Фарби, кольори та світ...та ще й сновидіння
1.
Майстерня моя була обладнана лише холодильником, щоб я міг попоїсти не відриваючись від процесу написання картин та стереосистемою, аби я міг слухати улюблені Джаз, Регі та просто мелодійну музику, яка б гріла серце художника. Музика взагалі була моїм одним з най улюблених занять. Не те, щоб я грав самотужки на якомусь музичному інструменті, ні, попросту я не міг писати свої картини без музики, яка б лунала навколо мене. Вона якось відволікає від загального світу, надає тобі такий собі спокій, який розпливається по всьому тілу і вже більше нічого не потрібно, окрім пензля та олії. Пиши собі потихесеньку і не на що не зважай.
Декором служили мої ж картини, дитячі малюнки, які я ще зробив у дитячому садочку, ті малюнки, які я дарував мамі на всілякі свята. Ще висіли картини моїх друзів художників та і просто тих, хто хотів зробити мені приємно, подарувавши свій малюнок. Мені дійсно приємно отримувати такі подарунки від друзів. Далі на стінах висять фотографії. Безліч світлин, які хаотично підчеплені на порожніх місцях стін та стелі. Їх безліч. Навіть я сам не знаю точно скільки їх там. Багато! Бу!
Підлога вся в фарбових плямах. Така палітра тих плям, що можна видати це за малюнок якогось робота чи мавпи, скажемо. Продати свою підлогу! Стільці розмальовані, вікна – вдвійні. Ну, подобається мені розмальовувати предмети биту і все тут, скажу вам відверто.
Моя майстерня наче звалище всякого мотлоху. Скло, залізо, пластик і так далі, в мене є все, не знаю навіщо, але мені то сто відсотків потрібно. Декілька скульптур на столі, на підвіконні, на підлозі, кольору кохання. В мене є скульптура, моя улюблена, мною зроблена, називається «Кохання, очима янгола-охоронця». Така собі керамічна фігурка, невідомого чого, із крилами у вигляді серця на спині. Є така ж сама з пластиліну. Попросту я хотів дізнатися, чи зможу я зробити копію, дуже схожу до оригіналу. Виявилося, що можу.
Є ще дуже багато всього, переважно мотлох та світлини, які я не встиг повісити на стелю чи стіну, чи то нема часу, чи то просто бажання та натхнення. Ну, нема і все тут. До побачення. Моя майстерня. Що хочу, то роблю тут. Приватна власність художника, який ніколи не малює майбутнє. Чому так? Хто знає?
Я дійсно малюю лише сучасність, до надсучасної ступені сучасності. Якщо, наприклад, я сьогодні малюю, то я не намалюю якусь подію, яка, скажемо, відбувалося вчора чи позавчора. Малюю лише сьогодення. А якщо трапляється, що я пишу картину більш ніж один день, а так воно зазвичай і виходить, то я пишу саме той день в картині, який зараз минає за моїм вікном, та в принципі, не лише за моїм вікном, а за вікном кожного громадянина того світу, в якому я живу і пишу мої картини.
До речі, про мій світ. Я ж обіцяв розповісти про нього вам в найближчий час. Так от – мій світ – в ньому нема нічого такого, що могло б привернути вашу увагу, окрім одного. Все інше абсолютно нормальне. Все там так само як і будь-якому світі, відомому мені. Не вистачає лише відтінків(!) від кольорів. Не те, що не вистачає, а їх попросту нема. Чи їх ніхто не бачить. Не знаю, що там коїться в мозку людей, мешканців тієї планети, на якій я живу. Що трапилося? Можливо вони не хочуть їх бачити? Можливо вони не хочуть відчувати відтінки своєю підсвідомістю? Можливо їм то не потрібно? А чому не потрібно? Чому? То ж так неймовірно бачити те різноманіття кольору. Мільйони, мільйони відтінків кольорових кольорів. Веселка, на безліч стрічок. А хіба ж вони всі знають, що то воно таке та веселка? Авжеж ні. І Вони б називали мене божевільним, шизофреніком, який вигадав там собі щось, якісь безглузді відтінки.
- Та він же художник, в нього жодної клепки в голові нема, окрім його картин. – Цитував я б моїх друзів і знайомих.
2.
