  Вона повинна бути сильною! І вона сильна. Вона забуде Його. Вона не буде думати про нього, дзвонити йому…Все!.. Його нема!... Й ніколи не було!... Повний ігнор…
О 23.30 вона відправила йому гнівну смску. Він одразу ж передзвонив.
- Альо, Ель? – схвильовано й лагідно запитав Він – тобі що, погано? Я таку дивну смску від тебе отримав, але вона не до кінця пройшла…
- Так, мені, погано, - схлипуючи, погодилася вона. – Я писала, що вже не маленька дівчинка, що не хочу грати в ігри і… що навіщо запрошувати дівчину, щоб на першому ж побаченні казати їй, що ти не готовий до нових стосунків і тобі треба побути самому… От, власне, весь текст…
- Боже, Ель, ти так серйозно до всього ставишся… - ніяково зауважив Ес. – Але ж я нічого не обіцяв… Я просто хотів з тобою поспілкуватися в неформальній обстановці…
- Я знаю. Вибач. Напевно, я сама винна. Занадто поспішаю вперед і накручую сама себе… Я просто боюсь звикати до когось, бо потім дуже боляче втрачати…
- Боже, Ель, тобі справді так погано? – лагідно вболівав Ес, відчуваючи, як важко їй було говорити, стримуючи біль і сльози. – Поділись своїм горем…
- Поділитися?!? – в надривному тоні Ель почулися саркастичні нотки. – Поділитися втратою тих рідніх і близьких, яких вже нема?!? Вибач, але таким я навіть з ворогом не поділилася б…
- Та ні, я не це мав на увазі, пробач…
- Та нічого… ти ні в чому не винен… Я просто не можу тебе зрозуміти… Ти ніби казав, що більше не зустрічаєшся з Енн…
- Ну як?.. Я з нею спілкуюся, але вже не так, як раніше, не так як хлопець з дівчиною…
- А скільки ви з нею зустрічалися?
- П'ять місяців…Ти знаєш, до неї у мене цілий рік нікого не було, і я почувався таким нещасним… А коли з'явилася Енн – ти шо, це була така радість!... Ти знаєш, може, я якийсь консерватор, але я не розумію, як можна кохатися з дівчиною, коли ти нічого до неї не відчуваєш… Для мене поцілувати дівчину – це значить показати, що я небайдужий до неї, і що я справді готовий провести з нею все життя. І я завжди щирий в цьому плані. Принаймні, на той момент я справді так вважаю… Тому я поки не поспішаю, адже ми ще так мало знаємо один одного…
Вони говорили майже годину, а, може, й більше. В Ель було дуже гірко і важко на душі, і тим важче, що вона не могла зрозуміти, що ж коїться насправді в його серці.
- Не силуй себе, - знову сказала вона. Я не хочу, щоб ти був зі мною тільки із вдячності, тільки тому, що я така класна і так довго чекала. Я не хочу, щоб повторювалася історія з твоєю давньою знайомою…
Слово за слово, підсвідомо застосовуючи психологічні методи, яким вона колись навчилася, Ель розкопала дуже цікаву інформацію. Виявилось, що Ес вже чотири роки безнадійно кохає одну дівчину, яка абсолютно не звертає на нього уваги.
- Ти знаєш, вона така дивна, - мрійливо і лагідно згадував Ес, - я взагалі не можу її зрозуміти…
- А що ж вона, грається з тобою?
- Та ні! Взагалі уваги не звертає…
- Так, може, ти просто не пробував завоювати її увагу?
- О! Я ще й як пробував!!! Я ж майже все про неї знаю: знаю, де вона живе…
- Значить, погано старався…
- Та ні, Ель!... - знову Ес поринув в приємні спогади -…ти знаєш, вона така дивна…Я і запрошував її на побачення кілька разів, і те і се, і листа такого проникливого написав…
- А вона?..
- А вона відповіла буквально одним реченням і так сухо… Сказала, що в неї є хлопець, і я її абсолютно не цікавлю… Блін, а я не можу… Я її коли останній раз зустрів – в мене все перевернулося, я все забув…
"І мене…" – гірко зітхнула про себе Ель, а вголос додала:
- Так що ж ти? Треба було до неї підійти.
