Березоль має імено таємне – Тристан – Синьооким кельтом за порогом хати Сірочубого батька Часу – Злого Кроносу – повелителя жнив Шукає шляхи відбілені, Заморочені-заворожені, чужі і не наші До серця дівчини на ймення Смерть. За порогом Сатурна-Кроноса Брат Місяць серпом-ножем Стинає колоски стиглі зірок: Синє зерно собачого Сіріусу, Червоне зерно Бетельгейзе, Зелене зерно Проксіми, Жовте зерно Антисонця. Я гортаю книгу Дамокла (Він теж був поетом-лірником: Тільки недобрим, хоч не сліпим) І відчуваю, що не вмію старіти: Наче то не «Я»-Атман-ілюзія Недоречний учень друїда, А біловбраний парс-вогнепоклонник З кораблем-тілом Зліпленим з глини та тирси, Що пливе до Кадмеї – Міста драконячих снів Назавжди. Пустеля співає піщинками Про туарега-художника, Що малює на скелях Спогади про часи води і лотосів. Лотофаги. Вони забуття дарували Вони ще не знали, не відали, Що Березня звати Тристан.