Ніч. Сплю як і всі, хоча й не є таким як та вся сіра маса інших. Вимотався за весь день. Писав картину, надихався чарівною музикою та магічними літерами найцікавішої з книжок. Ви можете подумати, що як же ж то можна втомитися від того, а я скажу вам, що розумова праця може бути набагато важчою за фізичну. Спробуйте щось зробити на кшталт того і самі в усьому переконаєтеся. Даю вам гарантію.
Сниться мені сон. Я в своєму місті, я це бачу, бачу знайомих мені людей, бачу знайомі всьому місту будинки, але відчуваю, що то не є моє місто і навіть не мій світ. Якесь дивне відчуття нахлинуло тоді на мене уві сні. Я відчував той сон, наче реальність. Можливо тоді та реальність залізла в мій сон через мою голову прямо посеред ночі і стала мене вчити. Вчити тому, що я не просто людина, не просто художник, я – обраний для чогось більшого. Такого невідомого, що аж можна з глузду зійти від того. Безліч варіантів розвитку самого себе, виводить нескінченна лінія сновидіння. Обираєш той, який вже підказує тобі твоя свідомість та підсвідомість, якою ти не керуєш. Підказує тобі обрати шлях обраного, який би міг донести до людей те, що вони не пізнали, те, що вони не бачать чи не хочуть бачити.
Сон – така приємна мить, солодка, і надає бадьорості вранці й на цілий день чи навіть на всю темну ніч. Дає сили абсолютно на все. І ти береш їх. Кожен бере, але не кожен користується тими силами на повну. Не всі.
- А знаєш, що веселка насправді не є дугою? Вона –це коло світових кольорів та їх відтінків.
- Ні, я того не знав. А що то воно таке взагалі, та веселка?
- Це...
Після невеличкої паузи істота (не можу назвати її людиною, тому що не пам’ятаю, якою вона була, і чи взагалі була) натиснула пальцем на небо, наче на губку в душі, і з нього потекла вода. Такий невеличкий літній дощик, який так приємно торкався мого розпеченого від Сонця тіла. Згодом вона змішала дощ і сонячні проміні та перед моїми очима предстало те, від чого я застиг, наче крапля води в мінусову погоду. Я не міг промовити ані слова від того, що я побачив.
- Знаєте, в моєму світі нема відтінків. Якщо то червоний, то ні про які рожеві та бордові, й не може бути навіть слова, сказаного вголос, якщо то синій, то ні про ніякі блакитні та фіолетові й не може бути мови, - назви відтінків самотужки вилітали з мого рота, перетворюючись на білосніжних голубів, які одразу брали шлях до веселки та розчинялися в ній переливанням фарб.
- Ти правильно кажеш. Вони так само й називаються, - казала мені істота.
- Але як то воно може так бути? – Невгамовно повертався до мене дар речі.
- Ти і сам знаєш це. Ти ж прагнув удосконалення твоїх творчих здібностей. Тепер ти їх і отримав.
- Ні, я не знаю, як воно так виходить. Що це взагалі?
- Це сон, - спокійно відповідала на мої крики ця істота.
- Сто відсотків сон, і я...і я...хочу прокинутися.
- Почекай ще одну декілька секундну мить, яка наповнить твою свідомість одним з найприємніших моментів, які б могли лише із тобою трапитися. Не поспішай, прокинутися ти завжди встигнеш.
Я не розумів і не хотів вірити тоді, що зі мною трапилося. Я хотів вірити, що то сон, але він був такий реальний, що розум не давав можливості на довіру. Я був у шоці, і, гадаю, що кожен з вас опинився там же, якби побував на моєму місці. Я й досі, якщо чесно не дуже в це вірю, але вірю. І вже ніщо не заставить мене переконатися у зворотному, у тому, що відтінків на моїй планеті не існує. Нехай кажуть, що я божевільний шизофренік, бовдур, нехай, але я ж бачив ту веселку, я бачив ті кольори, я бачив те все і бачу й досі, на яву.
Ця декілька секундна мить затягнулася на вічно. Я дочекався її, але вона засіла в моїй голові безповоротно. Відтінки наповнили підвалини мого розуму та свідомості. Я вже не можу без них жити. Без відтінків, я – не Я.
- Яку мить, якщо я не можу чекати, мені страшно. Чи ви не розумієте того?
- Може й розумію, а може й ні, не в тому питання.
- А в чому ж тоді?! Відпустіть мене, дайте мені прокинутися, якщо це сон, а якщо ні, то я...