- Та я підходив! Але я навіть не знаю, про що з нею можна говорити. Коли по дружбі, вона спілкується, а як тільки щось починаєш – одразу переводить тему або тікає…
- От тому ти й бігаєш за нею чотири роки, бо тікає…
В слухавці зависла німа пауза.
-    Ну так, - вже більш впевнено та трохи дратівливо продовжувала Ель, - ти ж лідер, і мисливець. Тобі цікаве саме полювання на здобич, сам процес. І чим більше вона тобі не дається, тим більше вона тобі потрібна. Якби я від тебе так бігала, то ти б за мною теж страждав.
-   Думаєш? – трохи образливо запитав Ес, і відчутно було, що він глибоко задумався над її зауваженням.
-   Впевнена. Ти – мисливець… Власне, як і більшість чоловіків…- в голосі Ель відчувалися розчарування і гіркота. – Ну що я можу тобі сказати?.. Знаєш, як пишуть на кришечках з під солодкої води? - Спробуй ще! – Вони разом засміялися. – Хай краще хоч Ти будеш щасливий, ніж обоє будем мучитись…
-   Тобі ніби легше стало? – запитав Ес.
-   Та…не сказала б… Але принаймні тепер хоч щось ясно… Краще гірка правда ніж солока брехня… До речі, про солодке… Це, можливо, буде трохи примітивний приклад, але я хочу, щоб ти зрозумів… Якось мені дуже захтілось солодкого, і саме червоного Баунті, а в мене якраз не було грошей, - останній день перед зарплатою, - ну я там щось нашкребла, якраз вистачало… І от я йду з роботи додому і дорогою підхожу до кіосків – а там – ну як назло! – ніде немає червоного Баунті, а я ж тільки його хочу! Ну от приспічило мені!.. Іду через один кіоск, другий – а там тільки синій, або взагалі нема… І я вже зла така, і стомлена після роботи, і солодкого хочеться – страшне! І от я підхожу до передостаннього кіоска, а там така лагідна продавщиця, та й каже мені: "Да зачєм вам тот Баунті? Возьміте Снікерс! Красних что-то давно не поставляют…" Ну я й така: "А й справді, - думаю, - ну фіг з ним, давайте Снікерс!" Взяла Снікерс, йду, їм, але щось він мені аж ніяк не лізе, і тут бачу ще один кіоск! Ну я ж підхожу до нього, а там – ЧЕРВОНИЙ БАУНТІ!.. А в мене грошей - нуль...
Ес засміявся.
- Нє, ну ти прікінь!!! Блін, я така зла була на всіх і сама на себе! Мені так тоді його хотілось, а я взяла цей клятий Снікерс! Ну ти розумієш?.. Блін, в мене тоді таке відчуття розпачу було… Здавалося б, дрібниці, але коли, як наркоману, хочеться чогось конкретного, а ти витрачаєш останні гроші не на те, що треба і чого справді хочеться, бо не дочекалася і не дійшла пару кроків до наступного кіоска… -  Ель глибоко здихнула…
- Да-а-а…- підтримав її Ес, і, подумавши, додав, - Але ж могло статись так, що ти б взагалі без нічого лишилася…
- Та краще без нічого, ніж із якимось замінником… Після того випадку я дала собі слово більше ніколи не йти на компроміси зі своїми бажаннями… І всім раджу! Добивайся свого Баунті, пробуй ще!.. Але я не хочу бути твоїм Снікерсом…Ти все одно в кожній новій дівчині підсвідомо будеш шукати ЇЇ… І порівнюватимеш… І я про це знатиму… Вибач, але я казала тобі, що не граю другі ролі… Пробуй ще, одним словом… Хай хоча б один з нас буде щасливий… А якщо Ти будеш щасливий, то і я буду…
- Ти справді думаєш, що мені варто ще раз спробувати? – невпевнено запитав Ес.
- Звичайно! Якщо вона в тебе ніяк із серця не йде, то що ж залишається робити?..
Ес глибоко зітхнув… Відчутно було, як в його голові та серці відбувається якийсь суперечливий процес…
- Ну що, тобі стало трохи легше? – сумно запитав він після невеличкої паузи.
- Так, ніби… Дякую… Мені справді трохи полегшало…
- А мені навпаки стало важче, - засміявся у відповідь Ес, і, трохи подумавши, сказав, - ти мені ніби передала свій сум… Да-а-а, ну і задачку ти мені підкинула… Я тепер взагалі не знаю, що мені робити зі своїм життям…


