Засміялось, мов дитина.
Запитало в незнайомця:
- Хто така – людина?
Може то така тварина?
Може то пусті слова?
Може в лісі де рослина?
Вона мертва чи жива?
Незнайомець розгубився.
Зупинився і мовля:
- Сонце, я аж розлютився,
бо людиною є я!
- То чому такий сердитий?
Сонце жваво посміхалось.
- Ти ж народжений любити,
щоб раділось та кохалось.
- Ні, поважний, не людина.
Мені янгол дав указ,
що в істоті тій єдиній
в серці сховано алмаз.
Той алмаз і я шукаю
в людяних живих серцях.
Тож втомилось я до краю.
Я було по всіх місцях.
Ось скажи мені, людино,
де прихований той скарб?
Де твоя одна єдина?
Та, що дасть життю всіх фарб.
Бач, як швидко зажурився.
Ні, хлопчино, перестань.
Ти на світ вже народився.
Тож з колін негайно встань.
Йди до неї, йди на світло.
Всупереч іди вітрам.
Все в душі твоїй розквітне,
бо вона твій дім. Твій храм.
16.05.14