Листям весняних дерев мені
Шелестить Слово.
Білими хмарами шиються шати –
Чисті, як порожнеча –
Одяг для вищої істини,
Що приходить оголеною
У наше хворе марення,
Яке ми звемо «реальність».
У піснях синиць,
У безнадійному крику зозулі,
У голосі чайок (прощання)
Вловлюю звуки Слова,
Його прозорі літери,
Його незриму присутність
Мені підтверджує вітер –
Оцей теплий, вологий, весняний.
На видноколі пагорбів
Бачу лише кольори:
Зелений, білий і синій.
Буду чекати (довго, можливо, вічність)
Коли зацвіте вересень І земля пофарбує рожевим
Оцей світ безталанний:
Кольором смутку,
Кольором ностальгії...