                                      IV

Ель справді не хотіла грати другі ролі. "Не варто, - знову втішала вона себе, - буде кохатися зі мною, а уявляти собі Її?.. Та нафіг треба?.. Можна, звичайно, постаратися, і, можливо, з часом Він Її забуде, але де гарантія, що раптом зустрівши Її через півроку, в нього знову не перевернеться все всередині, і Він не забуде про все на світі?.. Якщо справді Вона так глибоко в Ньому сидить…Тим більше, раптом Вона відповість Йому взаємністю? Що тоді робити? Він же миттєво забуде все і побіжить за Нею на край світу… Так, а я, наївна, хвилювалася через колишню дівчину… Думала, що в Нього лишилися до неї якісь почуття. Я ж не знаю, хто був ініціатором розриву…А тут, виявляється, що все набагато глибше і серйозніше, - тут є ВОНА, - і колишня дівчина така ж сама жертва, як і я… Ні! Я ніколи не буду жертвою!!! Я забуду Його!.. Але що ж робити?... Він та-ак її кохає!!! Я відчула це по його голосу… Він так мрійливо і з таким захопленням про Неї говорив!.. Він навіть забув, що говорить зі мною -  Тією, яка ладна віддати життя, аби Він був щасливий!..  Боже, - Ель звела очі догори, - чому Любов така несправедлива?.. Чому завжди так?!? Ну добре я, - мені ніколи не щастило у коханні, - я переживу, а як же ж Він??? Він така світла людина, ну невже ж і Він має страждати?.. Невже вона грається з ним?.. Та ні, Він – це таке диво, вона б схопила Його і нікуди не відпускала б, якби справді хоч трохи щось до Нього відчувала. Бо таке золото на дорозі не валяється. Таких днем з вогнем не знайдеш!.. Боже, ну чому ж Вона не може відповісти Йому взаємністю, щоб Він був щасливий?!? От якби ж я була Нею! – хоча ні, краще бути собою, - якби ж Вона відчувала до Нього те ж саме, що відчуваю я!.. Або якби ж я могла передати Їй всю свою любов до Нього…. Знову ці любовні трикутники… Де та циганка?.. Цікаво, а чи існує ковба о трьох кінцях?.. От якби ж я могла передати свою любов Їй…"


                                       V

Наступного ранку довелося накладакти на очі багато темних тіней, щоб хоч якось затушувати сліди сліз. "Блін, - думала Ель, - ще й окуляри зламалися. Зараз кожна падлюка в маршрутці буде звертати на мене увагу…"
Робочий день проходив абсолютно автоматично. Нічого не хотілося. Життя нема, одне існування. І ніде нема порятунку, куди не біжи. Ель відправила Йому смску, в якій ще раз нагадала про те, що вирішила бути з Ним виключно друзями. Він не відповів. Нічого не хотілося. Нічого. Ні роботи, ні творчої самореалізації, ні кохання – нічого. Цілі зникли. Одна порожнеча і вбиваюча літня спека.
Трохи згодом Він подзвонив, сказав, що вона підкинула йому складну задачку, і він досі мучиться і не може розібратися в собі. Вони бачилися ввечері, говорили ні про що і про все одразу… Тепер можна говорити все і бути собою, не намагаючись складати перші гарні враження, щоб сподобатися. Тепер можна бути природньою – вони просто друзі.
Вона знову наставляла Його на шлях істинний, підштовхувала добиватися власного щастя. А він не знав, що робити.


