Небонько сяє, блакитнуть смереки.
Сонце співає божественним птахом,
Павичем дивним, що вісник безпеки.
Йду я тихенько, і сьорбаю з пляшки
З медом перцівку, нектар божевільний,
Салом закусюю; скочуть комашки.
Дихає мирненько всесвіт повільний.
Шлях через поле стрілою гуркоче,
Раптом побачив я натовп за рогом.
Посеред гущі -- пророк, бога очі
Та голос неба -- глаголить від бога.
Начебто каже, "Ви всі індивіди!"
"Ми індивіди!" юрба йому хором.
"Ви не юрба, ви не зомбі-сновиди!"
"Так, ми всі різні!" луна йому бором.
Швидко сковтнув я солодкого сала,
Та відгукнувся пророку на слово:
"Не індивід я! Натура не дала.
Ви усі різні, а я -- однаковий.
Я той же самий як всі інші люди,
Окрім цієї юрби індивідів.
Різноманітоності в мене не буде,
Богом не дано для нашенських видів."
Рухом єдиним звернулись до мене
Очі юрби, і всі разом сказали:
"З нами єднайсь! Одна кров в наших венах!
Будемо різними разом надалі!"
Я так злякався що кинув горілку,
Але не сало, бо сало священне.
Лиш обернувся, стрибнув через гілку,
Дьору дав полем -- не схопите мене!
Тут і прокинувся я. Що за мана?
Сало є поряд, а де моя пляшка?
Може це правда була іншим станом?
Не-індивідам буває так важко!