- То що ти? Нічого ти не зробиш. Тобі цікаво. Ти ніколи такого не бачив за своє життя, і можливо вже ніколи не побачиш. Спробуй хоча б насолодитися тим моментом, спробуй запам’ятати цю мить такою, якою вона є насправді, але лише викинь цей страх у смітник, тут він ні до чого і тобі нічого не загрожує. Ти можеш не думати про відтінки, але вони думатимуть про тебе, вони обрали тебе і ти вже від того не відкрутишся. Вони вже селяться в твоїй голові, облаштовують там собі простір для існування. Вони будуть там у невагомості, ти не відчуєш їх присутності там, адже вони не мають ваги, але ти бачитимеш їх, і це вже не повернути назад, як би ти не намагався викинути їх звідти, тобі попросту це не під силу те зробити, як і не вийде в тебе стати птахом і полетіти синьо-яскравим небом. Ти ж просто людина і вже нічого не можеш із цим зробити. Тобі це відомо як нікому. Це ж твої думки, найприватніша власність, яка лише може бути. Ти вже не такий, який був до того, як пішов спати і заснув. Ти – інший, кращий, могутніший. Ти – обраний кольорами і все тут. Вони всесильні. Вони можуть все, навіть помістити тебе в ту невагомість твого розуму. А я? Я лише розмовляю за них із тобою, я – посередник. Хочеш потрапити в невагомість, а? Знаю, що хочеш. Ти завжди мріяв туди потрапити, аби політати там, так? Знаю, що хотів. Мені відомі всі твої думки та бажання, мене відтінки повідомили про них. Але запам’ятай одне – ти не літатимеш у невагомості, ти там знаходитимешся. То не космічна невагомість, про яку всім відомо, то твоя власна, яку створив ти і лише ти. До цього не причасні ані кольори, ані щось інше. Лише ти, Ангелос Алісіс, і ніхто інший.
Істота взяла мене за руку і лише в цю мить я зміг побачити та розібрати що це. Істотою виявилося океанське дно. І коли воно взяло мене за руку, воно наче освітлило саму себе. Воно переливалося, наче веселка, про яку мені вже було повідомлено. Після того, як дно взяло мене за руку, відчуття страху покинуло мене. З’явилося щось на кшталт відчуття справжнього сну, такого надзвичайного, що аж паморочиться в голові.
Мені знадобилася цигарка, аби відновити подих. Все в цьому сні було таке дивне, таке незвичайне та таке, що не вкладалося в голові, але голова була наповнена тим. Я відчував це. І ще я відчував те, що я знаходжуся там, де я ніколи не був. Це відчуття з’явилося в мене щойно. Я бачив ту картинку, яку бачив три хвилини тому, але було вже все зовсім по-іншому. Я заплющив очі. Постояв так десь з секунду. Я відчував дотик руки океанського дна. І розплющивши очі опинився саме там, на дні. Воно було всюди. Таке величезне і красиве, що в мене знов зникли всі слова. Відчуття страху знову відвідало мене без попереднього попередження. Я не знав що мені робити і що я тут роблю. Як я тут опинився? Але це ж сон, в ньому все можливо. А чи можу я дихати? Того потрібного для мого життя кисню я не відчував, я не дихав, але мені було добре. Все було дуже приємно, окрім відчуття страху.
Я намагався зібратися. За декілька хвилин мені це вдалося. Вже не було дотику до моєї руки океанського дна, але я відчував його повністю навколо мне, той дотик, він був, навіть, в середині мене, заповнив кожну клітину моєї підсвідомості та мого тіла. Але я не розгубився, хоча й не знав, що мені робити. Я тут, на океанському дні, в моєму сні, такому реальному, що аж здається, що то не є сном, а є реальністю, хоч я і розумів, що те неможливо. Стоячи тут, я бачив таке різноманіття кольорів, тобто відтінків, що захоплення ними заскалювало.
