Я хотів би сьогодні (дивлячись у синяву)
Або в майбутньому, або в минулому
Покласти до кишені іграшку-сонце
І босими ногами йти легкою ходою
Узбіччям Галактики (де порожньо),
(Де настільки порожньо, що здається,
Що це не простір, а шмат Нірвани,
Що це не я, а бородатий Будда,
Що це не Галактика, а Дерево Бодхі,
На яке повісили зірки-ліхтарики).
Я хотів би вчора (споглядаючи тіні)
(Серед тихої години минувщини)
Погладити кудлатого кота-муркотайла,
Якого чомусь господар назвав Часопростір
(Мур-мур серед мурів – пісня Вічності),
І хвіст який тягнеться в нескінченність,
А ви казали, що Всесвіт – це м’ячик
Яким бавляться діти-монахи
У кляшторі Вічної Невчасності.
Я хотів би завтра (слухаючи годинник)
(коли воно ще не стало «сьогодні»)
Зрозуміти, що вода прозора –
Її так багато у Всесвіті (такому закрученому)
І трохи в моєму горнятку (кава),
Що здається – навіть мені –
Неприкаянному:
Все наповнює аромат свіжості
І сама Порожнеча – це флуктуація свіжості
(Сопілка, що грає сама по собі).
А ви думали, що я апостол
Якоїсь дивакуватої віри:
О, як ви помилялися. Як…