Тягнуться в небо Жовтими свічками Окличні знаки романських веж – Torri di guardia З дикого каменю. Коли з мене вітер солоний Зірвав білу мантію спогадів Про необачну требу На тризні мідних дзвонів, Коли відчувалося В меланхолійній Адріатиці Щось більше ніж синява, Коли згадувалось, що твердь Сьогодні не хвора на лихоманку І цей палаццо, як був дзьобатим свідком Необачних подеста Так і лишиться – Тоді я майже жив, майже був, Майже відокремився від Порожнечі, Якою переповнені п’яццо та страде У місті, яке нагадало місцевому Федеріко Маленьке лігво вовчиці. Твої інші руки Шукають у густих сутінках Журавлиного вечора тисячоліття Знаки буття, що мальовані на лусочках риб – Пічкурів. Отих, що «іхтіс», Отих, що малювали в катакомбах Люди й колишні легіонери вбрані туніки. У домі, що двічі зруйнований, Але нині заповнює моє око Я споглядаю течію часу. Пливу.