Філософи-жебраки епохи зневіри
Одягають подерте на шмаття Небо
На свої втомлені плечі-рамена
(Наче збираються вони не мислити,
А тягнути плуга залізного
На полі неозорому ковиловому).
Замість черевиків взувають вулиці –
Діряві й цвяховані руїнами
Будинків, в яких живуть привиди –
Тіні людей минулого і сучасного:
З пошкрябаними пластинками грамофонів
Замість слів,
З трухлявими цитатами мертвих невігласів
Замість думок.
Вдягають подерту сорочку міста
Люди, що дивлять на зорі
Без рожевих окулярів неправди:
Сорочку зашиту кам’яними нитками ратуш,
Залатану клаптиками сірих газет.
Світ нинішній – старе лахміття вигадок
Хворих на голову апостолів темряви,
Поточений міллю утопій злих.
Коли ж омиє тіла бронзові поколінь нових
Життєдайна злива просвітлення,
Весняний дощ Свободи і Радості?