А світанок – це марево острова Ман,*
Тінь зими, що сховалась неквапно
У затінку крихітних слів Ельдорадо.
Мерзнуть навіть абстрактні поняття Декарта.
Ти чому босоногим блукав по ґреготам?
Чому? І для чого цю свиту тартанну,
Тарпанну і геть караванну
На душу вдягнув? А душа…
Розірвана вітром –
Там дірок від куль забагато.
А душа… Невже вони думали, що
Її вбити можливо?
Я майструю весло.
Витесую з дерева ночі.
І як Одіссей
Понесу крізь поля і пустелі.
Може справді якийсь
Сивочолий дивак
Запитає мене про «навіщо».
І отам – я збудую свій храм.
Я – ірландець побачив цю тінь
Тінь засмучену – постать жіночу,
Що блукає вдовою полями імли.
Примітки:
* - Острів Ман – це насправді не остів, а трон Мананнана, що винирнув з глибин. Цікаво – чого б це? Адже трон (переважно) не плаває… Тоне наче якір. Разом з тим, хто хоче на ньому посидіти… Цей острів неправильно називають Мен, але насправді давні ірландці називали його Мананнан Мак Лір або просто Ман. Можете називати його Еллан Ваннін.