Я дістав з кишені пачку цигарок і взяв одну з них. Запальнички не було, як і людей, і істот навколо. Були лише кольори, океанське дно і вода, яка повністю вкрила мене своєю мокрою ковдрою. Що робити, вогню тут не було і бути не могло, хоча...тож є сон, тут все можливо. Я знайшов відтінок кольору багаття та підпалив від нього цигарку, а потім ще більше здивувався, тому що тут, посередині океанського дну...пішов дощ(!). Я палив. Дощ капав на мою голову, до речі ще й досі суху. І кожна крапля, яка потрапляла на мою голову, приносила до неї думки. Одна крапля наповнювала мою голову однією ідеєю, щодо картин, щодо того, як би можна було написати мої картини. Я думав. Багато думав того моменту. Абсолютно про все, що могло торкатися моєї творчості. Про те, як люди можуть сприйняти картини із відтінками, тим паче, що вони ніколи про них не чули, ніколи не бачили, і ніколи навіть не задумувалися про них. А якщо вони не побачать їх? Якщо скажуть, що художник, який їх написав – божевільний? Якщо не зрозуміють мене? Та нехай! Якщо ж вони такі, то хто їм винен у тому? Ніхто. Самі винні. Хтось все-одне зрозуміє, і то вже буде неймовірно чудово, що я комусь відкрию очі і душу, покажу ті відтінки. Вони ж такі прекрасні, наче перший раз в житті побачити море, коли тобі вже двадцять приблизно, прекрасні, як сині очі білявки, із довгими-довгими віями та милим, наче тепле сонце взимку, обличчям. Стати першовідкривачем для людей у світ, в якому існують відтінки, зі своїм різноманіттям, а не лише кольори. Показати людям той світ, в якому вирує різнокольорове життя, на мільйон кольорів, на будь-який смак.
Я думав про можливий успіх чи, навпаки, про фіаско. Про виставку, про людей, які прийдуть подивитися на те все. Думав, навіть, про те, як вони будуть вдягнені. Смішно, але такі думки накапав мені в голову дощ. Думав про те, як я буду писати картини, як я отримаю відтінки. Я вже вирішив, я змішуватиму кольори, дуже ретельно це робитиму, аби відтінки вийшли неперевершеними. Так і буде, я впевнений в тому.
Дощ не закінчувався, йшов і йшов, надаючи океанському дну казкового вигляду. Я так і продовжував стояти на одному місці. Стояв і не знав на що мені чекати і чи чекаю я на щось взагалі, не знав, куди мені йти, що робити на разі і на далі. Вже не було голосу дну. Він кудись зник, а не помітив того тоді. Може він ще прийде, подасть свій голос. Йому ж потрібно якось повернути мене до мого світу, в якому немає відтінків, аби я відкрив їх світові. А нащо ж він тоді викликав мене сюди? Гадаю саме за тим, аби я дізнався про красу відтінків та про них самих. Стовідсотково!
3.
Дощ скінчився так саме спонтанно, як і розпочався.
- Цікаво? – Почув я голос позаду мене. Я озирнувся. Там стояв чоловік, років тридцяти п’яти.
- Так, - ледве зміг вимовити я. – Доброї ночі! Чи щось там тут у вас зараз?
- Доброї, доброї, - сказав із невеличкою зміною на його обличчі в бік посмішки. – Як почуття?
- Та добре. Трохи дивно тут все, і так реально, що я аж мало не повірив, що то є сон. Я би сказав, що я вже майже повірив в це все.
- Ти ж сам казав, що людина може повірити в усе, якщо схоче сама того.
- Звідки ви знаєте про це?
- Я – лише твій сон. Так, ти не помилився із цим. То є твій сон, - підтвердив він мої думки та слова Океанського дну.
- Так, я розумію це, але ж тут все так реально, ви і самі це знаєте, якщо ви, навіть, знаєте мої думки.
- Ця реальність може змінитися твоїм пробудженням, якщо ти того схочеш.
- Ні, не може, я намагався вже прокинутися, але не вийшло в мене. До речі, хто ви?
- Я, як я вже казав, твій сон. Я не істота, я сам – твій сон, повністю оте все, що ти зараз бачиш навколо себе, то і є я.
Я вже нічого не розумів. Він – мій сон, але як же тоді він може розмовляти зі мною у вигляді чоловіка? Напевно ж може, на те він і сон, щоб робити такі незрозумілі речі. У снах взагалі не все завжди зрозуміло, всім про це відомо. Сон – це така річ, що може з’явитися у вигляді чи то Океанського дна, чи то у вигляді звичайного чоловіка, чи то взагалі будь-чого, невідомого твоєму розуму, скажемо, наприклад, у вигляді кольорових відтінків людині, яка ніколи про них не чула і ніколи їх не бачила. У сні можливо все, навіть стати птахом та полетіти просторим небом, мати там здібність до польоту та вільного падіння. Можливо все, до абсолютності та, навіть більше.
