Кібела кидає важкі зерна В зораний ґрунт Аркадії Орачами-кіклопами – Велетами залізного плугу, Що зазирають за пагорби Оком своїм вогненним І думають, що то не зерна, а зорі, Що то не Аркадія, а безодня У якій все розчиняється І все народжується. Навіщо вони ріжуть плугом Камінну землю кентаврів? Хіба не знають вони – одноокі, Що землі роблять боляче? Що плаче вона сльозами мовчання, Наспівує стиха веселу мелодію смерті? Збирати суниці І чавити їх черлені цятки Між сторінками книги Істини. Потріпаний манускрипт Кроноса – Там написано, що все почалось з Хаосу І довершилось маривом. Але не сьогодні. Після епохи Сонця, Напередодні епохи дощів Заплюющую очі: Серед пітьми Нашого злого часу Знову панує Кібела – Втілення першопочатку: Вчить нас повторювати Слова невідомі. Слова забуті. Слова, що прийшли в наші дні Босоніж. Із зерен Кібели виростуть зорі-світи На які будуть дивитись Діти еллінів, Діти варварів.