… розглядаючи нігті, вкриті тріщинками, наче крига дніпра
напередодні свята святої панянки цеткін,
відчуваючи, як у животі приспаному з голоду пухне фея добра,
оминаючи погляди у метро – рогатої кобри а чи бррр-барсетки,
розумієш: ти замкнена в цьому бездушному спокої товщі землі,
втомленої реагувати на цьомання, садо та біль лоскотки.
розумієш: ти – замкнена в зацукрованому каштані міль,
запхнутий у дюймовочку слабкостатевий кротик,
вбрана у власний подих медуза, м’яке желе,
до якого байдуже акулам, титанікам, мінам підводним, нафті –
просто пливеш собі поміж планктона ньютонового, просто тебе жене
мертвий вітер – від нейтральних монголій – у дуже нейтральне нато.
і в цьому нерухомому океані, де не зрушиш й на сантиметр,
у цій сльозі космосу, що прикидається чорним стегном босфору,
навколо тебе кружляють безрушно золотокосі русалки з паспортною наліпкою «смерд»,
банківські хробаки, мурахи моргу, маніякі, тихі, мов зорі,
римоносні сатири, мольфари метро, залізничні матусі, пси,
феї з холодними веслами замість паличок, ладні оскаженіти
у цьому нейтральному спокої, що повернувся догори черевом і гучно спить.
і росте уві сні, наче бездушні нігті.
2
… дєтка святкує бьоздей. рік, потім рік, ще рік…
лицарський страх і докір вовтузяться в теплій ничці.
де твої солдатики, дівчинко, де твої воїни, твої щурі,
твої джинни, сховані у вушках пластмасової запальнички?
де твої кораблі з обличчями динозаврів, твої кульки, твій бетеер
чи, принаймні, швидкий потяг, що розбігається по чийомусь тілу
кольору життя – і життя тоді відмирає, неначе нерв
перестиглий…
… тут – лише срібна скринька – сивина паркету подряпана, бульбашки тихих мідій
сусідів, яких ти розрізаєш на бутербродики та кебаби,
миротворці попелу, ілюмінатор, у якому язик сонця наливається злом та міддю,
і нейтральна склянка води, упокоєна у багдаді.
і нічого не змінюється: тихі джинни, лагідні бетеери
в животі порожнечі, вічновагітної психопатки.
і кожен новий рік – наче вибори вічностарого мера
сатанинської недопаленої лампадки.
і кожен новий рік – інфантильніший, у сукенці, коротшій, ніж у
наймоднішої шльондри – зазирни у ті закапелки, що там? –
паралельні тобі галактики перетворюються на соковиту їжу –
сіль та піну, на невідомі екватори, на дорогі широти,
надто святі й огидні, щоб торкатися їх подихом чи губами.
навіть пам’яті не дозволяєш.
перетворюєш її на схиблену нео-танталку.
і щороку, занурюючись у нейтральні води нейтральної склянки, пам’ять
випадає з тебе мокрим осадом,
теплим снігом,
нейтральним тальком.