- Зрозумів, - продовжував я. – Ви – мій сон, тобто моє сновидіння. В середині Вас я побачив те, що майже звело мене з глузду. Тут я боявся і тут я прийшов в себе. Тут я зрозумів, що можу стати дуже відомим художником, або ніким. Але скажіть мені прошу, Ви це спланували чи ні? Маю на увазі відтінки. Ви планували, аби я побачив їх?
- Людина може повірити в усе, якщо схоче сама того.
- Я це вже чув...
- А я повторився. - Він так спокійно це сказав та посміхнувся мені, чи то єхидно, чи ні, я не зрозумів. – Ти віриш в те, що ти бачиш?
- Не знаю. Це ж сон. Як тут можна вірити чи не вірити?
- Маєш знати!
- Добре, я вірю в існування відтінків, але не вірю в те, що я можу не дихати та залишатися живим при цьому.
- Скажу тобі так, якщо ти всім своїм серцем повіриш в те, що ти можеш не дихати та залишатися при тому живим, то ти дійсно зможеш не дихати та залишитися живим. Ти ж повірив, що ти любиш буряк.
Як він про це знає?! Та, не питатиму нічого. Це безглуздо, я ж уві сні.
- Але Ви нічого не сказали про те чи існують насправді відтінки чи не існують. Отже вони існують! Так, існують!
- Ти сам обираєш те, що ти хочеш побачити.
Він зник. Просто так зник і все. Ніякої конкретної відповіді він мені не дав. Навіщо ж тоді було з’являтися? Знов безглуздість з мого боку питати себе про це.
- Піду краще роздивлюсь дно, бо я тут простояв зо три години. Здається три. – Думки в голос. – Можливо...
Я прокинувся.
4.
Ранкове сонечко світило в моє вікно. Я подивився на годинник – сьома сорок шість. Ранку. Не пам’ятаю коли б я так рано прокидався і вже не хотів спати. А спати я не хотів. Розпочинався новий ранок для мене і для всіх інших.
В голові в мене щось коїться. Щойно прокинувся, а таке відчуття, що не спав, хоч спати і не хотілося (Я вже про це думав). Сон, який мені наснився, я не можу його згадати. Він був такий дивний, але що ж там в ньому було? Не пам’ятаю. Шкода. А напружувати мозок не потрібно, все-одне не згадаю, хіба якщо само не прийде.
Я не знав, що мені робити в таку рань. Я вже навіть забув як виглядає світ о сьомій ранку, дуже давно я так рано не прокидався. Але я знов не розгубився, я просто пішов до ванної кімнати і зробив там всі ранкові справи: вмився, почистив зуби, прийняв душ і так далі. Потім всівся на канапу і увімкнув телевізор. Нічого нормального не транслювали. До речі, і телевізор я вже давно не дивився. Такі збіжності. Я подумав, що було б добре провести весь цей день, якщо він вже так рано розпочався, в майстерні. Писати картини. Я так і зробив. Доброго ранку.
5.
Майстерня, моя обитель. Всі ті ж самі пензлі, фарба, картини, світлини. Потрібно просто дописати ще дві картини для афінської галереї і робота буде виконана. Заберу в них свої зароблені гроші та поїду подивлюся на Барселону. Вона завжди манила мене, з самого дитинства мріяв я побачити шедеври дона Антоніо Гауді6. Ще забіжу на Камп Ноу 7 подивлюся, крикну там «Греція» та піду собі далі. А взагалі то я хочу перебратися туди, жити там, творити в Готичному кварталі 8, пити іспанське вино, ніжитися у неймовірну спеку на березі Середземного моря під час сієсти, молитися в Сеграда Фаміл’я 9, хоч вона напевно і католицька, відвідувати баскетбольні матчі, спілкуватися з такими як я. Дуже хочу. На те вона і моя мрія, та Барселона.
Напишу сьогоднішній день, думав я, коли брався за пензлі. Напишу такий ранок, якого я давно не бачив, якого я давно не відчував. Напишу людей, які вже прокинулися, але яких сон ще й досі тримає на кордоні поміж двох світів...Стоп! Сон! Кордон поміж двох світів: нічного та денного. Так! Сильна картина вийде. От уявіть собі таку річ – полотно, на якому я напишу такий собі уявний кордон двох світів. Посередині нього напишу людину. Наполовину вона буде в піжамі, інша в діловому костюмі. На одній стороні кордону – напишу тепле ліжко та ніч, на іншому – нудну роботу в офісі та день. Їм сподобається, я гадаю що так буде. Трохи впевнений. Так, є трохи. Потрібно тільки відтворити тепле ліжко та нудну роботу на полотні.
