Із синьої річки етрусків Яка тече тут одвічно Очима п’ю блакить першим – Ковтаю відображення Неба: З ріки де невдало Топили колись Буратіно, Але він поплив з країни Снів У країну помаранчеву Завтра: Черепахам назустріч – Черепахам людських днів-гончарів (Бо люди теж глеки). З близького солономрійного моря Виловлюю ребристі мушлі Схожі на серце блукальця І несу їх у жмені на міст Який руйнували готи (марно), Який належить найглибшому часу, Який сам став мушлею вапняковою – В яку сховалися апострофи історії: Вічність – та я ж знаю її, Вона молода італійська краля, Що згубила свою сукню-слово Між берегами, що поєднані мостом, Який мурували раби Зі своїх сердець і життів, Зі свого минулого і сьогодення. І блукає тепер Вічність Вдягнена тільки в намисто: Схожа на квітку оту – Квітку – біля оселі: Пелюстки, пелюстки, пелюстки – Як сни Петрарки – рожеві. Як важливо було мені тут почути – Тут на мосту, між часами: «Buongiorno, Antonio!»