                                      VI

Час йшов. Вони залишалися друзями. Їхня дружба ставала дедалі міцнішою. Він розповідав Їй все, що в нього коїться, вона не ділилася нічим – в неї нічого не було, їй більше нічим було жити. Хоча ні… Коли Він виконував її поради, і це приносило позитивний результат, вона раділа за Нього. Раділа щиро, бо тепер її цікавило тільки Його щастя.
Він знову спробував. Ніяк. Вона радила, що треба робити. Вони разом обговорювали кожну Його дію, кожне слово, шукали і виправляли помилки. Він прибігав до неї після кожної невдачі, і вона втирала Його сльози. Своїх давно вже не було, але в глибині душі вона страждала разом з Ним після кожного проколу. Інша була неприступна. Хоча... Деякі моменти в Її поведінці давали Ель надію на успіх. Але поки що вона нічого не казала Есу. З холодним серцем і ясним розумом вона чітко розраховувала кожен крок в психологічній стратегії по взяттю бастиліі. Вона ще більше пірнула в езотерику, щоб навчитись моделювати ситуацію в Його особистому світі.

Пройшло чимало часу. Все потроху змінювалося. Вона відчувала, що починається якийсь новий період в житті Всіх Трьох. "Трикутник ворушиться, - аналізувала Ель, - і щось відбувається з ковбою. З ковбою о трьох кінцях…"

- Ель!!! Ель!!! – захльобувався від щастя Ес, коли вона якось здійняла слухавку, відповівши на Його дзвінок. – Вона погодилася!!!
- Можна готувати весільний букет? – пожартувала Ель.
- Ні… Ще ні, - трохи зник Ес, - але вона відповіла мені на смску! Ми завтра зустрінемось! – радості Еса не було кінця.
- Боже! Та невже?!? – теж зраділа Ель. – От бачиш, я ж казала, що ми Її подолаємо!
- Дякую.., - ледь прошепотів Ес, якому раптом здалося, що він відчув таємний щем в її голосі.

                                      VII

Ситуація потроху виправлялася. Інша то відповідала взаємністю, то обдавала Еса льодяною байдужістю, але Ель відчувала – бастилія падає. Ще трохи, і вони переможуть. Ще крихта – і Він буде щасливий! "А як Він буде, то і я…" – розмірковувала Ель.
Вона стала для Еса найближчим, найщирішим другом. Вона ніби була Його дзеркалом. Вона знала все з Його життя. Все, що коїлося в Його душі, знаходило відображення всередині неї. Вони бачилися майже кожен день, і по десять разів на день передзвонювалися і переписувалися. Справи йшли набагато краще. Інша потроху здавалася, і Ес день від дня ставав щасливішим. Дивно, але разом з ним ставала щасливішою і Ель. І це почуття було справжнім. Ель дивувалася, але їй останнім часом стало набагато легше. Вона навіть якось по-іншому починала дивитися на Нього. Він і справді потроху ставав для неї вже не Тим, ким був завжди, а… другом. Просто другом. Лише другом. Щирим, чуйним, рідним, але Другом.
Інша ж, навпаки, дедалі більше прив'язувалася до Еса. Якось він навіть поскаржився, що останнім часом зовсім Її не впізнає. Ця дівчина почала дуже відрізнятися від того дивного чудового і казкового створіння, за яким Він так страждав і чотири роки бігав…
Пройшло ще трохи часу. Щастя Еса потрохи заспокоювалося. Він вже не божеволів від кожної Її згоди щодо побачення. Вони зустрічалися майже кожен вечір, а наступно дня він телефонував Ель і звітував про все. Вона хвалила його або, навпаки, вчила виправляти помилки. Тепер вони бачилися набагато рідше, і Ель ставало дедалі легше, бо хоча й голос Еса звучав в самій середині неї, але образ починав потроху зтиратися…