Ідея готова. Залишилося лише нанести різну фарбу на різні місця на одному клаптику матерії. Що я і почав робити. Це моя професія, писати картини. І я...на роботі. Отже – «не турбувати!». Вивіска на дверцятах до майстерні. А для кого, якщо я один мешкаю? Для самого себе тоді. То і нехай. Працюю.
Щойно взявши пензель до рук, голова моя напружилася, не в фізичному сенсі, в моральному. Щось стало дивним, але я не можу зрозуміти що саме. Я взяв фарби і...згадав те, що мені наснилося цієї ночі. Той дивний, кольоровий, океанський та в водночас сухий сон. В мене одразу серце почало колотитися наче дятел стукав своїм дзьобом по дереву. Ні, сотні дятлів, на сотнях дерев. Я застиг на тому ж місці, де і стояв. Пензель та фарби випали з рук, але я не помічав того. В мене перед очима та в голові були лише ті масі відтінки та дядька, в якого перевдягнулося океанське дно. Я стояв в майстерні, як тоді уві сні стояв посередині дна, не рухаючись, довго. Спогади наповнювали мою голову, як тоді дощ наповнював мою голову думками. Вони нахлинули хвилею. Цунамі спогадів, лавина думок. Згадався океан ідей, щодо відтінків. Так я простояв посередині майстерні, перед мольбертом десь зо три години. Точно три години, не більше, не менше. Я не міг відпустити ті думки, спогади, ідеї кольорів та відтінків. Серце почало ще сильніше колотитися в середині мене. Я знепритомнів.
Не знаю, скільки я пролежав на підлозі, але, коли я отямився, годинник вже показував п’яту вечора. Гадаю багато пролежав я без свідомості. Я одразу не зрозумів, що зі мною сталося, але трохи згодом згадав, що моє серце оскаженіло і я втратив свідомість. Я пішов до ванної кімнати, аби вмитися, перевірити перед дзеркалом голову, чи все із нею гаразд, чи нема на ній поранень. Виявилося, що я впав обережно, можна навіть сказати, що я не впав, а самотужки ліг на підлогу та спеціально знепритомнів, тому що не було жодного поранення, голова не боліла, шишки не було на ній. Ванна зустріла мене якось по-іншому, не так, як завжди. Було дуже тихо, як в лісі. Все стояло на своїх місцях та водночас все було не так, як було. Не знаю, попросту таке відчуття з’явилося в мене і все тут. Я вмився, обдивився повністю голову, трохи посидів на підлозі без думок та пішов назад до майстерні, пішов на місце злочину, по відношенню до кольорів без відтінків.
В майстерні також було тихо, як ніколи, хоча й вікно було відчинене. Все так дивно, суцільна тиша. Я ніколи такого не чув, такої тиші. Я злякався, чи не оглух я. Увімкнув музику, щоб перевірити. Перевірив. Все нормально. Чую. На щастя. Але чому ж тоді така тиша присутня тут? В квартирі, де всі вікна виходять на вулицю, такого не могло бути. Навіть вночі, коли частина міста, де я живу, спить, то все-одне чуються якісь звуки, які лунають звідусіль. Простір наче попереджував мене про щось, але що то було, я не розумію. Слухаючи тишу я сів на стілець. Музику вимкнув одразу як увімкнув. Я оглянув кімнату, де була майстерня. Всі ті ж самі незмінні картини, світлини, вікна, підлога, мольберт посередині, біля нього на підлозі лежала перегорнута на зворотній бік палітра, пензлі (попадали навіть ті, які були на мольберті, напевно від мого падіння підлога похитнулася та вони впали, а можливо через щось інше, я ж не шафа, щоб ворушити підлогу при падінні), всі ті ж плями від фарби біля стільця у кутку кімнати, полиці, мій ранковий запах стояв посередині, біля мольберту, я сидів в кутку біля стереосистеми. От і все. Але я ще й досі не розумів, що мені хоче сказати ота тиша.
