«На світанні, коли небосхил засяяв, На світанні, коли загомоніли птахи…» («Пісня про Гільгамеша»)
Троянди співають псалом Морю, яке народжується У завитках мушлі (шум), Троянди днів тиші – часу, Коли місто нагадує скрипку. Вавилон ще не збудовано навіть, Ніхто не приносить офіру Іштар, Ріку ще називають просто Солодкою, Ще думки наче зерна ячменю Не падали в зорану землю історії, А вже повітря збирають міхами, Ловлять вітер зухвалий (марно), Ненаписані книги проступають з глини, А хтось вже знає що там буде написано Для нього – кому цікаво читанням Заповнити вічність. У розломі між двома одкровеннями Гостинні солом’яні хижі Нагадують зикурат Нанну – Сходинки в Небо, назустріч Місяцю, Сходи, які бачать у снах, Коли сплять на землі овечій, Сходи в прочинене Небо – Туди, де танцюють маски, Які одягає темрява На обличчя своє незворушне. Так співав очерет: Тут дізнаються сенс Слова гіркого «повернення» І посолять окраєць Після.