Вірші, проза...Для кого це все потрібно писати? Тільки для себе. А може для когось, кого так сильно кохаю, хоча сама цього і визнати не бажаю. Не хочу визнати, бо відразу ж розумію, скільки проблем, різних перепон я побачу на шляху до цього кохання. Навіщо взагалі воно меня потрібно? А чому б і ні...??? Чому б просто не пірнути, не поринути у ту казкову, чарівну країну, яка всього декілька місяців тому була повністю моєю. Я просто жила, я владарювала тією неземною країною кохання. Будь-яке моє слово було законом...
А зараз ..зараз усе змінилося. Усе змінилося настільки, що тоді, просто хочеться опинитися там знову, знову побачити обличчя, почути улюблений голос, відчути лагідний дотик його рук. От і все. Тоді це було всім, що мені було потрібно..А зараз..зараз все інакше. Я його не бачу, не чую, не відчуваю. Але так, так хочу. В мене таке нестримне бажання, щоб раптово задзвонив телефон, або відчинилися двері і я побачила б його, його лагідну усмішку, та очі, очі, котрі я не забуду ніколи в житті, очі , які переповнені коханням по самі вінця і здається, що ось-ось це палке почуття розіллється...Але..Він не хоче мене зараз навіть знати. Ні, це не говориться, це тільки відчувається. Я начебто забула.Але ні. Десь всередені мене, десь дуже далеко, живе якась мізерна надія на те, що побачу його, почую та відчую дотик тієї ніжної руки...
Я просто вийду з ним на свіже повітря, він запалить цигарку і буде просто дивитись на мене, дивитися так, як не дивився ніхто, адже він єдиний, той, якого я навіть не можу чітко сказати чи кохаю... Неможливо забути, просто неможливо..Він мені казав це раніше, я не вірила, я не вірила, що не забуду, що буду пам”ятати усе до найменшої дрібнички, що ніщо не змусить мене кохати його далі..Але..Просто тому що мені у той момент захотілося, я відштовхнула дуже близьку мені людину, людину, яка мені довіряла і вірила...