Тиша становилася ще тихішою, настільки тихою, що в мене почало дзвонити у вухах. Я сидів і нічого не розумів. Якась дивна дивність літала в моїй майстерні. Вона доповнила склади мого розуму, перетворила порожнини на суцільну тишу. Думки почали поступово зникати. Їх забирала тиша, вони ставали нею, перетворювалися в неї. Я вже погано чув себе в середині моєї голови. Важко стало голові. Розум та думки стали тишею, тиша була навколо тіла, була в майстерні, в інших кімнатах, вона захопила місто. Напевно й весь світ був тишею цього моменту. Напевно.
А що то є тиша взагалі? Можливо тиша – це коли все мовчить? Коли все не давить з себе якийсь звук. Тиша – це те, що годується звуками, наче музики, але трохи по-іншому, навіть до повністю навпаки, але принцип такий самий. Тиша з’їдає звуки, але не відпускає їх потім. Вона чекає доки народиться інший звук, чекає, коли він підросте, а потім знову нещадно позбавляє його права на існування.
Вона продовжувала бути в мені. Я не хотів того. Потрібно було увімкнути музику, та так гучно, що б всім було надзвичайно гучно. Що в принципі я і зробив. Надзвичайний сучасний джаз заграв в моїх вухах. Він такий неперевершений! Мені нещодавно подарували диск з записами українського та польського джазу. Скажу вам відверто – східноєвропейський джаз дуже добрий, навіть більше ніж. Той джаз такий легкий, що мені аж захотілося просто полетіти, але то неможливо, я ж не птах і не маю здібності до польоту та вільного падіння. Як заводить голову та тіло чисті імпровізації сакса чи кларнету! Це приводить мозок у таке становище, що важко вийти з нього. Коли починаєш слухати джаз, це майже як сон. Так, це саме сон, той самий, в якому я бачив відтінки. Джаз – це відтінки музики. Імпровізації із музикою, імпровізації із кольорами. Потрібно творити відтінки. З кольору, не з музики, бо я не музика, я – художник. Хоча інколи і жаліюся, що не займався музикою. Як же яскраво грають декілька моїх знайомих, два з них. А я, нажаль можу зіграти лише на роялі, якщо, скажемо, простукаю по ньому пензлями. Лише так. Знов нажаль.
Зникла тиша перенеслася в невідомість, там ще тихіше буде для неї. Щастя їй там. Сподіваюся, вона більше не потурбує мене такою своєю насиченою присутністю, що хоче мені щось повісти, але мій розум не зможе розпізнати те послання. Але я не хочу, аби тиша зникала зовсім з моєї оболонки. Бо я ж можу і з глузду з’їхати, якщо буде суцільний галас навколо мене. Ніколи не відпочити, ніколи не подумати над новими картинами, ніколи не привести до ладу свою уяву в галасі, бо тиша допомагала це зробити. Тиша в суміші із музикою та легким повітрям нічного міста – от що є найчарівнішим коктейлем для творчості. І замість маленької парасолі на склянці – наповнені легені цигарковим димом та із самою цигаркою в руці. Творча суміш художника за роботою. Так можна назвати цей коктейль. Так і зробимо.
- Що ж то міг бути за знак? Чи ніякого знаку не було взагалі, і це лише просто моя надмірна уява працює в автономному режимі? – Знов думки в голос. Мені ж ні до кого казати, бо я сам стою в себе в майстерні.
Не знаю...
6.
А чому я маю шукати тієї відповіді? Нащо воно мені потрібно. Якщо питання саме хоче, щоб я дізнався відповідь, воно покаже мені ту відповідь, навіть якщо я не намагатимусь шукати її. То ж їй потрібно, а не мені. Я можу прожити без відповіді на одне з запитань, нажаль саме запитання не може прожити, проіснувати без відповіді на нього. То ж є його сенсом життя, щоб на нього знайшли відповідь. Бо що то за запитання, яке світ залишив без відповіді. Сльози відвідують очі, якщо сприймати це заблизько.
Музика лунає, світ живе за вікном, я сиджу на стільці, птахи літають по синьому небу. Я просто чекав на диво і пив яблучний сік. Безліч ідей, які приходили до мене в голову, щодо того, як можна було б написати картини, захоплювали мене все сильніше і сильніше. Доходило навіть до того, що просто сидів і посміхався, сидів і сміявся, як скажений, від того, що я знаю як це написати. Корчив з себе злого генія. Злого, тому що реготав так по злому.
