Я би відчинив сіру вулицю,
Як відчиняють ковані двері
Господині притрушені борошном –
Білим, наче друїд на Белтайн:
Відчинив би для перехожих
Не зайд, не пророків і не жебраків,
А саме для перехожих у капелюхах,
Перехожих - бідних як я.
Я перетворив би бруківку в дзеркало,
Щоб у ньому сама журба себе бачила,
Щоб сумні перехожі зрозуміли,
Що кожен із них не самотній,
А шкутильгає Містом Невчасним
На пару з журбою – незримою мишою,
Наче наше життя сірою.
Я писав би на хмарах слова Істини,
Щоб перехожі (сумні особливо)
Інколи споглядали Небо
І ворушили устами мовчки
Слова оті подумки читаючи.
Я би виглядав щоранку крізь шибу
Шукаючи поглядом перехожого –
Сумного, як стара казка про шибеника
(Про три шиби й одну шибеницю),
Аби якось його розрадити,
Чи то намовити сірий плащ
Снів зими сльотавої
Не вдягати, під чорний капелюх
Ночей наших енотерових, горобиних
Не ховатися. Я би розрадив його сонячними зайчиками
До пори в скриню мою схованими,
Якби в місті цьому
Не було так порожньо….
І жодного перехожого…
Жодного…