Темні спогади Сонця Про віки невблаганної тьми, Коли світло було далеким І світ не пізнав себе. Світлі спогади Сонця Про почвар, що вовтузились У намулі теплому Часів папороті, Про людей, що ліпили глеки, Шанували коней і світло, І мислили зорями. Коли світ ще був молодим, Коли простір міряли кроками, А час – летом стріли, Коли ножі були кольору тіла, А тіла кольору глеків, А глеки кольору Сонця, Тоді жили люди, Які заперечили тьму. Мандруючи шляхом зірок-звірів, Відчуваючи Порожнечу Як Першопочаток, Відчуваючи себе смолоскипом, Відчуваючи в собі Вічність, Сонце згадує нас. Несемо йому медову офіру – Требу кольору Сонця – Ми – нащадки гелонів Сонцепоклонників.