                                     VIІI

- Ель, - сказав якось Ес підчас зустрічі після тривалої перерви. – Ти колись сказала, що я – мисливець…. Це правда? – і він уважно подивився в її очі, чекаючи на щиру відповідь.
- Не знаю, - сказала Ель. – Напевно, тобі краще відомо…. Принаймні, на той момент я вважала саме так… Тоді я не знала, наскільки сильне твоє Почуття і не думала, що це назавжди… Чесно кажучи, я не вважала, що ти так довго протримаєшся.., - збрехала Ель, бо знала, що він насправді уміє Любити.
- Мисливець.., - тихо прошепотів Ес і почервонів.
- Що?!? – Ель приснула зі сміху, але в її голосі відчувався розпач.
- Так, Ель, я – мисливець. Звичайнісінький примітивний мисливець…. Я добився свого, і тепер мені стає нецікаво… Коли вона була байдужа до мене, я сох за нею, а тепер…
- А що ж тепер??? – такі новини здивували Ель.
- …А тепер не я за нею, а вона за мною сохне…
- Що?!? – ледь не впала зі стільця Ель і з радістю у очах зауважила: - А я не в курсі останніх подій… Ти мені не розповідав… А й справді, - трохи поміркувавши, додала вона, - ти останнім часом ніби віддалився від мене…
- Я?!? – емоційно заперечив Ес, - та я, навпаки… - його голос звучав дуже натхненно, а очі уважно стежили за Ель і бігали, ніби вишукуючи щось в її погляді…
Ель аж зніяковіла від такого погляду. Так він ще ніколи на неї не дивився…
Якби він так поглянув на неї Тоді, вона б, напевно, померла від щастя…
- Ель, я такий вдячний тобі за все, - натхненно продовжував Ес, - я спочатку сприймав твою допомогу як належне і був справжнім егоїстом…. І лише нещодавно почав замислюватися над тим, Що ти для мене зробила…. Ти ж, по суті, віддала себе в жертву…. Ти справді неймовірна дівчина… Я б так не зміг… Я… Я справді дуже-дуже вдячний тобі за все, що ти для мене зробила…
- Не треба, - червоніючи, опустила очі Ель, - я просто хотіла, щоб Ти був щасливий… Скажи краще, як Вона (дивно, але Ель досі не знала Її імені і навіть не питала), крига розтанула?
- Угу, навіть занадто, - буркнув Ес, - розтанула і липне… так, що аж відчепитись не можна… Весь час згадую твою ковбу. Таке враження, що з моєї половинки кохання потрохи перетікає до неї…
Ель непомітно і саркастично посміхнулося куточками губ.


