У моєму дірявому капелюсі Одвічна ніч, де ховаються сни, Коли день жене їх з поля Людських кострубатих думок У закутки невідомого. Я залишаю свого капелюха (Щовечора, коли блідий Місяць) У межичассі: на вішалці, Де зупиняються всі годинники. Відвідую щоденно будинок (З отою вішалкою у закутку) Зі старими горіховими дверима: Відчиняю одні – І знову вертаюся у день «вчора», Відчиняю інші – І потрапляю у день «завтра», Минаючи дощавий понеділок «сьогодні». Отак і мандрую з годинником, Що сходить з розуму І показує час: то готичне середньовіччя, То модернову весну, То кришталеве бароко. Цей капелюх Позичає в мене Один дивак-джентльмен. Він зовсім не фокусник, І навіть не скрипаль. Йому просто приємно, Що позичаючи капелюх Я називаю його джентльменом. Бо більше не називає його Джентльменом ніхто. Ну, зовсім.