Ніколи не наважувалась підійти ближче та цього жовтневого дня щось наче покликало мене до нього.
-Добридень друже, - несміливо привіталась я. Десь зсередини почулося глухе рипіння.
-Е-хе-хи-хе, нарешті і про мене згадали...
І таким гірким сумом було пронизане це рипіння. Мені здалось, що я відчула його страждання.
- Тобі самотньо тут? - спитала я.
- Лиш інколи. Вночі...Коли птахи і трави сплять. Тоді я згадую ті часи, коли був ще молодим . Сюди возили зерно здалеку, мололи. Крутили жорна .Я любив людей. Вони так щиро дякували за роботу. А коли не бувало вітру, я простягав до Бога свої крила.
- Ти так багато бачив!
-А уявляєш,- продовжував далі старий вітряк, -як тяжко було народові, коли гинув урожай? Ледве вистачало тягнути зиму. Люди з сумними обличчями проходили повз мене. Та я нічим не міг допомогти.
Враз налетів осінній вітер.
-Ого-го-оо-гоо!- замахав крилами велетень. - Давно я,вже такне радів.
А вітер ще побавився трохи і полетів собі геть.
Старий вітряк помовчав хвилину, а тоді із сумом додав.
-Тепер усе інакше ...Кому потрібні млини? У людей е машини. Мене усі забули, й помру самотнім...
- Хіба тебе колись забудуть? - Не погодилась я. -Ти рятував життя мільйонам людей, давав їм хліб у голодні роки. Ти - історія мого народу.
Вітряк мовчав. Він, натомившись, заснув. Йому, напевно, снилась мука, зерно і добрі люди. Десь здалеку повіяло духмяним хлібцем. Я пішла дорогою до села. І так закортіло зїсти скоринку хліба! Хоча тепер мука, звичайно не з цього вітряка. Та все одно, спасибі йому. Спасибі за життя!