Ніколи не знаєш, що б можна було знайти в себе в низинах свідомості. Я впевнений в тому, що цей сон не просто так наснився мені. А наснився він тому, що я це вже бачив. Ті відтінки, десь там, в середині моє підсвідомості. Вони передалися напевно ще з молоком матері, яка годувала мене ним. Годувала мене відтінками. Напевно вона їх також бачила. Тоді ж чому не казала мені того? Боялася, що я її прийму за божевільну? Та ні, я ж не міг так вчинити із рідною мамою. Треба в неї в самої спитати. Зараз.
Я взяв телефон, набрав номер, який я ще і досі не можу запам’ятати, тому шукав його в записнику. Виклик вилетів. Шлях до маминого стільникового. Бам! Доставлено до адресату.
- Привіт, синку!
- Привіт! Мамо, слухай, я дещо хотів в тебе спитати.
- Що саме? Кажи, але швиденько, бо я на роботі, і зараз маю бігти до офісу, я спізнююся на нараду.
- Тоді зателефонуй мені як скінчиш працювати, бо ця справа вимагає більше часу, аніж просто одне питання. На нього ще потрібно дати відповідь, чисту і прозору, як джерельна первинна вода.
- Добре, зателефоную. А що там в тебе такого важливого?
- Потім, все потім. В тебе ж нема часу.
Я кинув слухавку, сподіваючись на те, що мама знає хоча б щось про відтінки з мого сну, з моєї голови.
Мама працювала у видавництві. Редактором. Їх заклад друкував книжки, які читали по всій країні. Книги на кожну кишеню, на кожен смак, щодо авторів та жанрів. То було передове видавництво не те, що в нашій країні, то було перше видавництво по всьому регіону. З виготовлення, перекладу, нових імен, які вони відкривали, відомих авторів, з якими вони мали контракти. Працювала вона там вже років з десять і була всім задоволена.
Сидячи на стільці я потроху приходив у себе. Починав потроху звикати до того, чим тепер була забита моя голова до повну. Розвіювалися думки, ідеї, щодо моїх можливих успіхів в живописі, летіли з космосу на землю. Я нарешті встав зі свого стільця. Хотілося їсти, пити, літати без здібності до польоту та вільного падіння. Хотілося не втрачати можливостей, які я мав, писати картини не для того, аби вони подобалася людству, не для того, щоб воно купувало їх, ні. Хотілося просто творити мистецтво для самого себе, щоб не було ніякої матеріальної вигоди для мене з того. Щоб просто бути тим ким я є, без тих грошей, хоча вони і дають мені і пензлі, і фарби, і все інше для мого життя, але ж...
Потрібно було прибрати те, що я впустив, коли впав, хоча не було на те бажання. Я хотів скоріше розпочати роботу над новими для мого світу картинами, які мали зірвати голови людям. Не лише шанувальникам живопису, а всім до одного. Абсолютно всім. Але я поки що не міг зробити того. Мені потрібно було дізнатися як робити ті відтінки. Мені снилося, що потрібно було змішувати кольори, але ж я вже це робив ще до того, як мені наснився цей сон, і нічого не бачив такого, що могло хоча б бути схожим на картинки зі сну. Залишалося прибрати.
Прибирання в майстерні, зазвичай, забирало в мене досить багато часу. Звісно якщо я збирався прибирати якісно і повністю все. Час в мене був. І почав тратити його. Прибирання – така штука, що якщо вже захопився, то не відчуваєш втоми від того. Мені було лінь робити те, але було потрібно. Треба підготувати плацдарм для звершень. Для підкорення світу. Так, це творитиметься саме тут, в цій майстерні. В моїй майстерні. Мною.
Віник мете підлогу, ганчірочка витирає пил, швабра миє, рукавички збирають сміття і все те, що розкидане, а я сиджу і надалі на стільці і дивлюсь на це все. Прибирання зайняло в мене десь двадцять сім хвилин приблизно.
- Все. Прибрав. Залишилося лише поставити новий мольберт на місце, приготувати всі, потрібні для того, пензлі, підняти з підлоги палітру, - думки в голос виповзли з мого рота таким тихеньким звуком.
Палітра лежала на підлозі фарбою до низу. Я підійшов. Нахилився, аби взяти її. Взяв. Шок (я перегорнув палітру до себе, а там... відтінки!). Фарба змішалася саме в той момент, коли я впав, коли впала на підлогу палітра. Саме в той час світ і змінився.