                                      IX

В наступні дні Ель знов ходила сама не своя. Щось відбувалося з Есом. Вона відчувала це. "Дивно, - думала вона, - він так Її хотів, так кохав, бігав, страждав, добивався… А тепер… Тепер все навпаки… Вона до нього липне, а йому це наче починає не подобатися…"
В найближчий тиждень вони не бачилися. Ель телефонувала йому, щоб дізнатися, як справи, але Ес говорив мало, і складалося враження, що він уникає розмови. "Напевно, Вона занадто ревнива і заборонила йому зі мною спілкуватися", - здогадувалася Ель.
Ще за декілька днів Ес подзвонив і сказав, що йому треба з нею терміново і обов'язково поговорити. Вона здивувалася, але, звичайно ж, погодилася.
Вони домовилися зустрітися біля метро. Ель приїхала на п'ять хвилин раніше, але він вже стояв на домовленому місці. Стояв і тримав в руці букетик конвалій.
- Це тобі, - сором'язливо простягнув він їй квіти, - така старенька бабця продавала, - ніби виправдовувся він, - я вирішив зробити вам обом приємне…
- Дякую, - прошепотіла Ель, занурюючися носом у букет і глибоко вдихаючи його аромат.
- Ти не хочеш зайти у кафе? – невпевнено запитав Ес, - щось я зголоднів…
- Та… Я не голодна, - так само невпевнено відповіла Ель, - але чогось випила б…
Ес ніколи не запрошував її до кафе. Найчастіше вони зустрічалися в обід в університетській їдальні, що знаходилася поблизу її роботи, або гуляли парком. Тому така пропозиція трохи збила її з пантелику.
- Ти ж хотів їсти, - сказала Ель, коли вони вже сиділи в затишному кафе, а Ес замовив офіціантові два вишневих соки.
- Щось перехотів… Пити хочеться… Потім щось замовлю.., - збрехав Ес, бо насправді йому шматок не ліз у горло.
Офіціант приніс сік і вазу, в яку поставив  конвалії Ель.
"Ковба", - подумала Ель, дивлячись на дивну прозору триріжкову вазу. Хлопець опустив квіти в середнє відділення, побажав смачного і залишив їх наодинці.
Ель потроху цупила сік, дивлячись, як Ес грається вазою, а вода в ній перетікає з одного відділення в інші, бо хоча й ця дивна конструкція мала три окремі витончені гілки, але дно в них було одне й спільне. Ес підсвідомо бавився вазою, щоб зайняти чимось руки, а погляд його спопеляв Ель, і здавалося, що він намагається проникнути в її думки і в саме серце…
"Як символічно", - подумала Ель, наперед знаючи те, що зараз станеться.
- Ель, пробач мені, - раптом сказав він. – Я… я такий дурний… Я був такий сліпий… Я не помічав свого щастя…
- Не треба, - ледь проворушила губами вона і опустила очі.
- …Я …я кохаю тебе..., - преривчасто сказав Ес,  зковтуючи слину і жадібно поїдаючи її очима. - …Пробач, я справді був сліпий… Я… Я помилявся…. Вона шалено любить мене… Вона тепер просто жити без мене не може… Вона та-ак мене любить!.. Неприродньо… Це якось навіть не по-людськи… Такого сильного кохання не буває, чуєш?.. Вона якась божевільна… А я… Я був дурний… Я помилявся… Я нічого не помічав… Пробач… Пробач мені… Це тебе… Тебе я насправді кохаю!!! І завжди кохав…
- Пізно, - сухо відповіла Ель, на цей раз впевнено дивлячись йому у  вічі, - я віддала свою любов Їй…


21.05.2007-23.05.2007

© Лера Брайт, 10.05.2009 в 21:31
Свидетельство о публикации № 10052009213152-00107701
Читателей произведения за все время — 124, полученных рецензий — 1.

Оценки

Оценка: 5,00 (голосов: 1)

Рецензии

Антон Головкин
Антон Головкин, 20.01.2021 в 15:35
Отличный рассказ, начинался как бытовая влюбленность, но затем заинтриговал! Дал под дых, не дал расслабится! Выводя меня на глубокие размышления о жизни, о любви, о преданности и взаимопомощи! Суть рассказа в том, что все хорошо в свое время... Как бы печально это не звучало, мы порою забываем о том что не бессмертны и время утекает сквозь пальцы как песок( оставляя неизгладимо глубокие раны, которые вылечить в силах только мы сами! Браво! Отличный рассказ! Я рад что прочел его, струны моей души были тронуты прикосновением вашего творчества! Творите и вы найдете отклик! Начало положено!
Лера Брайт
Лера Брайт, 20.01.2021 в 23:48
Благодарю, Антон!
Искренне признательна таким словам!
Подумываю над написанием нового рассказа.

Это произведение рекомендуют