Ти вмієш без страху Дарувати мені квітку мигдалю, Натякаючи на майбутнє гірке літо: Стоязикий замок Вкриває моє здивування весняне Білим. Захотілось стати повітряною кулею: Наповнитись димом гарячим І літати-висіти над цим кастелло, Що збудував Пандольфо, В якому він мріяв про квіти, Що цвітуть на камінні В порожнечі старих димарів. Володар цієї ночі – привид карабінера (Віровідступника та рибалки) Примушує забувати слова Зіпсованої латини лігурів, Гасить як свічку Парафінову пісню Про море, в якому танцюють риби. Пандольфо! Навіщо ти вполював журавля І ласував його м’ясом На бенкеті-іргищі Сонця: Ти думав це осінь злодійка? А це лишень синій Павук думок, Що плете тенети На дереві ренесансу.